Завдання і запитання.

1. Складіть тези основних положень філософії Гобсека. Якого, на його переконання, блага із усіх земних варто домагатися? Як він обгрунтовує своє твердження? Чи вважає слушними міркування Гобсека щодо справжньої природи світу Дервіль? А сам автор?

2. Як, з погляду Бальзака, гроші впливають на духовність людини? Простежте це на прикладі долі Анастазі де Ресто.

3. “Гроші – ultima ratio mundi (останній закон світу – лат.)” неодноразово проголошував Бальзак. Як ця ідея розкривається в повісті “Гобсек” на прикладі долі її головного героя?

4. На думку Бальзака, чи існують сили, що протистоять руйнівному впливу матеріального ідеалу? Схарактеризуйте цей моральний ідеал на прикладі образів Фанні Мальво і Дервіля. Порівняйте образи Анастазі де Ресто і Фанні Мальво. На чиєму боці Гобсек і автор? Чому?

5. Знайдіть у тексті повісті 5-6 прикладів використання побутової деталі як засобу проникнення у внутрішній світ Гобсека. Яким чином через оточення характеризується цей персонаж?

6. Зверніть увагу на деталі портрета Гобсека: волосся, риси обличчя, очі, ніс, голос, вчинки і повсякденну поведінку. Які враження у вас викликає ця людина?

7. Чи є пристрасть Гобсека “бальзаківською”? Доведіть свою думку. Якого ефекту намагається досягти автор, розкриваючи вдачу свого героя у такий спосіб?

8. Яку роль відіграють гроші у сучасному суспільстві? Чи погоджуєтесь ви з оцінкою їх Бальзаком як жахливої руйнівної сили? Обгрунтуйте свою позицію.

“Батько Горіо”.

Історія створення роману. У 1834-35 рр. у часописі “Паризький огляд” було надруковано роман Бальзака “Батько Горіо”. Цей твір можна вважати характерним для письменника і показовим стосовно використання такого важливого композиційного принципу “Людської комедії”, як “техніка перехідних персонажів“. Понад тридцять дійових осіб роману є героями інших творів Бальзака - Ежен де Растіньяк, Вотрен, віконтеса де Босеан, Дельфіна де Нуссінген, Бьяншон та ін. В романі розвиваються головні теми романіста (“влада грошей”, “егоїзм людини та її гонитва за насолодою”, “втрачені ілюзії”). Пафос роману “Батько Горіо” можна визначити як прагнення проникнути в глибини життя і показати те, чого ніхто не знає, аби розкрити справжні мотиви (дуже часто ниці) людських учинків. Сам автор порівнює занурення в художній світ свого твору зі сходженням у пекло. Романіст називає себе “водолазом літератури”, якому доводиться пірнати в глибини людських душ, аби відшукати в них не перли, а гріхи й вади.

Пансіон пані Воке. Про таке спрямування думок письменника свідчить хрестоматійна експозиція, якою відкривається роман. У розмаїтому світі, яким був Париж, автор зосереджує увагу на “найжахливішому і … найменш відомому кварталі¹”, на брудній і забутій богом вулиці Нев-Сент-Женевєв, на огидному пансіоні пані Воке. Опис пансіону будується за принципом - від бридкого зовнішнього до ще бридкішого внутрішнього: чим далі ми просуваємось по будинку, тим відразливішими постають речі, меблі, шпалери, стіни, підлога, стеля.

Продовженням цього руху всередину, ще одним колом пекла є перехід до аналізу духовного світу мешканців пансіону. Особистість персонажів роману розкривається за принципом тісного звязку характеру із середовищем . Письменник послідовно дотримується істини: який світ, така й людина. Ось чому більшість пожильців пані Воке - примітивні обмежені істоти, які живуть за біологічними законами. Це, мабуть, і не люди зовсім, а якісь автомати (саме так називає автор Пуаре). Усі мешканці пансіону, за винятком Вікторини й Ежена - фізичні та моральні монстри, продукти тих обставин, які їх сформували. І, мабуть, найяскравішим типом у цій галереї є сама пані Воке.

Описуючи тих, хто наймає кімнати в цьому будинку, Бальзак потроху піднімається з нижчого поверху до вищого. Чим вище живе пожилець, тим він бідніший. Таким чином, письменник створює портрети різних типів нижчих класів. Якщо додати сюди типи світських дам і кавалерів, банкірів, адвокатів, які потім зявляються в творі, тоді, поза сумнівом, можна визнати, що великий романіст зумів відтворити на сторінках свого роману модель французького суспільства в мініатюрі, і це цілком відповідає його намірові виявити соціальний механізм, який регулює життя людства.

Докладно описавши пансіон пані Воке загалом, Бальзак переходить до головних персонажів. Хоча цей твір має назву “Батько Горіо”, насправді в ньому є ще один герой першого плану, окрім старого вермішельника. Це студент-правознавець Ежен де Растіньяк. Долі цих персонажів покликані розкрити той закон, за яким існує сучасна людина - егоїзм. Їхніми портретами завершується експозиція, яку можна вважати класичним зразком аналітизму в літературі. ЇЇ композиційна схема: опис вулиці - інтерєр - замальовки типів французьких низів - перехід до життєвих історій - цілком підкоряється прагненню автора рухатись у напрямку від зовнішнього до внутрішнього, від загального до часткового.

Ежен де Растіньяк – поширений в літературі ХІХ ст. тип молодого провінціала, який приїхав до столиці, аби зробити там карєру. Письменник зазначає, що Ежен був нащадком аристократичної, але бідної родини. Його матеріальні можливості обмежені, і це негативно позначається на його вбранні. Незважаючи на це, він іноді може дозволити собі відправитись на прогулянку, одягнений, наче франт, що свідчить про його амбіції, які не відповідають вмістові його гаманця. Вже на початку роману автор націлює читача на головну проблему, яку намагатиметься розвязати Ежен: залишитись таким, яким він був удома, - чистим, але бідним, або перетворитися на блискучого світського лева, заплативши за те власними ілюзіями. Це спокуса для недосвідченого юнака. Боротьба з нею і становитиме зміст сюжетної лінії, повязаної з Растіньяком.

Герой, чиїм імям назвав О. де Бальзак свій роман, постає як принижена людина, з якої інші мешканці пансіону жорстоко глузують. Проте в минулому його матеріальне становище було кращим. Упродовж шести років (тобто до листопада 1819 р., коли розпочинається дія твору) пан Горіо втратив майже все своє багатство й опинився в найгіршій кімнаті пансіону. Пані Воке та інші мешканці її будинку повязують ці зміни з тими вродливими жінками, які іноді приходять до нього. Вони натякають, що Горіо - старий розпусник, який нічого не жаліє для таких красунь. Щоправда, існує й інша версія: мовби ці виряджені вродливиці - доньки Горіо, але така причина здається невірогідною, бо, як каже пані Воке, “коли б у батька Горіо були такі багаті дочки, як ці дами, що його відвідують, то він не жив би в моєму домі на четвертому поверсі за сорок пять франків на місяць і не вдягався б, як жебрак”.

Ще один персонаж привертає до себе увагу - пан Вотрен. У його зовнішності та поведінці відчувається щось зловісне, загадкове та водночас привабливе. Він знає і вміє все. “Його погляд , - пише автор, - як суворий суддя, здавалося, проникав у глиб кожного питання, кожного сумління, кожного почуття”. Цьому героєві Бальзак відводить роль філософа-злочинця та знавця законів світу, відкривати які й пристосовуватись до яких Ежен ще тільки прагне. .

Батько Горіо. Роман Бальзака – мистецьке дослідженням глибини людської душі, тих інстинктів, які відіграють роль вирішальних чинників у житті суспільства. Головним із цих інстинктів є егоїзм - прагнення людини задовольнити свої бажання (насамперед, ідеться про суто матеріальні речі: розваги, одяг, вигідні звязки, бали тощо) за рахунок інших. З погляду Бальзака, це закон, за яким існує світ. Під тиском егоїзму псується мораль, знецінюються найсвятіші принципи, зокрема, любов дітей до своїх батьків. Саме в цьому полягає драма колишнього вермішельника Горіо, чиї дочки витягнули з нього все, що могли, а потім зреклися його. Історію життя Горіо можна схарактеризувати словами одного з персонажів роману - “вишукане батьковбивство”.

Причини трагедії Горіо - не тільки в його дітях, а, швидше, в ньому самому, в тому, як обставини сформували його характер. Детально описує автор ті відомості, про цього “ідеального батька”, які нібито зібрав Растіньяк. Жан-Жоашен Горіо, який спочатку був простим робітником-вермішельником, зумів розбагатіти під час Революції завдяки сміливості, винахідливості, жорстокості та безпринципності: коли люди в Парижі помирали з голоду, він спокійно спекулював макаронами і в такий спосіб набув собі первісний капітал, який дав йому змогу стати великим комерсантом. Автор називає його “відносно здібною людиною”: обмежений в усіх галузях життя, окрім торгівлі вермішеллю, Горіо всю свою могутню енергію спрямував на здобуття грошей. Працюючи з борошном та зерном, він виявляв неабиякий хист, “але поза своєю сферою, вийшовши із своєї простої і темної крамнички, на порозі якої він у вільні години стояв, спершись на одвірок, Горіо ставав тупим і грубим ремісником, людиною, не здатною зрозуміти ніякого логічного доказу, нечутливою до всіх духовних утіх, людиною, що засинає в театрі. Це був один з паризьких ДОлібанів, видатних тільки своєю тупістю”.

Але, як слушно зазначає письменник, такі душі є сприятливим грунтом для однієї або двох усепереможних пристрастей, які цілком підкоряють усе існування тих, кого вони охоплюють. Саме так сталось і з батьком Горіо: він безмежно любив свою дружину і дочок Анастазі й Дельфіну. Коли дружина померла, вермішельник зосередив своє почуття на дівчатах. Проте в ставленні до дітей дає себе знати примітивізм уявлень Горіо про щастя та призначення людини: він уважав за найкраще задовольняти всі бажання дочок. І наслідки такого “виховання” не важко спрогнозувати: вродливі дочки Горіо перетворились на егоїстичних істот. Для них гроші, коханці, розваги, бали, розкішні сукні стали змістом життя, а страждання батька - щаблями до вбогого ідеалу.

Любов Горіо до Анастазі й Дельфіни нагадує хворобу. Він якось сам підсумував історію своєї пристрасті: “Я так любив дочок, що мене завжди тягло до них, як гравця в гральний дім”. Сплачуючи їхні борги, а також борги їхніх коханців, він потроху втрачає залишки багатства, аж поки не опиняється на самому дні злиднів. Виразним свідченням самовідданості батька може служити його кімната, яку Растіньяк називає лігвом. І, дійсно, помешкання, в якому завершує свої дні старий, являє собою жахливе видовище: скрізь бруд і занедбаність. Але чим віддячили йому любі доньки? Тим, що навіть не пустили його на поріг своїх розкішних будинків. Можна відшукати в романі чимало прикладів їхньої байдужості і жорстокості до батька, але, мабуть, найяскравішим є розповідь про те, як Горіо помирав. Різке погіршення його здоровя було спричинене душевним напруженням, повязаним із продажем останньої ренти, аби заплатити за примхи Анастазі та Дельфіни. Після цього старий лежить в агонії, чекаючи, що дочки прийдуть його провідати. Але їм бракує часу. Навіть за мить до смерті старий ще сподівається їх побачити. Звичайно, чекав він даремно. Усе своє життя він обдурював себе, кажучи, що дочки люблять його, що це їхні чоловіки примушують їх поводитись із ним погано. Тільки єдиний раз полуда ніби спала з його очей - хворий батько Горіо проклинає своїх дочок. Проте батьківська пристрасть перемагає правду, і Горіо знову обожнює їх. Кульмінація цієї самоомани - смерть нещасливого батька, коли він приймає Растіньяка, Бяншона й Сільвію, які його доглядають, за дочок. Сповнений радістю, цей мученик батьківської любові затихає навік. В останньому “зітханні батька відбилося все його життя, до самого кінця сповнене самоомани”.

Ці слова автора, які звучать як вирок, доводять, що не тільки Анастазі й Дельфіна, але й сам Горіо був хворий на егоїзм. Проте його егоїзм зовсім іншого типу, ніж у дочок. Це егоїзм батьківський – сліпа непогамовна любов до своїх чад, яка також є проявом інстинкту. На думку Бальзака, егоїзм батька породжує егоїзм дочок. Отже, твердить автор, у суспільстві ми спостерігаємо постійну боротьбу людських егоїзмів, і цей закон мусить опанувати кожна людина, котра, як Ежен де Растіньяк, хоче собі прокласти шлях у суспільстві.