Політологія - Щедрова Г.П. - Посібник 2011

281

найбільш оптимально реалізувати свій національний інтерес. Поняття «національні інтереси» багатозначне; воно має як об'єктивний, так і суб'єктивний сенс. В об'єктивному сенсі поняття «національні інтереси» – це сукупність умов (внутрішніх і зовнішніх), які забезпечують певний геополітичний статус держави, національну безпеку, суспільну стабільність, рівень і якість життя громадян. Якщо в недалекому минулому два перших аспекти були домінуючими, то на сучасному етапі в розвинених країнах набирають ваги два останніх.

Усуб'єктивному значенні поняття «національні інтереси» має ідеологічне трактування залежно від політичного режиму, правлячого політичного курсу, міжнародного порядку і таке інше.

Часто за національні інтереси видаються інтереси держави або правлячих кіл, міжнародних впливових кіл. Тому в суб'єктивному плані поняття «національні інтереси» часто стає об'єктом політичних спекуляцій з боку різноманітних політичних сил. Поняття «національні інтереси» має ряд аспектів: геополітичний, внутрішньополітичний та ідеологічний.

Геополітика – це поняття, що характеризує місце та конкретно-історичні форми впливу територіально-просторових особливостей положення держав чи їхніх блоків на локальні, регіональні, континентальні та глобальні процеси. У широкому значенні термін «геополітика» позначає політологічну концепцію, яка у зовнішній політиці визнає визначальну роль географічного фактора, який охоплює просторове розміщення країн, розмір її території, наявність чи відсутність або обмеженість природних ресурсів, клімат. У вузькому – сукупність фізичних, соціальних, матеріальних та моральних ресурсів держави, які становлять той потенціал, використання якого дає їй можливість досягти своїх цілей на міжнародній арені.

Термін «геополітика» введений у науковий обіг шведським ученим Р. Челленом, який визначив геополітику як науку, що розглядає державу як географічний організм. Німецький вчений Ф. Ратцель перший зробив спробу пов'язати між собою політику і географію і вивчав політику тієї чи іншої держави, виходячи з її географічного положення, місця в географічному просторі. Ф. Ратцелю належить поняття «життєвий простір», що є центральним

унімецькій геополітичній школі, зокрема, геополітичній концепції К. Хаусхофера. Згідно з вченим, розміщення і територіальні характеристики держави є головними детермінантами її політичної й історичної долі. Рушійною силою держави є розширення її життєвого простору, що забезпечує їй велику економічну автаркію — незалежність від своїх сусідів. Схід був визначений Хаусхофером як головний напрямок німецької територіальної експансії, як життєвий простір, який Німеччині подарувала сама доля.

Усучасному розумінні геополітичний аспект національних інтересів передбачає збереження суверенітету й територіальної цілісності, а також свого місця і ролі в певному геополітичному просторі або поширення своїх впливів шляхом військової, економічної та інформаційної експансії, забезпечення балансу сил через міжнародні політичні, правові й економічні інститути.

282

Внутрішньополітичний аспект національних інтересів полягає в забезпеченні політичної стабільності й утриманні влади правлячих сил або, крім зазначених цілей, в підвищенні життєвого рівня суспільної більшості.

Ідеологічний аспект національних інтересів передбачає обгрунтування різноманітних ідеологічних версій трактування змісту цих інтересів.

Національні інтереси можуть трактуватися через ідеологію ізоляціонізму, планетаризму, ліберального інтернаціоналізму й виживання. Незважаючи на різні ідеологічні трактування національних інтересів, сутність їх у сучасному розумінні полягає у двох важливих моментах: забезпечення високого міжнародного іміджу держави й використання переваг у геополітичному просторі для національного процвітання і підвищення добробуту громадян.

15.3. Політичні технології в міждержавних відносинах

Уміждержавних відносинах сучасності позначились дві провідні тенденції – традиційна та інноваційна. Перша вбирає в себе звичне, усталене й апробоване. Друга визначається корекцією загальноприйнятого, руйнуванням стереотипів у політичній «кухні», пошуком певного інтегруючого початку в міждержавних взаємодіях. Саме державні взаємодії є ядром міжнародних відносин, а національні держави вдаються до різноманітної за змістом політичної технології.

Ці технології можна типізувати за змістовним критерієм політики держав:

способи міжнародного політичного розвитку: війна, нейтралітет, мирне співіснування;

рівні міждержавних політичних взаємодій: державний гегемонізм, політичне лідерство, політичний союз, політичний блок, політична конфронтація, політична ізоляція;

види міждержавних політичних акцій: державний тероризм, анексія, демарш, блокада, угода (договір).

Послідовність освоєння засобів міждержавного політичного розвитку визначається логікою еволюції міжнародних відносин.

Війна означала пріоритет традиційного силового початку, нейтралітет – пошук відходу від силових методів, а мирне співіснування є логічним завершенням цього пошуку.

Історично першою і переважною формою були війни за перерозподіл територій. Уявлення про міжнародну політику вичерпувались сутичками із сусідами, а війни не засуджувались. Навіть Платон й Арістотель визнавали згубність війн всередині влади, але не за її межами.

У Середньовіччі в арсеналі зовнішніх політик феодальних держав також переважала воєнна проблематика, причому феодальне право не лише припускало, але й визнавало війну законним способом розв'язання міждержавних конфліктів.

Практика міжнародних відносин буржуазного світу, незважаючи на проголошені демократичні політичні принципи свободи, рівності, суверенітету тощо, як і раніше визначалася боротьбою за сфери впливу, джерела сировини,

283

ринки збуту та їхній переділ. Війни не лише залишалися непорушною нормою міжнародного права, але й були закріплені в ряді міжнародних угод (Віденський конгрес 1814 – 1815 рр. визнав законність колективних інтервенцій на захист монархічних порядків в Європі та існуючих кордонів).

Застосування воєнної сили розглядалося як законний засіб аж до середини XIX ст. У той час передові мислителі одностайно засуджували війни. Тому не є випадковим своєрідний «розподіл праці» між сучасними дослідниками міжнародних відносин.

Представники «традиційного напрямку» Г. Моргентау, Р. Арон, С. Хоффман та інші розглядають сферу міжнародних відносин як арену вічного суперництва їхніх учасників, обумовленого їхнім природним нахилом до насилля і жадобою до влади і домінування.

Удругій половині XX ст. з'явився модерністський напрямок в дослідженні міжнародної політики. Його представники М. Каплан, Р. Снайдер, X. Брук та інші розглядають міжнародні відносини й міжнародну політику не лише як сферу суто міждержавних відносин, але також враховують участь інших суб'єктів – приватну ініціативу, неурядові суспільні організації, окремі особи тощо.

У1970-ті роки формується розуміння міжнародних відносин не як простої сукупності зовнішніх політик окремих країн, а як цілісної системи і функціональної єдності.

Таке розуміння синтезує переваги традиційного і модерністського підходів міжнародних відносин. Нейтралітет – більш пізній засіб організації зовнішньої політики держави. Це особливий правовий статус держави і своєрідна політична мета в зовнішній політиці. У першому значенні нейтралітет – особливий правовий статус держави, яка формує свій зовнішньополітичний курс шляхом неучасті у збройних конфліктах і військовополітичних союзах. Політична практика визначила такі форми нейтралітету: постійний, оформлений у міжнародних політико-правових документах (Швейцарія, Австрія); договірний – як наслідок укладених договорів, що вказує на його тимчасовий характер; традиційний, якого дотримуються упродовж тривалого часу внаслідок політичної традиції (Швеція); позитивний, який отримав поширення у другій половині XX ст., у зв'язку з утворенням незалежних держав. Країни, які входять до складу руху неприєднання, дотримуються принципу неучасті в будь-яких блоках.

Удругому значенні – це стратегія вибору зовнішньополітичного курсу, обумовлена логікою вибору й логікою об'єктивних умов. В історії міжнародних відносин не було сильної держави, яка б оголосила нейтралітет основою своєї зовнішньої політики.

Третім за часом виникнення засобом міждержавного політичного розвитку стало мирне співіснування. Сам термін виник у післяжовтневій Росії і використовувався більшовицькими лідерами у значно вужчому значенні, ніж його сучасне тлумачення. Він позначав лише деякі аспекти (перш за все економічні) відносин післяреволюційної Росії з капіталістичними країнами.

284

Найбільш поширений варіант цієї концепції отримав свій розвиток на XX з'їзді КПРС у 1956 р. Декларативно саму ідею мирного співіснування було піднесено до рівня одного з основних принципів радянської зовнішньої політики. Але мирне співіснування трактувалось як специфічна форма класової боротьби між капіталізмом і соціалізмом.

В сучасних умовах зміст мирного співіснування можна сформулювати таким чином: держави повинні підтримувати міжнародний мир, що базується на справедливості й міжнародних принципах, проявляти толерантність і розвивати співпрацю незалежно від політико-економічних, соціальних й ідеологічних систем та рівня їхнього розвитку. Основний принцип мирного співіснування передбачає обов'язок держави утримуватися від використання військової сили першою, а також від пропаганди агресії і війни.

Здійснення гегемоністського курсу в міжнародних відносинах на державному рівні характеризує поняття «державний гегемонізм». Першим проявом державного гегемонізму були імперії. Складові державного гегемонізму «працюють» на прикладах «пруського» сценарію, російського сценарію «збирання земель», «американського» сценарію. Пруссія, Росія, США втілювали в собі його історично-географічні передумови, релігійно-ідеологічне оформлення, сильний місіонерський початок (США), традиційномілітаристський початок (Прусія).

Така технологія здійснюється в регіональному масштабі країнами, які gjcslають провідне місце в регіонах. У цьому випадку це прояв політичного лідерства в межах регіону. Таких прикладів є чимало: Єгипет і країни Магріба, Бразилія в Південній Америці, Нігерія в тропічній Африці, Іран в ісламському світі, Ірак в зоні Перської затоки. В регіональному лідерстві переплітаються відносини патронату і домінанту, з переважанням першого.

Необхідність суверенних держав у співпраці обумовила такий рівень взаємодії, як політичний союз. Він означає частковий перерозподіл владних повноважень своїх членів на користь союзника й всього союзу в ім'я досягнення певної зовнішньополітичної мети. Такий союз найчастіше доповнюється і військовим союзом. Цей феномен позначається поняттям «альянс».

Утворення політичного союзу завжди передбачає потенційний конфлікт з об'єктом, проти якого він створюється.

Політичний блок – це своєрідний різновид політичного союзу, в ньому акцентується військова співучасть держав – членів. Блок характеризується невірністю його учасників де-факто, а не де-юре. Так, до НАТО входять держави досить різні за своїми соціально-політичними і техніко-економічними параметрами. Цей блок концептуально-політично завжди сповідував військову доктрину США як свого головного члена та інспіратора створення.

Політична конфронтація визначає динамічний аспект міждержавних політичних взаємодій. Політична конфронтація є рухомим станом, цей рівень політичних взаємодій є ексклюзивним: подальший політичний розвиток може піти якимось виключним шляхом або шляхами, як докорінно змінюють її початковий стан. Все залежить від політичної волі втягнених у конфронтацію

285

держав. Конфронтація як протистояння в часі і просторі може набути характеру військово-силового зіткнення або ввійти в русло договірного процесу.

Політичну ізоляцію можна розглядати в двох варіантах. У першому вона є результатом внутрішньої політики, спрямованої на збереження існуючого політичного режиму, штучної ізоляції від зовнішньополітичних впливів, і має автаркічну спрямованість.

Другий варіант породжується зовнішніми причинами і є продовженням блокової, договірної, конфронтаційної політики ряду країн щодо однієї країни чи групи країн з метою досягнення негайної (економічної в першу чергу) або довготривалої вигоди.

Міжнародні політичні акції – це тактичний інструментарій, який використовується в системі політичних технологій.

Державний тероризм – форма державної політики, екстремістська за своєю суттю, яка проводиться спецслужбами, армією, найманцями (вбивства і замахи на глав держав і урядів, дипломатів тощо). Це політика дестабілізації іншого суспільства шляхом насилля.

Термін «анексія» позначає «приєднання, насильницьке включення». Тепер така акція заборонена міжнародним правом і Статутом ООН.

Тандем «анексії» і контрибуції постійно характеризував світову політику: переможець у результаті війни одержував або прирощення території, або фінансові зобов'язання переможеної сторони. «Збирала» землі Росія, цим же займалась Прусія. «Американський мир» (Рах аmегісапа) виявляв зловісний характер і реальну суть своїй територіальній експансії.

Демарш – це вплив на урядовий орган чи державу в основному через дипломатичні канали з метою провокування вигідної для себе реакції протилежної сторони. Є демарші «сильного» і «слабкого», останні – це протести, апеляції та інші подібні дії. Демарші «слабкого» потенційно можуть спровокувати небажані для цієї сторони дії «сильного».

Демарші «сильного» частіше всього ведуть до загострення відносин між сторонами й стають приводом до війни.

Політична блокада – це система заходів і дій економічного й військовополітичного характеру в мирний і воєнний час державою чи групою держав проти держави (або групи держав), проти її (їх) території з метою приниження її (їх) зв'язків із зовнішнім світом, примушування до капітуляції чи до виконання вимог організаторів цієї політичної акції (наприклад, в новітній історії блокада Куби, Югославії, В'єтнаму, Анголи, Чилі та інших країн).

Чітке уявлення про зміст політичної угоди як технології дає Версальська система угод 1919 р., Потсдамські угоди 1945 року та інші. Політичній науці час дати однозначну відповідь на запитання про ефективність політичних угод, які приймаються позанаціональними суб'єктами політики. Проблемних «точок» дуже багато: Боснійська криза, проблема Косово, тривала криза на Близькому Сході, ситуація в Іраку, Індії, Афганістані, Північній Ірландії тощо. Політичний договір в ідеалі покликаний забезпечити, як мінімум, рівність інтересів його учасників і не зазіхати на суверенні інтереси третіх країн.

286

Аналіз усієї політичної технології в міжнародних відносинах приводить до висновку про необхідність докорінних інноваційних перетворень у механізмі політичних взаємодій.

15.4. Зовнішня політика України: інтереси і пріоритети

Міжнародні контакти українського народу мають глибокі тенденції, які сягають у глибину століть. Навіть за часів Радянські Союзу, коли наша держава була позбавлена можливості проводити власну зовнішню політику, в Україні існувала плеяда дипломатів зі світовим ім'ям.

Утім, справжньою датою народження зовнішньої політики України слід вважати 16 липня 1990 р., коли Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет.

У цьому історичному документі Україну було проголошено суб'єктом міжнародного права і рівноправним учасником міжнародного спілкування, уперше заявлено про безпосередню участь України в загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Прийняття декларації було першим надзвичайно важливим кроком до реального міжнародного визнання України. Важливою для всього подальшого розвитку нашої держави стала проголошена у цьому документі теза про те, що Україна має намір бути постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів.

Реалізуючи положення цього документа, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України. Отже, саме згадані принципі зовнішньої політики були визнані основоположними для новонародженої незалежної держави.

Період від 16 липня 1990 р. до 1 грудня 1991 р. (проведення референдуму на підтвердження Акта незалежності України) можна назвати першим етапом формування засад зовнішньої політики незалежної України.

Потрібно визнати, що зовнішньополітичні можливості України на цьому етапі були доволі обмеженими, оскільки де-юре наша держава залишалася союзною республікою у складі СРСР.

Другий етап – етап міжнародного визнання України – розпочався в перші дні після референдуму. Хвиля визнання і встановлення дипломатичних відносин України з іноземними державами була безпрецедентною. Вона засвідчила, що міжнародне співтовариство розглядає незалежну Україну як запоруку стабільності на терені колишнього СРСР і гарантію незворотності демократичних процесів у Східній Європі.

30 січня 1992 р. Україна стала членом Конференції з безпеки й співробітництва в Європі (нині Організація з безпеки і співробітництва в Європі), а дещо пізніше, 10 березня 1992 р. приєдналася до Ради Північноатлантичного співробітництва (з травня 1997 р. – Рада євроатлантичного партнерства).

287

Згаданий етап поряд з міжнародним визнанням незалежної України характеризувався також процесом визначення її основних зовнішньополітичних інтересів і пріоритетів.

Пізніше ці завдання були конкретизовані в ухвалених 2 липня 1993 р. Верховною Радою України «Основних напрямах зовнішньої політики» – базовому документі, на якому грунтується міжнародна діяльність України.

Серед завдань, визначених у цьому документі, основними були утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; включення національного господарства у світову економічну систему; збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів; поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Одним із перших вагомих зовнішньополітичних кроків України стала практична реалізація курсу на без'ядерний статус.

24 жовтня 1991 р. Верховна Рада України ухвалює Заяву про без'ядерний статус України, а 9 квітня 1992 р. – постанову «Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без'ядерного статусу».

Значну увагу Україна приділяла й іншим питанням роззброєння. Важливими подіями стали ратифікація Конвенції про заборону хімічної зброї та приєднання нашої держави до режиму контролю за ракетними технологіями.

Природно, що одне з центральних місць серед пріоритетів України під час згаданого періоду посідали відносини із сусідніми державами. Адже для будь-якої держави, особливо ж для України з її чутливим геостратегічним розташуванням, врегулювання двосторонніх відносин із сусідами є питанням першочерговим.

Зрозуміло, що безумовною домінантою тут було врегулювання відносин з Російською Федерацією, від чого значною мірою залежало майбутнє не лише України, а й усієї Європи.

Отже, в середині 1997 р. було в цілому завершено оформлення відносин України із сусідніми державами, створено договірно-правову основу для розвитку з ними дружніх добросусідських відносин, вирішено всі так звані історичні проблеми кордонів.

Серед пріоритетних напрямків двостороннього співробітництва на цьому етапі розбудови зовнішньої політики України було визнано також розвиток відносин з найрозвиненішими країнами Заходу – державами «великої сімки», яким належить провідна роль в сучасній міжнародній системі, зокрема, у всесвітньому економічному комплексі й в міжнародних інституційних механізмах управління глобальними й регіональними процесами.

Особливого значення для України, яка робила перші незалежні кроки на міжнародній арені, набули відносини із Сполученими Штатами Америки – країною, яка після закінчення періоду «холодної війни» залишилася, по суті, єдиною наддержавою у світі.

Починаючи з 1996 р. українсько-американські відносини вийшли на рівень стратегічного партнерства, а роль України у зовнішній політиці США постійно підвищується. Це партнерство стало вагомим чинником

288

євроатлантичної стабільності й безпеки, важливим елементом нової архітектури безпеки у XXI ст.

Успішний розвиток двосторонніх відносин із сусідніми країнами й провідними державами світу дав змогу Україні зосередитись на більш глобальних завданнях, основним з яких, безумовно, є інтеграція до європейських і євроатлантичних структур.

Так, уже в 1993 р. в «Основних напрямах» перспективною метою української зовнішньої політики було визначено членство України в Європейському Співтоваристві (Європейському Союзі), а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах.

14 червня 1994 р. Україна першою серед держав СНД підписала угоду з ЄС про співробітництво в широкому колі політичних, економічних і гуманітарних питань, яка є правовою основою для органічного включення нашої держави в європейські інтеграційні процеси.

До важливих політичних й соціально-економічних чинників та мотивів вступу до ЄС можна віднести такі:

по-перше, ЄС захищає економічні інтереси держав, що входять до його складу. Проведення спільної економічної та валютної політики, усунення митних бар'єрів, створення вільного конкурентного середовища сприяють зміцненню національних економік, зростанню добробуту населення. За сприяння більш розвинених та заможних країн Союзу надається фінансова та технічна допомога тим країнам, що потребують її. як членам ЄС.

по-друге, бажання певної країни вступити до ЄС означає, що країна поділяє його політичні пріоритети і очікує на підтримку своєї зовнішньої політики. Прагнення країн Центрально-Східної Європи залучитись до сфери впливу ЄС багато в чому пояснюється втраченими можливостями за часів перебування у соціалістичному таборі.

Інтеграція в ЄС для України є не самоціллю, а досягненням європейського рівня життя. Вона є шляхом модернізації економіки, подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентної спроможності вітчизняного товаровиробника, вихід на світові ринки, насамперед на ринок ЄС. Основними політичними вигодами послідовної європейської інтеграції є зміцнення стабільності демократичної політичної системи та її інститутів, модернізація правового поля і забезпечення прозорості національного законодавства, поглиблення культури демократії і повага до прав людини.

Усупереч усім труднощам, які виникали на шляху співробітництва України з Євросоюзом, відносини з ЄС загалом розвивалися логічно і поступово.

Перші позитивні зміни у ставленні Європейського Союзу до України були зафіксовані в прийнятих Радою Міністрів ЄС 31 жовтня 1994 р. спеціальній резолюції і рішенні про спільну позицію щодо України від 28 листопада 1994 р., які започаткували процес реалізації ініційованої Європейською Комісією стратегії ЄС щодо України.

289

Активно закладалися основи співробітництва з ЄС і в самій Україні. 11 червня 1998 р. Указом Президента України було затверджено Стратегію інтеграції України до ЄС, в якій визначено основні напрямки роботи органів виконавчої влади з метою набуття нашою державою статусу асоційованого, а в майбутньому – повноправного члена ЄС. Саме набуття асоційованого членства в ЄС було визначено Президентом нашої держави пріоритетним завданням зовнішньої політики України на найближчу і середньотермінову перспективу.

Досягнення істотного прогресу в співробітництві з ЄС дало можливість Україні наблизитися до вирішення одного з найголовніших питань – розробки спільної стратегії ЄС щодо України. У грудні 1999 р. Рада Європи затвердила Спільну стратегію Європейського Союзу щодо України. Цей програмний документ передбачає підтримку процесу демократичних і економічних перетворень в Україні, створення правових засад її зовнішньої політики, проте не стверджує, що Україна в найближчому майбутньому стане повноправним членом ЄС. Країни Європейського Союзу дотепер дипломатично замовчують питання про європейські перспективи України.

Україна розвиватиме тісні відносини з НАТО. Реально про початок тісного співробітництва України з Альянсом можна говорити з часу приєднання нашої держави (першою серед країн СНД) до Програми «Партнерство заради миру» (лютий 1994 р.).

Паралельно з європейським і євроатлантичним розвивався і регіональний напрямок зовнішньої політики України.

Геополітичне розташування України зумовлює її об'єднуючу роль у багатьох процесах, що відбуваються у центрально-східноєвропейському, чорноморському й балтійському регіонах.

Так, вона стала однією з провідних країн Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), заснованої у червні 1998 р.

Важливе місце у зовнішньополітичних пріоритетах України з перших років її незалежності посідало питання взаємовідносин з країнами Співдружності Незалежних Держав. Курс на інтеграцію нашої держави до європейських і євроатлантичних структур у жодному разі не означав послаблення її співробітництва в цьому напрямку. Навпаки, ці два вектори зовнішньої політики органічно доповнювали один одного.

Розвиваючи співробітництво в рамках СНД, Україна виходить з того, що ця структура є механізмом розвитку відносин насамперед в економічній сфері.

Слід зазначити, що реалізація зовнішньополітичних завдань залежить не лише від зовнішніх, а й значною мірою від внутрішніх чинників. Іншими словами, прогрес на найголовнішому векторі зовнішньої політики України – інтеграція держави до європейських і євроатлантичних структур – потребує консолідації всього українського суспільства, об'єднання зусиль усіх політичних сил держави.

Аналіз динаміки розвитку зовнішньої політики України наочно демонструє її послідовний і поступовий характер.

Україна стала повноправним членом Ради Європи, учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Центральноєвропейської ініціативи,

290

підписала документи про співробітництво і партнерство з Європейським Союзом, НАТО, Західноєвропейським Союзом. З 1 січня 2000 р. вона вперше як незалежна держава почала виконувати функції непостійного члена Ради Безпеки, що означає підвищення її відповідальності за підтримку міжнародного миру та безпеки.

Природно, що як держава-засновник Організації Об'єднаних Націй, незалежна Україна розвивала традиції і примножувала досвід, набутий за попередні роки активної участі в діяльності ООН та її спеціалізованих установ. Наша держава плідно співпрацює з Міжнародним валютним банком, Світовим банком.

Україна дотримується позаблокової геостратегії, тому вона не ставить питання про безпосереднє входження до складу НАТО. Крім того, в сучасному геополітичному просторі Європи ще не сформована збалансована система безпеки, тому Україна має проводити обережну, але принципову, всебічно виважену геостратегію, спрямовану на співробітництво з альянсом. При цьому українська національна гсостратегія має будуватись таким чином, щоб поступове розширення і поглиблення співробітництва з НАТО не спровокувало загострення політичних відносин з Росією – нашим стратегічним партнером і найближчим сусідом. Адже добре відомо, що Україна перебуває між двома різними цивілізаціями, – західною і східною і, природно, належить до них обох.

У результаті цього еволюційного процесу зовнішньополітичний курс нашої держави остаточно сформувався на основі принципу багатовекторності, тобто зосередження дипломатичних зусиль навколо окремих пріоритетних напрямків міжнародного співробітництва. Багатовекторність характерна для зовнішньої політики багатьох держав. Проте для України з її геополітичним розташуванням вона набула особливого значення й конкретних переваг. Історичні реалії практично виключають орієнтацію України лише на один стратегічний зовнішньополітичний напрямок, відводячи їй роль своєрідного мосту між Заходом і Сходом нашого континенту. Однак багатовекторність не означає рівновекторність. І аж ніяк не означає відсутність основної стратегічної мети.

Таку стратегічну мету визначено: це інтеграція України до Європейського Союзу, стратегічне партнерство з Росією, стратегічне партнерство зі Сполученими Штатами Америки.

М. Грушевський зазначав, що український народ є передусім народом західної культури, але одним з найбагатших на східні орієнтуючі впливи. Тому при розробленні української геостратегії слід враховувати соціально-політичну та культурну спрямованість суспільства, особливості складу населення, його менталітет і не обмежуватися альтернативою «Схід – Захід». Доцільно сприяти формуванню такого геополітичного простору, щоб забезпечити зняття дилеми «Схід – Захід», але за умови домінуючої геокультурної орієнтації на Захід. Тобто європейський вибір залишається найважливішим пріоритетом, але він не повинен призвести до протистояння як України та Росії, так і Західної та Східної України.