darenska_2

що Боровиковський до кінця свого життя був високооплачуваним художником.

Впізній період свого життя Боровиковський активно займався педагогічною діяльністю, організував у себе вдома щось на кшталт приватної школи. Художник мав п’ять учнів, які, як тоді було заведено, жили в його домі і немов ставали членами сім’ї, серед яких найбільш відомими були І. Бугаєвський-Благородний та Олексій Венеціанов. Венеціанов все своє життя зберігав теплу пам’ять про свого вчителя і перейняв від свого наставника поетичне сприйняття світу, який і відображав в своєму живописі.

І.Бугаєвський-Благодарний намалював портрет Володимира Лукича, а О. Венеціанов, майбутній «батько побутового живопису», написав першу біографію свого улюбленого вчителя.

Вкінці свого успішного та сповненого мистецьких трудів життя Володимир Лукич більше не писав світських портретів, а займався тим, з чого починав свій творчий шлях — він займався іконописом. Його останньою роботою був іконостас притвору Михаїла Архангела для церкви на Смоленському кладовищі в Петербурзі, де він написав вісім ікон в останній рік свого довгого творчого життя, під час передсмертної хвороби, і через смерть не встиг їх закінчити.

Боровиковський, який все своє життя присвятив мистецтву та прожив його самотньо, помер на шістдесят восьмому році життя, переживши лише на три роки свого учителя та земляка Дмитра Левицького. Сталося це в квітні 1825 року. Скромний, побожний та смиренний протягом свого життя, він заповідав поховати себе без «зайвих церемоній», тому поховали його на тому ж Смоленському кладовищі, де він розписував церковний іконостас. Його улюблений учень Олексій Венеціанов писав в листі до свого друга: «Почтеннейший и великий муж Боровиковский кончил дни свои, перестал украшать Россию своими произведениями и терзать завистников... Я буду писать его биографию».

Багато десятиліть минуло, поки з’явився широкий суспільний інтерес до цього великого художника. Цьому сприяла виставка 1905 року, де було виставлено більш аніж сто портретів Боровиковського. Його живописні праці, розкидані по дворянським маєтках

та приватним зібранням, тільки після 1917 року стали частиною музейних колекцій, і зараз з достатньою повнотою представляють творчий доробок цього видатного майстра. Саме тому дослідники слушно вважають, що «Боровиковський — один з найзначніших російських портретистів. Володіючи блискучою живописною технікою та бездоганною композиційною майстерністю, він належав до групи художників, чия творчість ознаменувала високий розквіт російського мистецтва»1. Зауважимо, що Боровиковського називати російським художником можна тільки з точки зору належності до певної держави, утім, не тільки за своїм походженням, але й за змістом своєї творчості він був яскравим представником українського світобачення, являв зразок втілення українського національного духу в формах європейського живопису.

Контрольні запитання:

1.Де і коли народився Дмитро Левицький?

2.Яким чином сімейна атмосфера сприяла творчому вихованню майбутнього митця?

3.Чи можна назвати «вдалою» кар’єру живописця Левиць-

кого?

4.Хто були основними замовниками портретів, які створював Дмитро Левицький?

5.В чому полягає значення мистецької діяльності Дмитра Левицького для розвитку портретного живопису в Російській імперії?

6.Де народився Володимир Боровиковський?

7.Яким чином сім’я та оточення вплинули на творчий розвиток майбутнього художника?

8.Охарактеризуйте творчий доробок Володимира Боровиковського під час його мистецького життя в Петербурзі.

9.Яке значення мав сакральний живопис (розписування іконостасів, церков, портрети церковних діячів) в житті художника?

1Алексеева Т. В. Владимир Лукич Боровиковский и русская культура на рубеже 18-19 ст. — М.: Искусство, 1975. — С. 9.

Післямова

Багатий історичний шлях, який пройшла українська культура протягом Нового часу, яскраво свідчить про великий творчий потенціал нашого народу, тому він є зразком і джерелом натхнення для сучасної людини. Підсумовуючи цей шлях, можемо сформулювати, які зразки він дає для сучасної людини, для творення сучасної української культури.

По-перше, це зразок героїчної боротьби за збереження своєї духовної самобутності, свого національного обличчя перед загрозою його втрати. Цей зразок нам дають православні братства XVI-XVII ст. і творці європейських надбань української культури XVIII-XIX ст.

По-друге, це зразок витонченого і вишуканого світобачення, яке нам дає культура українського бароко XVII-XVIII ст., яка синтезувала у собі вітчизняну культурну традицію із кращими зразками європейської.

По-третє, це зразок розвитку вітчизняної традиції книгодрукарства, який є особливо актуальним для нашого часу, коли українське видавництво перебуває у кризі; цей зразок показує, як книга має творити нову культуру.

По-четверте, це зразок культурної творчості народних мас, який лежав в основі досягнень «високої культури», був її ґрунтом — адже більшість видатних представників останньої вийшли з народу.

По-п’яте, це зразок органічного впливу «високої» культури на народну, що мав прояв у житті мандрованих дяків, у феномені шкільного театру, а найбільшою мірою — у житті дворянського маєтку.

По-шосте, це той зразок культури шляхетного життя, який нам дає українське дворянство XVIII-XIX ст., адже культура «малоросійського дворянства» є органічною складовою історії української культури, цінність якої стає особливо зрозумілою у наш час, коли відбувається варваризація життя, втрата поняття шляхетності і відповідної культури.

По-сьоме, це зразок створення системи вищої освіти, спрямованої на всебічний розвиток особистості на основі енциклопе-

дичних знань. Університети на теренах України XIX ст., а також Києво-Могилянська академія XVII-XVIII ст. є цінними зразками універсальної освіченості.

Нарешті, по-восьме, це зразок творчого засвоєння досягнень інших національних культур. Досягнення української культури Нового часу були зумовлені в першу чергу її відкритістю до загальноєвропейської культури, здатністю плідно засвоювати її найкращі здобутки на основі власного самобутнього національного досвіду; саме такої відкритості потребує і сучасна українська культура.

Ці зразки є великою цінністю для сучасної української культури, а отже, їхнє знання і засвоєння є необхідною умовою її розвитку. Маємо надію, що цей навчальний посібник слугуватиме цій благородній меті.

Рекомендована література до другого розділу

1.Алексеева Т. В. Владимир Лукич Боровиковский и русская культура на рубеже 18-19 ст. — М.: Искусство, 1975. — 422 с.

2.Амшинская А. Василий Андреевич Тропинин (1776-1857). — М.: Искусство, 1972. — 242 с.

3.Амшинская А. М. В. А. Тропинин. — М.: Искусство, 1976. — 152 с.

4.Бакарев В. Записки // Дворянские гнезда России. История, культура, архитектура. Очерки. — М.: Жираф, 2000. — С. 335–344.

5.Бароко // Мистецтво України: Енциклопедія. Т. 1. — К.: Укр. енциклопедія ім. М. Бажана, 1995. — С. 149–160.

6.Білецький П. Українське мистецтво XVII–XVIII ст. —К.: Мистецтво, 1963. — 70 с.

7.Білецький П. О. Українське мистецтво другої половини XVII– XVIII століть. — К.: Мистецтво, 1981. — 159 с.

8.Богуцький Ю. П., Андрущенко В. П., Безвершук Ж. О., Новохатько Л. М. Українська культура в європейському контексті. — К.: Знання, 2007. — 679 с.

9.Бокань В. А., Польовий Л. П. Історія культури України: Навчальний посібник. — К.: МАУП, 2001. — 256 с.

67.Лихачев Д. С. Поэзия садов. К семантике садово-парковых стилей. Сад как текст. — СПб: Наука, 1991. — 372 с.

68.Лотман Ю. М. Беседы о русской культуре: Быт и традиции русского дворянства (XVIII — начало XIX века). — СанктПетербург: Искусство, 1999. — 415 с.

69.Лукомский Г. К. Киевская церковная архитектура XI–XIX века. Византийское зодчество. Украинское барокко. — К.: Техника, 1999. — 192 с.

70.Максимович М. О. Киевъ явился градомъ великимъ…: Вибрані українознавчі твори. — К.: Либідь, 1994. — 448 с.

71.Машковцев Н. Г. В. Л. Боровиковский // Русское искусство. Очерки о жизни и творчестве художников. XVIII век. — М.: Искусство, 1952. — С. 323–348.

72.Медвідь Л. А. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні. — К.: Вікар, 2003. — 335 с.

73.Михайлова К. Владимир Лукич Боровиковський. — Л.: Художник РСФСР, 1968. — 42 с.

74.Молева Н. М. Дмитрий Григорьевич Левицкий. — М.: Искусство, 1980. — 231 с.

75.Мороз А. Г. Крепостные артисты // Мороз А. Г. Три века русской сцены. Кн. 1. От истоков до Великого Октября. — М.: Просвещение, 1978. — С. 67–74.

76.Музей історичних коштовностей України: Альбом. — К.: Мистецтво, 2004. — 464 с.

77.Мурашова Н. В., Мыслина Л. П. Дворянские усадьбы СанктПетербургской империи. Ломоносовский район. — СанктПетербург: Русско-Балтийский информационный центр БЛИЦ, 1999. — 198 с

78.Нізовський А. Ю. Сто великих реліквій і скарбів України. — К.: Арій, 2010. — 102 с.

79.Низовский А. Ю. Сто великих чудес Украины. — К.: Арий, 2007. — 416 с.

80.Низовский А. Ю. Качановка // Низовский А. Ю. Сто великих чудес Украины. — К.: Арий, 2007. — С. 79–85.

81.Низовский А. Ю. Усадьба в Сокиринцах // Низовский А. Ю.

Сто великих чудес Украины. — К.: Арий, 2007. — С. 86–88.

82.Овсійчук В. Архітектура класицизму // Крвавич Д. П., Овсійчук В. А., Черепанова С. О. Українське мистецтво. У 3 ч. Ч. 3. — Львів: Світ, 2005. — С. 101–116.

83.Овсійчук В. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. — К.: Дніпро, 2001. — 446 с.

84.Петинова Е. Ф. В. А. Тропинин. — Л.: Художник РСФСР, 1986. — 96 с.

85.Петинова Е. Ф. Василий Андреевич Тропинин. — Л.: Художник РСФСР, 1987. — 216 с.

86.Пилявский В. И. Архитектура классицизма в России во второй половине XVIII — первой трети XIX в. // Пилявский В. И., Тиц А. А., Ушаков Ю. С. История русской архитектуры. — Л.: Стройиздат, 1984. — С. 331–452.

87.Подольцев А.С. Принципы дворянского воспитания и образования // Дворянское собрание: Историко-публицистический

илитературно-художественный альманах. — 1999. — № 10. — С. 92 — 99.

88.Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року. — К.: Либідь, 1993. — 608 с.

89.Полякова М. А., Савинова Е. Н. Русская провинциальная усадьба XVII — начала XX века. — М.: Ломоносовъ, 2011. — 264 с.

90.Попельницька О. Сто великих діячів культури України. — К.: Арій, 2010. — 464 с.

91.Попельницкая Е. А., Оксенич М. В. Сто великих легенд и мифов Украины. — К: Арий, 2010. — 400 с.

92.Попович М. Нарис історії культури України. — К.: АртЕк, 1999. — 728 с.

93.Порай-Кошиц И. История русского дворянства от IX до конца XVIII века. — М.: Крафт+, 2003. — 326 с.

94.Развлекательная культура России XVIII–XIX веков. — СПб: Изд-во «Дмитрий Буланин», 2000. — 522 с.

95.Рябцев Ю. С. Хрестоматия по истории русской культуры: Художественная жизнь и быт XVIII–XIX вв. — М.: ВЛАДОС, 1998. — 648 с.