Розділ 4. Трансформація українського селянства.

4.1. Характер і шляхі формування сільскогосподарських робітників.

Проаналізуємо тогочасний стан іншої групи населення -селянства. Для усвідомлення динаміки демографічних змін дещо розширимо рамки досліджуваного періоду. Так, станом на 1916 рік в Україні (підросійській) сільського населення налічувалося 20,2 млн осіб, на 1923 рік його кількість (у межах тих самих губерній) зменшилася до 19,4 млн осіб. За переписом 1926 року, як уже зазначалося, його стало 23,6 млн осіб.

За віковим цензом сільське населення в середині 20-х років розподілялося на дітей до 13 років (8,6 млн осіб – 36,4%), підлітків від 14 до 17 років (2,5 млн осіб – 10,6%), працездатних віком 18– 60 років (11,3 млн осіб – 47,9%), серед яких переважали жінки (53%), і таких, вік яких перевищував 60 років (1,2 млн осіб – 5,1%, серед яких 2432 особи мали 100 і більше років).

Селянство стало одним з великих загонів робочого класу. Їх подальше формування здійснювалося в ході проведення індустріалізації, колективізації, в результаті реконструктивних процесів в усьому народному господарстві. Створення радгоспів і МТС, перетворення їх в підприємства соціалістичного типу, пов'язане з цим зростання соціалістичного сектора сільського господарства в економіці країни грали вирішальну роль в збільшенні кількості сільськогосподарських робітників в Українській РСР. Кадри радгоспів і МТС стали головним і, в основному, стабільним контингентом сільських робітників. По характеру і умовам землеробської праці вони були близькі до колгоспного селянства, по формах соціалістичної власності - до робітників і колгоспників [22, с. 63].

Сільськогосподарська праця поступово перетворювалася на різновид праці індустріальної. Це мало велике значення для процесу соціального зближення між різнимимкатегоріями працівників тапредставників інших сільських індустріальних професій –з працеюробочого класу. Крім того, наявністьпідприємств колгоспно-кооперативного і державного сектора на селі була своєрідноювиробничоюінтеграцією, об'єктивно відбиваючатенденції зближення двох форм соціалістичної власності. Це сприяло зближенню робочого класу і колгоспного селянства, стиранню соціально-класових відмінностей. Спільність корінних інтересів сільських трудівників базувалася в цілому на одній з головних закономірностей соціалізму - суспільної власності на засоби виробництва [90, с. 80]. І сільські робітники, і колгоспники стали справжніми хазяями засобів виробництва, хоча вже в ті роки наростали явища відчуження від них людини праці.

Радгоспно-колгоспне виробництво представляло два типи соціалістичних господарств. У цьому поєднанні проявилися ознаки як відмінності, так і зближення їх рис, що зумовило, у свою чергу, характер і шляхи формування сільськогосподарських робітників. У їх виробничій діяльності, у формах організації праці усе більш перепліталися риси праці робітників і колгоспників, що роблять по суті одну справу - виробництво сільськогосподарської продукції. Як передбачав Ф. Енгельс, розробляючи засадничі принципи комуністичного суспільства, - «одні і ті ж люди займатимуться землеробством і промисловою працею, замість того щоб надавати це робити двом різним класам». Таким чином, у складі робітничого класу з'явився специфічний соціальний шар аграрних робітників, свого роду повноважних представників пролетаріату на селі. Говорячи в цілому про економічну і політичну роль пролетаріату в завоюванні непролетарських мас, В.І. Ленін підкреслював, що без цієї основної умови не може бути тієї «спорідненості, близькості, зв'язку між положенням пролетаріату і положенням непролетарських мас трудящих, які (спорідненість, близькість, зв'язок) потрібні для впливу пролетаріату на ці маси, для успіху його дії на них»[55, с. 85].

Це положення В. І. Ленина в ході соціалістичного перетворення села закономірно проявилося у формуванні і ролі аграрних робітників як своєрідної ланки між робочим класом і селянством. Вони втілювали собою не лише процес стирання соціально-класових відмінностей, але і посилення свого впливу на селянські маси взагалі.

Розробляючи питання про шляхи побудови безкласового суспільства, В. І. Ленін вказував на труднощі і тривалість цього процесу. Він визначив ряд положень про магістральний напрям в ліквідації соціальних відмінностей. «Щоб знищити класи, - писав він, - потрібно, по-перше, повалити поміщиків і капіталістів. Цю частину завдання ми виконали, але це тільки частина і притому не найважча. Щоб знищити класи, потрібно, по-друге, знищити різницю між робітником і селянином, зробити усіх - працівниками»[55, с. 86].

Визначаючи аграрну політику партії і держави, В. І. Ленін вказував на необхідність організації великих зразкових господарств «для загальної обробки їх спільно з сільськогосподарськими робітниками і вченими агрономами». Найважливіше завдання «найкраще поставлених господарств» В.І. Ленін бачив в тому, що вони повинні стати культурно-агрономічними центрами на селі, «повинні служити джерелом сільськогосподарського знання і культури і підвищення продуктивності для усіх мільйонів трудящих».При цьомувін незмінно підкреслював провідну роль промислового робітничого класу в соціалістичному перетворенні села, вказуючи, що «тільки пролетаріат, - через економічну роль його у великому виробництві, - здатний бути вождем усіх мас» трудящих і експлуатованих [47, с. 103].

Одним з найважливіших чинників в зміцненні союзу робочого класу і селянства, реконструкції продуктивних сил села, зміні психології селянства було створення якісно нової матеріально-технічної бази в сільському господарстві. У березні 1921 р. на X з'їзді партії В. И. Ленін говорив, що «тільки матеріальна база, техніка, застосування тракторів і машин в землеробстві в масовому масштабі, електрифікація в масовому масштабі. Ось що в корені і з чудовою швидкістю переробило б дрібного землероба». Це завдання могла виконати тільки велика промисловість.В той же час підкреслювавсяполітичний чинник, роль великої промисловості в процесі виховання мас, вважаючи її головною матеріальною базою для розвитку класового пролетарського самосознания, а шефську допомогу селу як один з його проявів - важливою умовою подальшого зміцнення союзу робочого класу і селянства. «Нехай кожна партійна організація, кожна професійна спілка, кожна фабрика, майстерня і так далі, - відмічав Ленін, - зв'яжуться спеціально з декількома обраними нею волостями для зміцнення союзу з селянами, для допомоги їм» [90, с. 83].

Таким чином, процес формування аграрного робочого класу був тісно пов'язаний з соціалістичною промисловістю, що поставляє селу сільськогосподарську техніку і інвентар. Він відбувався також під усебічним впливом індустріальних робітників, що надавали селянству як виробничо-технічну, так і культурно-освітню допомогу, безпосередньо беручи участь в соціально-економічному перетворенні села. У свою чергу технічне переозброєння сільського господарства, сприяючи зростанню робочих кадрів на селі, швидше міняло їх соціальний вигляд. Посилювалася виховна функція і вплив сільськогосподарського робітника на сільського трудівника.

Проте форсована колективізація з її перегинами випереджала по своїх темпах підготовку матеріально-технічної бази колгоспів, що стримувало ці взаємозв'язки. У аграрній політиці партії однією з найважливіших ланок був подальший розвиток радгоспного виробництва і МТС. У рішеннях XVII (січень 1934 р.) і XVIII (березень 1939 р.) з'їздів ВКП (б) було визначено завдання перетворення радгоспів в рентабельні сільськогосподарські підприємства, які на базі освоєння техніки великого машинного господарства повинні служити прикладом організації сільськогосподарського виробництва [49, с. 55]. Намічалося завершення комплексної механізації сільського господарства, збільшення числа МТС і їх машинного парка. Роль МТС була надзвичайно велика в створенні якісно нової матеріально-технічної бази в сільському господарстві, в організаційно-господарському зміцненні колгоспів, машинізації сільськогосподарського виробництва. Від перших тракторних колон до потужних машинно-тракторних станцій - такий шлях пройшла технічна оснащеність сільського господарства. Діяльність політвідділів радгоспів і МТС грала важливу роль в ті роки в справі політичного виховання трудівників села в колективістському дусі, зміні їх соціальної психології [90, с. 93].

Так, подальшим створенням і розвитком радгоспів і МТС, зміцненням їх матеріально-технічної бази і іншими заходами партія визначила основні напрями аграрної політики в другій і третій п'ятирічках. Ставши опорними пунктами сільськогосподарського виробництва на базі впровадження нової техніки, радгоспи і МТС тим самим зумовили значні зрушення не лише в розвитку сільського господарства як галузі, але і в соціально-економічному перетворенні радянського села в цілому. Вони ж стали головними вогнищами концентрації сільськогосподарських робітників, які, як і робітники інших галузей народного господарства, на селі були ланкою міжкласового зближення [90, с. 94].

Культурний рівень українського селянства був украй низьким. 1920 року майже дві третини (62,3%) населення республіки були неписьменними. Не вміли читати і писати 54,3% чоловіків і 79,3% жінок. Через 6 років неписьменною залишалася половина населення старше 7 років (33,2% чоловіків, 66,6% жінок). Ці показники наближалися до середніх по Радянському Союзу. Як і робітничий клас, селянство було доволі неоднорідним за різними соціокультурними, економічними, віковими параметрами.

Таким чином, було не лише змінено характер господарства, а й зруйновано досить однорідну доти за характером діяльності спільноту. Щоправда, звертаючись до аналізованої соціальної піраміди, підкреслимо штучність поділу селянства на працівників радгоспів і колгоспників, стратифікацію за характером праці тощо.

Віками православ'я було єдиною формою життя величезної кількості малописьменного населення, особливо на селі. Століттями усталена релігійність українців адаптувалася до переважно селянського способу життя. Феномен релігійності українців полягав у тому, що через брак власної держави церква фактично виконувала функції етноконсолідатора.

Релігійна духовність утримувала народ не тільки морально, а й буттево та етично. Саме тому в Україні, де переважало селянське населення, особливо сильною була релігійність, що й викликало труднощі в утвердженні більшовицько-комуністичної ідеології. Для того щоб марксизм став домінантою колективної й персональної свідомості, необхідно було викорінити традиційну релігійність [17, с. 100].

Отже, як і у випадку з робітниками, з одного боку, відбувалися реальні процеси перетворень у селянському середовищі, але з іншого-у світі ідеолого-герменевтичному сформувався і діяв міф про колективізоване селянство. Зокрема, процес, визначений як колективізація селянства наприкінці 20 - на початку 30-х років XX століття, радше був своєрідним розселянюванням, нищенням економічних основ селянства, руйнуванням традицій життя села. Однак в ідеолого-герменевтичному світі процес мав іншу інтерпретацію. Колективізація видавалася за становлення нового соціалістичного селянства, вірного союзника робітничого класу, що прагне побудови комунізму.

Так, на основі аналізу соціальної структури селянства можна виокремити кілька позицій. По-перше, кількісне домінування цієї соціальної групи в структурі суспільства зумовлювало її сильний вплив на перебіг усіх процесів соціально-економічного і суспільно-політичного життя. Цим же визначався й непростий характер утвердження більшовицької моделі державно-церковних відносин, оскільки переважання селянства у структурі населення змушувало владу рахуватися з його традиційною глибокою набожністю і консерватизмом.

По-друге, низький освітній рівень селянина мав подвійні наслідки. З одного боку, йому важко було розібратися в складних процесах суспільно-політичного життя, і він тяжів до колишньої стабільності. З іншого боку, ця обставина полегшила партійно-державному керівництву здобуття перемоги над селянами, зокрема впровадження потрібної режимові моделі державнихвідносин.

По-третє, в умовах радикального реформування суспільства посилюється диференціація в середовищі селянства, що викликало необхідність осмислення нових процесів та потребу ідентифікації (соціальної, культурної, політичної). У контексті цього дискурсу зважимо на складність ситуації, що змушувала селянина розібратися в зміні статусу інших соціальних груп, які в нових умовах оголошувалися «класовими ворогами» (куркулі, духовенство та ін.). Шляхом застосування примусу, насильства і репресій влада «допомагала» зробити «правильний» вибір.