arkheologia_ekzamen_1

1. Археология как наука. Предмет, обьект. Археология - наука, изучающая историю общества по материальным остаткам жизни и деяльности людей - вещественными (археологическими) памятниками, исследует отдельные старинные предметы и комплексы, открывающиеся благодаря археологическим раскопкам, на основе чего воспроизводится история эпох, которые мало или совсем не отображены письменными источниками. Археология исследует отдельные предметы и комплексы, открывающиеся благодаря раскопкам, на основе чего воспроизводиться история эпох, которые мало или совсем не отражены письменными источниками. Археологию также принято называть наукой о древностях. Предмет: изучение истории различных обществ и законов их развития на основании вещественных источников. Изучение производственной, бытовой и духовной деятельности общества. Объект: исследование веществ, источников и их классификация. Движимые объекты: орудия труда, предметы вооружения; недвижимые: останки погребений, жилищ, оборонительных сооружений; останки людей; останки растений.

5. Понятие «археологическая культура», «культурно-историческая общность» и «локальный вариант». Археологическая культура – совокупность археологических артефактов (сделанных человеком прошлого предметов), комплексов и памятников на определенной территории и в определенное время. Под археологической культурой можно понимать хозяйственно-культурный тип и группы этноса, некоторые исследователи считают археологическую культуру материальными остатками отдельного этноса или этнической общности. Культурно-историческая общность – несколько похожих археологических культур, этнокультурное объединение. Локальный вариант – вариант археологической культуры, отличающийся от других ее вариантов не только типологически, но и территориально.

12. Развитие украинской археологии в советские времена. Проблемами археологии занимались различные комиссии и комитеты в 1923 был создан Всеукраинский археологический комитет (ВУАК). Он возглавлял и координировал всю археологическую деятельность в Украине. в 1934 г. был организован Институт истории материальной культуры (ИИМК), с 1938 г. - Институт археологии Академии наук УССР, а ныне - Национальной академии наук Украины. Институт археологии издает ряд наук, серий («Археология», «Археологические памятники УССР») сталинские репрессии, голодомор и Вторая мировая войаповлияли на реализацию модели археологической науки, которую мы имеем сегодня. Сущность ее определяют три момента: 1) интеграция усилийученых разных учреждений для сплошного обследования территории Украины, проявления, сохранения и исследования памятников, 2) дифференциация и специализация отдельных разделов археологии, нацеленных на выяснение хронологических и локальных особенностей памятников разных эпох, 3) социально-историческая направленность исследований, воплощенная в главной цели археологии -реконструкции истории отдельных сообществ, представленных локальными группами памятников, археологическими культурами или комплексами ранне государственных образований В Киеве, Харькове, Львове организованы археологические музеи. С 1958 используется метод радиоуглеродного датирования для определения возраста археологических слоев и находок. В начале 1970-х гг. в Близнюковском районе Харьковской области археологи исследовали относящийся к половецкому периоду (XII в.) курган с жизнеутверждающим названием «Веселая могила» Б.А. Шрамко, производивший в те годы археологическую разведку в области, и двое его коллег В.К. Михеев и А.К. Дегтярь немедленно выехали на место, но им удалось спасти лишь несколько артефактов из двух богатых погребений. С 1954 г. раскопки на Бельском городище проводятся экспедицией Харьковского университета под руководством Б. А. Шрамко.

2.Типы археологических памятников и закономерности их расположения. Выделяют несколько типов археологических памятников: 1. Поселения: городище (укрепленные древние поселения с системой обороны. Чаще всего укреплено валами или частоколом); селище (некрепленое поселение без системы обороны); стоянка (образовавшееся место обитания с особенностями охотничье-собирательского быта, места разделки туш, обработки кремня). 2. Древние погребения: грунтовые, могилы (бескурганные – насыпь отсутствует), курган (над погребением сооружена земляная насыпь). 3. Мегалитические сооружения: дольмены (каменные ящики); кромлехи (кольца из камня вокруг кургана или захоронения), менгиры (вертикальнопоставленные камни – каменные стелы). Общей закономерностью расположения памятников разных эпох является их близость к источникам питьевой воды. Если позволяли природные условия, человек предпочитал селиться там, где была сосредоточена его производственная деятельность, Это охотничьи урочища, выходы кремня, устья обильных рыбой рек, пдлодородные поля. Стоянки неолита обычно расположены у самого берега реки, озера. Могильники бронзового века занимали водоразделы. Городища расположены у рек, но на высоких крупных мысах. Главным признаком, по которому открывают остатки поселения является культурный слой. Общим признаком древних погребений и поселений является их рельефность.

3. Археологические источники. Типологический метод исследования в археологии. Археологические источники – это остатки культуры далекого прошлого. Можно объединить в несколько групп: орудия труда, оружие, предметы быта, материалы духовной культуры. Надежным хранилищем источников является земля. Обнаружить источники можно только в определенных местах, связанных с жизнью и деятельностью людей, то есть в археологических памятниках. Типологический метод в археологическом исследовании позволяет проследить развитие форм предмета во времени и детализировать периодизацию. Основы типологического метода были сформулированы О. Монтелиусом в 19 в. Согласно его концепции, тип- это совокупность функционально и формально однородных вещей, которые различаются оформлением деталей. Именно такие детали дают возможность выстроить эволюционный ряд - от простых форм к более сложным. Типологический метод основан на классификации древних вещей (оружия, орудий труда, украшений, сосудов) по материалу, способу обработки и орнаменту. Вещи одного типа, однородные по виду, не отличающиеся в деталях, размещают в типологические эволюционные ряды, сопоставление которых дает возможность выявить группы предметов, характерных для определенной эпохи.

4. Понятие «культурный слой» и стратиграфический метод в археологических исследованиях. Открытые и закрытые комплексы. Культурный слой – слой фунта (земли) со следами человеческой деятельности. Подстилает, перекрывает или прослаивает толщу отложений. В зависимости от продолжительности жизни людей в поселении и их деятельности, толщина слоя меняется. Стратиграфия – взаиморасположение слоев археологического памятника. Их изучение основывается на стратиграфическом методе археологического исследования и применяется для установления относительного датирования слоев, памятников, сооружений и захоронений. Метод стратиграфии дает наиболее точные данные для относительной хронологии, фиксируя последовательность комплексов. Археологи различают открытые и закрытые археологические комплексы. Главная черта закрытых комплексов – их неизменяемость во времени и одновременность их комплектования. Имеется 3 типа закрытых комплексов: клад, погребение, остатки сгоревшего или разрушенного жилища. Вещи и сооружения, составляющие закрытый комплекс, могли быть сделаны в разное время, но были изолированы от внешних изменений в один и тот же момент. Закрытый комплекс отражает лишь один момент времени. Открытый комплекс в определенных пределах допускает его изменения. Пласт – открытый комплекс. Напластования и вещи в нем накапливались на протяжении определенного времени, а не мгновенно. Отражает отрезок времени используется при датировках (они имеют начальную и конечную даты).

6. Этапы археологического поиска. Археологические исследования состоят из нескольких этапов: разведка, раскопки, камеральная обработка и обобщения материалов. сначала проводится разведка с целью выявления памятника. Разведка бывает визуальная и инструментальная. Визуальная - это осмотр местности с целью выявления археологических памятников. Она проводится чаще всего вдоль берегов рек, озер и других водоемов, где в древности селились люди. Для определения размера достопримечательности, глубины залегания культурного слоя и его насыщенности находками закладывают шурфы и делают зачистки.Кроме визуальной производят электро-, аэро-, магниторазведка. Далее осуществляются раскопки, с помощью которых изучается культурный слой, объекты которые в нем произошли и фиксируются и собираются находки керамика, орудия труда, оружие, украшения, бытовые вещи. С помощью раскопок раскрывают культурный слой, жилые, хозяйственные постройки, погребения и т.п.. Раскоп, обычно разбивают на квадраты (1x1 или 2х2 м). В зачистках, траншеях, шурфах определяют глубину находок, а на раскрытых площадях в раскатах, кроме того, находки фиксируют на плане, фотографируют на месте. Следующим этапом является камеральная обработка обнаруженных материалов, их реставрация, научное описание и фотография. Собранный во время раскопок материал археолог анализирует с точки зрения чистоты комплекса Затем осуществляется обобщение и публикация исследованной достопримечательности, определяется ее значение для реконструкции прошлого конкретного исторического периода и региона.

11.Археология в Харьковском университете. Интерес к развитию археологии появился с начала основания университета, в 1804. 1807 – профессор И.С. Рижский был первым профессором, проводившим исследования Ольвии, заложил основы. В.Н. Каразин интересовался древностями в работах говорит о необходимости исследования археологических памятников и поселений. Д.И. Багалий, Сумцов занимались накоплением древностей и исследованием родного края. В.Пассет – первый исследователь, проводивший раскопки на территории Харькова, обследовал памятники видимые на поверхности, отождествил Донецкое городище с городом Донцом. В 1902 г. был проведен 12 археологический съезд, что дало толчок для развития археологической мысли. В 1919 г А.С. Федоровский создал Археологический музей. После А.С. Федоровского до начала ВОВ (1936-1945) директором музея был его ученик И.Н. Луцкевич. Исследованием археологических памятников в послевоенное время занимались такие ученые Харьковского университета, как: Б.А. Шрамко, В.Н. Кадеев, В.А. Латышева, Ю.В. Буйнов и др. В результате чего в музее образовались значительные коллекции предметов бронзового века, скифской эпохи, античного времени, черняховской и салтовской культур. В 1998 г.согласно приказу ректора при Харьковском университете создан Музей археологии и этнографии Слободской Украины, директором которого в настоящее время является И.Б. Шрамко. В 2010. Были выделены помещения для складов музея. Основные коллекции: неолит, бронзовый век, скифская, черняховская культуры.

7. Начальный период развития археологии ( от древнего мира до 17 в.) В древности люди стали включать старинные вещи и объекты в систему своей культуры, наделяя их магическими свойствами. Начали проводится первые примитивные раскопки. Письменные источники показывают, что впервые они были осуществлены в VI в. до н. е., вавилонским царем Набонидом в Нижней Месопотамии и известным афинским реформатором Солоном на Саламине. Формирование археологии как науки связано с осознанием того, что материальные древности являются свидетельствами истории, ощущением протяженности истории. сам термин "археология" возник в античной науке, введенный в обращение философом Платоном (427-348). От Геродота (484-425) берет свое начало традиция подкреплять освещение истории материальными свидетельствами. сложилось определенное представление о исторической картине мира, изложенное римским философом Лукрецием Каром (I в. до н. н.э.) в поэме "О природе вещей". толчком к возникновению археологии стали стремления завладеть раритетами – коллекционирование, что привело к грабительским раскопкам, что свидетельствует греческий географ и историк Страбон (на рубеже двух эр). В эпоху средневековья инициативу коллекционирования перехватила церковь, организовала также первые раскопки. Благодаря этому в XVI в. была расчищена одна из величайших архитектурных сооружений Древнего Рима - термы Каракаллы (211-217). Накопление старожитностей в церковных и светских собраниях вызвало появление новой специальности -антиквария, знатока и систематизатора древностей. период становления археологии (XV-XVII вв.) называют антикварным. Тогда были заложены основы музейного дела и многих современных музеев, начало каталогизацию древностей. Тогда же возродилась античная традиция описания монументальных памятников, вместе с раскопками заложило основу методики полевых исследований.

10. Развитие археологии в России и в Украине во в.п. 19 – начале 20 вв. Характеризуется возникновением археологических обществ, местных музеев и изданий. 1864 – граф Уваров основал Московское археологическое общество. По его инициативе проводятся раскопки курганов во Владимиро-Суздальской земле. С 1869 в России проводятся археологические съезды. С 1854 работает Археологическая комиссия при Минестерстве двора. В 1871 И.Д. Черский и А.П. Чекановский открыли палеолитические стоянки в Иркутске. В.А. Городцов (1860-1945) разработал периодизацию бронзового века юга России и Украины. В.В. Радлов дал развернутую периодизацию курганов Южной Сибири, выделив несколько типов. На протяжении 1920-1930 гг. были выделены археологические культуры палеолитической эпохи в России.

8. Развитие археологии в Западной Европе 18-19 вв. В начале 18 в. начинаются раскопки городов, разрушенных извержением Везувия в 79 г. 1711-раскопки Геркуланума, 1748 – Помпеи. Раскопки повлияли на немецкого ученого Винкельмана, который впоследствии написал «Истории древних искусств», считался отцом археологии. 1864 – И. Рамзауер раскопал Гальштатский могильник в Австрии по которому был назван исторический период в Европе. 1854-1858 – Ф. Келлер исследовал поселение Ла Тен на Невштальском озере в Швейцарии. В 1861г. по приказу Наполеона были начаты раскопки во Франции. В 1868 открыта пещерная живопись в Альтамире в Испании. 1868 – Г.Шлиман начинает раскопки в поисках Трои. Производится активная работа, направленная на осмысление древностей как системы, которая отображает последовательность исторического развития человечества. Х. Томсон создал первый музей древностей в Дании. Вещи в нем были распределены относительно каменного, бронзового и железного веков, создал систему 3 веков. В 1836 выпустил путеводитель по музею. Происходит оформление стратиграфического метода, который появился благодаря трудам французских ученых Буше де Перта, Шарля Лайеля, Габриель де Мортилье. Буше де Перт создал хронологию каменного века. На примере палеолита создана собственная археологическая стратиграфия. О.Монтелиус – шведский археолог, создал типологический метод. Таким образом, археология возникла в ЗЕ на протяжении 19 в. там были сформулированы основные понятия и методы.

9. Отечественная археология в 18- 19 вв. Шаги к превращению археологии в науку были сделаны Петром 1: 1718 г. – назначалось награждение за найденные вещи, которые сдавались в кунсткамеру (собрание древних вещей) В 1722 в Сибири Мессершмидтом и Страиенбергом были проведены первые раскопки курганов с научной целью. С 1733 по 1743 работала Великая Северная экспедиция под руководством В. Беринга: отражение сведений о расположении курганов, каменных стел. В.А. Татищев составил инструкцию по сбору археологических материалов. В 1804 г. основано общество истории древностей Российских. 30-е гг. 19 в. – И.А. Стемпковский обследовал археологические памятники Черноморского побережья, стал основоположником античной археологии в России. В 1830 г. близ Керчи был раскопан южнорусский курган Куль-оба. Одним из основоположников отечественной археологии является З. Ходаковский, который впервые обратился к археологии как важнейшему источнику по истории славян.

13. Подготовка и методика проведения археологических разведок. Археологический поиск (разведка) – первичное изучение археологических памятников. Основная цель археологического поиска – выявление еще неизвестных науке, а также проверка сведений об уже открытых археологических памятниках. Подготовка к археологической разведке заключается в знакомстве с исторической и археологической литературой, архивными материалами по району разведок, подборе снаряжения и оборудования. Необходимо получение специального права на разведку – «открытого листа». Для поиска памятников необходимо знать их топографическую закономерность расположения. Существуют разные виды археологической разведки (определяются в зависимости от цели): сплошная разведка (поиск памятников на основе топографических особенностей местности), поиск по известным памятникам, повторный осмотр. Применяют различные методы поиска (авиаразведка с аэрофотосъемкой, обход цепочкой по плану, химический анализ почвы). Найденный археологический памятник наносят на карту, описывают, делают необходимые чертежи и фотографии. Разведки строго документируются составлением чертежей и фотографированием и описанием в дневниках. До раскопок иногда проводят шурфовку (разведочные раскопки некоторых участков) поселений с целью выявления культурного слоя, его глубины.

14. Аэроразведка, аэрофотосьемка и космическое зондирование в археологии. Археологи применяют некоторые технические приемы разведок. Аэроразведка (авиаразведка) была впервые использована накануне Первой мировой войны. С высоты на земле лучше видны цветные пятна, оставленные древними сооружениями, могилами. С тихоходного самолета или вертолета при низкостоящем солнце видны длинные тени, отбрасываемые курганами, валами городищ, изваяниями. На месте разрушенных глинобитных жилищ растительность более скудная, а вокруг курганов густая. С самолета хорошо видны вытоптанные караванные тропы, рельеф городища. Аэрофотосъёмка — фотографирование территории с высоты от сотен метров до десятков километров при помощи аэрофотоаппарата, установленного на атмосферном летательном аппарате Полученные при аэрофотосъемке снимки особенно применимы в картографии при определении границ землевладений, видовой разведке, археологии, Сегодня техники дистанционного зондирования Земли позволяют разглядеть следы дорог, оборонительных валов и городских стен даже под слоями вулканической лавы или под толщей морской воды.Конечно, эти поиски включают в себя не только производство снимков земной поверхности из космоса или с воздуха, но и обработку этих данных с помощью сложнейшего программного обеспечения. Космическое зондирование – фотосьемка из аппарата в космосе. Техники дистанционного зондирования Земли позволяют разглядеть следы дорог, оборонительных валов, городских стен.

15. Методика раскопок курганов. Раскопки курганов начинают с составления общего плана памятника, определения координат (четкая привязка кургана к местности), информация про исследование курганного поля, фото могильника и отдельных курганов, информация про результат предыдущих исследований. Исследование насыпи: 1. Изучение внешнего вида поверхности (фотографирование и описание. В описании должна быть указана форма кургана, крутизна его скатов, наличие на кургане кустов и деревьев, отмечается окольцовка (каменная обкладка), поврежденность насыпи ямами) 2. Исследование впускных погребений (могильная яма была выкопана в уже готовой насыпи старого кургана) 3. Исследование погребальных конструкций, которые находятся под насыпью кургана. 4. Исследование основных погребений (похоронены на уровне древнего горизонта) Основные работы по исследованию: 1. Измерение и разметка насыпи (определение центра кургана – отмечают колышком, нивелировка кургана – измерение высоты, окружности основания, разметка бровок.) 2. Фотографирование (фотодокументы и дневник) 3. Поиск и раскрытие погребений (раскопки курганной насыпи производятся по пластам, подошва каждого пласта зачищается для выявления грунтовых пятен). 4.Графические работы (план, разметка, чертежи, зарисовки) 5. Ведение полевого дневника.

16. Методика раскопок грунтовых могильников. 1. Поиск могильных ям (признаки: различие в цвете и плотности нетронутого материка и заполняющей яму земли, зачистка, прощупывание почвы щупом) 2. Основной способ раскопок могильника – сплошной раскоп (выявляются остатки тризн, приношений умершим, погребальный обряд, исследование междумогильного пространства) Раскоп должен включать всю площадь могильника. Происходит разбивка раскопа, снятие плана местности в масштабе 1:40 или 1:50 Виды могильников: грунтовые, курганные. 3. Определение ориентировки могилы и погребения (обряда и способа захоронения), расположения древнего захоронения, позы погребенного. Все замеры ведутся под углом 90, везде ставятся глубины. Расчистка костяка начинается с черепа к ногам. 4. Каждая кость и предмет зарисовываются на плане, фотографируются. 5. В дневнике отмечается ориентация и положение костей скелета, указывается глубина каждой вещи, ее положение костяка.

17. Методика раскопок поселений. 1. Тщательное обследование памятника, разведка. 2. Обязательность изучения всех слоев данного памятника. Раскопки начинают от места обнажения культурного слоя, что дает возможность ориентироваться в стратиграфии памятника. При отсутствии обнажений закладывается шурф или траншея. На памятниках, культурный слой которых насыщен архитектурными остатками, шурфы и траншеи категорически запрещены (применяются стратиграфические раскопы) В случае плотного грунта и при плохой сохранности дерева раскопки начинаются траншеей, положенной по контуру раскопа. 3. Определение формы и ориентировки раскопа 4. Разбивка раскопа (при помощи рейки и уровня разбивают на горизонтальные отрезки, нивелировка) 5. Место раскопа наносится на план местности и на карту, положение репера точно отмечается на плане памятника. 6. Деление раскопок путем оставления контрольных стенок – бровок. 7. Раскопки желательно вести по слоям, горизонтальными пластами. 8. Выявление находок, исследование землянок и полуземлянок, расчистка остатков глинобитных жилищ. 9. Фиксация вскрытого памятника (зарисовка остатков постройки, инвентаря, фотографирование в целом и в деталях) 10. Разборка вскрытого объекта (обычно проводится по комплексам): остатки сооружений, хозяйственных ям, мостовых.

18. Методика раскопок фортификационных сооружений. Особенностью раскопок городищ является исследование укреплений: земляных валов и рвов. Обычным приемом их исследования является поперечный разрез. Надо выбрать наиболее характерное место этого разреза — не в меньшей и не в разрушенной части вала. Желательно, чтобы вал и ров были изучены при помощи одной траншеи, которая должна связать в единое целое два элемента укреплений. Раскопки вала производятся во всю ширину траншеи горизонтальными пластами. Счет пластов на раскопках идет от вершины вала. При снятии верхних пластов может быть решен вопрос о сооружениях, стоявших на валу: тын, бревенчатая стена. При исследовании вала важно расчленить его толщу на отдельные строительные периоды. Это легче всего сделать изучая его разрез, в котором хорошо прослеживается история его сооружения. Раскапывая вал, нужно выяснить, что представляет собой его насыпь. Это может быть материковая земля из рва, но часто это бывает культурный слой, срезанный на внутренней площадке городища, что дает косвенные возможности датировки перестроек вала по тем вещам, которые находятся в насыпи. Культурный слой под валом должен быть исследован приемами раскопок поселений. Важным моментом является вопрос о месте въезда на городище или о расположении ворот. Это место может быть установлено по направлению дороги, иной раз извивающейся по склону городища, а иногда идущей через перемычку во рве. Исследование рва производится той же траншеей, которая перерезает вал. При этом важно знать первоначальную глубину рва, которую можно установить по уровню залегания материка. Часто на дне рва возводились дополнительные препятствия для нападающих войск в виде врытых обрубков бревен-на­долб, в виде острых колышков, вбитых острием вверх.

19. Фиксация археологических находок и полевая документация. Расчищенные объекты заносятся на план. Планы сооружений замеряются по отношению к какой-то общей для всех измерений точке. Результаты промеров проставляются на чертеже, обязательно в одних и тех же мерах. Вычерчивание археологических планов производится в поле. для раскопных чертежей обязателен масштаб 1 : 20, а для чертежей погребений— 1 : 10. На любой чертеж тонкими линиями наносится сетка квадратов с их номерами (на планах могил и курганов-—оси координат). Характер и назначение планов могут быть разнообразны: вычерчиваются планы каждого пласта, на каждый стратиграфический ярус, на отдельные сооружения. План пласта должен включать планы всех открытых в нем сооружений, места находок, очертания важнейших пятен и прослоек. Для обозначения находки предметов, кладок, прослоек применяют условные знаки. После того как находка нанесена на план и изучено ее отношение к соседним вещам и сооружениям, она может быть снята. Затем должна быть измерена глубина той поверхности, на которой находка лежала при помощи нивелира. Чертежи профилей (виды вертикальных стенок) находки должны выполняться с максимальной точностью: наносится верхняя линия по данным нивелировки, отмечаются крупные предметы, наносятся горизонты культурного слоя. На месте раскопок производится описание профиля. Найденные в раскопе вещи должны быть учтены и зарегистрированы. При учете индивидуальных находок каждая из них отмечается на плане соответствующего пласта в том месте, где она найдена, и на полях чертежа дается ее описание. основным документом регистрации находок является их опись. Каждое сооружение после расчистки (и в ходе ее) подробно описываются. Описание ведется в том порядке, в котором производилась постройка. Описание сооружений должно сопровождаться характерными планами. Для документальной фиксации вскрытых слоев, сооружений и вещей широко применяется фотографирование. Главная роль принадлежит описаниям, которые делаются в дневниках: описание вскрываемых слоев, сооружений, находок.

20. Понятие относительной и абсолютной хронологии. Хронология – определение времени поселения, могильника, сооружения или вещи. Выделяют относительную и абсолютную хронологии. Относительная хронология – периодизация исторического процесса, предполагающая упорядочение событий прошлого в соответствии с той или иной схемой, выделение последовательных этапов развития общества. Относительная хронология может говорить о том, какое из сооружение старше, а какое – моложе. Абсолютная хронология – это датировка событий истории в рамках общепринятой системы временных координат. Привязана к нашему летоисчеслению и предполагает наличие точной даты. В основе абсолютной археологии лежит метод перекрестного датирования.

21. Современные методы определения абсолютной хронологии. Калий-аргоновый метод основывается на измерении распада изотопов элемента. Метод может использоваться в том случае, если в данном районе имеются вулканические породы, содержащие аргон. Определение соотношения калия к аргону может быть превращено в хронологический показатель. Этот метод позволяет получить даты от 400 л.н. до нескольких миллионов лет. Радиоуглеродный метод основан на том, что накопленный в организме животного или растения радиоактивный изотоп углерода после смерти организма начинает распадаться. Время полураспада этого углерода известно. Определив степень распада углерода в найденном дереве или кости, можно узнать время прошедшее со смерти живого организма. С помощью данного метода датируют памятники до 50-60 тыс л.н. с точностью +- 50-200 лет Термолюминесцентный метод датировки связан с измерением световой энергии, излучаемой при нагревании определенных объектов минерального происхождения, которые когда-то уже подвергались нагреванию. Некоторые распространенные минералы (стекло, глина, керамика, полевой шпат, алмазы, кальциты и др.) с течением времени накапливают энергию ионизирующего излучения, а затем, при резком нагреве, отдают ее в виде светового излучения (вспышек света). Чем старше образец, тем больше вспышек будет зафиксировано. метод позволяет датировать образцы возрастом от 100 до 80 000 лет Определение датировок по остаточной намагниченности (называемое также археомагнитным или палеомагнитным датированием) основано на фиксации магнитного поля, возникшего в прошлом в породе. Всякая горная порода, в том числе глина, содержит ферромагнитные примеси. При нагревании глины, ее намагниченность исчезает, а при остывании снова появляется и при этом по величине и направлению магнитных линий будет соответствовать магнитному полю Земли. Определяя направление магнитных линий в остывшем образце и зная кривые векового хода магнитного поля Земли, можно датировать образец. метод может применяться для датирования отложений возрастом до нескольких миллионов лет. Дендрохронологический метод состоит в подсчете колец на деревьях. Дает возможность датировать памятники с точностью до одного года. Его применяют как для датировок поздних объектов, так и для объектов давних эпох 5-8 тыс. л.н.

25. Математические методы исследования в археологии. большое значение в археологии имеет применение методов математической статистики. Статистика позволяет объективно решить вопрос о достаточном числе наблюдений, после которых появляется закономерность. Ряд статистических методов может применяться при решении вопроса датировки памятника по процентному соотношению определенных типов вещей. Для установления хронологии исследуемых напластований применяется метод датировки по процентному соотношению. Изменение этнического состава, типа хозяйства, источников сырья определяют изменение процентного соотношения типов массового материала. Математический метод классификации древней керамики. На основании предварительного археологического детального изучения материала устанавливается перечень признаков и их количественное и качественное значение, что определяет принадлежность материала к той или иной культуре, классу. Применение кибернетики. Механизация информационно-поисковых процессов, базы и банки данных. Математическая обработка археологических данных. Математическое моделирование позволяет сформулировать представление о структуре объекта, его особенностях.

22. Методы исследования состава археологических находок. Спектральный анализ в археологии применяется для выявления химического состава меди и её сплавов, реже железа, золота, серебра и других металлов, а также стекла и изредка керамики. При изучении цветного металла с его помощью выявляются технологические рецепты (типы сплавов). Иногда возможно и выяснение рудных источников исследуемой меди и других компонентов бронзы. Металлография, или структурный анализ, позволяет выявить технологические приёмы изготовления металлических изделий. В зависимости от методов обработки и от качества металла медь, бронза и железо приобретают различную структуру. Основа анализа — исследование шлифа год микроскопом, в ходе которого выявляются особенности кристаллического строения металла на различных участках изделия. Петрографический анализ разработан в геологии и применяется в археологии для определения пород камня. С помощью петрографического анализа при изучении керамики определяется характер глины и её естественных минеральных и искусственных примесей. Это позволяет выяснить технологию керамического производства, а также различать разные керамические рецепты, а иногда и центры производства отдельных групп керамики.С помощью химического анализа определяют возраст артефактов, используя время периода полураспада некоторых химических веществ Рентгеноструктурный анализ - Анализ, позволяющий расшифровывать кристаллические структуры в рентгеновских лучах. Рентгеноструктурный анализ основан на явлении диффракции рентгеновских лучей в кристаллах и законе «отражения» рентгеновских лучей от плоских сеток кристалла. Под трасологией понимается метод, анализирующий следы человеческой деятельности, оставшиеся на поверхности древних орудий труда и объектах, подвергшихся обработке этими орудиями. определение функций орудий и реконструкция хозяйственных систем древности.

26. Археологічна періодизація України.

Для території України вже більш-менш усталеною є така загальна археологічна періодизація:

I. Кам'яний вік:

палеоліт — від появи людини до 10 тис. років тому;

мезоліт — IX-V тисячоліття до н.е.;

неоліт — VI—ІV тисячоліття до н.е.

II. Мідно-бронзовий вік:

енеоліт (мідний вік) — IV—III тисячоліття до н.е.;

бронзовий вік — II — початок І тисячоліття до н.е.

III. Ранній залізний вік — скіфо-сарматська епоха й античність:

передскіфський період — ІХ-УІІ ст. до н.е.;

скіфський період — VII—III ст. до н.е.;

сарматський період — III ст. до н.е. — III ст. н.е.;

антична епоха у Причорномор'ї — VII ст. до н.е. — IV ст. н.е.

IV. Ранньослов'янський часта епоха Великого переселення народів:

культури рубежу ер та першої половини І тисячоліття н.е. (зарубинецька,східнопшеворська, частково липицька, черняхівська та ін.);

культури східних слов'ян другої половини І тисячоліття н.е. (пам'ятки типу Корчак, Луки Райковецької, Пеньківки, волинцівського та роменського типів та ін.);

епоха Великого переселення народів — III—VII ст.

V. Києворуський період. Середньовічна археологія півдня України (ІХ-ХІУ ст.).

VI. Козацька доба (ХУ-ХУІІІ ст.).

Внаслідок нерівномірного історичного розвитку населення окремих територій деякі археологічні культури різних епох могли розвиватися одночасно. Наприклад, на півночі України в IV і III тисячоліттях до н.е. продовжувався неоліт, а на півдні в цей час склався вже мідний вік. Збігаються в часі скіфо-сарматська епоха і поширення античної цивілізації у Причорномор'ї тощо.

Кам'яний вік та епоха міді-бронзи належать цілком до первіснообщинної формації. Ранній залізний вік,ранньослов'янський час і епоха Київської Русі збігаються з рабовласницькою формацією та ранньофеодальною

епохою.

23. Палеоэкологические исследования в археологии. Палеоэкология - наука об образе жизни и условиях обитания вымерших организмов. Основными направлениями палеоэкологических исследований являются изучение морфологии, этологии (поведения животных) и экологии древних организмов. При палеоэкологических работах рассматриваются как биологические, так и геологические вопросы. Первые охватывают:

- выяснение образа жизни организмов и их взаимоотношений с органической и неорганической средой;

- выявление миграций, причин и закономерностей их проявления во времени и в пространстве (что смыкается с палеобиогеографией);

- разработка детальных стратиграфии и палеогеографии,

- восстановление условий среды по ископаемым организмам;

Палеоэкологические исследования проводят последовательно по трем самостоятельным направлениям.

- тафономический анализ (выяснение условий и характера захоронения организмов);

- палеоаутоэкологические исследования (восстановление среды и образа жизни отдельных систематических групп животного и растительного мира, выяснение их реакций на воздействие различных факторов окружающей среды);

- палеосинэкологические исследования (изучение сообществ организмов, связей между отдельными компонентами сообществ и эволюции сообществ в связи с геологической историей отдельных бассейнов, т. е. выявление структуры древних биот и их эволюции).

28. Ранній палеоліт та його пам’ятки на території України.

Ранній палеоліт (1 млн. р. до н. е. - 150 тис .р. до н. е.). Архантропи (інакше їх називають прадавні люди або пралюди) з'явилися на території сучасної Європи близько 1 млн. років тому за гюнцького похолодання, коли теплий клімат змінився на помірний і прохолодний. Згодом пралюди перейшли до Східної Європи. Заселення України здійснювалося з півдня Центральної Європи через Балкани, а також можливо і через Кавказ та із Західної Європи.

Палеоліт — найбільший у часовому вимірі період історії людства. Почалося використання вогню й одягу, споруджуються перші житла, складаються початкові форми людських колективів, зароджуються ідеологічні уявлення та першопочатки мистецтва. Основним заняттям людей було збиральництво та полювання на дрібних тварин.

З усіх порід каменю первісна людина найчастіше використовувала кремінь. Він відігравав провідну роль у виготовленні знарядь праці за кам'яної доби з двох причин. По-перше, при розколюванні кременю утворювався гострий ріжучий край, що нагадував гострий край розколотого скла. По-друге, завдяки своєму поширенню у природі кремінь був найдоступнішою первісним людям сировиною для виготовлення кам'яних знарядь.

Найдавнішу стоянку в Україні досліджено біля села Королеве у Виноградівському районі на Закарпатті. Поблизу цього села на високому березі Тіси на глибині 12 метрів було виявлено 14 культурних пластів палеолітичної доби. У найнижчому з них знайдено скребки,рубала, наконечники з каменю, вік яких досягає 1 мільйона років.

Дещо пізнішими є такі стоянки ашельської доби в Україні, як Рокосове та середні шари Королевого в Закарпатті, Лука-Врублівецька на Дністрі, Амвросіївка у Донбасі, Житомирська, місцезнаходження з гальковими знаряддями та рубилами в Криму

Знахідки з цих стоянок нагадують деякі центральноєвропейські матеріали і, можливо, свідчать про нову хвилю мігрантів (можливо, пізніх пітекантропів) із заходу.

24. Исследование достижений естественных наук в археологии. Объекты археозоологии — останки животных. Производится видовое определение и анализ останков. Полученные данные — важнейший источник для реконструкции системы хозяйства. Объекты палеоботаники — остатки растений: пыльца, плоды, семена, листья… В результате исследований получены данные о древнем климате, ландшафте, а также о рационе питания человека. Объекты палеоантропологии — ископаемые останки человека. Определяется расовый тип, половозрастной состав, физическое развитие и патологии индивидов, выясняются причины смерти. Объекты палеопаразитологии — ископаемые останки гельминтов. Их анализ дает представление о гигиене людей и отдельных заболеваниях человека и животных Объекты дендрохронологии — древесные остатки построек и вещей — изучаются для определения времени их строительства и функционирования. В ходе исследований разработана хронология раскопанных археологических объектов.

27. Периодизация палеолита. Признаки искусственного раскалывания кремня. Древнейший период истории называют палеолитом. Охватывает время от начала плейстоцена до голоцена. Его делят на ранний и поздний (или нижний и верхний). Ранний палеолит делится на эпохи: олдувайскую, ашельскую и мустьерскую.Олдувайская эпоха (2 млн-700 тыс. лет н.) Характерны три вида орудий: многогранники (грубо оббитые камни с многими гранями) для обработки растительной и животной пищи, орудия из каменных отщепов, изготовленнные техникой ретуши использовались для разделки туш животных , чопперы (орудия из гальки оббитые с двух сторон). В олдувайскую эпоху человеческое общество целиком зависело от природы. Люди жили стадами, но могли изготавливать орудия труда. Человеческое стадо накапливало опыт и передавало его следующим поколениям. Ашельская эпоха (700 тыс – 150-120 тыс л.н.). Появление рубила и колуна (кливера). В середине эпохи появляется техника леваллуа (из заготовки – нуклеуса – скалывали отщепы, превращаемые в орудия). Удается выделить памятники, различающиеся по хоз.деятельности: кратковременные охотничьи лагеря, мастерские по добыче сырья, долговременные охотничьи стойбища. Прочная оседлость человеческих коллективов. Участие женщин в охоте. Возникает половозрастное разделение труда. Мустье (150-120 тыс. л.н. – 35-30 тыс л.н.) Архантропы сменились палеоантропами. Усовершенствование орудий труда. Появление остроконечника и скребла. Появляется отжимная ретушь. Погребальный обряд. Зачатки искусства, сложение родового строя. Поздний палеолит (30-35 тыс л.н. – 10 л.н.) Появление человека современного антропологического типа. Совершенствование обработки камня, появление призматического нуклеуса. Много остатков поселений. Существенная роль охоты и собирательства.развитие искусства, освоена техника пикетажа – дробления камня). При раскалывании кремня образовывался острый режущий край, благодаря своему распространению в природе кремень был самой доступной первоначальным людям сырьем для изготовления каменных орудий. Чтобы отличить природные обломки кремня от обработанных человеком, следует знать особенности его искусственного раскалывания. В процессе изготовления каменных орудий отбойником наносились удары по краю куска кремня. При этом от него отлетали плоские сколы с острыми краями, из которых изготавливалась большинство орудий первобытного человека. подавляющее большинство находок на стоянках каменного века составляют разнообразные плоские сколы кремня. Больше всего коротких отщепов. Куски кремня, из которых скалывались сколы -заготовки отретушированного орудий, называют ядрища или нуклеусами. Скол имеет характерные признаки искусственного раскалывания кремня человеком: плоское брюшко и выпуклая спинка, ударная плоскость, отражающий бугорок с фасеткамиу него, волны на поверхности, расходящиеся от места удара отбойником, ретушь рабочего края. Брюшко - плоская сторона пластины, примыкавшей к нуклеусу. Спинка - выпуклая, противоположная ядрищу сторона скола. Ударная плоскость -небольшой плоский участок на верхнем, массивном конце пластины,по которому били отбойником в процессе скалывания из нуклеуса. Отражательный бугорок с мелкими фасетками по бокам образовывался под ударной площадкой. При искусственном раскалывания кремня на его поверхности возникали характерные волны расходились от точки удара. Для получения орудия труда нужной формы, а также укрепление его рабочего лезвия край пластины или отщепов подправлялось Мелкими сколами, которые называются ретушью.

29. Мустьерская эпоха и ее основные памятки. Мустьерская эпоха совпадает со средним палеолитом. Для нее характерно усовершенствование техники обработки кремня. Появляется мустье однобокое, двобокое, левалуа и протопризматическая обработка, что делает орудия труда более совершенными. появляются первые захоронения. Как правило, это скелеты неандертальцев, были положены в скорченном виде на боку в неглубокой яме, вырытой в полу пещеры. Иногда похороненных сопровождают кости животных, кремневые орудия. Такие захоронения палеоантропов и отдельных их костей найдены на крымских стоянках Киик-Коба, Заскальная VI. Они принадлежали классическим неандертальцам, которые жили в горах Крыма вначале верхнего палеолита наряду с ранними Homo sapiens. Киик-Коба - пещера близ Симферополя, где Г. А. Бонч-Осмоловский в1924-1926гг. исследовал стоянку с двумя слоями мустьерского времени. ее жители охотились на гигантского оленя, диких лошадей, сайгаков. В культурных слоях найдено много кремневых двусторонне обработанных остроконечников, ножей В нижнем слое обнаружен скелет неандертальского женщины в скрюченной позе в неглубокую яму. Заскальная VI - одна из десяти стоянок неандертальцев, раскопанных Ю.Г. Колосовым в 1969-1985 гг. в гротах Красной балки у скалы Ак-Кая в Крыму. Памятник имеет шесть культурных слоевэпохи мустье. Найденныекости свидетельствуют, что жители грота охотились на мамонтов, бизонов, дикихлошадей и ослов, гигантских и северных оленей, сайгаков. В третьем слоестоянки обнаружены разрозненные кости нескольких детей и подростков неандертальцев. Культурные горизонты памятники содержат большое количество изделий из кремня. Среди нуклеусов преобладали протопризматические, дискообразные. В большом количестве представлены двусторонне обработанные остроконечники, скребла. Кроме горного Крыма группы мустьерских стоянок известны в Закарпатье, Поднестровье, на Подолье, Житомирской, в Надпорожье, Донбассе. На территории Северной Украины особенное внимание привлекает стоянка Рихта на Житомирщине. Здесь обнаружено около 11 тыс.кремневых изделий, в том числе много типичных дискообразных нуклеусов,двусторонне обработанных остроконечников, скребков.

30.Поховання неандертальців та питання про походження релігії Сучасна наука пов’язує виникнення ідеологічних уявлень, в тому числі і релігійних з виникненням неандертальських поховань. Вперше питання про час найдавнішого навмисного поховання людини було поставлене у зв’язку з відкриттям французькими вченими поховання неандертальця в печері Ла Шапелль-о-Сен. Значна кількість знахідок безсумнівних поховань неандертальської людини дала змогу довести не тільки існування навмисних неандертальських поховань, а й відтворити світоглядні уявлення неандертальської людини,якими зумовлювалось виникнення поховального комплексу.

Нова поведінка л юдей щодо небіжчика могла виникнути лише з усвідомленням кожним членом колективу своєї єдності з останнім, а групи людей в цілому-своїх соціальних зв’язків.

Неандертальські поховання різноманітні як за складом небіжчиків , способом їх розміщення і характером поховальної споруди і складом супроводжуючого інвентаря. Проте в них є одна спільна риса-орієнтація померлого щодо сторін світу. Переважна більшість розкопаних поховань має сталу орієнтацію тіла небіжчика із сходу на захід. Така орієнтація пов’язана з усвідомленням неандертальця напрямку руху сонця. Прикладом відображення культу сонця може слугувати поховання підлітка в печері Тешик-Таш. Підлітка поховано в підлозі житла, що свідчить про бажання мешканців печери не розлучатися з ним і продовжувати вважати членом колективу. Навколо могили було вкопано в землю шість пар років кіїка, з’єднаних між собою лобними кістками.

Сам факт навмисного поховання було наслідком релігійних уявлень,які зароджувались в той час.

Які прояви і форми мали ті релігійні уявлення встановити важко. Дехто з дослідників вважає що у неандертальців були анімалістичні уявлення. Проте,наймовірніше йдеться про поховальний культ, що засвідчується не тільки наявністю самих поховань, а й зрілістю обрядової культури неандертальців.

34. Неоліт:загальна характеристика

новокаменный век, последняя стадия каменного века. Разные культуры вступили в этот период развития в разное время. На Ближнем Востоке неолит начался около 9500 лет до н. э.[1] Вступление в неолит приурочивается к переходу культуры от присваивающего (охотники и собиратели) к производящему (земледелие и/или скотоводство) типу хозяйства, а окончание неолита датируется временем появления металлических орудий труда и оружия, то есть началом медного, бронзового или железного века.

Неолитическое время характеризуется прежде всего значительным улучшением техники изготовления каменных орудий труда. Самая главная черта новой техники состоит в окончательной отделке каменных орудий способом шлифования или полирования, а также в пилении и сверлении камня. Пользуясь этой техникой, человек неолитического времени мог с большим успехом, чем прежде, придавать камню желаемую форму. Орудия делались из разнообразных пород камня, в том числе более мягких, чем кремень, слоистых и мелкозернистых, но и кремень, а также такие твердые породы, как нефрит или жадеит, тоже обрабатывались новыми методами. Однако процесс полирования камня был очень трудоемким и сравнительно мало улучшал производительные качества орудий1. Поэтому в большинстве своем орудия не подвергались полировке, и кремень по-прежнему преобладал в индустрии. Широко применялись старые способы обработки камня посредством оббивания, скалывания и отжима, при этом техника отжимной ретуши достигла предельного расцвета

Для получения высококачественных каменных пород люди перешли на подземную добычу камня. В неолите появились кремневые шахты, известные на территории современных Англии, Франции и т. д. Известны и огромные мастерские кремневых орудий, изделия которых распространялись очень далеко от места их производства. Значительно усовершенствовались лук и стрелы. Наконечникам стрел придавалась разнообразная форма в зависимости от рода дичи, для которой они предназначались. Появились новые орудия для обработки дерева. Особенно характерны для неолита топоры

Одним из наиболее важных нововведений эпохи неолита было изобретение керамики. Изобретение формовки и обжига глиняной посуды позволило человеку улучшить способы приготовления пищи и расширить ассортимент пищевых продуктов.

Это было перелом в хозяйственной деятельности, переход от хозяйства потребляющего к производящему. Г. Чайлд предложил для определения этого перелома термин "неолитическая революция"

К крупным достижениям позднего неолита относится изобретение прядения и ткачества. Волокно для прядения нитей вначале вырабатывалось из дикорастущих растений - крапивы, дикой конопли и из лыка деревьев. Потом стали прясть нити из шерсти овцы и дикорастущего льна.

Для эпохи неолита характерно возникновение прочной оседлости и значительных по размерам поселений. Начинает складываться культ природы, олицетворявшийся в образах всевозможных духов животного и растительного мира, земных и небесных сил. Дальнейшее развитие получил материнско-родовой культ хозяек и охранительниц домашнего очага. Усложнение религиозных представлений выразилось, в частности, в развитии погребального культа. В неолите преобладают погребения в скорченном положении, иногда посыпанные красной охрой, изредка сопровождаемые горшками с пищей, каменными орудиями или украшениями из раковин. В позднем неолите появляются трупосожжения

31. Поздний палеолит. Позднепалеолитические культуры на территории Украины. эпоха человека разумного (Homo sapiens) Началась 35 тыс. лет назад с появлением на Европейском континенте людей современного типа и закончилась 10 тыс. лет назад с концом оледенения. Основными социально-экономическим признаками верхнего палеолита были раннеродовая экзогамная община, появление этнического разделения, ранние формы искусства, зарождение религиозных представлений. Для позднепалеолитической техники обработки кремня свойственны призматические нуклеусы для пластин, которые становятся основным типом заготовок различных орудий. В Украине известно более 1000 памятников эпохи верхнего палеолита. Основные стоянки: Амвросиевка, Аккаржа под Одессой, Анетовка, Мезин, Междуречье. В позднем палеолите появляются сообщества, постепенно приобретают формы археологических культур. Ориньяк - традиция обработки кремня ранней поры позднего палеолита, которой присущи характерные микровложения в виде чешуек кремня с нерегулярной ретушью по краю, также костяные наконечники стрел с расщепленной основой. Памятники данной культуры известны в Поднестровье, на юге Украины в Крыму, Причерноморье и Надазовье. Селет - культурная группа ранней поры верхнего палеолита, которой свойственны двусторонне обработанные наконечники. Считается, что селетоидные памятки предшествовали появлению в Украине ориньяцьких и некоторое время существовали наряду с ними. Граветт - культурная традиция обработки кремня. Определяющим орудием с кремня есть длинные острия на пластинах с прямым притупленным краем. В Украине граветська традиция представлена ​​средними слоями стоянок позднего палеолита Поднестровья. Осокоровский культура - группа родственных памятников финального палеолита с однотипным каменным инвентарем, для которого характерны трапеции с ретушью по верхней основе, острие с притупленным краем, позднепалеолитическая пластинчатая техника раскалывания кремня, скребки и резцы на пластинах. На стоянке Провансаль (Луганщина) найдены сланцевые плитки со схематическими изображениями женщин и геометрическим орнаментом. Шан-кобинская культура - родственные достопримечательности горного Крыма с каменным инвентарем, которому свойственны грубые сегменты, одно-и двухплоскостные нуклеусы для грубых пластин, конечные скребки и резцы на пластинах. Красносельская культура - группа родственных памяток финального палеолита с каменным инвентарем, характеризуется грубыми черешковыми наконечниками стрел отщепной техникой раскалывания кремня, короткими скребками, Была распространена в бассейнах Припяти, Немана, Верхнего Днепра.

37. Неолитические культуры с ямочно-гребенчатой ​​керамикой. Группа родственных неолитических памятников Северо-Восточной Украины, отличительной особенностью которой являются остродонные горшки, сплошь покрытые рядами глубоких наколов, иногда полосами гребенчатой ​​орнаментации. Среди кремневых изделий распространены двусторонне обработанные тесла, наконечники дротиков, скребки на отщепах. Богатый костяной инвентарь: зубчатые гарпуны, тесла, рыболовные крючки. Известные стоянки - Погореловка, Грушевка, Очкин на Десне, Скуносово, Волынцево на Сейме. Культура сформировалась вследствие проникновения с севера носителей традиций ямочно-гребенчатой ​​неолита лесной полосы Восточной Европы при участии населения днепро-донецкой культуры Среднего Поднепровья. Датируется IV-III тыс.до н. есть. Распространена в Черниговской и Сумской областях. На поздних этапах ее носители продвинулись на юг - на Полтавщину и Харьковщину - в бассейны Сулы, Ворсклы, Орели, в верховья Северского Донца. Представляет собой юго-западную периферию огромной культурно-исторической общности неолита ямочно-гребенчатой ​​керамики, охватывает север Восточной Европы - от Восточной Балтии до Урала и Зауралья. Последнюю ассоциируют с предками финно-угорских народов. Основой хозяйства был промысел лесных копытных (лось, олень, кабан, бобр), рыболовство. Земледелие и скотоводство носителям этой культуры были неизвестны. Прямыми потомками этого населения есть племена Марьяновский-бон-дарихинськои культуры, которые также рассматриваются как древние финно-угры. Достопримечательности этих племен распространены на северо-востоке Украины во II тыс. до н. э.

35. Буго-дністровська археологічна культура. була поширена в лісостеповій смузі басейну Дністра та Південного Бугу від кінця VII по V тис. до н. є. Відкривач культури, В. М. Даниленко. названа по территории распространения на Южном Буге и Днестре, относится к неолиту, восходящему корнями к мезолиту. Поселения Буго-днестровской археологической культуры небольшие, жилища - наземные, с каменными очагами и ямами для отбросов.Спочатку на горщиках БДК домінував прокреслений орнамент із сітчастих та

хвилястих композицій. Пізніше поширилася накольчаста та гребінцева орнаментація. Крем'яний інвентар ранніх пам'яток на Південному

Бузі характеризується виразними кукрецькими рисами — олівцеподібні нуклеуси, кукрецькі вкладні, округлі скребачки, дрібні мікропластинки. Основою господарства буго-дністровського населення було полювання на копитних прирічкових лісів та рибальство, доповнювані землеробством та скотарством. Вирощували пшеницю емер, ячмінь, горох, розводили свиней, пізніше — велику рогату худобу. Протягом VI тис. до н. є. під тиском мігрантів з Подунав'я, зокрема культур лінійно-стрічкової кераміки та Кукутені-Трипілля, людність БДК відходить у північно-східному напрямі до Середнього Подніпров'я та Полісся. Буго-дністровські мігранти відіграли провідну роль у неолітизації Подніпров'я та Полісся, зокрема у становленні волинської культури Полісся, дніпро-донецької Середнього Подніпров'я, сурської Нижнього Дніпра та Надазов'я.

36. Дніпро-донецька культурно-історична спільнота. неолитическая культура Полесья. Вважається великою культурною спільно­

тою, до складу якої входили волинська, верхньодніпровська, києво-черкаська, надпорізька, донецька культури. Більшість сучасних дослідників обмежують територію власне ДДК півднем Київського Полісся, лісостеповим Подніпров'ям та Лівобережжям. Датується VI—IV тис. до н. є. Найвідоміші стоянки — Собачки, Вовчок, Ігрень у Надпоріжжі, Грині, Микільська Слобідка на Київщині, Бузьки на Черкащині. Людність ДДК полювала на лісових копитних (тур, благородний олень, косуля, кабан), ловила рибу, поступово засвою­

ючи від буго-дністровців, а пізніше трипільців елементи землеробства та скотарства. Житла прямокутні, наземні або злегка заглиблені. гостродонні горщики з домішкою трави у глині, поверхня яких укрита орнаментом у вигляді рядів наколів відступаючою гребінкоюКультура виникла внаслідок міграції на початку VI тис. до н. е. в середо­

вище місцевого мисливсько-рибальського населення яніславицькоі культури Полісся та кукрецького Середнього Подніпров'я буго-дністровської людності з Південного Бугу. Тому рання дніпро-донецька кераміка має елементи бугодністровського декору (Лазарівка). У Надпоріжжі простежуються контакти з маріупольською культурною спільнотою (азово-дніпровська культура). Носії традицій ДДК вплинули на формування донецької неолітичної, тшинецької культури доби бронзи Полісся та нео-енеолітичних культур лісостепо­

вого Лівобережжя, зокрема азово-дніпровської.

32. Верхньопалеолітичне мистецтво

З початку пізнього палеоліту зустрічаються дуже різноманітні пам’ятки мистецтва. Мистецтво слугувало засобом задоволення естетичних потреб людини і для вираження ранніх релігійних уявлень людського суспільства. Мистецтво пізнього палеоліту поділяється на два періоди: оріньяк-солютрейський і мадленський (за назвами печер у Франції). Оріньяк-солютрейський період тривав 35-20 тис р тому. Перші рисунки тварин були недосконалими: неясно зазначені голова і ноги, не дотримані пропорції. У кінці періоду рисунок значно покращується: можна розрізнити морду тварини, роги, копита, іноді зазначена вовна. Серед рисунків того часу зустрічаються зображення людей у масках. Також зустрічаються відбитки рук на стінах печери. Фарбою намазували кисть руки і прикладали до поверхні, або прикладену руку просто обводилися по контуру фарбою, і зображення поміщали в коло. Остання обставина свідчить про те, що це не випадкові відбитки, а зображення, що мають магічний зміст. (наприклад відбитки руки з пещери Кастільо)

З'являється штрихування, що відкрило можливість переходу від плоского контурного малюнка до більш об'ємного зображення.

Найвищий розквіт мистецтва палеоліту припадає на період Мадлен. (20-10 ст. до н.е.) Тварини залишаються головною темою, але зображуються вони майже завжди в різних позах, іноді в русі. Найкращі малюнки цього часу показують тварин що пасуться, що лежать, що біжать. поступово від одноколірного розпису художник переходить до двох, а то й трьох, різної сили, інтенсивності.

Видатними пам’ятками цієї епохи є шедеври Мадленського живопису з Альтамірської печери (Іспанія) і печер Франції (Фон де Гом, Ляско, Руфіньяк).Всі тварини в епоху палеоліту, як правило, зображені ізольовано,не пов'язанї між собою композиційно. Лише до кінця епохи Мадлен виднї спроби групувати фігури звірів, об'єднуючи їх в один сюжет. Відкрив печерний живопис у 1868 р. іспанський археолог Марселіно Саутуола у печері Альтаміра (Іспанія). Живопис на стіні пещери відноситься до Солютрейської епохи. На стелі печери намальовано біля двох десятків бізонів, коней і кабанів.

Альтаміра стала першою з багатьох десятків подібних печер, знайдених пізніше на території Франції, Іспанії та Італії: Ла Мут, Ла Мадлен, Труа Фрер, Фон-де-Гом , Санта-Ізабель та ін. Зараз на території тільки однієї Франції відомо близько ста печер із зображеннями первісних часів. Найвідомішою у світі є печера Ласко (Франція), випадково відкрита у 1940 р. й названа «Сікстинською капелою первісного живопису». Тут були знайдені зображення багатьох тварин, а також картини, яки навіть висвітлювали якийсь епізод. Живописні та гравійовані малюнки, що знаходяться там, не мають точного датування: вони з'явилися приблизно в 18-15 тисячолітті до н. е. Довгий час їх приписували стародавній Мадленській культурі, але останні дослідження показали, що вони скоріше відносяться до більш ранньої Солютрейської культури.

Скульптура широко представлена жіночими статуетками невеликого розміру. Вони виконані завжди за єдиним принципом: кінцівки ледве намічені, риси обличчя не позначена, але зате різко підкреслені ознаки жінки-матері. Такі статуетки образно називають «палеолітичними Венерами». Очевидно, що основна ідея таких зображень — ідея плодючості, продовження роду. Вчені зв'язують їх з культом жінки-прародительки в материнській родовій общині (де рахунок спорідненості вівся по материнській лінії).

В Україні досліджено багато палеолітичних пам'яток. Один з них — Мізинська стоянка на Десні, в Чернігівській області. Там знайдені фігурки, що зображають птахів, а також кістяний браслет, покритий складним геометричним орнаментом.

42. Ямна культурно-історична спільнота. об'єднувала пам'ятки ямної, буджацької та полтавкінської культур, що відносяться до періоду раннього бронзового віку. Класик російської археології В. О. Городцов виділив ямну культуру на початку XX ст., після розкопок могил, розташованих уздовж середньої течії Сіверського Дінця. Надалі "ямні" могили досліджено в Криму, Степу та Лісостепу. Могили ямної спільноти виступали родовими усипальнями великих сімей. Померлих ховали у скорченому стані на спині на ранньому етапі та на боці — у пізніші часи, посипали червоною вохрою. Орієнтували небіжчиків переважно на схід у регіонах на схід від Дніпра та на захід — у Правобережній Україні. Над поховальною спорудою зводили могилу. Небіжчиків, особливо дітей, супроводили горщиками з високими плічками та пригостреним дном, а також знаряддями праці, зброєю та прикрасами. Серед прикрас дротяні пронизки із золота й срібла. Поселення ямної спільноти відомі менше. Розташовувалися вони здебільшого вздовж Дніпра. Михайлівське поселення, обнесене ровами та кам'яними мурами, вважається племінним центром ямного населення нижньодніпровського регіону. У тварин­

ництві поєднувалися стійлове утримання худоби й відгін у сприятливі пори року. В першому випадку розводили переважно велику рогату худобу, у другому — дрібну, зокрема — овець. Окрім м'ясо-молочної худоби, утримували волів як тяглову силу. Відбувалося поступове, але неухильне освоєння степових межиріч, вододілів. Ліплена кераміка в якісному відношенні поступалася кращим зразкам енеолітичної, особливо трипільської. В асортименті "ямного" посуду, де значною

мірою зберігалися середньостогівські традиції, переважали округлі горщики з короткою шийкою, високими плічками та пригостреним дном. З'являються також кружки та амфорки з невеликим сплощеним денцем. Значного розвитку набула місцева металообробка. Металокомплекс ямної спільноти включав втульчасті сокири, тесла, черенкові долота, ножі, бритви, шила, спіральні пронизки. У виробництві переважали миш'якові бронзи. На цій підставі російський археолог Є. М. Черних відніс ареал ямної спільноти до складу Циркумпонтійської металургійної провінції.

41. Бронзовый век-общая характеристика

Бро́нзовый век — выделяемая на основе данных археологии эпоха человеческой истории, характеризующаяся ведущей ролью изделий из бронзы, что было связано с улучшением обработки таких металлов, как медь и олово, получаемых из рудных месторождений, и последующим получением из них бронзы. Бронзовый век является второй, поздней фазой эпохи раннего металла, сменившей медный век и предшествовавшей железному веку.

Бронзовый век получил свое название от первого добытого людьми искусственного сплава меди с оловом, свинцом или мышьяком. Бронза была значительно прочнее медь. Это преимущество способствовала распространению и утверждению бронзы в качестве основного материала для изготовления орудий труда, оружия и украшений, однако полностью вытеснить медные и каменные изделия ей так и не удалось. Первые бронзовые изделия, изготовленные на Кавказе и Балканах, начали распространяться на территории Украины уже в начале II тыс. до н. э. Постепенно было налажено местное производство: в Донецком бассейне сформировался центр металлургии, а в Карпатско-Дунайском регионе - металлообработки.

С появлением бронзы состоялось первое общественное разделение труда - отделение скотоводства от земледелия. Разделение труда между пахарями и скотоводами предусматривало необходимость обмена продуктами труда, то есть примитивной торговли, которая включала в себя теперь не только злаки (ячмень, пшеницу, просо, рожь) и мясо, но и металлические изделия и соль. Под влиянием радикальных изменений в хозяйствовании в эпоху бронзы произошли кардинальные сдвиги в сфере общественных отношений: благодаря значительному усилению роли мужчины в хозяйстве и всех сферах общественной жизни в эпоху бронзы произошла замена матриархата патриархатом, родословная теперь велась по отцовской линии; значительный рост производительности труда привел к появлению дополнительного продукта, который постепенно концентрировался в руках отдельных лиц, что повлекло сначала имущественную, а со временем и социальную дифференциацию общества; с великосимейной общины выделились малая семья (муж, жена, дети); формировались союзы племен, создавались органы руководства союзом племен, выделился стан воинов.В эпоху бронзы стремительно совершенствовалась оружие, происходила дальнейшая военизация общества, интенсивно формировались и перемещались этносы (поэтому эпоху бронзы еще называют периодом первого Великого переселения народов).

33. Мезолит и его памятники на территории Украины. Мезолит-среднекаменный период. Основой мезолитической экономики было неспециализированное индивидуальная охота с помощью лука и стрел на лесных нестадных копытных. Археологическим признаком мезолита является повсеместное распространение лука, что фиксируется массовыми находками наконечников стрел - микролитов. Мезолит в Европе начался с резкой деградации скандинавского ледника около10 тыс. лет назад и закончился 6-7 тыс. л.н. больших зимние поселения -известные мезолитические стоянки Игрень 8, Вязовок 4а, Мирное. Мезолитические могильники Украины - коллективные захоронения вблизи сел Волосское и Васильевка, на берегу Днепра, в Надпорожье. Открытые О.В. Бодянским. Некоторые из погребенных, среди которых преобладалимужчины, были убиты метательным оружием с наконечниками, оснащенными микро-остриями с притупленным краем. Два мезолитических захоронения исследованы в пещерах Крыма: мужчины – в Фатьме-Коби и парное погребение мужчины и женщины - в Мурзак-Коби. Кукрецька культура - одна из наиболее изученных мезолитических культур Украины. Кремневый инвентарь характеризуетсяоливцеподибнимы нуклеусами, многочисленными оттискных микропластины, круглыми скребками, резцамина отщепах с плоским резцовым сколом, костяными наконечниками копий с пазами для вкладышей. Кукрецьки стоянки известны от Горного Крыма на юге до КиевскогоПолесья на севере, от устья Дуная на западе до Приазовья на востоке. Гребеникивська культура - группа родственных памятников позднего мезолита Северо-Западного Причерноморья со специфическим каменным инвентарем, которому присущи многочисленные трапеции на пересечениях правильных пластин, отжимной техника раскалывания кремня, плоские, одноплоскостные нуклеусы, многочисленные "ногтевые" скребки на небольших отщепах, отсутствие резцов. Донецкая культура - свойственные микропластинки с притупленным краем, многочисленные трапеции. Многочисленные памятники известны в бассейне Северского Донца и на Донецком кряже. Шпанская культура представлена ​​в Горном Крыму небольшим количеством памятников со своеобразным каменным инвентарем. Ему свойственны специфические шпанские треугольники, пластинчатая техника раскалывания кремня, конечные скребки и резцы на пластинах. Мурзак-кобинской культура - группа мезолитических памятников Горного Крыма с каменным инвентарем, которому присущи различные геометрические микролиты(треугольники, асимметричные и симметричные трапеции). Зимивникивська культура - группа стоянок с каменным инвентарем, которому свойственны грубые, высокие трапеции, видщепова техника обработки кремня с помощью твердого отбойника, одноплоскостные нуклеусы, скребки и резцы на отщепах. Распространена в лесостепной части Восточной Украины. Яниславицька культура - группа родственных памятников позднего мезолита, каменным изделиям которой свойственны яниславицьки острие и треугольники. На поздних памятниках найдена неолитическая керамика с гребенчатой ​​орнаментом. Распространена в бассейнах Вислы, Немана и Припяти.

45. Культура багатоваликової кераміки. Культу́ра многова́ликовой кера́мики (бабинская культура) — археологическая культура эпохи средней бронзы XXII—XVIII веков до н. э Носители культуры обитали в Поднепровье и на Правобережье Днепра, частично населяли территорию современной Тернопольщины Культура получила своё название от глиняной посуды, украшенной большим количеством налепных валиков. Орнамент посуды богатый, разнообразный, нередко изысканный. Племена данной культуры занимались выпасным скотоводством. скотарство, що доповнювалося мисливством, рибальством та іншими промислами. Розвинуті були й ремесла: металовиробництво, гончарство, ткацтво, різьблення на кістці, кушнірство. Небіжчиків ховали у неглибоких грунтових ямах, іноді доповнених внутрішнім зрубом чи кам'яною скринею, у підбоях та колодах. На Тернопільщині, яка виступає західною периферією бабинської культурної області, відома незначна серія цих пам'яток, однією з яких є — могильник біля с. Остап'є Підволочиського району, яке 1929 досліджував Я. Брик. Розкопано 4 кургани; виявлено посуд, крем'яні знаряддя праці, кісткові та бронзові прикраси. Дно, стіни і перекриття поховань викладені камінням.

38. Энеолит-общая характеристика

Ме́дный век, медно-каменный век, халколит— эпоха в развитии человечества, переходный период от неолита (каменного века) к бронзовому веку. Термин предложил в 1876 г. венгерский археолог Ф. Пульский для уточнения первоначальной классификации Томпсена, в которой за каменным сразу следовал бронзовый век.

Медный век приблизительно охватывает период IV—III тысячелетия до н. э., но на некоторых территориях существует и дольше, а на некоторых отсутствует вовсе. Чаще всего энеолит относят к бронзовому веку, но иногда считают и отдельным периодом. Во времена энеолита были распространены медные орудия, но преобладали по-прежнему каменные.

Первое знакомство человека с медью произошло через самородки, которые принимали за камни и пытались обычным образом обработать, ударяя по ним другими камнями.Сплавлять медь с другими металлами для получения бронзы тогда не умели. В некоторых культурах самородки после ковки прогревали, что приводило к уничтожению межкристаллических связей, делающих металл хрупким. Низкое распространение меди в энеолите связано, в первую очередь, с недостаточным количеством самородков, а не с мягкостью металла — в регионах, где меди было много, она быстро стала вытеснять камень. Несмотря на свою мягкость медь имела важное преимущество — медное орудие можно было починить, а каменное приходилось делать заново.

Широкое используется одомашненная лошадь в качестве верхового и гужевого (перевозка грузов) транспорта.

Заканчивается оформление первого общественного разделения труда – выделение скотоводческих и земледельческих племён.

Поскольку оба занятия (и в первую очередь скотоводство) требовали значительной физической силы, ведущую роль в обществе начинают играть мужчины, патриархальный род становится главенствующим (разложение матриархата).

Древние люди передавали свои знания об окружающем мире при помощи рисуночного письма – пиктографии.

В сфере религиозных представлений в эпоху энеолита существует культ матери-земли и материнского рода (подтверждение - найденные фигурки и изображения женщин – прародительниц рода).

0Памятники эпохи энеолита: поселение Ботай (Северо–Казахстанская обл.), Шибир (Мангыстау); ботайская культура – яркий пример культурных достижений эпохи энеолита на территории Казахстана.

39. Среднестоговская АК. Название среднестоговской (стогивськои) культуры, как и сообщества в целом, происходит от трех скал (стогов) в г. Запорожье, где А. В. Добровольский ниже плотины Днепрогэса раскопал епонимне поселения Средний Стог II.археологическая культура эпохи энеолита (4500—3500 до н.э), распространённая в степях Приазовья между Днепром и Доном. На западе граничила с трипольской культурой. Названа по острову-скале Средний Стог (Запорожье), где впервые была открыта комплексной экспедицией Днепростроя в 1928 году. Развилась на базе днепро-донецкой культуры и эволюционировала в ямную культуру. Умерших хоронили в подземных могилах (без курганных насыпей), в скорченном положении на боку, посыпали охрой; около умерших клали посуду с едой, орудия труда, статуэтки людей и животных. Среднестоговцы были земледельцами и скотоводами. Они держали овец, коз, свиней и лошадей (предположительно, среднестоговская культура — первая, приручившая лошадь), выращивали пшеницу, ячмень, просо и горох. Посуда приобрела стройные очертания, сохранение острого дна, И отличался несколько разнообразнее декором верхней части. Наряду с гребенчатым штампом начали использовать отпечатки веревки - декоративный прием, получивший распространение уже в эпоху бронзы. К тому времени затухает Деятельность Новоданиловскогой ячейки металлообработки. Стоговцы сузили ареал своих внешних контактов, сосредоточив их на трипольском населении Правобережной Украины.

43. Майкопська культура. археол. культура 2-й пол. 3-го тыс. до н. э., распространенная в предгорной зоне Сев. Кавказа от Прикубанья до Чечни включительно. Названа по впервые исследованному Н. И. Веселовским в 1897 в г. Майкопе огромному (выс. до 11 м) кургану, содержавшему богатейшее погребение родоплем. вождя. М. к. представлена иногда укрепленными поселениями (Мешоко) и многочисл. курганами с большими могильными ямами, с кам. подстилкой. Экономика майкопцев базировалась на придомном скотоводстве и мотыжном земледелии. Жилища представляли собой простые конструкции из столбиков, прутьев и досок. использовали повозки с цельнодеревянными колёсами и массивной втулкой. Обнаружена пара колёс, сопровождавшая подкурганное погребение раннего периода новосвободненского этапа. Майкопская культура отличается богатым набором бронзовых изделий, которые почти все происходят из погребений. Хотя формы бронзовыех изделий майкопцев соответствуют тем, которые изготовлялись или использовались в обширной прото-Циркумпонтийской металлургической провинции. Орудия труда представляют двусторонний топор-тесло, проушные тёсла и плоские топоры или тёсла. Имеются и бронзовые топоры простых форм. Для украшений в богатых погребениях применялось золото и серебро. Из них же были изготовлены некоторые сосуды из Майкопского кургана. Изготовлялись круглодонные, остродонные и плоскодонные сосуды, глубокие миски. Сосуды этого периода, обычно, округлые или вытянуты вверх. Известна конструкция майкопской гончарной печи и домашние очаги со сплошными глиняными бортиками (поселение Псекупское 1). Из глины изготовляли также подставки под круглодонные сосуды. широко применялись орудия из камня. В ранний период использовали ромбовидные наконечники стрел с ретушью только по краям. Флажковидные наконечники могли иметь тщательную отделку с мелкопильчатой ретушью по краям. Имелись листовидные кремнёвые кинжалы Погребённый помещался в могилу скорчено на боку. Чаще — на правом. Обычно его посыпали красной охрой. Основным видом майкопских погребальных сооружений является курган, высотой от меньше 1-го м до 6—12 м.

44. Катакомбная культурно-историческая общность (итал. catacomba, от лат. catacumba - подземная гробница) - археол. культура эпохи раннего бронз. века. Впервые выделена В. А. Городцовым в нач. 20 в. в басс. р. Сев. Донец, где были обнаружены своеобразные погребения в катакомбах - ямах с подбоями (сооружались в стенках ям). Носителями К. к. была большая группа родственных племен, населявших в 1-й пол. и в 3-й четв. 2-го тыс. до н. э. степные пространства Сев. Причерноморья, генетически связанных с жившими в 3-м тыс. до н. э. на этой же территории племенами ямной культуры. Эта связь чаще всего прослеживается в Сев. Приазовье. Для племен К. к. характерны родовые поселки и курганные могильники (захоронения в подкурганных катакомбах, в скорченном положении, на боку, посыпаны красной краской, символизирующей огонь). Инвентарь погребений: глиняная посуда, украшенная узорами, нанесенными веревочными штампами, кам. и бронз. орудия и оружие, а также костяные и бронз. украшения. Характерные узоры позволяют включить племена К. к. в общий круг шнуровой керамики культуры и считать их наиболее крупной ее ветвью. Племена К. к. занимались скотоводством и земледелием. Довольно высокого уровня достигала и металлургия меди и бронзы. Материнский род сменился отцовским. Возникли предпосылки для имуществ. дифференциации. Во главе племен становятся патриарх. вожди и родовые старейшины (их погребения совершены с большой пышностью и имеют более богатый инвентарь). У племен К. к. имел место обмен с окружающими племенами, особенно с племенами Сев. Кавказа (откуда получали медно-мышьяковистые руды и на ранних этапах нек-рые металлич. вещи). Через Кавказ племена К. к. получали из Передней Азии и Ирана бирюзу и сердолик, морскую пенку, а из Египта - стеклянные бусы. Нек-рые терр. особенности позволяют выделить 6 вариантов К. к.: донской (классический), харьковско- воронежский, приазовский, волго-манычский, или предкавказский, нижнеднепровский и среднеднепровский. В сер. 2-го тыс. до н. э. племена К. к. были вытеснены из р-на Сев. Донца и Дона племенами срубной культуры, продвинувшимися из р-на Средней Волги, а к концу 3-й четв. 2-го тыс. они были вытеснены полностью.

40. Трипольская культура- энеолитическая археологическая культура, распространённая в VI—III тыс. до н. э. в Дунайско-Днепровском междуречье, наибольший её расцвет пришёлся на период между 5500 и 2750 гг. до н. э Культура носила название «Кукутень» по названию села в Румынии, где были найдены первые артефакты, связанные с этой культурой. В 1884 году румынский исследователь Теодор Бурада во время проведения раскопок нашёл элементы глиняной посуды и теракотовые фигурки неподалёку села Кукутень. После того, как учёные ознакомились с его находкой, было решено продолжить раскопки, которые начались на этом месте весной 1885 года. Исследования памятников, позднее отнесённых к трипольской культуре, имели место на Западной Украине в 70-е годы ХІХ в. Археолог Викентий Хвойка открыл первое трипольское поселение на территории Российской Империи в 1893—94 гг. в Киеве по ул. Кирилловской, 55. Он презентовал свои находки в августе 1899 года на ХІ археологическом съезде в Киеве. В 1896—1897 годах несколько поселений с материалами, подобными киевским находкам, Хвойкою были найдены в окрестностях села Триполье Киевского повета. В Галиции в XIX — до 1939 г. её именовали «культурой мальованой керамики», «галицкой расписной керамики», «украинской расписной керамики». В советских, российских, украинских, молдавских и др. публикациях для памятников с территории Украины и Молдавии распространено название «Трипольская культура». В последние десятилетия для обозначения археологических памятников на территории Молдовы местные и румынские исследователи используют термин «культура Кукутень». Со временем стало понятно, что археологическая культура Кукутень на территории Румынии, «расписной керамики» на территории Австро-Венгерской монархии и Трипольская культура на территории Российской Империи относятся к одному и тому же культурному комплексу. Ранний этап (Триполье A) — средина V — вторая половина IV тысячелетия до н. э. Жилища — землянки и небольшие наземные глинобитные «площадки». Орудия делались из кремня, камня, рога и кости; медных изделий немного; орнамент в виде насечек, столовая украшена каннелированным . Много статуэток, изображающих сидящую женщину, меньше — зооморфных фигурок; известны глиняные креслица, модели жилищ, украшения. Средний этап (Триполье B — Триполье C1) — средина IV тысячелетия до н. э. — 3200/3150 гг. до н. э. Ряд поселений на мысах укреплён валами и рвами, увеличилась площадь поселений, иногда жилища располагались по кругу. Встречаются двухэтажные дома. Обработка кремня совершенствуется, появляются мастерские по изготовлению орудий. Начинается добыча медного сырья, а также выплавка металла на территории между Днестром и Днепром. Увеличивается количество и ассортимент медных изделий. Появляется расписная керамика, кухонная керамика иная — с примесью в массе толчёных ракушек или песка. Меняется форма статуэток — стоячие фигурки с округлой головкой, наряду с женскими есть и мужские изображения. Найдены погребения в жилищах.

Поздний этап (Триполье C2) — 3150 — 2650 до н. э. Расширяется территория трипольской культуры за счёт продвижения племён на север и восток. Небольшие поселения располагаются на укреплённых местах, наряду с небольшими наземными жилищами встречаются землянки. Продолжает развиваться добыча и обработка металла. Уменьшается количество расписной керамики, появляется посуда округлой формы. Совершенствуется обработка кремня, много шлифованных кремнёвых топориков. Распространены схематизированные женские статуэтки. Известны грунтовые и курганные могильники. В Поднепровье найдены погребения по обряду кремации. Погребальный инвентарь: кремнёвые серпы, каменные боевые топоры-молоты, медные кинжалы, шилья, ножи, украшения, — браслеты, пронизи, медные, каменные и стеклянные бусы; керамика — шаровидные амфоры, чаши, миски, антропоморфные статуэтки. Трипольские посёлки чаще всего располагались на пригодных для земледелия пологих склонах, возле воды. Они состояли из наземных глинобитных жилищ, разделённых иногда внутренними перегородками или двухэтажных. Часть помещений, служившая для жилья, отапливалась печами, открытыми очагами, имела круглые окна, часть использовалась под кладовые Посёлок использовался около 50 лет, до истощения окружающей его земли, потом обязательно сжигался по особому ритуалу, а племя переселялось на новое место. Трипольцы, в бассейне Южного Буга, создали протогорода-гиганты размерами 250—400 га с населением до 20 тыс. человек и более (Майданецкое — 270 га, Доброводы — 250 га, Тальянки — 400 га), что сравнимо с Киевом в домонгольскую эпоху, когда он превосходил многие крупные центры средневековой Европы.

46. Зрубна культурно-історична спільнота. XVII—XII ст.

до н. е.). Зрубна спільнота була поширена на півдні Східної Європи між Дніпром і Уралом. Дослідження цього грандіозного явища розпочате В. О. Городцовим у 1901 — 1903 pp. Під час розкопок кур­

ганів Сіверськодонеччини дослідник звернув увагу на скорчені поховання у дерев'яних рамах (зрубах) і назвав виділену ним культуру зрубною. Концепцію розвитку зрубної спільноти запропонував у

90-ті роки минулого століття В. В. Отрощенко. Згідно з нею культури зрубної спільноти (покровська та бережнівсько-маївська) склалися на базі культур бойових колісниць (синташтинська, пам'ятки потапівського типу, доно-волзька абашевська, бабинська) у процесі їхньої взаємодії. Пок.ровская срубная культура (XVIII—XV века до нашей эры) распространена в степной и лесостепной полосе от Северского Донца до Волги. Отдельные памятники представлены на Урале. Эпонимным памятником является Покровский могильник в саратовском Поволжье, который был исследован П. С. Рыковым Жилища — наземные, землянки и полуземлянки каркасно-столбовой конструкции с двускатной или шатровидной крышей. Погребальные памятники представлены курганными и грунтовыми могильниками. Размещаются преимущественно на террасах или возвышенностях по берегам рек. Орудия труда и оружие из камня представлены разнообразными топорами и булавами, наконечниками стрел, скрёблами, молотами, ножами, наковальнями, рудотёрками и абразивами. Известны и украшения — фаянсовые бусины, желобчатые височные подвески и браслеты. Широко распространены изделия из кости: псалии, шилья, лощила, проколки, иглы, спицы, наконечники стрел. Орудия из металла представлены топорами, серпами, тёслами и долотами, проколками, черенковыми ножами с широким ромбическим перекрестием и кинжалами с прилитой рукоятью. Распространены и украшения из бронзы, сурьмы и золота: кольца, височные серьги, бляшки и браслеты. Основу хозяйства носителей покровской культуры составляло стойловое и отгонное скотоводство Бережновско-маёвская срубная культура (XVII—XII века до нашей эры) распространена в степной и лесостепной полосе от Ингульца до Волги. Поселения располагались в непосредственной близости от рек на небольших возвышениях. Жилища представлены землянками, полуземлянками и наземными постройками с каменными основаниями стен. Погребальные памятники представлены курганными и грунтовыми могильниками. В качестве погребального инвентаря выступают сосуды, реже встречаются изделия из металла[.Керамика представлена баночными, горшковидными и острорёберными сосудами с геометрическим орнаментом в виде горизонтальных и наклонных линий, каннелюров, зигзагов, ёлочек и прочих геометрических фігур. Распространены и украшения из металла: кольца, височные серьги, подвески из проволоки. Основу хозяйства составляло стойловое и отгонное скотоводство, которое дополняло земледелие. Тип хозяйства носителей срубной культурно-исторической общности базировался преимущественно на стойловом и отгонном скотоводстве, которое у населения бережновско-маёвской срубной культуры частично дополняло земледелие. Орудия, необходимые для металлообработки, представлены топорами, молотами, молотками, рудотёрками, плоскими и желобчатыми тёслами и долотами, черенковыми ножами «срубного» типа и кинжалами. Носители срубной культуры хронологически предшествовали скифам и киммерийцам. Носители срубной культурно-исторической общности приняли непосредственное участие в формировании белозерской и бондарихинской культур финального этапа эпохи бронзы.

47. Культура шнурової кераміки (відома також як культура бойових сокир) — назва археологічних культур пізнього енеоліту. На території України культура шнурової кераміки поширена головним чином на Прикарпатті, Поділлі й Волині, де знаходяться поодинокі групи: верхньодністровська (визначніші пам'ятки в с. Кульчиці, Колпець, Крилос, Комарів, Рокитне, Стратин); подільська (Білогірка, Попівці, Климківці, Жуличі, Кутянка); городоцько-здовбицька, біля с. Городок і Здовбиця на Рівенщині, поширена на Західній Волині від р. Буг по р. Случ; стрижівська, кін. З — сер. 2 тисячоліття. Загальною ознакою шнурової культури є кераміка, прикрашена відтисками шнурка, який накладали на вогкі стінки глиняного посуду, або врізний орнамент на горщиках, черпаках, мисках, кулястих амфорах з ручками. «Шнуровики» користувалися шліфованими кам'яними ножами, сокирами, в тому числі й бойовими кинджалами, долотами; вживали прикраси з кістки та металу. Населення шнурової культури жило у напівземлянкових і наземних житлах стовпової конструкції. Покійників у скорченому положенні ховали у ґрунтових могилах, курганах чи в кам'яних скринях. У могилах знайдено, крім покійників, кості тварин, прикраси, кам'яні бойові топірці, крем'яне знаряддя, а також рештки страв у горщиках. Поселення культури шнурової кераміки мало досліджені, також невідома етнічна приналежність їхніх племен; за деякими дослідниками, це мали б бути предки слов'ян. І. Артеменко, Ю. Захарук.

48. Белозерская АК. была мощной среди образований эпохи финальнойбронзы (XII-X вв. до н. э). ее комплексы распространены в степной полосе Украины. Название культуры происходит от поселения на Белозерском лимане в г. Каменка-Днепровская Запорожской области, исследованого А. Кривцовой-Граковой. Сложилась на базе культур эпохи поздней бронзы. Жилища преимущественно прямоугольной формы, представлены наземными постройками с каменной основой, полуземлянками и землянками каркасно-столбовой конструкции с двускатной или односкатной крышей. В жилищах присутствовали 1 или 2 очага открытого типа, которые располагались в центре или в углу помещения. Внутри построек фиксируются и хозяйственные ямы. Погребальные памятники представлены курганными и грунтовыми могильниками, которые порой составляют единый комплекс. Курганные некрополи размещаются преимущественно на террасах или возвышенностях по берегам рек, реже — на водоразделах. Керамический комплекс культуры представлен кухонной, столовой и тарной посудой. Основу хозяйства племён белозерской культуры составляло скотоводство, земледелие и металлообработка, промыслы носили вспомогательный характер и не были широко распространены. Металлообработка является наиболее изученной отраслью хозяйства белозерских племён и характеризуется высоким уровнем развития, хотя и тут по сравнению с предшествующей эпохой наблюдается значительный упадок, вызванный недостатком сырья. Именно недостаток меди и стимулировал переход к обработке железа. Носители белозерской культуры общались на северо-западном диалектедревнеиранской языковой семьи. Они генетически связаны с ираноязычнымикиммерийцами и скифами раннего железного века.

49.Белогрудовско-чернолесская культура — археологическая культура оседлого населения позднего бронзового века (11—9 вв. до н. э.). Охватывает территорию между Днестром и Днепром. Открыта в начале 1920-х годов в Белогрудовском лесу недалеко от города Умань Черкасской области. Представлена поселеннями, похованнями і зольниками. Найбільш повно досліджене поселення на правому березі Дніпра біля с. Велика Андрусівка Кіровоград-ської області, де розкопано десять споруд, розміщених в один чи два ряди. Житла трохи заглиблені, прямокутні в плані, довжиною до 12 м. Могильники курганні і грунтові безкурганні. Кургани невеликі. Під насипами в неглибоких ямах виявлено кістяки у скорченому положенні на боці. Рідко зустрічаються поховання за обрядом трупоспалення. У могиль-никах знайдено кераміку та бронзові прикраси. Зольники — невеликі горби попелу висотою до 0,8 і до 40-50 м у діа-метрі, що створювались на рівній площадці. Тут трапляються фрагменти кераміки, знарядь праці, інші поламані речі, а під ними — сліди вогнищ. Білогрудівська кераміка представлена горшками, мисками і черпаками. Горшки високого профілю, тюльпаноподібні. Посуд орнаментований характерним для культур бронзового віку валиком. Населення займалося переважно землеробством. Розводили також усіх свійських тварин. З металевих виробів були поширені сокири-кельти, вістря списів, шила, а також прикраси, Серед кістяних знарядь знайдено лощило, шило і т. д. Відомі псалії- що свідчить про використання білогрудівським населенням коня для верхової їзди.У невеликій кількості виявлено глиняну пластику — фігурки тварин. З глини ліпили також прясла, модельки "хлібців" і "коржики". У IX ст. до н.е. білогрудівська культура на значній території південної частини Лісостепу змінюється культурами передскіфського часу.

Чернолесская АК. археологическая культура переходного периода от бронзового к раннему железному веку (IX—VII вв. до н. э.). Распространена была в лесостепной полосе Правобережной Украины между Днепром и Днестром, а также в бассейне р. Ворсклы на Левобережье. Название получила от городища в Чёрном лесу в верховьях реки Ингулец. К данной культуре относится группа укрепленных городищ (Чернолесское, Тясминское, Калантаевское) и неукрепленных селищ, обнаруженных О. Треножкиным в Кировоградской области. двалокальных варианта: среднеднепровский и середнеднестровський Обычно Чернолесская городища небольшие (диаметром 40-50 м), с беднымкультурным слоем. Они служили дозорами и тайниками в случае угрозы. Жизнь кипела рядом - у подножия крепости и в поселках. Погребальные памятники чернолесской культуры изучены еще недостаточно. несмотрянезначительное их количество (около 100), погребальный обряд довольно пестрый:фунтовые и курганные захоронения, кремации (полные и частичные) и тилопокладення(скрюченные и вытянутые), в ямах и деревянных склепах. Сопровождение состоит, главным образом, из посуды. Единичные фунтовые захоронения сопровождали браслеты. Артефакты представляют собой каменные и бронзовые топоры, земледельческие орудия из бронзы, реже — железа, посуда, бронзовые украшения. Чернолесская культура является переходным периодом от бронзового века к железному.Железных вещей здесь еще немного. Это, главным образом, оружие (мечи, кинжалы,копья), а также тесла, ножи. Кухонная утварь не отличалась особым изяществом, она была полированной или покрывалась кварцевой крошкой. Основное занятие населения — хлебопашество, возделывали пшеницу, ячмень и просо; известно было и разведение рогатого скота, коней, свиней.

50. марьяновско-бондарихинская. Марьяновская культура — археологическая культура энеолита, распространённая на территории лесостепной Украины и левобережного Полесья. Датируется XVIII — XII вв. до н. э. Возникла в результате дальнейшего развития культуры ямочно-гребенчатой керамики.[1] Была тесно связана с бондарихинской культурой и была ей постепенно вытеснена. Название происходит от поселений близ с. Марьяновка на р. Сейм, обнаруженных во время раскопок М. Я. Рудинского в 1930 году. Обнаружены жилища полуземляночного типа, прямоугольные по форме, с очагом в центре. Население в основном занамалось разведением крупного и мелкого рогатого скота, свиней и земледелием. Керамика марьяновской и бондарихинской культур отличается от сосудов соседних синхронных культур. В основном это горшки с широко открытым горлом и небольшим плоским дном. Орнамент — из ямок различной формы, отпечатков гребенчатого штампа или отрезков так называемого перевитого шнура, часто покрывает всю поверхность посуды. На марьяновской посуде узор — более густой, ямки обычно круглые, чаще встречаются гусеничный и гребенчатый штампы. Бондарихинская культура — археологическая культура финального бронзового и раннего железного веков (XI—IX вв. до н. э.), распространенная от Днепровского левобережья до верхнего и среднего течения Северского Донца, а на востоке и северо-востоке до бассейна Дона и средней Оки. Жилища — землянки, полуземлянки и наземные постройки. Погребальные памятники представлены грунтовыми могильниками с остатками трупосожжений и единичными курганными трупоположениями. Обряд предусматривал захоронение остатков кремации в сосудах-урнах или небольших грунтовых ямках. Первые памятники бондарихинской культуры были обнаружены в 20-х гг. XX в. Н. В. Сибилевым в ходе археологической разведки в бассейне Северского Донца. В 50-х гг. В. А. Ильинская дала этнокультурную атрибутацию памятникам Керамический комплекс культуры представлен преимущественно высокими горшками с широким горлом и небольшим плоским дном. Орнамент состоял из ямок разной формы, гребенчатого штампа, «бантика» вдавлений палочкой, которые образуют орнамент в виде «виноградных гроздей . Орудия труда и оружие из камня представлены разнообразными шлифованными топорами, зернотерками, тёрочниками, литейными формами, кремневыми наконечниками стрел с двусторонней ретушью, серпами и вкладышами серпов, ножами, скребками. Бронзовые изделия немногочисленны, представлены преимущественно ножами и шильями. Основу хозяйства составляло разведение крупного и мелкого рогатого скота, свиней, которое дополнялось земледелием. Население выращивало просо, ячмень, пшеницу, рожь, горох. В скотоводстве ведущее место принадлежало крупному рогатому скоту.

51. Ранній залізний вік. Первые железные вещи датируются концом III тысячелетия до н. э. Они были найдены, например, у города Элисты в кургане, а также в Афанасьевском могильнике в Сибири. Железный век у многих племен наступил с рубежа VIII— VII вв. до н. э., когда, наконец, были преодолены основные трудности освоения железа. Тем не менее в раннем железном веке закалка железа применялась редко. При сыродутном процессе более половины железа пропадало в шлаках, что в конце средневековья привело к отказу от этого способа получения черного металла. Однако на протяжении более трех тысяч лет этот способ был единственным.Естественно, что первоначально из железа делали простые мелкие вещи и их было мало. Лишь после VIII в. до н. э. их количество, качество и ассортимент быстро растут. Ковка, которой изготовляли железные вещи, к моменту открытия металлургии железа имела тысячелетнюю историю. Ковали на металлической подставке — наковальне. Железные вещи стали быстро вытеснять бронзовые и каменные, так как железо в отличие от меди и олова встречается почти повсеместно. Таким образом, области, занимавшие монопольное положение в производстве бронзы, потеряли монополию на производство металла. Страны, бедные медными рудами, с открытием железа быстро догнали те, которые были передовыми в эпоху бронзы. Появление и распространение железа оказало огромное влияние на дальнейшее развитие и обособление ремесла, на технику обработки почвы и повышение урожайности, на появление новых видов оружия и т. д. Оно проникало буквально во все сферы деятельности людей, оказало на них такое влияние, как ни один из предшествующих материалов. Слід зауважити, що з добою раннього заліза ми вступаємо у писемний період нашої історії. Поява заліза зумовила другий великий поділ праці: ремесло відокремилося від землеробства.

53. Походження скіфів та їх культури.За однією зі скіфських легенд, переказаною Геродотом, скіфи були корінним населенням, згідно з іншою, міграційною (її передав також Геродот) — прибули з Азії. Точки зору сучасних вчених стосовно скіфів сильно відрізняються. Серед них:

Скіфи — корінний народ, нащадки зрубної культури

Скіфи — переселенці, які прийшли з Азії наприкінці 8 або на початку 7 ст. до н. е. і опанували надчорноморські степи, підкоривши або прогнавши місцеві племена кіммерійців.

Скіфи — об'єднання різних в культурному плані племен, як землеробських так і кочових, можливо навіть різних в мовному плані. Зокрема ці племена є предками сучасних східнослов'янських і тюркських народів. Близько до цієї версії стоїть версія, що слово «скіфи» це спотворене греками слов'янське «скити» («скитатись» — «кочувати»). 1 легенда. Геродот. По рассказам скифов, народ их — моложе всех. А произошёл он таким образом. Первым жителем этой ещё необитаемой тогда страны был человек по имени Таргитай. у него было трое сыновей: Липоксай, Арпоксай и самый младший — Колаксай. В их царствование на Скифскую землю с неба упали золотые предметы: плуг, ярмо, секира и чаша. когда подошёл третий, младший, брат, пламя погасло, и он отнес золото к себе в дом. Поэтому старшие братья согласились отдать царство младшему.

2 легенда Эллины же, что живут на Понте, передают иначе Геракл прибыл в так называемую теперь страну скифов. Там его застали непогода и холод. Геракл встретил полудеву- полузмею, та сказала, что не отдаст его коней, пока он не соединится с ней. У нее от Геракла 3 сына Агафрис Гелон, Скиф...спросила что делать? Геракл ответил: Когда увидишь, что сыновья возмужали, то лучше всего тебе поступить так: посмотри, кто из них сможет вот так натянуть мой лук и опоясаться этим поясом, как я тебе указываю, того оставь жить здесь. Младшему же, Скифу, удалось выполнить задачу, и он остался в стране. От этого Скифа, сына Геракла, произошли все скифские цари.

3легенда Кочевые племена скифов обитали в Азии. Когда массагеты вытеснили их оттуда военной силой, скифы перешли Аракс и прибыли в киммерийскую землю

52. Пам’ятки передскіфського періоду на півдні Східної Європи. Кіммерійська проблема. Передскіфський період в історії України (IX-VII ст. до н.е.) представлений такими основними археологічними культурами: кіммерійською у степовій зоні, чорноліською на землях Правобережного Лісостепу, висоцькою і лужицькою в західних областях України (на межі з Польщею) та культурою фракійського гальштату в Молдові і частково на території Середнього Подністров'я й Північної Буковини.

Першим народом на території нашої країни, назва якого стала відомою завдяки писемним джерелам, були кіммерійці. Вони започатковують історію кочовиків у Північнопричорноморських степах.

За даними Геродота (V ст. до н.е.), вся земля, яку на той час займали скіфи, раніше належала кіммерійцям. Грецький історик Геродот (із цією визначною постаттю ми познайомимося пізніше) вважав кіммерійців автохтонним населенням Північного Причорномор'я або, в усякому разі, таким, що передувало тут скіфам (IV, 11, 12). Навала скіфів змусила їх полишити батьківщину.. Геродот називає також пов'язані з ними топоніми і гідроніми: кіммерійські стіни, кіммерійські переправи, Кіммерія, Кіммерійський Боспор. Страбон (І ст. до н.е. — І ст. н.е.), обстоюючи думку про давні історичні корені кіммерійців у Північному Причорномор'ї, пише про Боспор Кіммерійський (Керченська протока), про м. Кіммерік, кіммерійські поселення, про гору Кіммсрій у Гірському Криму.

Проблематичність реальної історії кіммерійців пов'язана з тим, що протягом багатьох років археологами не були виявлені специфічні риси доскіфської культури в Степу. Остаточно не з'ясована етнічна приналежність кіммерійців — лінгвісти вважають, що за мовою, найімовірніше, вони належали до іранської групи.

В науці існувала думка про те, що ранні скіфи і пізні кіммерійці певний час проживали разом у Північному Причорномор'ї. На основі широких археологічних досліджень 60-70-х рр. XX ст., узагальнених О. І. Тереножкіним, стало зрозумілим, що у формуванні кіммерійської культури брали участь племе зрубної і білозерської культур доби бронзи. Вчені вважають, що кіммерій­цям належать пам'ятки чорногорівського типу (виділений О. І. Тереножкіним у 1976 р.) та новочеркаського (виділений О. О. Ієссеном у 1954 р.). Над вивченням кіммерійських старожитностей в останні десятиліття працювали археологи України (Б. А. Шрамко, С. В. Махортих, С. А. Скорий) та Росії (А. Ю. Алєксєсв, Н. К. Качалова, С. Р. Тохтасьєв).

Першими у досить широких масштабах оволоділи технікою виготовлення заліза і сталі

54. Матеріальна культура скіфів степів Північного Причорномор’я. Розквіт скіфської культури в степах Причорномор'я падає на IV в. до н. е.., і вона вивчена головним чином по курганах, що зрозуміло при кочовому способі життя скіфів. Під насипами знаходяться могильні ями, часто - катакомби, в які і клали небіжчиків витягнуто, на спині. При похованих знаходять різні предмети побуту, зброя, культові предмети, прикраси. Знаряддя праці в степових курганах зустрічаються рідко. Цікаві великі мідні казани на високій тонкій ніжці, в яких скіфи варили м'ясо. Знаходять також різноманітні жезли і навершя. Розміри похоронних споруд, похоронний обряд, набір і багатство речей, покладених з покійним, залежали від багатства і знатності похованого. Знатного небіжчика супроводжували в загробне життя убиті раби і слуги. У могилах влаштовували особливі камери для речей і вбитих коней. Іноді в могили клали навіть вози.

Одним з центральних осередків скіфської держави кінця V-III ст. до н.е. вважається Кам \янське городище. Воно розташоване в центрі степової Скіфії (поблизу с. Кам’янка-Дніпровська Запорізької області).. На цій тери торії археологи відкрили залишки кам’яних будинків. Виявлено багато античної кераміки. Б. М. Граков, під керівництвом якого досліджувалося Кам’янське городище, вважав, що на акрополі мешкала аристократична частина населення. Тут же, очевидно, були адміністративні громадські бу динки та храми. На решті площі Кам’янського городища досліджено чис ленні залишки житлових каркасних споруд. Великі будинки розміром 20 х 10 м складалися з кількох помешкань з вогнищами. Відкрито примі щення службового призначення.Зафіксовано залишки кварталів, де проживали майстри — металурги і ковалі. Залізоробне, ковальське та ливарне виробництва, розраховані на попит степового скіфського населення, були досить розвинуті.Серед керамічних виробів на Кам’янському городищі, крім місцевого ліпного керамічного посуду, виявлено уламки античних амфор та фрагменти чорнолакових посудин (кіліки, канфари, чаші). Знайдено також античні монети. Курган Куль-Оба розташований біля м. Керч, досліджений у 1831 р. П. Дюбрюксом. Насип кургану висотою 10 м, споруджений з плитняку. У східній частині склепу стояв дерев’яний саркофаг, в якому виявлено кістяк чоловіка. На черепі збереглися залишки повстяного головного убору з золотими віночком і конусом на завершенні. На шиї була золота гривна з кінцями у вигляді скульптурних зображень скіфів-вершників, на руках — п’ять золотих браслетів. Біля кістяка лежали поножі, меч з руків’ям та піхвами у золотому окутті, точильце у золотій оправі, золота стрічка від нагайки та золота чаша. Біля західної стінки саркофага лежав жіночий кістяк. На черепі була електрова діадема, на шиї — гривна з кінцями у вигляді левів та сканне намисто, на руках — по золотому браслету. Поховання супроводжували Дві золоті підвіски з зображенням голови статуї Афіни з Парфенона, ство реної Фідієм, а також дві витончені за виконанням золоті сережки. В ногах стояв нині широко відомий електровий келих із зображенням скіфських воїнів. Біля голови знайдено шість ножів і бронзове дзеркало. У склепі біля східної стіни виявлено поховання “слуги”, а в південно- західному кутку — поножі, шолом і кістки коня.

55. Скіфські кургани. Кургани простих скіфів порівняно невеликі. За формою могили це катакомба. Небіжчиків клали на підстилці з трави або на дерев’яному помості у випростаному положенні, головою переважно на захід. Чоловічі поховання супроводжуються зброєю, у складі речового інвентаря жіночих поховань переважають прикраси . І в чоловічих, і в жіночих похованнях ставили жертовну їжу — м’ясо коня або вівці. Поряд, зазвичай, клали залізний ніж. У курганах заможних простих скіфів чоловічі поховання супровод­жуються значним військовим спорядженням; разом з небіжчиком ховали одного або двох забитих коней. Поховання добре озброєного скіфського воїна відкрито у 1967 р. О. Г. Шапошниковой) в кургані поблизу с. Новорозанівка Миколаївської області. На голові небіжчика був шолом. Сам він лежав на розстелених на дні могили панцирі та штанях, набраних з дрібних залізних лусок. Поряд знайдено бронзовий пояс з мечем і горитом з 200 наконечниками стріл. Ліворуч від воїна виявлено два списи, праворуч — кістки коня від жертов­ної їжі і залізний ніж. Кургани скіфської знаті. їх ще називають “царськими” за пишність поховального обряду. “Царські” кургани зосереджені у південній, сте­повій, зоні України на території сучасних Дніпропетровської, Запорізької, Донецької, Херсонської та інших суміжних областей. Одним з найдавніших поховань скіфської знаті (VI ст. до н.е.) є Литий (Мельгуновський) курган Кіровоградської області. Разом з похованням одного зі скіфських племінних вождів тут було виявлено залізний меч у золотих піхвах, при­крашених зображеннями крилатих левів, які стріляють з лука, і крилатих биків з людськими обличчями. Знайдено також золоту діадему, золоті бляш­ки — нашивки у вигляді орлів, срібні прикраси. Ці речі та їх орнаментику вчені пов’язують з впливом на скіфів VI ст. до н.е. Ассирії та Вавилонії. Скіфський курган Солоха поблизу Запорізької об­ласті. Під курганним насипом 18 м заввишки було виявлено два поховання: центральне, пограбоване ще в давнину, і бічне, яке збереглося. У бічній катакомбі разом з “царем” був похований насильно умерт­влений слуга — юнак-зброєносець. Трохи віддалік знайдено могилу п’яти коней з конюхом. Навколо “царського” поховання було виявлено зброю, посуд, золоті і срібні побутові предмети, серед них — золоту чашу і три бронзових котли з їжею. Біля голови лежали бронзовий шолом і майстерно виконаний масивний золотий гребінь. Гребінь виконано у стилі античного грецького мистецтва.

Курган Чортомлик розташований біля м. Нікополя Дніпропетровської області і є одним з найбільших скіфських курганів. Досліджений у 1862-1863 pp. І. Є. Забєліним.

Під насипом відкрито поховальні споруди — центральну та бічну ката­комби. Головною гробницею було південно-західне підземелля. У ньому вияв­лено поховання “царя”. У північно-західному підземеллі відкрито поховання “цариці На захід від вхідної ями до катакомби виявлено три ями з кістяками 11 коней, які мали вуздечки та сідла з золотими і срібними прикрасами. Курган Куль-Оба розташований біля м. Керч, досліджений у 1831 р. П. Дюбрюксом. Насип кургану висотою 10 м, споруджений з плитняку..У східній частині склепу стояв дерев’яний саркофаг, в якому виявлено кістяк чоловіка. На черепі збереглися залишки повстяного головного убору з золотими віночком і конусом на завершенні. На шиї була золота гривна з кінцями у вигляді скульптурних зображень скіфів-вершників, на руках — п’ять золотих браслетів. Б

Біля західної стінки саркофага лежав жіночий кістяк. На черепі була електрова діадема, на шиї — гривна з кінцями у вигляді левів та сканне намисто, на руках — по золотому браслету. Поховання супроводжували Дві золоті підвіски з зображенням голови статуї Афіни з Парфенона, ство­реної Фідієм, а також дві витончені за виконанням золоті сережки.

У склепі біля східної стіни виявлено поховання “слуги”, а в південно- західному кутку — поножі, шолом і кістки коня.

Мелітопольський курган був досліджений в 1954 р. О. І. Тереножкіним.

Курган Гайманова Могила поблизу с. Балки Запорізької області був досліджений у 1969-1970 pp. В. І. Бідзілею

Курган Товста Могила на околиці м. Орджонікідзе Дніпропетровської області був досліджений у 1971 р. Б. М. Мозолевським. Насип кургану мав висоту 8,6 м. Він був оточений ровом, заповненим уламками амфор та кіст­ками тварин. Тут відкрито викладений уламками амфор майданчик для тризни. Під насипом було дві могили — центральна і бічна. На схід від центральної гробниці знайдено дві могили з кістяками шести коней. У дромосі знай­дено бронзові світильник і лутерій, велику амфору, три сагайдачних набо­ри, золоті оздоби нагайки, меч з обкладеним золотом руків’ям і піхвами та унікальну золоту пектораль із зображеннями сцен зі скіфського побуту.

56. Проблема Етногеографії скіфів. Античні письменники, і насамперед грецький історик Геродот, залишили опис земель і складу населення Скіфії. Сучасники сприймали Скіфію як країну з чіткими географічними кордонами, на територію якої поширювалася влада скіфів. Уздовж морського узбережжя Скіфія займала простір від Танаїсу (Дону) до Істру (Дунаю). На захід від нього через землі Скіфії протікали Гіпаніс (Південний Буг), Тірас (Дністер); Істр був межею, що відокремлювала Скіфію від Фракії. Згідно зі своїми географічними уявленнями Геродот дає таку загальну картину розселення племен в Скіфії та за її межами. У пониззі Бугу, безпосередньо на північ від Ольвії, жили калліпіди («прекраснокінні») яких називали також елліно-скіфами. На північ від них, вздовж Бугу, в місці найбільшого зближення його з Дністром, жили алазони. Ще далі на північ територію між Бугом і Дністром заселяли скіфи-орачі; З опису західних і північно-західних земель Скіфії видно, що в межах її території жили племена Правобережного Лісостепу, нащадки чорнолісців, які ввійшли до складу Скіфії під назвою скіфів-орачів. Алазонів, найвірогідніше, можна зіставляти з групою фракійських племен, що розселилися між Південним Бугом і Дністром і на захід від нього — на сучасній території Молдови. На користь цього припущення говорить і те, що на цій широті не було іншого народу з осілою, землеробською культурою. Що ж до калліпідів, то цей землеробський народ зі змішаною елліно-скіфською культурою добре локалізується в Нижньому Побужжі, на північ від Ольвії, між Південним Бугом і Тілігулом. Степова зона на захід і схід від Дніпра була ареною панування кочових племен. Серед них Геродот називає скіфів-кочовиків і царських скіфів. Останні займали район лівобережних степів до Азовського моря і Дону, а також Степовий Крим. Скіфам-кочовикам належала більш західна частина степів. Таким чином, у межі Скіфії, крім іраномовних племен, до яких належали царські скіфи, скіфи-кочовики і скіфи-землероби, ввійшла також група змішаного греко-скіфського населення з околиць Ольвії, частина фракійських (найімовірніше — гетських) племен між Дністром і Дунаєм та частина давньослов'янських племен Лісостепового Правобережжя.

57. Матеріальна культура населення Лісостепової Скіфії. За скіфського часу (VII-ПІ ст. до н.е.) в лісостепо­вому Правобережжі мешкало населення, не пов’язане з власне скіфським етносом. Тут виділяють київську, східноподільську, західноподільську та волинську локальні групи. Це були, очевидно, нащадки носіїв чорноліської культури Дністро-Дніпровського межиріччя. населення Правобереж­ного Українського Лісостепу, яке продовжувало традиції осілих землероб­ських чорноліських племен, можна розглядати як праслов’янське. До них прилягала і ворсклинська група пам’яток Лівобережної України, також пов’язаних з чорноліською матеріальною культурою за походженням. Іншілівобережні групи пам’яток УП-Ш ст. до н.е. — посульська і сіверсько- донецька — пов’язані з власне скіфським степовим населенням. Окремо стоїть молдовська група. Київська локальна група охоплює пам’ятки скіфського часу ранньо­го, розвинутого і пізнього періодів. Городища виникають у VI ст. до н.е. і функціонують до IV—III ст. до н.е. Вони розміщуються на високих берегових мисах. Найбільш відомими є Мотронинське (поблизу с. Мельники Чигиринського району), а також Пастирське, Шарпівське, Макіївське і Буда-Макіївське городища.

Східноподільська локальна група представлена рядом городищ скіф­ського часу. Широко відоме Немирівське городище. На городищі виявлено наземні житла, землянки з вогнищами, складеними з каменю і глини, а біля жител відкрито господарські ями. Крім типового посуду лісостепових племен на городищі знайдено бронзові наконечники стріл, шпильки, кістяні псалії із зооморфними голівками. Представлені фрагменти родосько-іонійської античної кераміки VII-VI ст. до н.е.

Серед пам’яток скіфського часу Східного Поділля відомі й кургани. Групу ранньоскіфських курганів досліджено в 1972-1973 pp. на лівому березі Південного Бугу (с. Тютьки Вінницької області). Поховальний об­ряд трупопокладення супроводив керамічний посуд, що має аналогії у пам’ятках Середнього Подністров’я VIII—VII ст. до н.е., а також у старо- житностях, досліджених у Жаботині на р. Тясмин. Західноподільська група лісостепових старожитностей скіфського часу була поширена на території Тернопільської, Хмельницької, придніст­ровських районів Вінницької і Чернівецької областей. Відкриті поселення і городища скіфського часу на території Західного Поділля засвідчують осілий землеробський побут місцевого населення. Воно мешкало в наземних дерев’яних каркасних будинках, а також у напів­землянках з глинобитними печами і вогнищами на кам’яній вимостці. На поселеннях знайдено ліпну місцеву кераміку, кам’яні зернотерки, прясель­ця; трапляються бронзові й кістяні наконечники стріл. На території Західного Поділля є чимало курганів скіфського часу. Ха­рактерною їх ознакою є використання каменю для зведення поховальної камери і насипу. Показовою є місцева кераміка. В ранніх курганах біля Луки-Врублівець- кої, на Рудковецькому городищі та на неукріплених поселеннях Середнього Подністров’я знайдено тюльпаноподібні горщики з валиком по краю і по тулову, близькі до кераміки чорноліської культури. У Рівненській, на півночі Хмельницької і в Житомирській областях виділяється волинська локальна група пам'яток скіфського часу. родові селища, що складалися з кількох наземних жител і землянок. Ворсклинська локальна група скіфської культури була поширена на правобережжі р. Ворскла у межах Сумської і Полтавської областей. У басейні р. Ворскла розкопано понад 130 курганів. Найчастіше вони групуються біля неукріплених поселень і городищ Рядові могили під курганами на Ворсклі мали вигляд ям з дерев’яним перекриттям. У стовпових гробницях на спеціальних дерев’яних долівках, помостах з дощок і лубу ховали заможних небіжчиків. У деяких курганах, у насипах над могилами, виявлено вогнища зі слідами жертвоприношення.Серед поховальних речей багато кераміки (миски, черпаки, горщики, кубки). У чоловічих похованнях, крім того, знаходять зброю і кінське спорядження, у жіночих — прикраси і предмети туалету.У Посуллі відомі неукріплені поселення і городища скіфського часу. Городища виникають не пізніше середини VI ст. до н.е. Пам’ятки сіверсько-донецької локальної групи скіфського часу відо­мі за городищами, неукріпленими поселеннями та курганами, розміщени­ми на правому березі Сіверського Дінця. Для масової кераміки Сіверського Дінця характерна відсутність чорно- лощеного посуду.

58. Сарматські пам’ятки на території України. На схід і південний схід від Скіфії — у степах Подоння, По­волжя, Південного Приуралля і Західного Казахстану—проживали великі групи кочового населення, які з рубежу IV-Ш ст. до н.е. отримали назву сарматів. Сарматські пам’ятки на території України виділив В. О. Городцов. У сарматському середовищі виділяється дві великі локальні групи: вол- го-донська (близька до скіфської культури) і самаро-уральська. Поступово окреслюється формування своє­рідного політичного центру в басейні Нижнього Дону, де розташовані багаті поховання представників сарматської знаті. Масовими археологічними пам’ятками, що засвідчили перебування сар­матів на території України, є кургани. Вони зафіксовані не тільки у Степу, а й у басейні Сіверського Дінця, в Середньому Подніпров’ї, на Південному Бузі і на Дністрі. Мо­гили І ст. до н.е. — І ст. н.е., зазвичай, є впускними у насипах старих курганів. У чоловічих по­хованнях виявлено мечі, наконечники списів і стріл, ножі, а також пряжки і фібули, кресала, ліпний або кружальний посуд та кістки тварин.

У жіночих похованнях знаходять намиста, сережки, персні, браслети, золоті бляшки, пряжки, фібули. Серед пам’яток сарматської культури на території України виділяється курган Соколова Могила, відкритий в 1974 р. біля с. Ковалівка Миколаїв­ської області (Г. Т. Ковпаненко). Тут виявлено поховання жінки, яка належала до соціальної верхівки сарматського суспільства. Збереглися рештки одягу (каптана), обшитого на полах, бортах і рукавах золотими бляшками. З предметів туалету й косметики знайдено бронзове дзеркало зі сріб- ною з позолотою ручкою. Цікаве поховання сарматського можновладця І ст. н.е. відкрито в 1984 р О. В. Симоненком і Б. І. Лобаєм поблизу с. Пороги у Подністров’ї. У поховальному інвентарі виявлено зо­лоту гривну, срібний келих, золотий браслет, фрагменти двох поясів, при­крашених золотою поліхромною гарнітурою. Серед курганів степового Правобережжя важливе значення має могиль­ник поблизу с. Усть-Кам’янка на р. Базавлук. Кера­міка в могилах представлена ліпним і гончарним посудом.

67. Празька археологічна культура охоплює значний ареал: від басейну Прип'яті на півночі та Дніпра на сході, до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. Пам'ятки цього кола вперше були досліджені С. С. Гамченком поблизу с. Корчак на Житомирщині близько ста років тому, пізніше такі старожитності були виділені І. Борковським серед знахідок Празького музею. Неукріплені поселення здебільшого мають невеликі розміри (0,5—1 га) і розміщуються по краях першої тераси, на підвищеннях у заплаві, інколи — на корінному березі. Селища нерідко розташовані групами на відстані 0,5—3 км одне від одного. Відомі також поодинокі празькі городища. На території України між Дніпром і Західним Бугом досліджено приблизно 350 жител. Серед них переважають невеликі напівземлянки зрубної або стовпової конструкції з піччю-кам'янкою в одному із кутків. Окрім жител і господарських ям, на празьких поселеннях виявлено кілька виробничих споруд. Могильники празької культури на території України вивчені недостатньо — відомі лише 12 невеликих могильників і окремих поховань. Поховальний обряд — тілоспалення на стороні з уміщенням решток кремації у горщик-урну або неглибоку яму. Поховання здійснювалися на ґрунтових або курганних могильниках під насипом

заввишки до 1 м діаметром 4—10 м. Відомі також безурнові поховання у насипу, на горизонті чи в ямках. Кремації іноді супроводжувалися уламками кераміки або окремими посудинами. Провідним типом празької кераміки є ліпний горщик більш-менш витягну­

тих пропорцій. Знахідки знарядь праці та зброї пов'язані виключно з поселеннями. Серед них — залізні наральники, серпи, коси, ножі, шила, долота, кам'яні жорна, ливарні форми, глиняні пряслиця, ллячки, кістяні проколки тощо. Основні прикраси і предмети убрання також походять із Зимна. Це — браслети з потовщеними кінцями, різноманітні пряжки, кільця, пластинчасті підвіски і накладки, невеликі пальчасті фібули, різнокольорові скляні намистини. Найбільш архаїчні празькі пам 'ятки датуються серединою V cm. за двома знахідками залізних двочленних фібул типу Прага (Кодин), ранньої пальчастої фібули з Теремців та підв'язної застібки із Луки Каветчинської. Більшість датувальних знахідок, за центральноєвропейськими аналогіями, належить до VI чи, переважно, VII ст. Подальша доля празької культури у східній частині її ареалу зрозуміліша — наприкінці VII ст. вона переростає в раиковецьку культуру. Територія поширення празької культури досить чітко збігається із визначеним Йорданом і Прокопієм ареалом склавінів, тому вважається, що носіями празької культури були саме вони.

59 Памятки Березань та Ольвія На берегах Дніпровсько-Бузького лиману виникли перші осе­редки давньогрецької культури — поселення на острові Березань і місто Ольвія. Поселення Борисфеніда було засноване в 645-644 pp. до н.е. на пів­острові (тепер острів) Березань. характерні два типи жител: напівземлянки і наземні сирцево-кам’яні будинки. З другої половини VI ст. до н.е. на Березані формується міський осере­док. Наприкінці VI ст. до н.е. Березань увійшла до складу Оль- війської держави, це зафіксовано не лише знахідками ольвійських монет і виробів, а й спільними рисами у релігійних культах. Основою економіки Березані були сільське господарство, рибний промисел, ремесла, торгівля. На Березані досліджено залишки некрополя VI — першої половини

ст. до н.е. Головним типом поховальних споруд були ґрунтові ями, іноді перекриті деревом і камінням. Відомо і кілька курганів, під якими виявлено колективні поховання. Обряд поховань включає трупопокладення, трупо­спалення, дитячі поховання в амфорах або урнах. Антична Ольвія була розташована на правому березі Південно-Бузького лиману. Основу житлової забудови становили землянки і напівземлянки. У V ст. до н.е. простежується масовий перехід до спорудження наземних сирцево-кам’яних будинків. Навколо міста зведено оборонні кам’яні мури. З кінця VI ст. до н.е. з’явилися підбійні могили. Підбій у нижній час­тині ями закривали закладом з каменю, дерева, сирцю, амфор, черепиці тощо. Першою половиною IV ст. до н.е. датуються земляні склепи, які складалися з дромосу та поховальної камери. Поховальний обряд мешканців Ольвії був біритуальним: трупопокладення і трупоспалення. Померлих дітей ховали в амфорах, які клали у невеликі ґрунтові могили. Переважали місцевий столовий посуд та імпортна грецька кераміка — чорнофігурна, червонофігурна і чорнолакова. У похованнях елліністичного часу знайдено керамічні вироби Пергаму, Александра* та Гераклеї. У перших століттях нової ери набули поширення червонолакова кераміка і скляний посуд. Особливо багато амфор, які використовувались як тара для рідких і сипких продуктів.

69. Колочинська культура. На північ від пеньківського ареалу, переважно на Дніпровському Лівобережжі. Перші колочинські пам'ятки виявлено ще на початку XX ст. Е. О. Симоновичем після розкопок у 1955—1960 pp. городища Колочин на Дніпрі поблизу Гомеля. Поселення здебільшого мають невеликі розміри й розташовуються на краю першої тераси, інколи — на дюнах у заплаві. Основний тип житла — квадратна напівземлянка з вогнищем і центральним стовпом, дуже схожа на будівлі київської культури. Стіни — зрубної чи каркасно-стовпової конструкції. Господарські споруди представлені головним чином ямами-льохами. Поховальний обряд. Найхарактернішими є грунтові могильники. Кремації у невеликих округлих ямах зазвичай кількісно переважають. У похованнях зрідка, окрім посуду, трапляються металеві прикраси кола "старожитностей антів" і наконечники списів. Відомо також кілька невеликих курганних могильників у різних частинах колочинського ареалу. Кераміка — ліпна, неорнаментована. Керамічний комплекс представлений переважно горщиками та корчагами слабопрофільованих (тюльпано- і банкоподібних), опуклобоких і циліндро-конічних форм, а також дисками і сковорідками. Знаряддя праці виготовлено головним чином із заліза і сталі: це ножі, серпи, риболовецькі гачки та ін. Предмети убрання і прикраси переважно знайдені у похованнях. Серед бронзових і срібних прикрас поширені так звані "старожитності антів"(великі пальчасті фібули, пряжки та деталі поясного набору, шийні гривни тощо). Найбільш архаїчні колочинські пам'ятки датуються серединою Vcm. за кількома знахідками залізних фібул типу Прага. Колочинська культура є прямим наступником київської. На півночі, у верхів'ях Дніпра, вона межує з пам 'ятками типу верхніх шарів Банцеровщини й Тушемлі. Колочинська культура, найімовірніше, належала північно-східним угрупованням ранньоісторичних слов'ян — північній частині антів чи венетам, локалізації яких Йордан не дає. Можливо, на півночі ареалу до її складу входили окремі балтські племена

60. Херсонес та його археологічні пам’ятки. Херсонес (поблизу сучасного Севастополя) засновано у 422-421 pp. до н.е. як колонію Гераклеї Понтійської. Місто Херсонес забудовано за принципом регулярного прямокутного планування. Воно мало агору (адміністративний центр) і прямокутні житлові квартали. Херсонес IV — середини І ст. до н.е. представлений досить значною кількістю архітектурних об’єктів. Відкрито оборонні споруди. На херсонеській агорі знайдено мармурову плиту з текстом присяги мешканців міста. Однією з важливих архітектурних пам’яток міста був театр, збудований на рубежі ПІ-И ст. до н.е. Ос­новним типом поховальних споруд V-I ст. до н.е. були ірунтові могили. В середині IV ст. до н.е. з’являються могили, викладені всередині і, очевидно, перекриті покрівельною керамічною черепицею. Досліджено також порівняно невелику групу склепів з овальними і круг­лими камерами та нішами для урн з рештками кремації. У Північно-Східному районі Херсонеського городища не зафіксовано культурного шару архаїчного та ранньокласичного часу, проте знайдено кераміку другої половини VI—V ст. до н. е. Серед знахідок найбільш цікавими є черепки з прокресленими іменами — остракони. Це свідчить, що тут відбувалися вибори міських магістратів. Отже, є підстави стверджувати, що на зламі VI—V ст. до н. е. Херсонес уже існував як поліс.

64. Київська археологічна культура Ареал цієї культури охоплює Подесення і Посейм'я, а також верхів'я Сули, Псла, Ворскли і Сіверського Дінця. Перші пам'ятки київської культури були відкриті наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років В. М. Даниленком на околицях Києва. Київська культура охоплює територію, що майже повністю збігається із пізньозарубинецьким ареалом і поділяється на чотири локальні варіанти: середньо- та верхньодніпровський, деснянський і східнолівобережний. Основна маса жител — напівземлянки, форма яких у плані близька до квад рата Стіни зрубної, або каркасно-стовпової, конструкції вста новлювали всередину котловану. Окрім напівземлянок, на поселеннях досліджені житла, щодо яких можна припустити застосування зрубів, збудованих на рівні материка або навколо заглибленої частини. У таких спорудах зафіксовані черені глинобитних печей, вирізані в материковій стінці. Поховальний обряд досить невиразний: грунтові могильники без зовнішних ознак із трупоспаленнями майже без інвентаря. Переважна більшість поховань — ямні. Могильники, як правило, невеликі й складаються з 5—15 поховань. У могильних ямах інколи трапляються предмети убрання (фібули, пряжки та ін.). Уся кераміка київської культури ліпна. Груболіпний посуд представлений горщиками і корчагами і плоскими дисками — покришками чи сковорідками. поширення біконічних і опуклобоких горщиків, що мають певні аналогії у наступних колочинській та пеньківській культурах. Окрім кераміки, на київських пам'ятках фіксуються знаряддя праці й побуту, прикраси, але їх набір бідніший, аніж у сусідній черняхівській культурі. Знаряддя — залізні ножі, шила, серпи, кам'яні жорна, оселки, глиняні пряслиця та ін. Частина прикрас, зокрема бронзові фібули і пряжки, скляні намистини, була черняхівським імпортом. Хронологію київської культури визначають у межах зламу П/Ш cm. — першої половини V cm. Київська культура генетично пов'язана із зарубинецькою через пізньозарубинецькі пам'ятки, хоча й не була прямим її продовженням. Вона сформувалася унаслідок складної перебудови пізньозарубинецьких традицій та їхньої інтеграції із західними (пшеворськими) і північними (балтськими) елементами. Переважна більшість археологів розглядає київську культуру як своєрідний місток, що поєднував зарубинецькі та пізньозарубинецькі пам 'ятки II cm. до н. є. — II cm. н. є. із ранньосередньовічними слов 'янськими пам 'ятками колочинської і пеньківської культур. Тому київські племена вважаються безпосередніми предками ранньоісторичних слов 'ян (венетами Йордана).

61. Археологічні пам’ятки Боспорського царства Більша частина ранньосередньовічних пам'яток Криму належить своєрідній спільноті, що склалася внаслідок синтезу Боспору з культурами різноетнічних варварських народів. Серед міст Боспору важливу роль відігравав Пантіка- пей — столиця держави. Максимального розвитку місто досягло у ІП-ІІ ст. до н.е. Було реконструйовано фортифікаційні споруди, у місті існував театр. Від споруд цього періоду зберігся оборон­ний комплекс акрополя, а також пританей на північному схилі гори Мітрі­дат. За окремими ордерними деталями і зображеннями на монетах, розписах, прикрасах з’ясовано, що у місті будувалися культові ордерні споруди: хра­ми Деметри, Арея, Асклепія, Аполлона, святилища Кібели і Діоніса. Ве­лике значення для економіки Боспору мали монети, карбовані у Панті­капеї. Поховальні пам’ятки представлені кладовищем на горі Мітрідат, а та­кож великими кам’яними склепами з курганними насипами над ними. Особливо цікаві склепи у Царському і Золотому курганах IV ст. до н.е. Визначною пам’яткою є склеп Деметри І ст. н.е. Стіни і стеля цього склепу прикрашені розписом на міфологічні теми та зображеннями богів. Мірмекій був забудований жилими кварталами і культовими спорудами. У першій половині V ст. до н.е. місто було обнесене оборонними стінами і баштами, тут було побудовано святилище Деметри. Місто Тірітака засноване в середині VI ст. до н.е. У V ст. до н.е. було обнесене оборонними мурами. Фортифікації, що неодноразово перебудовувалися протягом V—ПІ ст. до н.е., мали у своїй структурі прямокутні в плані башти. Німфей Археологічними розкопками відкрито частини фортифікацій і акрополя, виноробні, святилища. З археолого-архітектурних пам’яток Німфея значний інтерес становлять святилища Кабірів, Афродіти, Деметри Феодосія була заснована у VI ст. до н.е. Жилі споруди були зведені з сир­цевої цегли на кам’яних фундаментах. Порфмій засновано у другій половині VI ст. до н.е. Археологи відкрили рештки житла V ст. до н.е. з подвір’ям, вимощеним кам’яними плитами, а також залишки великого будинку. Танаїс На території міста досліджено ділянки оборонних фортифікацій і житлових будинків елліністичного часу і перших століть нової ери. Формували посуд на гончарному крузі. Деякі вироби кераміки виготовляли у формах.Мелек-Чесменський курган. ця гробниця була зведена у 4 столітті до н.е. для дитини одного з боспорських царів, адже під час розкопок у склепі було знайдено дитячий скелет. Золотий курган (Алтин-Оба) був насипаний не із землі, а з бутового каменю. Його облицьовували підігнані велетенські кам'яні блоки. Погребальна камера була круглою і мала діаметр 6 метрів.

66. Гунська проблема в археології Вперше матеріал гуннскої епохи зібраний і інтерпретований А. Альфелді, який в 1932 р., зіставивши матеріали, знайдені в Середній Європі, з більш східними (Крим, Кавказ, Поволжя, Казахстан), вирішив питання датування для ряду знахідок і визначив їх як специфічні для гунів; відмітними ознаками цих комплексів є обряд трупоспалення, наявність золотих платівок від сідла з лускатим орнаментом, складного лука і великих наконечників стріл, специфічного кінського спорядження, бронзових котлів, з прикрас - бронзових інкрустованих фібул у вигляді голівки орла. Гуннские поховання відрізняє різний похоронний обряд (трупоспалення і трупоположенія) і різні похоронні споруди. Специфічний набір речей, з'явилися нові типи прикрас. Для жіночих поховань характерні багатоколірні золоті діадеми, прикрашені вставками червоного каменю. При жіночих похованнях знаходять і невеликі металеві дзеркальця-підвіски, які археологи справедливо вважають внеском сармато-алан в культуру того часу, й туалетні набори, що включають ложечку для притирань, «копоушка», «нігтечисткою». Іноді знаходять і невеликі срібні пряжки (скоріш за все взуттєві), персні; часті знахідки кам'яних і скляних бус специфічних тіпов.Мужскіе поховання відрізняє інший набір інвентарю, тому лише поодинокі речі допомагають нам звести в одну систему гуннских старожитностей чоловічі та жіночі поховання; сюди входять пряжки і сережки (в чоловічих похованнях часто виявляють по одній сережці), поясні наконечники і скляні посудини. Гуни утворили в Північному Причорномор'ї якесь політичне об'єднання - союз різних, уцілілих в битвах племен - германців, сарматів, можливо, якоїсь частини слов'ян. Основою союзу було повне підпорядкування влади переможців. Гунська проблема — це задача з багатьма невідомими. Якщо виходити з кочово-тюркського походження гунів, то вона ніколи не буде розв'язана, бо багато суттєвих, добре відомих і надійних фактів в неї не вкладаються. Окрім того, не зважаючи на великі зусилля, вона не підтверджується археологічними пошуками. "Задача виокремлення власне гунського археологічного матеріалу є однією з найскладніших, її розв'язанню віддавали сили багато дослідників наших днів.

62. Пізньоскіфське царство. виникло як своєрідна опозиція кочовим сарматам та античним містам, насамперед Херсонесу. Памятки пізніх скіфів зосереджені у Подніпровї та Криму. У результаті просування сарматів у Північне Причорномор’я частина скіфського населення була сконцентрована у пониззі Дніпра. Пізньоскіфське населення кінця Ш ст. до н.е. — Ш-IV ст. н.е. мешкало на Нижньому Дніпрі в неукріплених поселеннях, а також на городищах.( городища поблизу сіл Золота Балка, Гаврилівка, Ганнівка) Поблизу городищ розміщувалися неукріплені селища. Городища, зазвичай, виникали на місцях давніх селищ IV-Ш ст. до н.е. Основну масу будинків городища Золота Балка зведено до І-П ст. н.е. Це були житла з кількома приміщеннями, об’єднаними невеликим внутріш­нім подвір’ям. Ціка­вими є залишки кам’яного будинку і споруди культового характеру з двома вогнищами і орнаментованим жертовником. У могильнику Золота Балка досліджено 85 могил зі 173 індивідуальними і груповими похованнями. Переважають могили у вигляді невеликих катакомб. Виявлено також три могили з ка­м’яними ящиками. Серед супровід­них речей у похованнях знайдено залізні мечі, списи, наконечники стріл, ножі, бронзову голку, ліпні та червонолакові посудини, уламки амфор, на­мисто, браслети. На Кам’янському городищі відкрито поховання представника скіфської знаті П ст. до н.е. На лице небіжчика було накладено наочники та нагубник з листового золота. Кераміці властиві ліпні й гончарні місцеві вироби, відомі також при­візні пізньоантичні зразки (амфори і червонолаковий посуд). Вплив пізньо- античної культури простежується і за деякими теракотовими та ювелірними виробами. На території Криму відомо понад 30 городищ і близько 100 укріплених поселень, сховищ і селищ пізньоскіфського часу. Найкраще вивчені з них Керменчик (Неаполь Скіфський), Кермен-Кир, Усть-Альмінське і Альма- Кермен. Неаполь Скіфський — місто-фортеця, центр скіфської держави. Фортифікаційні споруди Неаполя Скіфського мали багато спільного з укріпленнями пізньоскіфських городищ Нижнього Дніпра. З П ст. до н.е. у північній частині Неаполя розмістився акрополь. Громадські і житлові будинки орієнтовані за сторонами світу і згруповані біля міського муру. Громадські будівлі міста нагадують за своїм плануванням мегарони. У деяких з них відкрито фрескові розписи. Усть-Альмінське городище розташовувалося на лівому березі р. Альма, було обнесене валом і ровом. У культурному шарі переважають знахідки перших століть нової ери. Зафіксовано залишки будівель з кам’яними і сирцевими стінами. Могильники пізньоскіфського часу фіксують процес поступової заміни курганних поховань звичайними грунтовими, що було пов’язано з перехо­дом населення до осілого побуту і зі створенням міст. Найпізніші курганні поховання виявлено на східній околиці Неаполя Скіфського. Серед могильників пізньоскіфського часу у Криму визначне місце зай­має мавзолей Неаполя. У мавзолеї були поховані, як вважають вчені, скіфський цар і дружина царя. Поховання царя супроводжували одяг, розшитий золотими нитками і прикрашений багатьма золотими бляшками, два мечі, сагайдак зі стрілами, три наконечники списів і дротики, залізний шолом. В інших чоловічих і жіночих похованнях мавзолею знайдено зброю, предмети кінського спорядження, чимало золотих і срібних прикрас, бусів з напівдорогоцінних каменів, янтарю і скляної пасти. Досить складний щодо етносу Чорноріченський могильник в Інкер- манській долині, У ньому відкрито 87 поховань—підбійні, грунтові, у склепах і трупоспалення. Загальний характер матеріальної культури осілих скіфів у Криму ціл­ком відповідає спрямуванню їхнього господарства, основу якого станови­ли землеробство і скотарство.

63. Зарубинецька культура. Пам'ятки зарубинецької культури, крім території України, поширені також у Білорусі. її ареал охоплює Подніпров'я а також Середнє Посейм'я і Прип'ятське Полісся. Культура дістала свою назву за могильником, відкритим В. В. Хвойкою у 1899 р. у с. Зарубинці Київської губернії. Зарубинецька культура поділяється на чотири локальні варіанти: середньо та верхньодніпровський, прип 'ятсько-поліський та сеймський (типу Харівка). На території України поширені переважно пам'ятки грунтовно вивченого середньодніпровського варіанта і пам'ятки типу Харівка. Зарубинецькій культурі властиві два типи поселень: городища на краю високого правого берега Дніпра, на мисах чи останцях, та відкриті поселення у низьких місцях, на підвищеннях у заплавах річок або на невисоких терасах. Розміри поселень здебільшого були невеликими. Зарубинецькі племена споруджували житла різної конструкції, які, однак,мали й деякі спільні риси: дещо заглиблений у землю котлован прямокутної форми з довжиною стіни 3—4,5 м та вогнище на долівці. Стіни зарубинецьких жител у Середньому Подніпров'ї робилися каркасно-плетеними, тобто каркас із вертикальних стояків переплітався лозою й обмащувався із обох сторін товстим шаром глини. Могильники представлені "полями поховань" без зовнішніх ознак. Зазвичай вони розташовані поруч із поселеннями, приблизно в тих самих топографічних умовах. Найбільшими із досліджених зарубинецьких могильників є Чаплинський та Пирогівський, кожен із яких налічує близько 300 поховань. Кожен із локальних варіантів вирізняється деталями поховального обряду. Поховальний інвентар доволі одноманітний: побутовий посуд — горщик, миска та кухоль, інколи — деталі убрання, прикраси і знаряддя (фібули, булавки, браслети, ножі та ін.). У половині могил Середнього Подніпров'я трапляються кістки домашніх тварин — рештки поховальної їжі. Кераміка зарубинецької культури ліпна. Груболіпний посуд використовувався для приготування їжі, зберігання продуктів та води, а лощений виконував функції столової кераміки. Частина горщиків має загладжене горло і спеціально шорстковану (хроповату) поверхню корпусу. Чорнолощений посуд мав вишукані форми та блискучу поверхню, тому додатково майже не прикрашався. Миски за кількістю посідають друге місце після горщиків. Вони мають округле або гостре плече, денце — пласке або ж із кільцевим піддоном. Знаряддя праці походять переважно із поселень. Це залізні ножі з горбатою чи прямою спинкою, невеликі серпи з тачковим кріпленням руків'я, шила, долота та ін. Поодинокими є залізні коси та сокири-кельти. Із глини виготовлялися пряслиця, грузила для ткацьких верстатів, ливарні тиглі, із каменю — точильні бруски та зернотерки. Серед деталей убрання, що походять переважно із поховань, найчастіше трапляються залізні та бронзові фібули, яких відомо кілька сотень. Хронологія зарубинецької культури визначається насамперед за знахідками фібул та античних амфор. Розквіт культури, засвідчений масовими матеріалами, припадає на середину II—І ст. до н. є. У середині — третій чверті І ст. н. є. зарубинецька культура припиняє своє існування, трансформуючись у так звані пізньозарубинецькі пам'ятки.

68. Пеньківська археологічна культура. охоплювала приграничні райони Лісостепу і Степу. О. М. Приходнюк виділяє чотири локальні варіанти пеньківської культури: лівобережний, надпорізький, дніпро-дністровський і дністро-прутський. Пеньківські пам'ятки уперше стали відомі наприкінці 1950-х років після розкопок на берегах майбутнього Кременчуцького водоймища. Експедиція під керівництвом Д. Т. Березовця дослідила кілька поселень поблизу с. Пеньківка на Тясмині. Нині на території України відомо близько 300 пеньківських пам'яток, серед яких основну масу становлять поселення відкритого типу. Майже всі вони займають низькі ділянки перших терас або підвищення у заплаві, поблизу води та заплавних лук, на легких для обробітку грунтах. Провідне місце серед жител займає квадратна напівземлянка зі стінами зрубної чи каркасно-стовпової конструкції, причому на ранньому етапі поширені житла із вогнищем, нерідко — із центральним стовпом, що нагадують споруди київської культури. Поховальний обряд представлений тілоспаленнями на стороні з уміщенням решток кремації в горщик-урну або неглибоку яму. Зрідка трапляються інгумації (Мохнач, Олексіївка, Селіште, Данчени), які підтверджують тісні взаємозв'язки слов'ян із тюрками-степовиками. Про близькі стосунки носіїв пеньківської культури з кочовим населенням свідчать також гончарні центри на кордоні слов'янського і степового світів, де виготовляли кераміку в північнокавказькому стилі. Весь посуд пеньківського типу ліпний. Керамічний комплекс включає насамперед горщики біконічних та опуклобоких форм. Знахідки знарядь праці та зброї пов'язані лише з поселеннями. Серед них — залізні наральники, серпи, мотижки, ножі, шила, долота, кам'яні жорна, ливарні форми, глиняні пряслиця, ллячки, кістяні проколки, голки та ін. Предмети озброєння представлені залізними наконечниками списів і стріл, а також кістяними обкладками від лука. Набір прикрас із бронзи і срібла містив пальчасті та литі дунайські фібули, браслети з потовщеними кінцями, поясні набори "геральдичного" стилю, зоо і антропоморфні фібули тощо. З пеньківською культурою пов'язана південна зона поширення скарбів типу "старожитностей антів", серед яких найвідомішими є Мартинівський, Вільховчицький, Козієвський та ін. Найбільш архаїчні пеньківські пам 'ятки датуються серединою V cm. за кількома знахідками залізних двочленних фібул (Куня, Звонецьке, Осокорівка) та пряжки з могильника Велика Андрусівка 3. Основна маса речей кола "старожитностей антів " може бути продатована VI, а головним чином VII ст. на підставі численних дунайських та кримських аналогій. За сучасними уявленнями, пеньківська культура склалася у Лісостепу внаслідок просування на південь носіїв київської культури та їхніх наступників. Територія поширення пеньківської культури доволі чітко збігається з визначеним Йорданом і Прокопієм ареалом антів, тому вважається, що носіями пеньківської культури були саме ці племена. Низка кочових елементів у пеньківській культурі, очевидно, свідчить про перебування серед її носіїв не лише слов'ян, а й якоїсь частини степовиків.

65. Черняхівська культура. Першим дослідником черняхівської культури був В. В. Хвойка, який у 1899—1901 pp. провів розкопки могильників у селах Черняхові та Ромашках на Київщині. Зона поширення нам 'яток черняхівської культури охоплює насамперед лісостепову зону. Поселення, як правило, розташовані на схилах невеликих річок, потічків, поблизу джерел питної води. Окрім селищ, відомі три черняхівські городища: Башмачка у Надпоріжжі, Олександрівка на Інгульці та Городок у пониззі Південного Бугу. До систем їх фортифікації входили рови, вали, ескарпи, кам'яні стіни та башти. Городища розміщувалися на південно-східному кордоні черняхівського ареалу, контролюючи "степовий коридор", яким постійно просувалися кочовики. Житла на черняхівських поселеннях у різних районах поділяються на три типи. Це заглиблені в материк напівземлянки і землянки, поширені у лісостеповій зоні України; наземні глинобитні житла, що переважають у Прутсько-Дністровському межиріччі; кам'яні будівлі, характерні для Північного Причорномор'я. Черняхівські могильники зазвичай розташовані поблизу поселень. Більшість могильників поєднує трупоспалення і трупопокладення. Трупопокладення характерні для Північного Причорномор'я. Спалення відбувалося переважно за межами могильника. Рештки трупоспалення здебільшого вміщували в урни, рідше — просто в невеликі ями. У тілопокладеннях виявлено залишки одягу, прикраси, предмети побуту. Усі ці предмети супроводжували й трупоспалення, але вони, як правило, пошкоджені вогнем. Окрім рядових, виявлено поховання представників родової та племінної аристократії, що мають паралелі у Центральній Європі. Здебільшого вони виділяються за інвентарем, що включав набір для участі померлого у "потойбічному бенкеті" (посуд для вина, речі для ігор). Характерною ознакою черняхівської кераміки є кружальний сірий посуд, що виготовлявся кваліфікованими гончарами. Це, насамперед, високоякісна кухонна, столова і тарна кераміка. Ліпний посуд значно поступається за кількістю кружальному. На черняхівських пам'ятках виявлена переважна більшість різних сільськогосподарських знарядь другої чверті І тис. н. є. Це кілька десятків залізних наральників та чересел, а також серпів із держаком або з гачком на кінці руків'я. Прикметними деталями костюма були двочленні бронзові, інколи срібні та залізні, так звані арбалетоподібні фібули. Серед предметів озброєння на черняхівських пам'ятках (передусім поселеннях) переважають довгі двосічні мечі, кинджали, деталі піхов і щитів, бойові сокири, наконечники стріл, дротиків та списів; зі спорядження вершника та коня — шпори і вудила. Доволі часто на поселеннях, а також в окремих скарбах трапляються римські монети. Черняхівську культуру датують серединою III — першою половиною Vcm. н. є. простежується певна різноманітність типів жител та поховального обряду, що засвідчує присутність у складі черняхівської спільноти різних етносів. У північній частині черняхівської території поряд з іншими племенами мешкали слов 'яни. Присутність готів, які великою мірою визначали політичну і воєнну ситуацію, простежується майже в усьому черняхівському ареалі за поширенням ліпної кераміки вельбарського типу та, певною мірою, тринефних великих жител. Менш чітко простежуються етнокультурні елементи, залишені сарматським, пізньоскіфським і фракійським населенням. Таким чином, феномен черняхівської культури з її "цивілізованістю ", чисельністю і заможністю населення пояснюється постійними контактами із Римом, а також владою готських королів.

.

70. Культура Луки-Райковецької. Ареал культури охоплює Правобережну Україну і Закарпаття, а також суміжні області Білорусі на півночі, Молдови, Болгарії та Румунії на південному заході. Названа за поселенням в урочищі Лука поблизу с. Райки на Житомирщині, розкопки на якому були проведені В. К. Гончаровим у 1946—1947 pp. переважну більшість становлять неукріплені поселення. Селища нерідко розташовані поблизу городищ, що займають берегові миси і підвищення. Вони поділяються на городища-сховища, що не мали постійної забудови, і ремісничо-адміністративні центри племінних князівств. Основним типом житла є традиційна для слов'ян прямокутна напівземлянка. Окрім жител, на поселеннях трапляються господарські будівлі, ремісничі майстерні, двоярусні гончарні горни, ями-льохи та ін. Поховальні пам'ятки представлені поодинокими тіло спаленнями. Протягом IX—X ст. у середовищі носіїв райковецької культури певного поширення набувало тілопокладення. відомі культові споруди у вигляді різноманітних укріплених і неукріплених святилищ. Серед кераміки переважає ліпний посуд. Керамічний комплекс цього часу складається з горщиків опуклобокої форми, часто орнаментованих вдавленнями по вінцях, конічних чи опуклобоких мисок і кухлів, сковорідок із високим бортиком. На поселеннях, розташованих на Дніпрі та Дністрі, трапляється невелика кількість імпортної кераміки: сіроглиняної салтівського типу та амфорної із Криму. Сільськогосподарські та ремісничі знаряддя праці, зброя і побутові речі виготовлені із заліза та сталі. Це наральники, серпи, коси-горбуші, мотижки, сокири, тесла, різці-ложкарі, ножі, шила, риболовецькі гачки, різні типи наконечників стріл та списів, шпори, кресала, деталі дерев'яних відер тощо. Прикраси і деякі деталі одягу виготовлені з кольорових металів. Серед них, зокрема, дротяні скроневі кільця, підковоподібна фібула, сережки-лунниці, підвіски-бубонці, різні пряжки. На поселеннях трапляються знахідки арабських срібних дирхемів. , що були на той час універсальною валютою. Загальний час існування райковецької культури (кінець VII—IX/Xcm.) визначається на підставі стратиграфічних спостережень, археомагнітного датування ряду об'єктів, аналізу знахідок дирхемів, прикрас, зброї та знарядь. Райковецька культура, як доведено І. П. Русановою, виникає на основі празької. Вважається, що пам'ятки типу Луки Райковецької є головним компонентом формування давньоруської культури. Таким чином, витоки Київської Русі безпосередньо пов 'язані з ланцюж­

ком старожитностей типу Прага-Корчак і Лука Райковецька, тоді як інші слов 'янські культури півдня Східної Європи до цих процесів мали побічне відношення.

71. . Волинцевська та роменська культури.

Ці культурні групи генетично пов'язані між собою, тому О. В. Сухобоков пропонує розглядати їх як два послідовні етапи розвитку однієї, волинцевсько-роменської, культури. Вони поширені у Лісостепу і південних районах Полісся Дніпровського Лівобережжя. Однак територія волинцевських пам'яток на заході сягає Київського Правобережжя, тоді як роменські старожитності за Дніпро не переходять. На широко розкопаному Волинцевському поселенні досліджено близько 50 житлових споруд. Розміри інших селищ, очевидно, були меншими, в них налічувалося не більш як 10—20 будівель.Єдиним волинцевським городищем (площа 7 га, досліджено більш як 60 жител) є Битиця. У Битиці простежується співіснування слов'янського і тюркського населення.

Топографія роменських поселень значною мірою відрізняється від волинцевських. Серед місцевих пам'яток переважають городища, які часто супроводжуються відкритими селищами.

Роменські городища були не стільки штучними, скільки природними укріпленнями. Основним типом волинцевського житла була прямокутна напівземлянка. як опалювальні споруди використовувалися глиняні пені. Житла роменської культури в цілому подібні до волинцевських і відрізняються від них лише деталями.Окрім жител, на поселеннях зафіксовано господарські споруди і ремісничі майстерні.

Певні відмінності простежуються і між поховальними обрядами волинцевської і роменської культур. У першому випадку це тілоспалення на стороні з подальшим похованням залишків кремації в урнах разом із особистими речами. Роменські поховання вивчені краще, вони здійснені під курганними насипами заввишки 1,5—3 м й діаметром 5—12 м. Зафіксовано три основні типи ритуалу: урнові кремації, тілоспалення на місці й трупопокладення.Основу волинцевського керамічного комплексу становлять ліпні горщики з яйцеподібним корпусом і чітко профільованою верхньою частиною, орнаментовані вдавленнями по вінцях. Специфічними є гончарні горщики з високими вертикальними вінцями. Ром енські ліпні горщики мають широку горловину, по вінцях та плечиках вони орнаментовані. Гончарний посуд представлено імпортом салтівської культури та візантійськими амфорами, на заключному етапі культури — давньоруською керамікою.

Хронологічні рамки існування волинцевської культури визначаються у межах VIII ст.Загальна хронологія пам'яток роменського типу визначається у межах другої половини — кінця VIII — X ст.

На основі волинцевської виникає роменська культура, що, своєю чергою, стає одним із компонентів формування давньоруської культури

72. Археологія Києва Перша літописна згадка Про місто належить до 862 р. Сучасна археологічна наука відносить початок історії міста Києва до кінця V ст. н.е. Історія археологічного вивчення Києва починається з кінця ХІІІ — початку XIX ст. і пов’язана з іменами М. Берлінського, Є. Болховітінова, К. Лохвицького. Починаючи з 1970 p., на території Києва працює постійно діюча Київська археологічна експедиція ( П. П. Толочко). Територію Києва почали заселяти ще за часів кам’я­ного віку. Тут проживали люди у добу неоліту, міді та бронзи, але початок історії Києва як міста сучасні дослідники пов’язують із старожитностями середини І тис. н.е. Саме в кінці V — на початку VI ст. н.е. на Замковій горі функціонувало поселення. На ньому разом з культурним шаром і з типо­вим ліпним посудом виявлено візантійські монети Юстиніана І. Матеріали середини І тис. н.е. відкрито і в районі Старокиївської гори. Тут досліджено житло з ліпною корчацькою керамікою кінця V — VI ст. н.е. Аналогічні матеріали середини І тис. н.е. стали відомі на Щекавиці та Подолі. Проведений П. П. Толочком аналіз археологічних матеріалів показав, що з кінця V ст. н.е. починається історія Києва як першого невеличкого містечка. Останнє у ІХ-Х ст. перетворюється на центральне ядро давньоруського Києва. Протягом ІХ-Х ст. територія Києва охоплює гори Старокиївську, Замкову, Лису, Щекавицю, Дитинку, Кудрявець і Поділ. У різних частинах міста виявлено скарби херсонесько-візантійських монет, арабські диргеми, що засвідчує широкі торговельні зв’язки Києва. У ІХ-Х ст. на Старокиївській горі знаходився дитинець; Центральною частиною міста часів Володимира Святославича була Ста- рокиївська гора, де розміщувалися князівські будинки і перша кам’яна храмова споруда кінця X ст. — Десятинна церква. У першій половині XI ст., за часів Ярослава Мудрого, укріплена тери­торія київського дитинця значно розширюється. “Місто Ярослава” мало троє в’їзних воріт. Найважливішу роль відігравали Золоті ворота. Вони були споруджені з бутових круглих каменів та плінфи, скріплених цем’янкою. У центральній частині “міста Ярослава” у 1037 р. було споруджено Софійський собор. З деякими добудовами пізнішого часу він зберігся до наших днів. У другій половині XI ст. забудовується Михайлівська гора. Археологи вважають, що цей район в ХІ-ХШ ст. також мав свою систему фортифікацій. В ХІ-ХШ ст. більша частина київського посаду локалізується на Подолі. Дослідження показали, що цей район було за­будовано переважно зрубними будинками. Нині на території Києва відкрито понад 200 жител і господарських спо­руд. Садиби розміщувалися вздовж вулиць та провулків, які частково існують і сьогодні. Житла представлені наземними зрубними і заглибле­ними в землю стовпової конструкції спорудами. У верхній частині міста зрубні будови майже не простежуються, хоч у давнину вони там були. Це пов’язано із обезводненою структурою ґрунту, в якому дерево не збері­гається. На території Подолу дослідженнями встановлена масова система зрубної дерев’яної житлової забудови. Великого розмаху набуло в Києві кам’яне будівництво. Залишки кня­зівських споруд відкрито на території Володимирового та Ярославового міста. Стародавні київські кладовища були розташовані на території Верх­нього міста, а також на Кирилівських висотах. Поховання проводили за обрядами трупоспалення і трупопокладення. Поряд з численними рядо­вими похованнями на київських могильниках досліджено також поховання феодальної знаті. Ці поховання супроводжувалися виробами із золота й срібла, рештками дорогого одягу, дорогою зброєю

73. . Археологія Чернігова Стародавній Чернігів — друге за розмірами і значенням після Києва місто—вперше згадується в літо­писі під 907 р. Археологічні дослідження на території міста розпочав у 70- 80-х роках XIX ст. Д. Я. Самоквасов. Він зосередив свою увагу на вивченні численних курганів, зокрема, розкопав і дослідив нині широко відомий чернігівський курган Чорну Могилу Початок історії Чернігова як міста сучасні дослідники пов’язують з тре­тьою чвертю І тис. н.е. Рештки житла VII-VIII ст. досліджено Б. О. Рибаковим на березі р. Стрижень, що є притокою Десни. Аналогічні матеріали виявив В. П. Коваленко. На території міста у культурному шарі простежено кераміку волинцівської і роменської культур VIII-X ст. Б. О. Рибаков вважає, що Чернігів виріс на основі кількох слов’янських поселень, одне з яких перетворилося згодом на дитинець. Саме тут простежуються культурний шар VII-VIII ст. і наступні нашарування ІХ-Х ст. Вал і рів оточували не тільки дитинець, а й ремісничо-торговельний посад на високому правому березі Десни. До нашестя орди хана Батия Чернігів був столицею великого князівства. Місто відігравало важливу роль в історії Київської Русі.

За міськими стінами виявлено могильник. Поряд з ним було язичницьке святилище. Ще одне святилище пов’язують з берегом озера, де дослідники локалізують Святу діброву.Біля Чернігова досліджено дружинні могильники. Найважливіші з них — Чорна Могила і курган княжни Черни, в яких виявлено поховання пред­ставників князівсько-феодального осередку у супроводі дорогоцінної зброї і забитих коней

На території Чернігова (в різних його частинах) нині вивчено понад 130 житлових і господарських споруд. Основні типи жител: наземні зрубні і ледь заглиблені зі стовповою конструкцією стін.

Вивчено пам’ятки світської і культової монументальної архітектури. На княжому дворі виявлено рештки двох кам’яних будівель. Вважають, що це були дво- і триповерхові тереми, зі стінами, розписаними фресками (У другій половині ХП ст. в Чернігові функціонували в’їзні ворота з надворітною церквою. З пам’яток храмової архітектури у Чернігові відомі Спаський собор, споруджений у 30-х роках XI ст., Борисоглібський собор ХП ст., Михайлівська (1174 р.) і Благовіщенська (1186 р.) церкви, від яких збе­реглися тільки фундаменти. У ХП ст. кам’яні храми було споруджено на території Єлецького та Іллінського монастирів.

Чернігів був великим ремісничим центром Русі. Речовий матеріал засвідчує розвиток залізоробного, бронзоливарного, гончарного і ювелір­ного ремесел. Були розвинуті й інші виробництва. Високий рівень ювелір­ної справи підтверджують і 11 дорогоцінних речових скарбів ХП-ХІП ст., виявлені на дитинці, у прибудові Спаського собору, на посаді та в районі Єлецького монастиря. Речові скарби містили золоті колти, срібні гривни, браслети, сережки, персні, дротяні плетені ланцюжки зі змієподібними голівками-наконечниками. Крім місцевих ювелірних виробів в одному з речових скарбів разом з великою срібною з позолотою чашею, прикра­шеною зображеннями людини, звірів, птахів, геральдичних знаків, викона­них чеканкою, виявлено масивну кришку золотої дарохранильниці роботи ювелірів Нижньої Лотарінгії другої половини XII ст. Згадані скарби вчені пов’язують з подіями 1239 p., коли ординці, незважаючи на мужню боротьбу захисників, оволоділи Черніго­вом. Економічне, політичне і культурне значення міста було значною мірою підірвано.

74. Ремесло Київської Русі Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремісничому виробництву, яке розвивалося в основному в містах.Провідною галуззю була чорна металургія, яка разом із землеробством становила основу економічного розвитку країни. Залізо добувалося із болотних руд . Виплавлялося воно у спеціальних горнах. Як правило, залишки цього виробництва фіксуються за межами міст. Хоча відомі й спеціалізовані центри.

На Русі застосовувались як залізні, так і стальні вироби. Сталь двох сортів, виготовляти яку було значно важче, становила лише 10—12 відсотків чорного металу. Використовувалася в основному для наварки лез чи робочих частин знарядь праці, для виготовлення зброї тощо.

Обробка заліза, виготовлення з нього речей для господарства, побуту, військової справи здійснювалися в ковальських майстернях-кузнях, що зводилися, як правило, на окраїнах населених пунктів. Асортимент виробів із заліза включав близько 150 найменувань: знаряддя праці, ремісничі інструменти, зброя, предмети домашнього начиння, кінська збруя, спорядження вершника, деякі види прикрас. Досконалим був ковальський інструмент. Давньоруські майстри володіли різноманітними прийомами обробки заліза (кування, зварювання, цементація, обточування, інкрустація кольоровими металами, полірування). Давньоруське слово "кузнец" означало також і ремісника, який працював з кольоровими металами. Ці майстри володіли усіма видами обробки кольорових металів (золота, срібла, міді), відомими за середньовічних часів:. Одним із джерел для вивчення технології ювелірного виробництва є інструментарій Пересопницького курганного могильника на Рівненщині.

Та наймасовішу продукцію поставляло на ринок гончарне виробництво. Для епохи Київської Русі це, насамперед, кружальний посуд — найчисленніша категорія знахідок, обов'язковий атрибут культурного шару усіх поселень. За своїм функціональним призначенням давньоруський посуд поділяється на кілька типів: горщики, корчаги, глечики, миски, миски-сирниці, сковорідки, кубки. Горщики трапляються найчастіше. Вони мали відігнуті назовні вінця й невисоку шийку. Весь посуд виготовлявся на гончарному крузі.

До гончарних виробів належать світильники, полив'яні фігурки людей, тварин, вершники на конях, глиняні яйця-писанки.

Випалювалися гончарні вироби в печах або у спеціальних горнах.

Для виготовлення різноманітних виробів широко застосовувалася також кістка. Високого рівня розвитку досягли в Київській Русі галузі ремесла, пов'язані з будівельною справою: дерево- і каменеобробні, виготовлення цегли (плінфи) й вапна. Із деревини будувалися житлові та господарські споруди, численні християнські храми (особливо в сільській місцевості), оборонні стіни навколо міст і замків. Кам'яне будівництво, що особливо активно розгорнулося на Русі на зламі І—II тис. н.е., потребувало різних спеціалістів — архітекторів-будівельників, цегельників, мулярів, майстрів випалення вапна та ін.

Активно розвивалися и такі різновиди ремесел, як кравецьке, обробка шкіри й пошиття взуття. На Русі була відома золотна вишивка, що використовувалася для прикрашання речей церковного ужитку та одягу феодальної знаті.

.

75. Мистецтво Київської Русі

Характеризуючи мистецькі твори того часу, зауважимо, що археологічні дослідження свідчать про істотний розвиток станкового живопису вже у XII ст. Зокрема, на території київського Михайлівського монастиря була досліджена спалена у 1240 р. майстерня художника, де виявлено набір маленьких горщечків для фарб, розтиральник, шматки бурштину — обов'язкового компоненту домішок до оліфи. Ювелірне мистецтво посідало особливе місце у культурі Київської Русі X— XIII ст. Твори художньої металообробки за своєю інформативністю значно перевищували усі інші види мистецтва, в тому числі й архітектуру, живопис, скульптуру.

Уже на початковому етапі входження Київської Русі до світу європейської середньовічної цивілізації гут починає розвиватися будівельна справа і монументальна архітектура. При зведенні церков канонічним став візантійський хрестовобаневий тип храму. Вперше він був застосований при спорудженні Десятинної церкви.

Важливу роль в оформленні внутрішнього простору церкви виконували мозаїка і фресковий розпис, що багатокольоровою гамою вкривали склепіння, стіни, стовпи. Одним із найяскравіших об'єктів у цьому відношенні — за майстерністю виконання, масштабами та силою художньої виразності — були фрески й мозаїки Софійського собору в Києві, що стали визначним явищем у світовому мистецтві. Фрески висвітлюють історичні події, побут, зображують сцени полювання, виступи митців і т.д. Центральне місце займає мозаїчна композиція, присвячена Оранті. Мистецтво мозаїки представлене і у інших храмах (Михайлівський Золотоверхий монастир в Києві і т.д)

Пізніше в архітектурі великих центрів дедалі більше починають проявлятися місцеві риси, що згодом розвинулися у школах зодчества окремих областей. Прикладом у цьому відношенні може слугувати Успенський собор XII ст. у центрі літописного Галича, який своїми розмірами поступався лише київському Софійському. Він був побудований із білого каменю у стилі галицької архітектурної школи. Це п'ятинефний, триапсидний храм, прикрашений фігурною та орнаментальною різьбою — масками, барельєфами, колонками і т. ін. Підлога викладена кам'яною плиткою. Неподалік від храму відкрито велике скупчення керамічних полив'яних плиток, котрі, мабуть, походять від первісної підлоги собору, знятої під час ремонтних робіт. Під час розкопок фундаменту відкрито кам'яний саркофаг, імовірно, поховання будівничого собору — князя Ярослава Осмомисла.

76. Салтівська археологічна культура.

На території України її пам'ятки охоплюють переважно басейн Сіверського Дінця у межах Харківської, Донецької та Луганської областей (рис. 19). Салтівська, або солтівсько-маяцька, культура стала об'єктом дослідження на початку XX ст.. озкопки В. О. Бабенка, В. О. Городцова, М. О. Макаренка). Великий внесок у дослідження цих пам'яток зробили також Д. І. Ба галій, О. С. Федоровський та ін. На сьогодні відомо близько 1000 пам'яток. Серед них кочові та сезонні стійбища, постійні поселення, городища, оточені земляними валами і ровами, замки з кам'яними стінами, міста, а також підкурганні поховання, ямні та катакомбні могильники з інгумаціями та кремаціями. Салтівські житла поділяються на три групи: юрти, напівземлянки та наземні. Юрти, характерні для степових районів Приазов'я та Подоння, мають круглу основу. Напівземлянки, поширені у Лісостепу та на Нижньому Дону, мають прямокутну форму.. Обігрівалися вони печами або вогнищами. Стіни наземних прямокутних будівель обмащувалися товстим шаром глини, всередині влаштовані одне-два вогнища. У Криму, Приазов'ї та Дагестані відомі також споруди з сирцевої цегли на кам'яних цоколях.

Безкурганні могильники нерідко сягають значних розмірів. Серед них найкраще вивчені Салтівський і Дмитрієвський. Зокрема, у Верхньому Салтові досліджено близько 300 катакомб. Салтівські поховання поділяються на два основні типи. Катакомбні мають довгий дромос і купольну поховальну камеру. У кожній катакомбі ховали від одного до шести небіжчиків. Супроводжувальний інвентар — прикраси, деталі одягу, інколи зброя або знаряддя праці. На ґрунтових могильниках, на відміну від катакомбних, поховано більше вершників із кінською збруєю, прикрашеною срібними бляшками. Більшість салтівської кераміки виготовлена на гончарному крузі, проте використовувався і ліпний посуд.. Вироби із заліза представлені широким асортиментом знарядь землеробства і обробки дерева (лемехами, череслами, серпами, косами, мотижками, теслами, різцями, кліщами тощо), побутових предметів, зброї, кінського спорядження. Із бронзи та срібла виготовлені салтівські прикраси, що походять переважно з поховань: каблучки, персні, сережки, браслети, підвіски, пряжки, бубонці, бляшки для поясів та кінської збруї, намиста.

В усьому ареалі культури трапляються написи, виконані рунічним письмом і сотні тамгоподібних знаків, малюнків-графіті на цеглі, обробленому камені, кераміці, кістці. Чимало дослідників звертали увагу на неоднорідність салтівських пам'яток різних регіонів, виділяючи різні локальні варіанти. Для України, зокрема, характерні верхньодонський, приазовський і кримський варіанти.

Вважається, що основним населенням верхньодонського варіанта були переважно алани північнокавказького походження, котрі користувалися катакомбними могильниками. Окрім кочового тваринництва, типового для болгар, значна частина салтівського населення (передусім гданського) займалася орним землеробством, що засвідчено численними знахідками землеробських знарядь.

Вважається, що салтівська культура існувала у рамках однієї політичної організації — Хозарського каганату.

77. Пізні кочовики (печеніги, торки, половці, золото ординці та ін.).

Неслов’янські степові племена південного регіону України ме­жували зі своїми північно-західними сусідами—населенням Київської Русі. Стосунки кочовиків зі слов’янами-землеробами були то мирними, то войов­ничими. Уперше давньоруський літопис згадує про печенігів під 915 р. З другої половини X до середини XI ст. літописи повідомляють про напади печенігів на Київську Русь За часів панування печенігів етнічний склад населення у степовому Подніпров’ї був досить строкатим. Тут жили нащадки сармато-аланських племен, тюркські, угорські, слов’янські племена, а з 985 р. сюди приходять торки. До середини XI ст. на території Степу існував союз печенігів і торків. Русь неодноразово завдавала поразки печенігам, після чого вони значною мірою відкочувалися на захід.. З середини XI ст. на землі Київської Русі здійснюють спус­тошливі напади племена половців. Ці напади тривали протягом ХП — початку XIII ст. Іноді наставали періоди мирних стосунків. Найголовнішими пам’ятками, що відбивають історію кочового насе­лення степового Подніпров’я, є кургани і кам’яна скульптура. Дослідження О. С. Уварова та М. І. Веселовського надійно пов’язали степові скульптури з тюрками.

Кочовики здійснювали поховання під курганним насипом або вико­ристовували давніші кургани, в яких робили так звані впускні поховання. Одне з впускних поховань виявлено у 1963 р. в кургані поблизу с.Новочор- номор’я Херсонської області. Небіжчика було поховано в ямі 2,2 х 0,8 м у випростаному положенні головою на південний схід. По обидва боки від черепа знайдено золоті сережки. Біля кістяка лежали залізні ножиці, ніж та стремено. Зліва виявлено кінський череп з прямими залізними вудилами. Праворуч — ще одне стремено. Поблизу с. Шевченко, на околиці м. Скадовськ Херсонської області, досліджено ще одне впускне поховання. Поховальна яма 2,6 х 1,3 м мала сходинку, на якій знайдено череп і кістки ніг коня, залізні вудила і стремена. Рештки самого небіжчика лежали на дерев’яному настилі, головою на пів­денний схід. Поблизу черепа збереглися рештки шкіряної шапки. Праворуч від кістяка знайдено два стремена, поясну залізну пряжку, залізний ніж, бронзову круглу бляшку, залишки шкіряних чобіт. У поховальній ямі вияв­лено гончарну посудину з хвилястим орнаментом і червоноглиняну амфору Багате жіноче поховання з конем кінця XII — початку ХШ ст. відкрито на курганному могильнику поблизу с. Новоіванівка Донецької області. Голову похованої прикрашали діадема і бубонець-підвіска. На кістяку знай­дено дві золоті пластинчасті бляшки і золоту шийну гривну, брошку, чотири браслети зі скла та срібла. Біля кисті правої руки лежала ще одна гривна, а на пальцях рук було два срібні і два золоті персні. Під кістяком виявлено бронзове дзеркало та кришталеву лінзу, шматки тканини. У правій руці небіжчиці був залізний ніж. Біля черепа стояв тек, навколо якого знайдено розсипані зерна проса. Крім того, у могилі знайдено стремена, вудила, пряж­ку, рештки збруї, а також мідний казан з кістками вівці — рештками похо­вальної їжі.

У кургані на р. Молочна у 1981 р. В. В. Отрощенко відкрив багате поло­вецьке поховання ХП-ХПІ ст. Навколо прямокутної ями великих розмірів лежали кістяки п’яти коней зі збруєю та сідлами, оздобленими срібними з позолотою прикрасами. На заплічках ями було розкладено до 10 розру­баних баранячих туш. Померлий був похований у дерев’яному саркофазі, замкненому на чотири циліндричні замки. У саркофазі виявлено рештки багатого одягу. З предметів озброєння знайдено шолом з напівмаскою і кольчужною барми­цею, щит, сагайдак, налуччя, стріли, кольчугу, шаблю, кинджал. Були у похо­ванні й культові предмети (курильниця і ножі), а також золота гривна — символ влади, золоті та срібні прикраси.

Цікавими і важливими пам’ятками кочовиків (головним чином полов­ців) є серії кам’яних антропоморфних ідолів,так званих баб. Вони дають можливість з’ясувати не тільки культи та обряди кочового населення, але й вивчити предмети одягу, прикрас, зброї та побутові речі кочовиків.

78. Археологічні пам’ятки козацької доби

Важливими історико-археологічними пам’ятками українського козацтва є Запорізькі Січі низового Дніпра. Перша козацька фортеця, так званий “городок Вишневецького”, була побудована у середині XVI ст. на

о. Хортиця (нині територія м. Запоріжжя).

Пізніше, протягом другої половини XVI—початку XVIII ст., було збудо­вано сім Січей, які змінювали одна одну. Січі Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, або Стара, і Покровська, або Нова, знаходи­лися на правому березі Дніпра в районі так званого Великого Лугу (нині Нікопольський район Дніпропетровської області). Дві інші були розташо­вані на території сучасної Херсонської області: Кам’янська — трохи вище по Дніпру від райцентру Берислав, Олешківська — на околиці райцентру Цюрупинськ.

Кожна Січ являла собою укріплення, обнесене ровом і валом з часто­колом на ньому та баштами з вікнами для гармат. Висота валів сягала понад 10 м. На центральній площі Січі стояли церква, будівлі старшини, пуш- карня, а навколо — понад 30 куренів, в яких мешкали козаки. Курені (назва умовна) являли собою довгі приземкуваті споруди довжиною кілька десят­ків метрів з двосхилою стріхою і маленькими вікнами.. Інколи всередині Січі високою стіною об­носили її найбільш укріплену частину, своєрідний дитинець. Було тут також передмістя, де жили крамарі, ремісники.

Для спорудження Січі обиралися зручні місця на узбережжі Дніпра, де в затоках і протоках ріки стояв козацький флот. Останній складався з різних типів річкових і морських суден. Найбільш відомими є козацькі дуби, або чайки.

79. Археологічні пам’ятки Харківщини На Харківщині виявлено значну групу городищ і неукріплених посе­лень. На багатьох з них проведено розкопки. За призначенням городища поділяються на сховища і місця постійного проживання. Городища-схо- вища (Яковлівське, Водянське) мали вал і рів з боку поля. Більш складною була система фортифікацій на городищах з постійним населенням. Навколо таких городищ виникали одне або два передмістя. Таку топографічну струк­туру мали, наприклад, городища Караван і Циркуни. Кожне з них було невеликим за площею. Найбільше з городищ скіфського часу на Сіверському Дінці розташоване поблизу хутора Городище. Основна територія городища була обнесена двома концентричними лініями оборо­ни. Зовнішнє передмістя з боку поля прикривалося двома і трьома валами й ровами. Городище поблизу Люботина, на відміну від інших, було зведено на рівному полі, йому передувало неукріплене поселення. Фортифікації городищ Харківщини відзначаються своєю потужністю. У земляних валах виявлено залишки спалених дерев’яних конструкцій фортеч­них стін. Іноді вали зміцнювали спеціальними кам’яними обкладками. Неукріплені поселення розташовані, в основному, поблизу городищ. Наприклад, біля городища Караван зафіксовано чотири селища. Для поселень характерні зольники, пов’язані з наземними житловими спорудами. Розміри каркасних жител 5 х 8 м. Виявлено житла круглої форми (6,5 м у діаметрі) з каркасними стінами і стовпом посередині. У житлах зафіксовано сліди вогнищ. На городищі Караван Б. А. Шрамко відкрив залишки глиняного жертов­ника. На поселеннях переважає місцева ліпна кераміка, але трапляються й зразки імпортного античного посуду. Про осілий землеробський побут свідчать знайдені на поселеннях кам’яні зернотерки, залізні серпи, ножі, кам’яні точильні бруски. Зафіксовано залишки залізоробного і мідноли­варного виробництв. Важливим центром залізообробки було Люботинське городище, що виникло в VI ст. до н.е. На ньому було знайдено майже повний комплект ковальських знарядь.