Розділ 1. Джерельна база та історіографія дослідження

Один з найскладніших та драматичних етапів нашої історії – 20-і - 30-і рр. – завжди привертав багато уваги з боку істориків, політологів, журналістів та ін. З проголошенням незалежності України інтерес до періоду20-х – 30-х років не значно зменшився, хоча тематика продовжує розроблятися. Але нові підходи до дослідження вказаного періоду з’явилися наприкінці 80-х років. Взагалі період 1988-1991 був піком інтересу до цього етапу вітчизняної історії, коли з’явилася значна кількість праць, де багато питань історії 20-х – 30-хроків було переосмислено, розроблено з нових методологічних позицій. Разом з тим, в умовах існування СРСР (хоч і в стадії агонії) багато публікацій мали сенсаційно-кон’юнктурний характер.

Джерельна база дипломної роботи представляє собою комплекс документів, матеріалів та статистичних даних. З огляду на це було опрацьовано значний масив матеріалів, звітів та інщих документів, які висвітлюють зміни в соціально – економічному та політичному становищі населення.

Історіографічний доробок роботи являє собою низку монографій, колективних праць та публікацій в різноманітних періодичних виданнях. Але ж огляд джерел та історіографії надамо відповідно до плану даної роботи.

В історичній літературі значного поширення набуло визначення цього етапу історії СРСР та України як такого, що пов’язаний, перш за все, з формуванням сталінізму. Західні історики та політологи уже кілька десятиліть використовують поняття «сталінізм» як у широкому, філософському трактується, так і в локально-буденному. У першому випадку сталінізм розуміється як тоталітарний різновид соціалізму, а в другому – як синонім особистого диктаторства і тиранії.

Вагомий внесок в розгляданні процеса створення міцної державної влади та створення нових інститутів держави внесли матеріали з архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ [2, 9, 32, 66]. Сьогодні, коли документи архіву СБУ у відкритому доступі, ми можемо вивчати це питання по першоджерелам.

Юрій Шаповал – автор кількох монографій, присвячених вказаному періоду, вважає, що поняття «сталінізм» слід використовувати насамперед з метою «узагальнення вирішальних ознак діяльності Сталіна як керівника. У цьому плані слід визнавати також наявність ленінізму, хрущовізму, брежнєвізму» [86].На наш погляд, раціональність цієї думки полягає в тому, що вона дозволяє виявити те особливе, що характеризує даний історичний період, його відмінність від попереднього, врахувати особистий фактор та його вплив на політичний розвиток країни.

Все ж, як нам здається, точнішим буде використання загальноприйнятої політологічної термінології, особливо щодо періоду 20-х років. Адже тут мова йде не лише про сталінізм, але й про ленінізм, про витоки, передумови, суть та особливості формування радянського тоталітарного режиму.

Думається, правильно зазначає у своїй книзі «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 роки)» Сергій Білокінь, коли пише, що «один з міфів, який введено в обіг спільними зусиллями, саме й полягав у тому, щоб усі злочини режиму персоніфікувати в одній–єдиній особі» [6].

По-новому підійшов до визначення назви періоду 20-х років відомий дослідник цього етапу С.Кульчицький. Усвоїймонографії, що вийшла друком 1996 року, «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)» [49] об’єктивно відбиває ті процеси, які відбувалися в цей час в Україні.Адже термін «комунізм», як відомо, має багато значень, в тому числі політичний лад, теорія, партія, і тому використана назва в достатній мірі об’єктивно відбиває ті процеси, які відбувалися в цей час в Україні.

У перебудовні часи вийшла дуже значна кількість публікацій, присвячених різним аспектам генези тоталітаризму в Україні та СРСР. Серед них слід назвати роботи Ю.Борисова [15], Г.Бордюгова та В.Козлова [14], М.Васецького [18], Д.Волкогонова [19, 20] та ін. Більшість цих робіт, висновків та узагальнень, зроблених їх авторами, не втратили свого значення і до нинішнього часу.

У 90-ті роки дослідження періоду продовжувалися. У цей час побачили світ роботи І.Біласа [6], О.Бриндака [16], С.Білоконя [7, 8], Г.Касьянова [38, 39], С.Кульчицького [50, 51], Ю.Шаповала [85, 86, 87, 88], В.Ченцова [84]та ін. Цей період історіографії відзначається, перш за все, тим, що провідна роль у висвітленні історії 20-х років стала належати вітчизняним науковцям. Розбудова незалежної України актуалізувала дослідження, пов’язані із специфікою розвитку України в 20-ті роки, дала можливість неупереджено, із залученням недоступних раніше радянських та закордонних джерел, по-новому висвітлити проблеми діяльності українських політичних партій на початку 20-х років, витоків та суті націонал-комунізму, діяльності репресивних органів і т.д.

В науковій літературі з ізторії робітничого класу України вивчаємого періоду ми знаходимо великий різнобій праць, які іноді суперечать одне одному. Історія робітничого класу була, але не залишається найбільш вивчаємою галуззю. Та не зважаючи на велику кількість досліджень, вони частіше за все дублюють одне одного та не надають повного аналізу процесів того часу, протиріч та недоліків створюємого ладу.

Але їх схильність до фактажу та ілюстративності дає нам змогу ознайомитись зі статистичними даними вивчаємої проблеми. Велику кількість документів ми можемо знайти в тематичних збірниках [67, 68, 69, 70]. Частина науковців, такі як Є. Шаталіна [90], В. Андрусишин [1], О. Реєнт [71], В. Лобурець [57] та ін. аналізують соціально – демографічні процеси, джерела поповнення, територіально – галузевий склад та динаміку кількісного та якісного складу робітників.

М.К. Бойко в своїй монографії «Рабочий класс Украины в период социалистического строительства»[10]надаєпоглиблену характеристику робітничого класу України по соціальному походженню, кваліфікації, зв’язку з селянським походженням та ін.

У 1980-першій половині 1990 рр. з питань аграрних відносин в українському селі у 1920-1930-х роках захищено 18 докторських і кандидатських дисертацій та опубліковано 10 монографій, 32 брошури, понад 200 статей та наукових повідомлень. Це, насамперед, праці, авторами яких є вчені Інституту історії України Національної Академії Наук України, Київського університету імені Тараса Шевченка, кафедри історії України Національного аграрного університету. Новий фактологічний матеріал, багатоплановий аналіз аграрних відносин в українському селі у 1920-1930-х рр. містяться у двотомній історії України, колективних та індивідуальних монографіях, брошурах, численних статтях. Виділяються праці С.В.Кульчицького [47, 48], опубліковані в кінці 80-х - початку 90-х рр. з історії суцільної колективізації в Україні про голодомор 1932-1933 років. Положення концептуально-методологічного характеру містяться у другій частині монографії С.В.Кульчицького «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928 рр.)» [49].Вперше в історичному дослідженні поставлено питання про плюралізм власності та господарювання в аграрному секторі України в умовах непу. В.В.Калініченко в своїх роботах висвітлив важливі аспекти аграрних відносин в українському селі у 1920-х рр [35]. Обгрунтованим є висновок про два періоди розвитку аграрного сектору України - доколгоспний (1921-1929 рр.) і колгоспний (з осені 1929 р.). У доколгоспний період в аграрному секторі України існувала багатоукладність, селяни користувалися землею у трьох формах:колективній, общинній, дільничній. Насильницька колективізація представлена як експропріація землі та майна у всіх верств селянства. Значним доробком є монографія В.І.Марочка «Українська селянська кооперація. Історико-теоретичний аспект (1861-1929 рр.)» [59], в якій простежується історія селянської кооперації в Україні, висвітлюються основні етапи її становлення та розвитку з 60-х років ХІХ століття до її руйнації наприкінці 20-х років ХХ століття. Ряд аспектів розвитку аграрної сфери у 20-30-х роках ХХ століття висвітлені у монографії Б.В.Чирка.

Увагу істориків привернула проблема голодомору 1921-1923 та 1932-1933 рр. Трагедії голодомору 1921-1923 рр. було присвячено ряд праць, які були опубліковані у 1920-х роках. У 1930-1950-х рр. розробка питань про голод була фактично припинена. Наприкінці 1980-х-1990-х рр. голодомору 1921-1923 та 1932-1933 років присвячена ціла низка праць тазбірник документів.С початку ХХІ ст. увага до питання Голодомору в Україні значно поширилась.

З початком 30-х років висвітлення участі інтелігенції в українізаційних процесах у позитивному значенні фактично призупиняється, натомість розпочинається огульне звинувачення її представників в українському націоналізмі. Подібні акценти притаманні не лише верхівці компартійного і державного керівництва, але й нижчим чинам та самим представникам прорадянськи налаштованої інтелігенції. Серед праць, виданих у середині 30-х рр., варто відзначити збірник «На фронті культури», в якому висвітлюються основні моменти тодішнього культурного життя та місце інтелігенції в ньому.

З кінця 1930-х рр. згадки про «українізацію»зникають. Так триває практично до«хрущовської відлиги», що розпочалась у другій половині 1950-х років. З того часу«українізація»не лише почала згадуватися українськими авторами, а деколи її досягнення навіть позитивно оцінювались. Звичайно, подібні праці не були позбавлені радянського ідеологічного змісту. Серед авторів таких праць слід назвати О. Слуцького, Б. Бабія, Г. Шевчука [91], Г. Ясницького та інших. З'явились також роботи, в яких проблема розглядалась принципово по-новому. Окремі з авторів намагались відступити від радянських канонів, як це зробив І. Дзюба у своїй праці історико-публіцистичного характеру «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Із завершенням періоду «хрущовської відлиги» ідеологічні табу знову починають набирати сили. Проблеми «українізації» стають «непопулярними» серед істориків. Проте з’являються науковці, роботи яких нетрадиційно висвітлюють різні аспекти діяльності інтелігенції.

Спроби об’єктивного висвітлення історичних явищ відновлюються лише з кінця 1980-х років. Це пов’язано з процесами перебудови, деідеологізації, що розгорнулися тоді в СРСР. Особливо багато праць, присвячених «українізації», з’явилося в 1990-і роки. Найбільшу увагу українізаційним процесам приділили такі автори, як В. Даниленко [29], Г. Єфіменко, Ю. Шаповал [87]та інші. Так, В. Даниленко проаналізував передумови радянської «українізації», висвітлив загальний перебіг українізаційного процесу і приділив значну увагу згортанню українізаційних заходів. Роль інтелігенції в українізаційних процесах частково розкрито в монографіях П. Бондарчука та Г. Єфіменка.

Аналіз культурного процесу 1920-30-х років, висвітлення питань механізму репресій проти української інтелігенції та питань, пов’язаних з пошуками шляхів розвитку національної культури здійснено у спільній монографії В.Даниленка, Г.Касьянова, С.Кульчицького «Сталінізм на Україні в 20-30-і роки» [28]. Соціальні характеристики інтелігенції були дані в монографії Г.Касьянова «Українська інтелігенція 1920-30-х років: соціальний портрет та історична доля» [39]. Проблем «українізації» і діяльності інтелігенції торкається Ю. Шаповал у монографії «Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії» [89]і «Україна ХХ ст. Особи та події в контексті Великої історії» [85].

Вивченняісторіографії засвідчує, що, незважаючи на значну кількість публікацій, комплексного дослідження, в якому було б проаналізовано роль інтелігенції як об’єкта та суб’єкта політики українізації, не було створено. Поза увагою авторів залишились і деякі інші аспекти цієї проблеми.

Аналіз комплексу історичних джерел підтвердив високий рівень їх репрезентативності, а реалізація джерельного потенціалу дозволила прийти до відповідних висновків і положень з конкретно-історичних сюжетів. Вказані роботи різні за рівнем наукових узагальнень та охопленням проблем, джерельною базою. Проте кожна з них – певний доробок у дослідженні непростого, сповненого драматизму періоду.