darenska_2

військово-фельдшерська школа (заснована в 1905 р.). По закінченню школи випускники отримували звання медичних фельдшерів, і обов’язковий строк служби для них складав 1,5 року за кожний рік навчання. Також при морському госпіталі в місті Миколаїв

в1875 році була відкрита Військово-морська фельдшерська школа (штат школи 200 вихованців). По закінченню школи вихованці випускалися матросами зі званням фельдшера другої статті. Через два роки служби зазвичай надавалося звання фельдшера першої статті. Тільки через шість років дозволялося тримати іспит на «лікарського помічника» при наявності відповідної вакансії. Ті, хто витримав іспит, могли отримати перший класний чин.

Вершиною військової освіти було навчання в військовій академії, яких в Російській імперії було чотири: Генерального штабу, інженерна, артилерійська та військово-юридична. В цих академіях готувалася еліта армії і тут вивчалися: історія російського військового мистецтва, військова історія, тактика, стратегія, військова адміністрація, військова статистика та геодезія з картографією.

Ліцеї. Для підготовки дворян до державної та дипломатичної служби в царювання імператора Олександра I були організовані спеціальні закриті навчальні заклади вищого типу — ліцеї, метою яких було надання освіти, необхідної для статської та дипломатичної служби. Розуміння ліцею в дореволюційній Російській імперії добре відображає його визначення в «Словнику живої великоруської мови» В. Даля: «вищий навчальний заклад, то рівний університетам та академіям, то нижче або навіть вище їх, але не поділяється на факультети; загальне вище училище».

Перші ліцеї в Російській імперії з’явилися на початку XIX ст., також важливу зауважити суттєву деталь — з шести імперських ліцеїв три з них знаходилися на українських землях: Волинський в Кременці на Поділлі (1819–1833), Ришельєвський в Одесі (1817– 1864), та Ніжинський на Чернігівщині (1832–1875). В великоруських губерніях були засновані: знаменитий Царськосільський ліцей (1810–1918), який закінчив Олександр Пушкін, Демидівський юридичний ліцей в Ярославлі (1833–1919), Ліцей

впам’ять цесаревича Миколи (1868–1918). Всі ці ліцеї були част-

ково близькі до університету, частково до гімназії, адже були зараховані «в число занимающих первую ступень после университетов, благодаря «высшей» степени преподаваемых предметов и особенным правам и преимуществам».

Програма ліцеїв була розроблена славнозвісним М. Сперанським і була орієнтована в першу чергу на підготовку державних освічених чиновників вищих рангів. Термін навчання продовжувався близько 6 років (інколи й більше), і охоплював програму навчання середньої та вищої школи. За цей час вивчалися наступні дисципліни: моральні (Закон Божий, етика, логіка, правознавство, політична економія); словесні (російська, латинська, французька, німецька словесність та мови, риторика); історичні (російська та загальна історія, фізична географія); фізичні та математичні (математика, початки фізики та космографії, математична географія, статистика); художнє виховання та гімнастичні вправи

(чистописання, малювання, танці, фехтування, верхова їзда, плавання). Ліцейська освіта прирівнювалася до університетської, випускники отримували громадянські чини 14-го–9-го класів.

Ришельєвський ліцей. Другим в Російській імперії після Царськосільського ліцею і першим на малоросійських землях відкрився Ришельєвський ліцей в новозаснованому портовому місті Одеса. Відкрився цей ліцей в 1817 році на гроші, які пожертвував барон Штиглиц, а назвали цей привілейований навчальний заклад на честь колишнього генерал-губернатора Новоросії герцога Армана Емануеля дю Плессі Ришельє, француза за походженням. Герцог Ришельє був ініціатором відкриття цього ліцею, як градоначальник Одеси він звертався з проханням до імператора Олександра I про відкриття освітнього закладу. В 1815 році Ришельє був призначений на високий пост прем’єр-міністра Франції, а в 1817 році відбулося офіційне відкриття даного навчального закладу. Герцог Ришельє виступив щедрим меценатом для свого дітища: він подарував ліцею свою бібліотеку та величезну суму грошей — 13 тисяч франків, згодом на додачу він подарував для ліцейських потреб своє генерал-губернаторське грошове утримання, яке йому залишив імператор Олександр I на час його перебування у Франції.

Також Олександр I за заслуги у відкритті ліцею нагородив герцога Ришельє орденом Святого Андрія Первозванного (це найвища нагорода Російської імперії) та наказав відіслати цей орден разом з ланцюжком в Париж.

Найбільш знатні та аристократичні сім’ї віднеслись до відкриття такого закладу в Новоросійському краї з великим ентузіазмом, і на виховання в Одесу стали посилати дворянських дітей не тільки з малоросійських земель та провінції, але також з придунайських князівств, з Бессарабії, з Варшави, Москви, СанктПетербурга. В числі перших випускників ліцею зустрічаються імена князів Волконських, князя Четвертинського, графа Штакельберга, графів Сен-Прі та Рошфора. Ліцей був закритим навчальним закладом, призначеним для хлопчиків з дворянських сімей та багатого купецтва. Студенти Ришельєвсього ліцею носили красиву форму, а також їм було дозволено носити шпаги та трикутні капелюхи.

Перші двадцять років (1817–1837) Ришельєвський ліцей був за своєю структурою близьким до середнього навчального закладу. В ньому навчалися 8 років, без спеціалізації. В перших трьох класах — називалося це початкове підготовче училище — вчили читанню та письму, отримували знання з арифметики та Закону Божого, а також навчали мовам (російська, французька, німецька, грецька, італійська). В наступних п’яти класах — які й були власне ліцеєм — вчили географію, математику, фортифікацію та артилерію, механіку, статистику, фізику, військову справу, риторику, а також граматику різних мов (російська, латина, грецька, французька, німецька, італійська), словесність (тобто літературу), а також танці та фехтування (адже недарма ліцеїсти мали право носити шпаги).

З 1837 по 1864 рік за програмами, структурою, за дисциплінами та правилами навчання ліцей став окремим та самостійним закладом, дуже близьким до університетської освіти. При ньому закладаються фізико-математичне та юридичне відділення, а також камеральне відділення, на якому готували державних службовців. На юридичному відділені, яке готували юристів в галузі

державного та приватного права, викладали російське законодавство, практичне судочинство, римську словесність, історію правознавства, церковне право, а також загальні предмети (богослов’я, історія, статистика, російська словесність, філософія). Камеральне відділення було присвячене вивченню комерції, фінансів, політичної економії, фізики, фізичної географії, хімії, природничої історії, технології, архітектури та огляду російських законів.

Як ми вже зазначали, в ліцеї навчалися тільки хлопчики дворянського походження, але вплив Ришельєвського ліцею на рівень освіти населення Одеси був значним, насамперед тому, що його високий рівень викладання подавав зразок для інших навчальних закладів. До 1845 року в Одеському градоначальстві вже нараховувалося 113 шкіл з 387 викладачами, 3764 учнями та 1080 ученицями.

В 1864 році згідно з іменним указом Олександра II Рішельєвський ліцей був перетворений в Імператорський Новоросійський університет, третій на малоросійських землях після Імператорських Харківського та Київського університетів.

Ніжинський ліцей. На початку XIX століття український поміщик, князь Олександр Андрійович Безбородько, виконуючи волю померлого брата Іллі Андрійовича, почав будувати Ніжинську гімназію вищих наук, місцем якої було обрано садибу Безбородьків на правому березі Остра в Ніжині (Чернігівщина). Як зазначають дослідники, «землю разом з трьома тисячами душ селян Безбородько заповідав на «забезпечення» майбутнього навчального закладу, яке повинно було стати розсадником наук та моральності. В уставі гімназії, затвердженої царем, було записано: «Управління гімназії є чотирьох видів: 1. Моральне. 2. Навчальне. 3. Господарське. 4. Поліцейське»»1.

19 квітня 1820 року ціною великих зусиль (і матеріальних, і організаторських) сім’ї місцевих малоросійських дворян Безбородьків відкрився Ніжинський ліцей. Відкриття ліцею в Ніжині, невеличкому на той час містечку тодішньої великої Полтавської губернії, було визнанням царським урядом заслуг князя Олександра

1 Золотусский И. П. Гоголь. — М.: Молодая гвардия, 1979. — С. 47.

Андрійовича Безбородька. Князь Олександр Безбородько мав непогану на той час освіту, закінчив свого часу Києво-Могилянську академію, це і спонукало його дбати про відкриття освітнього закладу на землях, де він народився. В Російській імперії Олександр Безбородько зробив карколомну кар’єру, яка вражала як його сучасників, так і нащадків: він був героєм рум’янцевських походів проти турок та битв при Ларге та Кагуле. Потім він заслужив увагу імператриці Катерини II, очоливши іноземну колегію, отримав титул графа Римської імперії, і, нарешті закінчив свою блискучу кар’єру генеральним канцлером Російської імперії. Перебуваючи на найвищій кар’єрній висоті, князь Безбородько не забував і про Малоросію, вирішивши створити в Ніжині ліцей.

Сам генеральний канцлер Російської імперії князь Олександр Безбородько не дожив до відкриття цього навчального закладу, але його благородну просвітительську справу довела до здійснення його сім’я. На цей задум сім’я Безбородьків щедро виділила величезні кошти: 210 000 золотих рублів та три тисячі душ кріпосних селян. Окрім цих коштів, сім’я князів Безбородько подарували ліцею 175 картин різних художніх шкіл «для розвитку витонченого смаку вихованців», що стало основою картинної галереї, а також передали дві з половиною тисячі томів перекладної та історичної літератури, що лягли в основу майбутньої наукової бібліотеки. Дослідники зазначають, що «найбільшим багатством гімназії була бібліотека… Граф О. Кушелев-Безбородько, внучатий племінник О. О. Безбородька… намагався покладатися на досвід Царськосільського ліцею, пансіон при якому сам закінчив. Граф подарував гімназії дві з половиною тисячі томів, а коли Гоголь закінчував гімназію, в бібліотеці було вже сім тисяч книг. То була переважно перекладна література та література історична»1. Як бачимо, саме сім’я князів Безбородько, які походили з малоросійського козацтва, заклала фінансовий фундамент для розвитку цього освітнього закладу.

Триповерхова будівля цього ліцею будувалася цілих дванадцять років — з 1805 по 1817, за проектом академіка архітектури

1 Золотусский И. П. Гоголь. — М.: Молодая гвардия, 1979. — С. 49.

Алоїза Русска. Ця будівля була спроектована в домінуючому тоді стилі класицизм, фасад прикрашали дванадцять білих колон, а зверху був розміщений герб сім’ї Безбородько та надпис «Labore et zelo», що в перекладі з латини означало «Працею та зусиллям» (малася на увазі теза про те, що науки осягають величезним зусиллям та наполегливою працею).

ВНіжинському ліцеї вчилися дев’ять років, це був привілейований закритий навчальний заклад, тому приймали на навчання тільки дворян. Ці дев’ять навчальних років були розбиті на розряди по три класи в кожному. Рівень викладання був дуже високим, оскільки викладачі, як зазначають дослідники, «мали за плечима один-два інститути чи університет, знали декілька мов та були енциклопедично освіченими. Були серед них і греки, і угорці, і французи, і італійці, і швейцарці, і росіяни»1.

В1832 році цей навчальний заклад був перетворений в фізикоматематичний ліцей, і це був перший спеціалізований навчальний заклад Малоросії. Студенти-дворяни вивчали математику, фізику, хімію, технології, російську словесність, природничу історію, статистику, французьку та німецьку мову та література та Закон Божий. Височайшим указом імператора Миколи I від 24 квітня 1840 року Ніжинський ліцей отримав задачу: «распространение основательных сведений по части отечественного законодательства, то есть обучение Своду Законов Российской империи». Ліцей став юридичним, а після 1875 року він був перетворений

вІсторико-філологічний інститут князя О. А. Безбородька, який готував вчителів класичних мов (латини та давньогрецької), російської мови, історії для середніх навчальних закладів (гімназій, пансіонів, училищ). Саме в кінці XIX ст., коли освіта втратила становий характер, в цей інститут князя О. А. Безбородька дозволили вступати селянами, міщанам та представникам інших станів.

Варто наголосити на досить високому рівні освіти, які отримували представники дворянського стану в цьому навчальному закладі. Свого часу в нього вчилося багато студентів, які потім

1 Золотусский И. П. Гоголь. — М.: Молодая гвардия, 1979. — С. 48.

вступних іспитів починалася основна 8-річна програма. З 1-го класу вводились: російська та німецька мови, історія, географія, арифметика та природознавство. З 2-го класу — французька мова.

В4-му класі замість арифметики з’являлася алгебра та геометрія,

ав 6-му — фізика. В останні два роки викладалася «філософська пропедевтика», законознавство, яке включало державне право, громадянське та карне право. Випробування учнів (перевідні іспити) відбувалося в декілька етапів. По-перше, при вступі в гімназію чи прогімназію. По-друге, при переведенні з підготовчого класу в перший, а також з одного класу в інший. І, нарешті, були випускні іспити зрілості, які були необхідні для вступу в університет чи інший вищий навчальний заклад.

Класичну гімназичну освіту виділяли унікальні особливості: природничі науки, включаючи математику, викладались в них на високому рівні, а класичні та сучасні мови — на виключно високому. Гімназисти повинні були виконувати завдання так званих екстемпораліїв, тобто повинні були в класах, без попередньої підготовки, перекладати тексти з латини та давньогрецької на російську мову і з російської на латину та грецьку. Такий рівень означав, що в майбутньому колишні гімназисти могли легко засвоїти будь-яку європейську мову, і це стало характерним для більшості тогочасних інтелектуалів.

Особливо варто відзначити зовнішній вигляд гімназистів, адже вони, які і студенти, кадети чи учні реальних училищ, носили свою особливу напіввійськового типа форму. Так, гімназисти носили чорні мундири з срібними ґудзиками та формені картузи з гербами. За цими гербами завжди можна було визначити, учнем якого навчального закладу являється її господар, адже вони зазвичай складалися з перших літер назви навчального закладу. Також у гімназистів красувався вензель цього закладу.

На практиці класичні гімназії виступали, частіш усього, як перша сходинка перед вступом в університет, тому контингент учнів був представлений в основному дворянством, дітьми високих чиновників, адвокатів, лікарів та багатих купців. Випускники гімназій могли без іспитів поступати в університети. Через не-

стачу засобів для навчання (оскільки воно коштувало від 37–60 до 100 рублів на рік) в багатьох містах відкривалися прогімназії, тобто неповні гімназії 4–6 класного складу, які не давали право на вступ до університету, але надавали можливість працювати на державній службі (на пошті, в банку, магазині, конторі при промисловому підприємстві) службовцем, прикажчиком тощо.

Реальна освіта. Ще в XVI–XVII ст. європейські мислителі (У. Петті, Дж. Мільтон в Англії, Ф. Рабле в Франції) висували вимоги до такої освіти, яка б готувала дітей до практичного життя та давала знання основ природничих та точних наук. В цій дискусії точилася мова про так звану реальну освіту, яка була потрібна в комерційній справі, в промисловості, в банках та на пошті, на фабриках та заводах. В період бурхливого розвитку капіталістичних відносин в Російській імперії створюється система загальної середньої освіти, де, на відміну від класичної освіти, не викладалися давні мови (грецька, латина), а головна увага приділяється вивченню основ природничих наук та сучасних європейських мов (німецької, французької). Цю освіту стали називати реальною освітою, оскільки вона мала відношення до практичних потреб реального життя.

Вже під час реформ 1864 та 1872 років поряд з класичною гімназією засновується мережа семикласних реальних гімназій. Як записано в Уставі, реальне училище — це «навчальний заклад, метою якого є надавати загальну освіту, пристосовану до практичних потреб та до набуття технічних знань». Реальні гімназії відрізнялись від класичних в першу чергу тим, що переслідували інші освітні цілі. В них юнаків спеціально готували до вступу на роботу службовцями, технічними працівниками в різних галузях виробництва, а також до вступу у вищі технічні (Гірничий, Технологічний інститут тощо) та сільськогосподарські навчальні заклади (лісного господарства, ветеринарні, агрономічні інститути). Варто зауважити, що класична гімназія надавала право своїм випускниками поступати в усі вузи, наявні в той час в імперії (від університету до технічного вузу), але в той же час випускники реальних гімназій могли поступати тільки в технічні вузи (в університети поступали тільки після закінчення класичної гімназії).

Реальні училища виникали, як правило, в тих містах, де існувала достатньо розвинута промисловість (Київ, Харків), причому ініціаторами їх створення були, перш за все, промисловці та підприємці. Слід відзначити, що в цілому рівень фінансування реальних училищ був вищим, аніж гімназій, оскільки реальні училища отримували гроші від різних благодійників (купців та промисловців) та земств, а гімназії отримували гроші лише з державної казни. Навчальні програми теж складалися з урахування інтересів торгівлі та промисловості. Соціальний склад учнів реальних училищ був достатньо строкатим: основний контингент складали діти міських обивателів, тобто купців та міщан, але зустрічалися діти небагатих дворян та дрібних та середніх чиновників. З 1890-х років почалося зростання чисельності дітей сільських обивателів.

Від учнів, які приходили в перший клас реального училища, вимагався певний мінімум знань (вміння читати та писати), але не кожна сім’я могла собі дозволити навчати дитину вдома. Тому при реальних училищах відкривалися підготовчі класи (на гроші місцевого бюджету). В реальних училищах викладалося як загальноосвітні дисципліни, так і спеціальні: чотири нижчих класи давали загальну освіту, п’ятий та шостий класи — спеціальну.

На відміну від класичних гімназій, де вивчалися давньогрецька та латинська мови, в реальному училищі обов’язково вивчали дві сучасні іноземні мови — французьку та німецьку. Знання цих мов було життєво необхідним, оскільки випускники реальних училищ могли продовжити своє навчання в технічних університетах Західної Європи; окрім того, знання мов дозволяло читати нову технічну літературу з Франції та Німеччини. Значна увага приділялася вивченню фізики, хімії, математиці, а також засвоєнню практичних навичок — в реальних училищах проводились практичні та лабораторні заняття, лабораторні експерименти, також практикувалася робота в майстернях, чого на той час не могло бути в класичних гімназіях. При цьому в реальних гімназіях значно більше, аніж в класичних гімназіях, відводили час на вивчення негуманітарних предметів: природничого циклу — на 4 години на тиждень більше; математики — на 17 годин, фізики — на 9, космо-

графії — на 6 годин. Інші навчальні предмети (російська мова, література, історія, географія) вивчалися в тому ж об’ємі. Тривалість уроку в реальних гімназіях була 1 година 15 хвилин. З кінця 1870-х років стали організовувати додаткові сьомі класи, які мали по три відділення: механіко-технічне, хіміко-технічне та загальноосвітнє. Така структура дозволяла професійно орієнтувати учнів, які зразу ж після закінчення училища могли приступати до практичної діяльності. Випускники загального відділення зазвичай поступали

ввище технічне училище, а випускники технічного відділення — зразу на службу.

Розповсюдження реальної освіти сприяло також відкриття

в1890-х роках в промислових містах Російської імперії комерційних училищ. На початку ХХ ст. реальні та комерційні училища стали найбільш сучасним та прагматичним типом середніх навчальних закладів, адже вони не тільки орієнтувались на ідеали та цілі середнього класу, але й достатньою мірою відповідали цим цілям — реальні та комерційні училища формували людину, яка володіла і загальною освітою, і навичками в практичній сфері життя. До 1913 року в Російській імперії налічувалося близько 276 реальних училищ, після 1917 року реальні училища як тип навчального закладу ліквідували.

Вища освіта. Вищими загальноосвітніми навчальними закладами в Російській імперії були університети. До кінця XIX століття в Російській імперії існувало 9 університетів: Московський, Санкт-Петербурзький, Казанський, Харківський, Св. Володимира

вКиєві, Новоросійський в Одесі, Юрьївський (колишній Дерптський), Варшавський і Томський. З цих дев’яти університетів три знаходилися на українських землях — Харківський, Київський, Новоросійський.

Третім університетом (після Московського та СанктПетербурзького), який з’явився на теренах Російській імперії, був Харківський Імператорський університет. Він був створений 1804 року завдяки заходам місцевого дворянина Василя Назаровича Каразіна. Так, дослідники зазначають, що в XIX ст. «Харківський університет вважався найкращим навчальним закладом на Україні.

«Харків називали українськими Афінами», — писав вчитель латинської мови в Ніжинській гімназії І. Г. Кулжинський. Особливо сильним був в університеті філософський факультет, на якому з 1804 по 1816 рік читав лекції професор Іоганн Шад, рекомендований в Харків Гете та Шиллером»1. Київський університет Святого Володимира був відкритий в 1834 році, а Новоросійський в причорноморському місті Одеса — в 1864 році.

В університет приймалися тільки чоловіки, які закінчили всі вісім класів класичної гімназії або витримали іспит за курс гімназії. В кожному університеті зазвичай було чотири факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний та медичний. Важливо зауважити високий рівень освіти, який надавали тогочасні університети. Так, вже згаданий видатний філософ О.Ф. Лосєв так свідчить про своє навчання в університеті: «що ж стосується методів науки, то в цьому університет надавав великий досвід. Тому що програми залишились доволі твердими, вимоги на іспитах високі, навчитися можна було багато в чому… Я вдячний університету лише за те, що на іспиті з нас три шкури знімали, вимоги були надзвичайно високими»2.

Вища освіта в Російській імперії була платна, і отримати її могли тільки забезпечені студенти. Однак суттєву роль в студентському житті відігравали державні («казенні»), суспільні та приватні стипендії. Державна вища школа надавала своїм студентам досить широкий спектр різностатусних стипендій. Серед них домінуюче положення займали «казенні» стипендії, які фінансувалися державним казначейством. Отримання державної стипендії обумовлювалося обов’язком студента за кожний стипендіальний рік прослужити певний строк на державній службі «за призначенням», чи, висловлюючись сучасною мовою, за розподілом. Наприклад, для студентів університету цей строк складав півтора року. Ті ж випускники, які бажали звільнитися від служби за призначенням, повинні були повернути в державну казну всю отриману стипендію до копійки.

1 Золотусский И. П. Гоголь. — М.: Молодая гвардия, 1979. — С. 52.

2Путь к цельному знанию (беседы с А. Лосевым) // Поэзия. Альманах. Вып. 58. — М.: Молодая гвардия, 1991. — С. 206-207.

Якщо ж студент добре вчився, то з боку університету він міг отримати низку стимулів: так, наприклад, щорічно відзначалися найкращі випускники. Їхні прізвища заносились на спеціальну мармурову дошку пошани, їм могли надаватися різноманітні заохочуючі пільги: від права на більш високий чин, пільгового направлення на гарне місце роботи чи в процвітаючу губернію до видачі суттєвих грошових «підйомних» та «проїзних» сум.

Вдореволюційній Росії існувала практика стажування студентів в європейських університетах. В ці стажування попадали молоді вчені-викладачі, які готувалися до роботи на професорських кафедрах з різних спеціальностей. Ці молоді вчені регулярно посилали в Росію звіти, які публікувались в «Журналі Міністерства народної освіти». Зазвичай наукове відрядження продовжувалося 2–3 роки. В числі відряджених було багато вчених, які потім зайняли провідні позиції в різних галузях науки. Так, всесвітньо відомий філолог, професор Харківського Імператорського університету О. О. Потебня стажувався в Німеччині у провідного вченого-мовознавця В. фон Гумбольта. В 1862 році видатний вітчизняний педагог К. Ушинський, який викладав в Новоросійському університеті (в місті Одеса), був командирований за кордон і протягом декількох років вивчав проблеми жіночої освіти

вШвейцарії, Німеччині, Франції, Бельгії.

В1863 році був прийнятий новий університетський устав, згідно якому університети розглядалися не тільки як вищі навчальні заклади, але і як носії науки та просвітництва, як посередники між наукою та суспільством. Університетська реформа створила сприятливі умови для розвитку університетської науки, наслідком чого була поява наукових товариств, які справили великий вплив на розвиток вітчизняної науки. В кінці 1860-х років товариства природознавців були створені при Київському, Харківському, Новоросійському університетах. Члени таких товариств провели велику кількість наукових досліджень, зібрали багато чисельні експонати для університетських музеїв та кабінетів. Ці природознавчі товариства організовували експедиції з вивчення природи українських земель.

Університети, окрім своєї основної функції — навчальної, були ще і органами управління навчальними закладами округа — їм підпорядковувались приватні пансіони, прогімназії, гімназії. Університети мали право призначати вчителів в гімназії та училища свого округу. А також університети виконували функцію цензури — з університетських професорів та магістрів були створені цензурні комітети, які підкорялися Міністерству народної освіти.

Вже після реформ 1860-х років кількість навчальних закладів, які давали вищу освіту, значно зросло. Цьому сприяла гостра потреба в грамотних кадрах, яка змусила російський уряд відмовитися від суворо університетської структури. Окрім університетів, до 1913 року в Російській імперії нараховувалося ще близько тридцяти вищих навчальних закладів. На відміну від сучасності, такі поняття як академія, ліцей, інститут, училище могли відноситися до навчального закладу будь-якого рівня (середнього або вищого). Варто навести список вищих навчальних закладів, які знаходилися на малоросійських землях. В Києві провідна роль наукового центру належала Імператорському Київському університету імені Святого Володимира, також студенти могли навчатися в Духовній академії (була створена в 1817 році на базі Києво-Могилянської Академії і давала вищу освіту православним священикам), Київському комерційному інституті, консерваторії, політехнічному інституті, Київському фребелевському інституті. Також саме в Києві жінки могли отримати вищу освіту на Київських Вищих жіночих курсах та в Київському жіночому медичному інституті.

Харків з початку XIX ст. формувався як науковий центр, і в ньому окрім Імператорського Харківського університету, також приймали студентів на навчання Харківський ветеринарний, Харківський комерційний та Харківський технологічний інститути. В Катеринославі (суч. Дніпропетровськ) існували Катеринославське вище Гірське училище та Катеринославський приватний політехнічний інститут. В Одесі студенти навчалися в Новоросійському університеті, консерваторії та Ришельєвському ліцеї. Також студенти могли навчатися в Історико-філологічному інституті в невеличкому містечку Ніжин на Чернігівщині (створеному на

базі Ніжинського ліцею), в Інституті сільського господарства та лісництва в Новій Олександрії. Також єврейські юнаки могли навчатися в Житомирському раввинському училище.

Особливо варто відзначити зовнішній вигляд студентів. Всі вони носили свою особливу напіввійськового типа форму, кинувши оком на яку можна було визначити, студентом якого навчального закладу являється її господар. Студенти вузів на своїх картузах носили маленький лаврово-дубовий вінок з двоглавим орлом, а замість погон так звані наплічні знаки. Ці знаки представляли собою вензельне зображення назви закладу. Всі вузи видавали своїм випускникам нагрудні знаки або жетони — своєрідне наочне свідоцтво про вищу освіту. Так, університети видавали університетський знак — увінчаний двоглавим орлом білий ромбик з блакитним хрестом. Більшість цих знаків були типовими та представляли собою лаврово-дубовий вінок, увінчаний державним гербом, з розміщеними всередині символами чи літерами навчального закладу. Випускникам медичних факультетів видавався знак лікаря. Знаки інститутів комерції, які з’явилися пізніше, були скопійовані з університетських, але з тою різницею, що білий фон університетського знаку був змінений на зелений, а замість блакитного хреста — скіпетр Меркурія. Однак, незважаючи на деяку однорідність та типовість, серед знаків зустрічались справжні ювелірні шедеври.

Загальна чисельність освічених людей з вищою освітою (які закінчили вузи) в Російській імперії до 1913 р. окреслюється числом близько 3 млн. (2,2% населення), і якісний рівень цього соціального шару був достатньо високим. Варто зауважити, що система освіти, яка склалася до того часу в Російській імперії, знаходилась на рівні найкращих європейських взірців, а в дечому навіть мала переваги. Дореволюційні інженери, зокрема, перевищували своїх закордонних колег саме рівнем загальної культури, адже в той час в Російській імперії на це звертали серйозну увагу, не розглядаючи інженерну спеціальність як вузьке «ремесло».

Відкриття вищих навчальних закладів (як університетів, так і технологічних, політехнічних, медичних, ветеринарних інститутів

тощо) відіграло величезну роль в зміні соціально-культурної ситуації малоросійських земель. Саме Харківський, Київський та Новоросійський (Одеський) університети від самого початку формувались як значні наукові центри, а більшість спеціалістів вищих навчальних закладів: дипломованих лікарів, юристів, викладачів, інженерів лишалися в Малоросії, вносячи чималий внесок в її розвиток.

Контрольні запитання:

1.В чому полягала особливість військової освіти? Які прошарки населення навчались у військових закладах?

2.Охарактеризуйте характер навчання в ліцеях. Хто в них мав право навчатись, яку освіту надавали ліцеї?

3.В чому полягала особливість гімназіальної освіти? Які права мали випускники чоловічої гімназії?

4.Охарактеризуйте реальну освіту Російської імперії. В чому полягала відмінність реальної та гімназіальної освіти?

5.Охарактеризуйте розвиток університетської освіти Російської імперії. Скільки в Російській імперії існувало університетів? Скільки з них знаходилися на українських землях?

6.Яку освіту потрібно було отримати, щоб навчатися в університеті? Чому університетську освіту могли дозволити в основному діти з заможних родин?

Жіноча освіта

Варто наголосити, що до 1880-х років в Російській імперії в загальних рисах склалася система жіночих освітніх закладів (інститутів, пансіонів, гімназій, Вищих жіночих курсів), коли остаточно оформились різні типи жіночих закладів, їхня структура та особливості функціонування. Ця структура жіночої освіти проіснувала без сутнісних змін майже до 1917 року. Також важливо зауважити, що з середини 1850 років Російська імперія знаходилася на першому місці в Європі за кількістю жіночих середніх навчальних закладів.

Жіноча освіта була представлена різними типами навчальних закладів, які підкорялися різним відомствам. Систему початкової жіночої освіти в другій половині XIX ст. складали міські училища (підпорядковувалися Міністерству народної освіти), церковноприходські школи (підпорядковувалися Духовному відомству), школи для казенних селян (належали до Міністерства державного майна), земські школи. Середні навчальні заклади були представлені училищами першого та другого розряду (які в другій половині XIX ст. перетворяться на гімназії та прогімназії), Єпархіальними училищами (для доньок духовенства, і ці училища підкорялися Духовному відомству), приватними пансіонами, а також навчальними закладами, підпорядкованими відомству імператриці Марії (інститути шляхетних дівчат, які існували в Києві, Харкові, Полтаві та інших містах).

В 1894 році в Російській імперії було 161 жіночі гімназія, 176 (3-х класних чи 4-х класних) прогімназій Міністерства народної освіти, 30 інститутів відомства Імператриці Марії. В інститути відомства Імператриці Марії приймались дівчата з привілейованих станів суспільства, адже це були закриті навчальні заклади; в жіночі гімназії станових обмежень не існувало, але плата за навчання була достатньо високою, тому в гімназії попадали дівчата із заможних сімей.

Інститут шляхетних дівчат. Початком розвитку жіночої освіти прийнято вважати 1764 рік, коли в Санкт-Петербурзі за велінням імператриці Катерини II був заснований Смольний інститут — перший в Росії державний привілейований жіночий заклад закритого типу, який надавав середню освіту. Тоді ж видано було наказ відкривати подібні заклади для дітей дворян в усіх губернських містах держави. Мета інститутів шляхетних дівчат, згідно наказу, — «дати державі освічених жінок, хороших матерів, корисних членів сім’ї та суспільства».

Катерина II уважно вивчила досвід організації освіти тодішніх країн Західної Європи та найважливіші педагогічні ідеї свого часу. Наприклад, в Російській імперії в XVIII ст. були добре відомі праці Яна Амоса Коменського, Фенелона, «Думки про виховання»

Локка. Звідси, до речі, нове формулювання задач школи: не тільки вчити, але і виховувати. В цьому єкатерининському указі дуже чітко описувалася мета нововведення: не тільки дати шанс на достойне заміжжя дівчатам з бідних шляхетних сімейств, але і «перемогти спротив віків, дати народу своєму нове виховання». Навчання в Смольному інституті повинно було забезпечити дівчатам достатньо глибокі знання. Хоча освіта на той час мала становий характер, але прогресивним було те, що в Смольному інституті існувало шляхетне (дворянське) та міщанське відділення. В інституті дівчата отримували систематичну освіту: їх навчали європейським мовам, літературі, Закону Божому, також вони отримували знання з математики, архітектури, геральдики, географії, історії. Дуже важливе місце в навчанні відводилося танцям, малюванню, співу, рукоділлю, мистецтву ведення домашнього господарства.

Невістка Катерини II, імператриця Марія Федорівна (дружина Павла I), продовжила цю просвітницьку справу. Марія Федорівна, яка походила з німецьких принцес, подорожувала Європою, досліджуючи досвід європейської шкільної системи. Великий вплив на неї здійснила система французької школи Сен-Сір, яку вона взяла за основу при формуванні нового типу жіночих шкіл. Повернувшись після подорожі в Росію, Марія Федорівна відкриває по імперії цілу низки закритих жіночих навчальних закладів відомства імператриці Марії Федорівни. Ці жіночі закриті заклади отримали назву Маріїнських інститутів, і це був початок розвитку розгалуженої середньої жіночої освіти в Російській імперії, в тому числі і на її українських землях.

Освітня та виховна доктрина інститутів шляхетних дівчат засновувалася на традиціях та ціннісних орієнтаціях дворянського стану, його уявленнях про ідеал та призначення жінки. Відповідно

зцими уявленнями головна місія жінки — це сім’я та виховання дітей. Зокрема, стверджувалося, що від рівня освіти матери величезною мірою залежить і виховання дворянських дітей, в зв’язку

зчим вважалось необхідним надати дівчатам різнобічне виховання та освіту, в тому числі і художню (малювання, музика). Як принагідно зазначають дослідники, «заміжжя доньки було головним

клопотом батьків. А також інститутського начальства, від якого вимагалося виховати дівчат саме в такому напрямку: вони повинні були перш за все приваблювати, подобатися, тому на першому плані був розвиток «салонних талантів» — музики, танців, іноземних мов»1.Тому найголовнішою задачею інститутської освіти імператриця Марія Федорівна вважала виховання «добрих дружин, хороших матерів та хороших хазяйок».

В цей час в Російській імперії з’являється усвідомлення важливості освіти для жінок, одночасно з цим формується новий суспільний ідеал — освічена жінка (звична річ, йдеться про вищі прошарки суспільства; в міщанському і тим більше селянському середовищі такі ідеали не мали підґрунтя для реалізації). Отже, освічена жінка — це особа, яка володіє однією чи двома європейськими мовами, вміє чудово висловлювати свої думки і в розмові, і на письмі. Вона слідкує за новинками науки, літератури та мистецтва та любить читати. Така жінка вміє підтримати світську розмову на будь-яку тему, і розмова ця буде приємною для співбесідника. Вона грає на музичних інструментах, співає, танцює, може зробити портретний нарис та створити епіграму. Освічена жінка вишукано одягнена, її манери бездоганні. Але цей портрет був би неповним без головного, а саме: основний тип освіченої жінки XVIII–XIX ст. — це дбайлива хазяйка, яка виховує своїх дітей, а не просто світська красуня.

До появи перших жіночих інститутів у більшості жінок практично не було ані можливостей, ані прав отримати освіту. І тому жіноча освіта задумувалась як «освіта добрих дружин та корисних матерів сімейств», причому освіта жінок сильно відрізнялася від освіти в чоловічих навчальних закладах. В інструкції інститутів говорилося наступне: «За призначенням жінки не для служби державної чи суспільної, не для вченого поприща, а для кола сімейного, і саме виховання та освіта дівчат повинно бути скерованим до іншої мети, аніж виховання хлопчиків».

Задачею інститутів було виховання добрих, працелюбних, віруючих в Бога дворянських дівчат. Тому інститутська освіта давало

1Данилова А. Благородные девицы. Воспитанницы Смольного института. Биографические хроники. — М.: Эксмо, 2004. — С. 403.