Розділ 3. Формування кадрів радянського робітничого класу

3.1. Особливості створення радянського робітничого класу «ідеологічного формату»

Процес соціалістичного будівництва, зокрема, індустріалізація і на її основі реконструкція народного господарства країни привели до великого стрибка в чисельному складі робітників. Це, у свою чергу, чинило прямий і безпосередній вплив на зміцнення його провідної ролі в суспільстві. Тому цілком зрозуміло велика увага радянських істориків до цієї проблеми. У історичних дослідженнях високі темпи кількісного зростання рядів робочого класу визначені як закономірні і необхідні в селянській країні. Танеобхіднопідкреслити, що у світлі нових підходів до оцінки процесу соціалістичного будівництва ці виводи неповні, оскільки не враховували того, що в 20-30-і роки в нашій країні складався особливий тип індустріалізації, що розгорнулася на суто екстенсивній основі.

У цих умовах, коли індустріалізація до того ж здійснювалася форсованими темпами і спиралася на слабку базу індивідуального селянського господарства, темпи зростання числености робітників повинні були неминуче випереджати природно-демографічний і соціальний шлях їх самовідтворення. До того ж нееквівалентний обмін між державною промисловістю і дрібнотоварним сільськогосподарським виробництвом привів до рішення завдань соціалістичної реконструкції значною мірою за рахунок гіпертрофії насильства, що зведено в систему і вважалося нормальним з точки зору «донепівського»уявлення про соціалізм [26, с. 108]. Поза сумнівом, такі методи мали пряме відношення до проблеми вибору шляхів формування нових кадрів робітників, а також до небувало високих темпів їх кількісного зростання. Збільшення чисельності робітників позначилося на тих структурних зрушеннях в загальнодемографічному процесі, які характеризувалися зростанням питомої ваги робочого класу у складі населення.Необхіднопомітити, що в конкретно-історичних дослідженнях немає єдиної думки про загальну чисельність робочого класу України на окремих рубежах соціалістичного будівництва. Це пояснюється відсутністю в масиві статистичної інформації як прямих даних, так і отриманих, або в результаті різного об'єму, або внаслідок зміни методики статистичного спостереження. Зокрема, із-за неналагодженої поточного обліку в статистиці соціального страхування і профспілок як найбільш усеосяжних по своєму призначенню дані про чисельність робітників на початок 1921 р. не були отримані [57, с. 48].

Індустріалізація України викликала зміни в соціальній структурі та розселенні українців. Джерелом засобів індустріалізації була передовсім неоплачена праця робітників і селян. Щоб забезпечити регулярні переливання ресурсів із сільського господарства в промисловість, було форсовано примусове відчуження селян від засобів виробництва - колективізація цих засобівСформувалися національний український робітничий клас і технічна інтелігенція. Розгорталась урбанізація. У міста переселилися мільйони українців, що було викликано потребою грандіозного будівництва і експлуатації нових підприємств. Новозбудовані заводи України спиралися на місцеву робочу силу. Чисельність міських мешканців лише за 1926-1930 pp. подвоїлася. У 1939 р. в містах проживала третина жителів УРСР (у 1926 р. - п´ята частина). У 1920 р. українці складали 32 % міського населення, а в 1939 р. - 58%. Зріс прошарок українців в середовищі робітничого класу: у 1920 р. - 6%, у 1939 - 30%. Величезний приплив нових мешканців створював у містах надзвичайно важкі умови для існування, різко загострив дефіцит житла. Молодь розміщувалася в переповнених гуртожитках, а сімейні -- в убогих халупах, часто землянках в передмісті. І все ж їхнє становище було кращим, ніж на селі [90, с. 76].

1921 року республіка мала тільки 260 тисяч заводських робітників, що складало трохи більше одного відсотка населення, або половину дореволюційного показника. Але в ході запровадження нової економічної політики та відбудови промисловості робітництво почало відтворюватися, збільшившись у 1924 р. до 360000, а у 1927 - до 675000 осіб. Загальна кількість робітників (у промисловості, транспорті й зв'язку) між 1924 і 1927 роками фактично зросла удвічі, від 1,2 до 2,7 млн [10, с. 53].

Зміна соціального статусу відривала робітника від традиційного побутового та родинного середовища, руйнувала його звичну релігійність, віддаляючи від церкви. Таким чином, перед новим поповненням робітничого класу поставала проблема ідентифікації себе з новою соціальною групою, аби «бути як усі». Зазначимо, що в рамках соціалістично-комуністичної інтерпретації сформувався й існував особливий ідеолого-герменевтичний феномен робітничого класу як класу- месії, котрий мав слугувати доказом невпинного просування до комунізму, міцності соціальної опори комуністичної партії. З одного боку, відбувалися реальні процеси формування робітничого класу, але з іншого, у світі ідеолого-герменевтичному утворився і діяв передусім саме цей клас- міф [4, с.98].

1928 року, виступаючи на VI Конгресі Комінтерну, Д.Мануїльськкй зазначав: «Наш пролетаріат - пролетаріат величезної селянської країни... не є сталою кількісно і якісно величиною. Всередині нього є різні прошарки: є досить незначний стан чистокровних пролетарів, які розірвали із селом, але поряд з ними існує величезна маса пролетарів, пов'язаних побутовими, родинними, економічними умовами із селянським побутом». Справді, на початку 1920-х років виділялося кілька соціальних груп робітництва: спадкові пролетарі, кадрові робітники непролетарського походження, змістом життя яких стала праця на фабриках і заводах, вихідці із селян, дрібних торговців, робітнича аристократія та інші. Це зумовлювало не лише соціальну диференціацію, а й неоднорідність рівня політичної свідомості та культури [29, с. 206].

За переписом 1926 року тільки 1,5% робітників Союзу РСР мали середню освіту. У 1939 році на 1000 робітників припадало всього 82 з вищою або середньою (в тому числі неповною) освітою. В Україні на 1 тисячу зайнятих у виробництві ос­віту мали тільки 109 осіб.

Особливістю формування робітничого класу в республіці був доволі тривалий зв'язок працівників промисловості із землею та селом. Це найбільш характерно для 1920-х років. У наступне десятиліття робітничий клас активно формувався за рахунок знедоленого селянства, яке тікало від колективізації. Приваблювані вищими життєвими стандартами та можливостями соціальної мобільності, що їх відкривала робота в промисловості, сотні тисяч селян ринули в промисловість, потреби якої в робочих руках неухильно зростали. Так, 1930 р. майже 80% новозавербованих на шахти Донбасу робітників були вихідцями з українського села [12, с. 236].

У перші роки суцільної колективізації механічний приріст міського населення був надзвичайно високим. Якщо протягом 1923- 1926 рр. із сільської місцевості в місто загалом по країні перейшло близько 3 млн осіб, у 1928-1929 роках щорічнии приріст міського населення перевищував 1 млн осіб, то в наступне десятиріччя він складав у середньому 2633 тис. осіб що­річно. Тож за один рік у місті осідало стільки людей, як за весь період відбудови.

У 1931 році кожен п'ятий-шостий селянин полишав село, у «відході» перебувало 4,5 млн чоловічого населення. За 1930-1932 рр. до міст на постійне проживання перейшло близько 9,5 млн селян (дані по СРСР) [34, с. 508].

Описані вище шляхи і темпи поновлення робітничого класу спричинили кризу соціальної ідентичності. Остання являє собою усвідомлення особистістю чи певною групою своєї приналежності до якогось цілого. Отже, «вирвавшись» із традиційного православно-селянського середовища, робітник з одного боку, має потребу відмежуватися від усього «колишнього», знайти власну нішу в новому середовищі.

З іншого боку,«індивідуальність не сміє вибитися поза загальноприйняті рамки, росте культ маси, «общини», почуття стадності». Останнє, в свою чергу, диктує потребу бути відданим партійно-державному керівництву, яке вбачає свою опору в новому робітничому класі, створюючи своєрідний «клас-міф» [86, с. 39].

Вперіод 1930-х років, пов'язанийзі швидкими темпами урбанізації та індустріалізації,робітничий клас як опора комуністичної партії виступав носієм відповідної більшовицької ідеології.

По-друге, особливістю формування робітничого класу, про яку йшлося вище, було поновлення його складу за рахунок селянства, наслідком тісного зв'язку з яким були тривкі старі звичаї, зокрема й елементи традиційного (сільського) православ'я. Зважимо на той факт, що православна релігійність за багато віків стала своєрідною системою, яку не можна було зруйнувати миттєво, водночас. Тому, хоч в ідеолого-герменевтичному світі було сформовано ще один міф про «безбожність» і антирелігійність робітничого класу, реальна картина була набагато складнішою. Попри заяви про знищення в радянській Україні «опіуму народу», в 1930-х роках іще діяли Українська православна церква, РПЦ (її Український екзархат), Соборно- єпископська і Українська синодальна церкви [50, с. 108].

Окремоюособливістю формування робітництва в Україні був його віковий склад. У 1937 році робітників віком до 25 років (включно) у великій промисловості було близько 540 тисяч (40%). Це покоління сформувалося в умовах більшовицької влади і нової комуністичної ідеології.

Таким чином, створення ідеологічно нового робітничого класу проходило декілька етапів та мало ряд особливостей. Цей період відзначається особливим підходом до підготовки радянського робітника. Найбільш масовою та ефективною формою підготовки робітничих кадрів з молоді стали школи фабрично – заводського учнівства (ФЗУ). Вони з’явилися з ініціативи комсомолу у 1920 р. і були одним з великих завоювань радянського робітничого класу. Комуністична партія доклала чимало зусиль, щоб школи ФЗУ стали провідною формою підготовки кваліфікованих та політично спрямованих кадрів.