Історія України / Відповіді / 16-2

Скасування кріпосного права. У березні 1856 р. Олександр II під час зустрічі з московськими дворянами заявив: «Існуючий порядок володіння душами не може залишатися незмінним. Краще скасувати кріпосне право згори, ніж чекати, коли воно само собою почне скасовуватись знизу». Цар діяв обережно й поступово. Спочатку було створено Секретний комітет, який рекомендував звільнити селян від кріпосної залежності й наділити їх за викуп присадибними ділянками, а всю іншу землю залишити у власності поміщиків. За рішенням комітету до розробки проектів положення про скасування кріпацтва планувалося залучити дворян усіх губерній. 1858 р. Секретний комітет було виведено з «підпілля» і перейменовано на Головний комітет у селянській справі. Він керував роботою губернських комітетів з розробки положень про реформу, в кожному з яких було по кілька десятків уповноважених від дворян. При такій організації роботи нівелювалися розбіжності в позиціях, зумовлені особливостями господарювання, матеріального становища і навіть світогляду цих уповноважених. Готувалася реформа, яка мала якнайповніше відповідати корпо-ративним інтересам усього дворянського стану, але з урахуванням можливості соціального вибуху в разі абсолютної невідповідності розроблюваних законів інтересам і сподіванням селян. Зокрема, не дістали підтримки пропозиції багатьох поміщиків Поділля, Чернігівщини та Полтавщини звільнити селян без землі й перетворити їх на вічних орендарів чи наймитів у маєтках землевласників. Було відкинуто й іншу пропозицію — наділити селян лише присадибною землею. За півтора року роботи комітетів селянський рух набув такої грізної сили, що подібні ідеї уявлялися нереальними. Напр. 1858 p. Головний комітет у селянській справі під головуванням Олександра II ухвалив концепцію реформи, яка зводилася до кількох основних положень: — селяни-кріпаки негайно і без викупу одержують особисту свободу і включаються до вільного сільського стану; — в адміністративному відношенні селяни утворюють сільські общини, які обирають органи общинного самоуправління; — поміщик у всіх матеріальних розрахунках повинен мати справу з общиною, а не з окремим селянином; — селяни повинні одержати наділи польової землі у постійне користування, яке регламентуватиметься общиною, з можливістю у перспективі викупити землю в приватну власність; — до укладення викупної угоди на землю між поміщиками і общиною звільнені від кріпосної залежності селяни перебувають у тимчасово зобов'язаному стані й виконують регламентовані повинності у поміщицьких маєтках. А що ця концепція розходилася з більшістю побажань, викладених у проектах губернських комітетів, було створено редакційні комісії з тих-таки поміщиків для узгодження основних параметрів реформи й підготовки пакету законодавчих актів. По завершенні цієї роботи Олександр П на засіданні Державної ради* в січні 1861 р. небезпідставно заявив: «Я сподіваюся, панове, що під час розгляду проектів, представлених у Державну раду, ви переконаєтесь: усе, що можна було зробити для забезпечення вигод поміщиків, зроблено». 19 лютого 1861 р. цар підписав маніфест і «Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності». У містах і селах України ці документи оприлюднювались поступово, з 9 березня по 2 квітня. Поліцейсько-жандармський апарат був готовий до придушення хвилювань з боку селян, не допущених до обговорення положень реформи. Маніфест проголошував надання селянам права на отримання садиби й польової землі. До оформлення викупу вони протягом 2 років мали відбувати панщину або сплачувати оброк. Для розгляду суперечок між двома станами утворювалися губернські у селянських справах присутствія та інститут мирових посередників. До складу цих двох інстанцій селяни не входили. Крім особистої свободи колишні кріпаки отримували громадянські права. Тепер вони могли купувати у приватну власність землю та нерухоме майно, займатися торгівлею і промислами, будувати фабрики, заводи, залізниці, брати державні підряди тощо Головний зміст реформи полягав у тому, щоб зменшити на користь поміщиків земельний фонд, який перебував у користуванні селян до 19 лютого 1861 р. 94 % колишніх поміщицьких селян дістали наділи, менші 5 десятин. Вони переходили у розпорядження селянської общини за викуп. Гроші поміщикам повертала держава — готівкою або у формі цінних паперів, які можна було перетворити на готівку. При цьому з поміщицьких маєтків, здебільшого заставлених, вираховувався борг. Селяни мали сплачувати викуп державі. Виплата розраховувалася на 49 років, а фактично тривала до першої російської революції. Українські селяни до 1906 р. встигли заплатити (з процентами) 382 млн..крб., тоді як ринкова вартість землі, що підлягала викупові, становила на початку XX ст. 128 млн. крб. Отже, фактично селяни викуповували не тільки землю, а й особисту волю. Якщо селяни виявляли бажання викупити землю у приватну власність, поміщик мав право відрізати собі 2/з норми наділу. Він міг також виділити за домовленістю з общиною без викупу 1/4 наділу, а решту залишити собі. Община мусила гарантувати на засадах кругової поруки оплату кожним селянином численних податків. Найобтяжливішими з них були викупні платежі й подушна подать. У Чернігівській, Полтавській і почасти Харківській губерніях селян наділяли землею за принципом спадково-сімейного землекористування. Тобто розподіл землі всередині сільської общини здійснювався не на зрівняльних засадах з регулярними переділами на наявні чоловічі душі, як в інших місцевостях, а шляхом виділення спадкових сімейних ділянок. Так звані «відрізки» до реформи становили 15 % селянського землекористування. В лівобережних і південних губерніях селяни втратили внаслідок реформи 1 млн. десятин землі, якою раніше користувалися. Так виникло малоземелля. В наступні десятиріччя становище ускладнилося через швидкий природний приріст сільського населення, тому поміщикам неважко було утримувати селян в орбіті напівкріпосницької експлуатації. Лише на Правобережжі селянські наділи після реформи збільшилися приблизно на 1/5 за рахунок поміщицької землі. Уряд свідомо пішов на це, щоб вбити клин між селянами й поміщиками. Останні були тут переважно поляками. Таким чином підривалася економічна основа польського впливу в правобережних губерніях України. Реформа 1861 р. стосувалася поміщицьких селян, які становили в Україні половину сільського населення. 1866 р. вийшов закон про поземельний устрій для державних селян. Вони також могли викупити свій наділ, а доти мали сплачувати державі оброчний податок. Землезабезпеченість державних селян була дещо більшою, ніж колишніх поміщицьких, але не набагато. 58 % державних селян отримали наділи, менші 5 десятин. Селянська реформа ліквідувала монопольне право дворянського стану на землю, яке корінилося у виробничих відносинах феодального типу. Активізувалося надходження землі в ринковий обіг. Склалися умови для перетворення поміщицьких маєтків на капіталістичні економії Поміщики, які не скористалися наданою урядом можливістю модернізувати своє господарство, рано чи пізно опинялися перед необхідністю продавати землю. Покупці, головним чином підприємці, поміщики і навіть селяни, створювали на цій землі господарства, призначені для виробництва товарної продукції на внутрішній або зарубіжний ринок. До скасування кріпосництва промисловість розвивалася повільно через відсутність справжнього ринку робочої сили. Значна частина промислової продукції вироблялася на поміщицьких або посесійних фабриках і заводах руками кріпаків. Але примусова праця заводських і фабричних селян була не ефективнішою за працю рабів у античних ергастеріях. Ліквідація кріпосної залежності різко збільшила місткість ринку робочої сили. Швидкими темпами почав формуватися робітничий клас. Складалися умови для перетворення ремесла й мануфактури на фабрику. Застосування у широких масштабах машин і вільнонайманої робочої сили знаменувало собою промислову революцію. Завдяки цьому продуктивність суспільної праці почала зростати. В Російській імперії з'явилася можливість наздогнати високорозвинуті країни. Аж до скасування кріпосного права поміщики України тримали селян на панщині. Навпаки, поміщики центральних російських губерній надавали перевагу оброкові й дозволяли селянам займатися торгівлею та промислами, навіть на стороні. Ця різниця у формі експлуатації селянської праці полягала в докорінній відмінності між двома регіонами за якістю землі. Господарювання на чудових українських чорноземах давало непорівнянно більший зиск, ніж землеробство на ґрунтах центральної Росії. Тому українські міста заселялися в основному росіянами. Як власники, так і наймана робоча сила в українській фабрично-заводській промисловості, а також у кустарних промислах і торгівлі були Переважно неукраїнцями. Поява ринку робочої сили змінила ситуацію, але не кардинально. Українські хлібороби, яким не вистачало землі, нерідко воліли переселитися за сотні верст на Малиновий клин чи навіть за тисячі верст на Зелений клин, що межував з узбережжям Тихого океану, щоб займатися своєю звичною справою, ніж іти на будівництво сусідньої залізниці або працювати на шахтах і рудниках Донбасу. І все-таки після реформи почала збільшуватися частка українців у складі підприємців та робітничого класу й відповідно серед міського населення України в цілому. * Консультативний законопідготовчий орган при особі царя-самодержця з пожиттєвим статусом його членів.