Висновки
Отже, спробуємо стратифікувати суспільство радянської України 1920–1930-х років, взявши до уваги те, що названий період був часом його трансформації в інший стан. Тож ідеться про радикальну зміну самого способу виробничих стосунків, практики комунікації людей і соціального дискурсу. Як правило, подібні ситуації характеризуються конфліктом цінностей. Тут слід говорити про своєрідне зіткнення ідентичностей, результатом якого стали руйнація старих її форм і виникнення та розвиток нових, які відповідали умовам існування нового суспільства.
Радянська історіографія вичленовувала триетапний процес створення однотипної соціально єдиної класової структури Радянського Союзу.
Перший етап (жовтень 1917– 1920 р.) звівся до формування соціалістичної соціально-класової структури радянського суспільства. Тоді «було повалено капіталістів і поміщиків. вони були експропрійовані. в основних, середньорозвинених у капіталістичному відношенні в минулому регіонах було усунено докапіталістичні протиріччя і завершено революційно-демократичні перетворення аграрного ладу» (В.М.Селунська).
Другий етап (1921 – 1929 рр.) – час еволюційно складного і суперечливого розвитку соціального ладу суспільства перехідної епохи, який відбувався в умовах багатоукладної економіки за принципом «хто кого?». У ті роки відбувався процес витіснення капіталістичних елементів з економіки і соціальної структури суспільства.
Зміст третього етапу (кінець 1929–середина 1930-х років) – вирішальні зміни в перетворенні соціально-класової структури радянського суспільства. Вони стали наслідком соціалістичної реконструкції економіки і «привели до перемоги однотипної соціально-класової структури націй і народностей, які вступили на шлях соціалізму в жовтні 1917 року».
Компартійна історіографія стверджувала, що за змістом, характером і сутністю соціальних перетворень всі народи СРСР пройшли ці три етапи, наслідком чого стало формування соціалістичних робітничого класу, селянства і (прошарку) нової робітничо-селянської, справді народної інтелігенції. На нашу думку, саме така, тричленна стратифікація радянського суспільства була зумовлена прагненням підкреслити нівелювання у ньому соціальних розбіжностей. Адже класова структура мала відображати перехідний до уніфікованого суспільства стан, в якому два дружні класи (з прошарком) об'єднані спільною метою.
Про зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, у 20-30-х роках свідчать утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; одержавлення суспільства, блокування державою розвитку громадянського суспільства; встановлення партійно-державним апаратом монопольного контролю над економічною сферою, зміцнення централізованого керівництва економікою.
Масові репресії, що набули в 20-30-х роках різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері - сприяли підтриманню основного стимулу до праці - страху, забезпечували систему дармовою робочою силою; у соціальній сфері - розколювали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом перманентних пошуків ворога (хто не з нами, той - проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи - дисципліни та єдності.
Також основні риси діяльності ДПУ, насамперед тісний альянс з партійними органами і навіть готовність підміняти їх у певних ситуаціях, ореол секретності, створення іміджу органу, що працює винятково у державних інтересах, нарешті реальна можливість використовувати важелі насильства (які завжди можна було виправдати все тими ж самими «державними» інтересами), підштовхували чекістів до того, щоб відігравати дедалі більшу, помітнішу і впливовішу роль у суспільно-політичному житті, дедалі вагоміше впливати на процес прийняття важливих рішень керівними партійно-державними органами.
Створення ідеологічно нового робітничого класу проходило декілька етапів та мало ряд особливостей. Цей період відзначається особливим підходом до підготовки радянського робітника. Найбільш масовою та ефективною формою підготовки робітничих кадрів з молоді стали школи фабрично – заводського учнівства (ФЗУ). Вони з’явилися з ініціативи комсомолу у 1920 р. і були одним з великих завоювань радянського робітничого класу. Комуністична партія доклала чимало зусиль, щоб школи ФЗУ стали провідною формою підготовки кваліфікованих та політично спрямованих кадрів.
Органи праці, одержавши від промислових підприємств та,будов заявки, уважно вивчали стан ринку праці і разом із господарськими органами спрямовували масове відхідництво кваліфікованих робітників до об'єктів праці.
Систематична інформація допомагала усувати самоплив і сприяла забезпеченню організованого набору робітників. Вербування робітників запалом проходило успішно і це було однією з умов виконання планів індустріалізації країни.
В цілому ж, незважаючи на
недоліки, біржі праці виковувализначну роботу у формуванні робітничих
колективів промислових
підприємств і, зокрема, у працевлаштуванні
безробітних.
Такожу складі робочого класу з'явився специфічний соціальний шар аграрних робітників, свого роду повноважних представників пролетаріату на селі. Та процес формування аграрного робочого класу був тісно пов'язаний з соціалістичною промисловістю, що поставляє селу сільськогосподарську техніку і інвентар. Він відбувався також під усебічним впливом індустріальних робітників, що надавали селянству як виробничо-технічну, так і культурно-освітню допомогу, безпосередньо беручи участь в соціально-економічному перетворенні села. У свою чергу технічне переозброєння сільського господарства, сприяючи зростанню робочих кадрів на селі, швидше міняло їх соціальний вигляд. Посилювалася виховна функція і вплив сільськогосподарського робітника на сільського трудівника.
Колгоспник -це вже не селянин у традиційному значенні слова. Він зобов'язаний підкорятися безпосередньому начальству-бригадиру і голові колгоспу, від яких залежав у всьому.
Таким чином, було не лише змінено характер господарства, а й зруйновано досить однорідну доти за характером діяльності спільноту. Щоправда, звертаючись до аналізованої соціальної піраміди, підкреслимо штучність поділу селянства на працівників радгоспів і колгоспників, стратифікацію за характером праці тощо.
Значна увага приділена виявленню справжнього становища інтелігенції. Висвітлюється ставлення радянської влади до неї, аналізуються засоби, спрямовані на лоялізацію інтелігенції до радянської системи. Серед них: адміністративне свавілля (незаконні звільнення і переміщення працівників на інше місце роботи), чистки, арешти, матеріальне заохочення, різні відзнаки. Таким чином висвітлено справжнє становище інтелігенції України в умовах утвердження радянської тоталітарної системи. Інтелігенція – як носій етичних та морально – політичних традицій – перетворилась на прошарок «працівників розумової праці» і втратила свою соціально – культурну значимість.
Отже, побудуємо соціальну пірамідунеостанового суспільства:
тоталітарнаолігархія, яка складалася з трьох страт: політичної (вищого, середнього і нижчого рангів), ідеологічної (науково- митецько-культурна) і військово- господарська (червоні командири, директори, керівники великих радгоспів і колгоспів);
робітничий клас, вертикальні й горизонтальні страти якого настільки різнилися, що лише ідеологічні міфи могли оспівувати його єдність;
селянство, штучно поділене на працівників радгоспів (з дещо вищим прибутком) і колгоспників (найбідніші серед зайнятого населення), диференційоване за характером праці на механізаторів і зайнятих важкою ручною працею (переважно жінки);
інтелігенція, стратифіковану вертикально і горизонтально, різноспрямовану за інтересами (часто протилежними);
духовенство (вищого, середнього і нижчого рангів);
соціальне дно, репрезентоване проституцією, наркоманією, безпритульністю, професійною злочинністю, рецидивістами тощо. Цей мозаїчний вкрай і роздроблений конгломерат нових станів складався історично як результат революції й громадянської війни. Саме тоді відбулося знищення самостійного, активного, незалежного прошарку в кожній суспільній групі від робітників до інтелігенції, а натомість як на дріжджах зростала паразитуюча верства тоталітарної олігархії. Аналіз пропонованої стратифікації суспільства свідчить про його розпорошеність, розмежованість не лише за привілеями, а й за ціннісно-нормативними системами. Абсолютно логічним видається запитання: що могло утримати певну цілісність такого різнорідного і різновекторного суспільства? Однією з найдієвіших констант була зовнішня сила примусу, система команд «згори вниз», фактично без зворотного зв'язку, без урахування інтересів та потреб пригнічених і розмежованих «низів». У царстві казарменого соціалізму єдиним активним і дієвим суб'єктом, наголошують наші автори, виступала тоталітарна олігархія, всі інші стани були соціально мертвими, політично безголосими і духовно інертними.