Оноре де Бальзак

(1799 - 1850)

Біографія. Народився Бальзак у місті Турі 20 травня 1799 р. Дід його був селянином, а батько “вийшов у люди” і перетворився з “Бальса” на “Бальзака”, додавши до свого прізвища шляхетську частку “де”. У 7 років Оноре почав навчання у Вандомському училищі. Йому там не дуже подобалося: предмети викладались абияк, а дисципліна була суворою. Бальзак не був першим учнем, хоча багато читав і тоді-таки захопився писанням. Після того, як хлопчик захворів, батьки забрали його додому.

У 1814 р. родина Бальзаків оселяється у Парижі. Оноре продовжив навчання в приватних школах, відвідував лекції у Сорбоні, всесвітньо відомому університеті, і відбував практику в адвокатській конторі. Уже за тих років Бальзак спізнав на собі французьку дійсність.

Заглиблення в “прозу” життя посилювалося ускладненням власних матеріальних обставин. У 1819 р. батько Бальзака залишив службу без пенсії, і Оноре, того самого року отримавши диплом юриста, змушений був заробляти собі на хліб. Професія адвоката його не приваблювала. Він мріяв стати письменником. Родина не ставала йому на заваді, а навіть посильно йому допомагала: на сімейній раді було ухвалено встановити Оноре іспитовий термін 2 роки та фінансувати його. За той час він мусив довести, що в нього є справжнє покликання до письменництва і що він здатен створити значний твір. Бальзак спробував виконати умови угоди, написавши віршовану драму “Кромвель”. І жанр, і естетика твору не відповідали хистові Бальзака. До того ж, він робив тільки перші кроки на літературній ниві і не мав досвіду. Отже, твір, незважаючи на безсумнівні докази талановитості його автора, виявився невдалим.

Вибір жанру історичної драми був також зумовлений комерційними чинниками. Бальзак сподівався, що в такий спосіб зуміє швидко розбагатіти. Перша невдача не злякала його, і він продовжував писати.

З 1821 р. Бальзак жив у мансарді, спілкувався з журналістами і створив низку модних тоді “готичних романів”, спочатку в співавторстві, а потім самостійно. В них можна побачити обовязковий набір прийомів і тем, властивих такому типу літератури: руїни замків, таємниці, кістяки, сатанинські пристрасті і небесно чисте кохання. Ці твори також не принесли Бальзакові бажаних грошей, але відіграли і позитивну роль у становленні письменника: саме на них він вигострював свою майстерність, щоб після 1829 р., коли зявився роман “Останній шуан”, увійти до французької літератури одним із найоригінальніших авторів.

Водночас із творчими невдачами Бальзака переслідували й інші негаразди: з метою швидкого накопичення капіталу він брав участь у ризикованих справах, які зазнавали краху. Зявлялися борги, які треба було сплачувати. Отож, він на власному досвіді почав відчувати вплив на душу людини привабливої та водночас руйнівної сили грошей. Поразки й розчарування були своєрідним пізнанням посутньої природи світу, без чого “Людська комедія” просто не могла б постати.

20-ті роки багато в чому ускладнили життя Бальзака. Боротьба з кредиторами - одна з найпопулярніших тем анекдотів, повязаних із його імям. Аби позбутися боргів, Бальзак писав безупинно, створюючи роман за романом, працюючи по 16 годин на добу та одержуючи аванси від видавців за ненаписані твори. Крім того, він був світською людиною, завойовував серця жінок, мав славу трохи кумедного “денді”. Встигнути скрізь він міг тільки завдяки життєлюбності й працьовитості, які, мов потік, нуртували і виливалась на сторінки його книжок.

Першим кроком на шляху до “Людської комедії” стало звернення Бальзака до жанру “фізіологічного нарису”, який не має нічого спільного з фізіологією в медичному тлумаченні цього слова. То було своєрідне всебічне дослідження певних соціальних явищ.

Але “фізіологічний нарис” - ще не красне письменство, а художня публіцистика, яка зачіпає сучасні теми і розробляє багатий матеріал соціально-побутових і психологічних спостережень. Згодом письменник використає його для створення новел. Саме так виник його всесвітньо відомий твір “Гобсек”, що був спочатку “фізіологічним нарисом” про лихваря. Від початку 30-х рр. Бальзак пише великі прозові твори - романи і повісті: “Шагренева шкіра”(1830-1831), “Полковник Шабер” (1832), “Ежені Гранде” (1833), “Батько Горіо” (1834), “Пошуки абсолюту” (1833-1835), “Історія величі і падіння Цезаря Бірото” (1837), “Банкірський дім Нуссінгена” (1837), “Темна справа” та ін. Ще на ранніх етапах творчості Бальзак виявив схильність писати твори циклами, внаслідок чого поступово виник задум обєднати усі романи в епопею ( її план сформувався 1834 р.). У 1840 р. зявилась і назва - “Людська комедія”, а 1842 р. - “Передмова” (виклад ідейного задуму епопеї). До епопеї увійшло майже все, створене Бальзаком у 30-х рр. та написане після 1842 р.: романи “Втрачені ілюзії” (1837-1843), “Кузина Бетта” (1846), “Кузен Понс” (1846-47), “Розкоші і злидні куртизанок” (1838-1847) та ін. Останній роман Бальзака “Селяни” залишився незавершеним. Письменник аж до відходу в небуття у 1850 р. працював над структурою “Комедії”, переробляючи тексти і вводячи їх до одних чи інших розділів .

Бальзак і Україна. Варто зупинитись на звязку Бальзака з Україною, який бере початок у 1832 р., коли письменник отримав листа з Одеси за підписом “Іноземка” з приводу його роману “Тридцятирічна жінка”. Авторкою цього послання була багата польська поміщиця Евеліна Ганська, власниця маєтку поблизу Бердичева. Вони почали листуватися, а потім зустрілись у Швейцарії. Ганська була вродливою вельможною жінкою. Між письменником і нею завязалися дружні стосунки, що невдовзі переросли в справжнє кохання. Вони не могли одружитися, бо Евеліна мала чоловіка. Венцеслав Ганький помер у 1841 р., але закоханим через різні обставини довелося чекати вінчання ще майже девять років. Вони зустрічались у різних містах і країнах Європи: у Швейцарії, Відні, Дрездені, Санкт-Петербурзі, зрештою одружилися у Бердичеві у 1850 р.

Бальзак двічі був в Україні у вересні 1847 – січні 1848 рр. і протягом останніх місяців 1849 до квітня 1850 рр. Окрім Верховні, він декілька разів бував у Бердичеві. Україна вразила його своїми полями і родючою землею. “Це пустеля, царство хлібів, це мовчазні прерії Купера, - захоплено зазначає він. – Тут починається український чорнозем, шар чорного і тучного грунту завтовшки футів пятдесят, а іноді навіть і більше. Його ніколи не угноюють…” Разом з Ганською Бальзак відвідав Київ і так описав його красу й велич у листі до Лори де Сюрвіль: “Ось я і побачив цей Північний Рим, це татарське місто з трьомастами церквами, з багатствами Лаври і Святої Софії українських степів. Добре поглянути на це разок.”

Філософські погляди письменника. Головним досягненням романіста була його епопея “Людська комедія”, низка яскравих картин доби, протягом якої, після Липневої революції 1830 р., на очах здивованих французів набував сили грандіозний процес перерозподілу багатств. Життям заволоділи нові господарі: банкіри, комерсанти, підприємці. Великі гроші зароблялись нечесними способами: спекуляція, шахрайство, підробка документів, хабарництво тощо - ось зовсім неповний перелік типових засобів, що застосовувались у безжалісній боротьбі за місце під сонцем. То був час занепаду моралі, коли найвищою метою стала гонитва за грішми та насолодою. За таких умов низькі, брудні інстинкти оголились, і складалося враження, що в світі існує лише закон егоїзму - “кожний за себе”. Система цінностей руйнувалась, економічні чинники та приватне життя посідали чільне місце.

“Людська комедія” і стала цією спробою осягнути зрушення в суспільстві, відтворити той шалений ритм, в якому відбувалися зміни. Ставлення великого романіста до французької сучасності після Липневої революції було здебільшого негативним. За доказ можуть правити його політичні та релігійні погляди. Він підкреслював, що пише у світлі двох великих істин - релігії і монархії. Причому в обох випадках він сповідував найконсервативніші ідеї. Добре відомо, що Оноре де Бальзак підтримував легітимістів (прихильників старої династії Бурбонів, скинутих Липневою революцією). Така позиція пояснюється тим, що новий порядок, запроваджений після 1830 р., видавався йому грою без правил, котра загрожувала знищити суспільство взагалі. Треба було жорстко регулювати ниці людські інстинкти, а для того найпридатнішими були форми правління, побудовані на заборонах, на регламентації й ієрархії відносин між усіма верствами суспільства. З цієї точки зору крайній монархізм і консервативний католицизм – цілком виправданий вибір.

Незадоволення людиною змушувало Бальзака уважно, наполегливо та обєктивно вивчати суспільне оточення, аби розкрити ті закономірності, що рухали театром, імя якому – життя. Відкривши їх, він сподівався вказати ліки від егоїзму – хвороби, яка загрожувала охопити усіх. З цього погляду показовим є його роман “Шагренева шкіра”, що завдяки фантастичній формі загострює цю проблематику.

Головний персонаж роману Рафаель де Валантен є власником чарівного шматка шкіри, який може виконати всі його бажання, але при тому зменшується в розмірі. Отож, кожне бажання Рафаеля є кроком до його смерті. Тепер він може все, але “нічого не хоче”, хоча, за висловом автора, “увесь світ належить йому”. Кожна його примха – це повільне самогубство, і навіть отримані ним у спадщину шість мільйонів завдають йому лише болю і спричиняють депресію. Письменник, використовуючи метафору – шагреневу шкіру, подає ключовий образ доби: гонитва за матеріальним (грішми, розкошами тощо) – це шлях до загибелі, бо знищує душу. Радість від насолоди миттєва, адже услід за нею йде спустошення, яке спонукає до пошуків нових насолод, що також мають гіркий присмак розчарування. І так без кінця.

Задум “Людської комедії”. Осягнути грандіозність загального задуму Бальзака дає змогу “Передмова” до “Людської комедії”. Розглянемо її основні положення. “Ідея цього твору народилася внаслідок порівняння людства з тваринним світом”. Людина розвивається як тварина, а тварина – як рослина. Тож увесь біологічний світ живе за єдиним законом – “кожний для себе” (тобто за принципом егоїзму). “Творець користувався одним і тим самим зразком для всіх живих істот”, - зазначає Бальзак. “Жива істота – основа, яка отримує свою зовнішню форму, або, точніше, характерні ознаки власної форми, в тому середовищі, в якому їй призначено розвиватися”. Романіста приваблювали думки відомого вченого-природознавця Жоффруа де Сент-Ілера, який шукав єдність у різноманітності Природи. Бальзак також прагнув віднайти у суспільстві єдиний механізм, оскільки воно, на його думку, схоже на Природу. “Адже суспільство створює з людини, відповідно до середовища, де вона діє, стільки різних видів, скільки їх існує в тваринному світі”. Отож, завдання митця полягає в тому, щоб описати ті види і в такий спосіб наблизитися до найголовнішого Закону світу. Щоправда, на тому шляху є певні труднощі, бо цей опис буде принаймні вдвічі більший, ніж аналогічне дослідження Природи. Боротьба між людьми набагато складніша, ніж боротьба тварин. Письменник виділяє три форми буття Людини: “чоловіки”, “жінки” і “речі”.

У “Передмові” до “Людської комедії” О де Бальзак також розглядає творчість Вальтера Скотта, якого вважав одним із своїх попередників на ниві романістики. Їх обох обєднувало прагнення проникнути у внутрішні історичні процеси, тільки різниця між ними, на думкою французького письменника, полягала в тому, що він зосереджується на зображенні сучасності, тоді як Вальтер Скотт писав про минуле. Ще одного, з погляду Бальзака, бракувало Скоттові – звязку творів між собою. “...Він не замислювався над тим, щоб звязати одну повість з іншою і таким чином створити цілу історію, кожний розділ якої був би романом, а кожний роман – добою. Звернувши увагу на цей брак звязку... я тієї самої миті уявив собі план, зручний для виконання моєї праці, і саму можливість її здійснення “. Таким принципом звязку, як зазначалося, стала так звана “техніка перехідних персонажів”. Загалом у творах “Людської комедії” діє понад 1000 персонажів, які мандрують з книги в книгу. Це своєрідний світ. Французький письменник Андре Моруа, який тривалий час вивчав творчість Бальзака, писав із цього приводу: “...він залишив нам не тільки велику кількість романів, але й історію цілого суспільства; дійові особи його творів - лікарі, судді, державні діячі, титарі, лихварі, світські дами, куртизанки - переходять з тому в том, що й надає життєздатності та вірогідності створеному ним світу”. Здається, немає такого суспільного типу, якого б Бальзак не описав. Ось як треба тлумачити відомий вислів романіста, що справжнім істориком в “Комедії” є французьке Суспільство, а автор “залишається його секретарем”.

Викладає Бальзак у “Передмові” і свої погляди на людину. Їхньою специфічною рисою є те, що Бальзак, на відміну, наприклад , від Стендаля, не сповідує руссоїстських ідей про “природну доброту людини”. Бальзак заперечує такий підхід: ”Людина не добра і не зла; вона народжується з інстинктами та схильностями; Суспільство не псує її, як вважав Руссо, а вдосконалює, робить кращою; але її прагнення вигоди для себе розвиває її погані схильності”. У цьому криється причина того, що Бальзак, як ми вже зазначали, був консерватором: тільки заборони (католицизм, абсолютизм) можуть виправити тварину на імя Людина. За таких умов не суспільство винне в тому, що мораль багатьох персонажів Бальзака перебуває у стані занепаду, а вони самі. Швидше людина з її індивідуалізмом загрожує суспільству, і тільки те суспільство, яке складається із зіпсованих членів, починає впливати негативно. Провина падає на людський егоїзм.

Бальзак вважав себе не тільки критиком, який бачить навколо себе лише негативне. Він прагнув бути ще й проповідником та моралістом, який описує погане, аби обмежити інстинкти. Окрім того, він зазначає, “у картині, яку я створюю, більше людей добропорядних, ніж тих, які заслуговують на осуд”. І справді, в романах Бальзака є чимало позитивних персонажів у традиційному розумінні цього слова. Найчастіше вони перебувають на периферії оповіді. Це зроблено навмисно, бо, за логікою Бальзака, саме вони беруться безпосередньо з життя, а не є результатом узагальнення й типізації, як головні герої. Причому зовсім необовязково, щоб вони висловлювали лише ті погляди, які подобаються автору. Серед них є й республіканці (Мішель Кретьєн із “Втрачених ілюзій”, герой, який загинув на барикадах, із “Таємниць княгині де Кадіньян” або Нізрон з твору “Селяни”). Незалежно від символів віри, найкращі люди Бальзака ніби сходяться на одному: з метою досягнення моральної досконалості треба обрати критичне ставлення до себе, самодисципліну, наполегливу працю, аби подолати людську слабкість. Саме так живе Співдружність учених і поетів із роману “Втрачені ілюзії”. Його члени – і республіканці Кретьєн, Жіро, Бяншон, і монархіст, дАртез, душа гуртка, своєрідний ідеалізований портрет письменника, - ставляться один до одного з повагою і сповідують культ самовдосконалення. Таким чином, перед Людиною, на думку Бальзака, є два шляхи: перший – легкий, тобто потурання своєму егоїзму, власним інстинктам. Він несе загибель як для індивіда, так і для суспільства. Другий шлях – важкий, це суворе саморегулювання, в якому саме і полягає секрет геніальності.

Структура “Людської комедії”. Структура “Людської комедії” вирізняється гармонією частин. Кожному твору Бальзак призначив особливе місце у складній схемі. Усі романи, повісті, оповідання поділяються на три великих групи: “Етюди про звичаї” (найвагоміша частина епопеї), “Філософські етюди” та “Аналітичні етюди”. Кожна з цих груп виконує свою функцію в розкритті задуму письменника. “Етюди про звичаї” – справжня енциклопедія французького суспільства. Тут зосереджені численні спостереження над побутом і соціальною поведінкою, які складаються в широку панораму. У свою чергу, цей розділ розпадається на 6 підрозділів або сцен: “Сцени приватного життя, “Сцени провінційного життя”, “Сцени паризького життя”, “Сцени військового життя”, “Сцени політичного життя”, “Сцени сільського життя”. У такий спосіб Бальзак охоплює всі найважливіші галузі життєдіяльності.

“Етюди про звичаї”, як і вся “Людська комедія”, мають власний план: кожний підрозділ відповідає певній фазі розвитку людини. Логіка Бальзака в розташуванні текстів була такою: людський організм у своєму розвиткові проходить періоди народження, дитинства, юних років, доби ілюзій та ідеалізму (цей етап символізують “Сцени приватного життя”). Потім настає час зрілих років з їх напруженням пристрастей і вадами, та найвищий ступінь егоїзму (“Сцени провінційного життя”, “Сцени паризького життя”, “Сцени військового життя”). Завершує цикл старість і осмислення прожитого, підсумки, “вечір тривалого дня”, перемога мудрості та моральності (“Сцени сільського життя”).

“Етюди звичаїв” мають служити фундаментом для філософських узагальнень, які письменник робить у “Філософських етюдах”. Саме в них, на думку Бальзака, найяскравіше розкриватиметься той соціальний механізм суспільства, заради якого романіст і розпочав свою велетенську працю. Вивершенням усієї споруди покликані бути “Аналітичні етюди”, які відтворюють життя людини у поєднанні окремого і загального.

Загалом Бальзак закінчив 96 творів із 120 запланованих.

Поетика бальзаківського роману. Художній світ творів Бальзака, як і художній світ кожного великого майстра, можна відгадати за однією фразою. Він складається з гармонійного поєднання різноманітних елементів. Мистецтво романіста знаходиться у тісному, безпосередньому звязку з досягненнями природничих і соціальних наук. Це, зокрема, зумовлює його прискіпливий інтерес до середовища, де відбувається дія творів і яке формує характер дійових осіб. Ось чому в творах Бальзак таку важливу роль відіграють величезні за розміром описи речей, подробиць побуту, деталей, які допомагають розкрити внутрішній світ героїв. Не менш прискіпливо вдивляється письменник в їх обличчя, в одяг, в манеру поводження і мовлення. Ще одна важлива ознака письменницького методу Бальзака – створення типів шляхом “обєднання численних однорідних характерів” ув одному.

Поряд з ретельно розробленими оточенням і типами, художній світ письменника вирізняє надзвичайно висока енергетика, доволі часто похмура і навіть пекельна. Великою мірою такий ефект створюється завдяки використанню романістом особливого методу показу психологічного життя персонажів, який літературознавці охрестили “бальзаківською пристрастю”. ЇЇ ознаками є маніакальний характер, могутня сила, яка знищує врешті-решт її носія. “Чи це скнарість Гранде, чи це розпуста барона Юло, чи це гурманство і маніакальні схильності кузена Понса, чи це кохання Анрієтти де Мордюс, або батьківська любов Горіо - Бальзак неодмінно показує, як почуття, що охоплює цих людей, розростається, неначе жахливий рак, і врешті-решт бере гору над іншими почуттями”(А.Моруа). Ця пристрасть є пружиною, яка надає руху всьому роману.

“Втрачені ілюзії”. “Втрачені ілюзії”, один із шедеврів Бальзака, розповідає про двох друзів. Один із них, на ім’я Люсьєн де Рюбампре, писав поезії, а другий, Давід Сешар, мріяв стати винахідником. У романі Бальзак звертається до однієї зі своїх улюблених тем: поступової втрати молодою людиною власних юнацьких ілюзій. Романіст описує момент становлення її характеру. Це, як на Бальзака, дуже виграшна ситуація для розкриття законів суспільства. У ній, як у краплі води, віддзеркалюється така важлива проблема, яку всім нам доводиться розвязувати рано чи пізно, - вибір шляху в житті. У людини, на думку письменника, є два варіанти: або потурати своїм бажанням - це легко і приємно, але це - загибель, або обмежувати себе – єдиний шанс досягти геніальності.

У романі ми спостерігаємо різні типи втрати ілюзій. Точніше, герої Бальзака розлучаються з різними ілюзіями і роблять з цього неоднакові висновки. Для Люсьєна ілюзії - щирість почуттів і відкритість серця. Тим часом його добрі прагнення молодих років під тиском досвіду перетворюються на практицизм і цинізм.

Щоправда, у Люсьєна цей процес перевтілення відбувається дуже складно і не завершується остаточно: навіть у фіналі роману бальзаківський герой має в собі ще чимало привабливого. Але чим багатша особистість, чим більшого напруження сягає її конфлікт із самою собою та оточенням, тим краще на прикладі її долі можна показати закони світу.

Цей молодий поет символізує суперечливість людської натури. У ньому поєднуються обдарованість і благородство з егоїзмом і готовністю до компромісів. “Однаково легко він переходить від доброго до поганого і від поганого до доброго”, - зазначає письменник. Амбіції Люсьєна непомірні, але характер слабкий. Бальзак описує його як талановитого й безвольного “раба обставин”.

Його життєві успіхи починаються в Ангулемі. Тоді він ще був Люсьєном Шардоном - це прізвище його батька, міського аптекаря. Привабливий юнак захоплюється поезією й отримує запрошення до салону Луїзи де Баржетон, яка вважає себе заступницею мистецтв. Вона збуджує в Люсьєнові смак до успіху і слави, але, опинившись із ним у Парижі, розчаровується в ньому через його провінційність. Після того Люсьєн змушений прокладати собі шлях самотужки.

Вибір між важкою працею і гонитвою за легким успіхом юнакові доводиться зробити в Парижі майже відразу. З одного боку, він знайомиться з членами Співдружності поетів, які сповідують самодисципліну і культ моральної чистоти (“Геній - це терпіння”, каже душа гуртка дАртез). З другого боку, на нього впливає журналіст Етьєн Лусто. Він розкриває бідному провінціалу матеріальну сторону видавництв, газет. Люсьєн опиняється на роздоріжжі: він може жити як благородні духом, але бідні члени Співдружності, або, забувши моральні проблеми, поринути в продажну журналістику і швидко заробити гроші. Характер Люсьєна, пише Бальзак, підштовхує його на другий шлях.

Люсьєн швидко опановує головне правило журналіста-заробітчанина - не боятися торгувати своїм пером. Він підноситься вгору з небезпечною легкістю. Пророцтва членів Співдружності поетів починають збуватися: журналістська непорядність Люсьєна завжди поряд із його непорядністю як людини. Він готовий на все заради слави і ледь не віддає своєї коханої Коралі патронові. Але все-таки не віддає. Щось утримує його від цього ганебного кроку. Деякі його вчинки також свідчать, що він ще не остаточно зіпсована істота, наприклад, не прислухається до поради кинути Коралі і повернутись до Луїзи де Баржетон. Урешті-решт Люсьєн зазнає поразки в столиці, і це його падіння зумовлене залишками чесності у коханні та недосвідченістю в інтригах.

Сучасна людина слабка, стверджує Бальзак образом Люсьєна. Навіть рішення цього героя накласти на себе руки несерйозне: надто легко геній злочинів Вотрен втягує його в нові авантюри. Розплата з собою відкладається до наступного разу (це станеться тільки в романі “Розкоші і злидні куртизанок”).

Якщо Люсьєн утілює непослідовність сучасної людини, то його друг – винахідник-невдаха Давід Сешар – хворий на ідеалізм, хай і прекрасний, але нежиттєздатний. Його ілюзії зовсім іншої природи. Діяльність, якою він займається, дуже корисна для людей. Давід має непогану освіту, благородство душі, талант. Він винаходить дешевий спосіб вироблення паперу, але не може скористатись результатами своєї праці. Герой твору страждає від злигоднів, несправедливості; навіть рідний батько обдурює й експлуатує його. Усі проблеми Давіда пояснюються тим, що хоча він і розуміє реалії життя, але не може їм опиратись. Йому бракує волі, характеру і підприємливості. Він завжди віддає ініціативу людям, морально набагато гіршим за нього, зокрема, братам Куенте. Люсьєн і Давід - протилежні полюси людської природи: або цинізм, або повна непрактичність.

Виходом із такого становища, на думку Бальзака, є тверезий, мужній погляд на життя, своєрідний стоїцизм Співдружності поетів. Члени гуртка добре знають матеріальну сторону світу, але, на відміну від Люсьєна, це не робить їх цинічними. Відрізняються вони і від невдалого винахідника. Важко уявити, щоби хтось із них так легко віддав бодай часточку свого творчого набутку.

Найкраще цей ідеал втілює дАртез, письменник і вчений, якого критики одностайно називають другим “я” Бальзака. Романіст змальовує благородну бідність його кімнати, де є лише те, що потрібно для праці. “Неможливо стати великою людиною маленькою ціною”, - каже дАртез Люсьєнові. Це означає, що треба бути жорстоким до себе в питаннях моралі, пошуків істини і власного стилю в літературі. Спосіб життя Даніеля дАртеза - самотні роздуми і критицизм. Він заробляє лише стільки, скільки треба для руху вперед. Для нього і його друзів ілюзіями є надії на те, що можна досягти щастя суто матеріальними засобами. На їхню думку, як і на думку самого письменника, не буде нічого поганого, якщо людство знайде в собі мужність позбутися таких ілюзій.

Роман “Втрачені ілюзії” - один з найкращих взірців бальзаківського мистецтва. В ньому набувають подальшого розвитку усі принципи письменницького стилю: типізація, спостереження за побутом і звичаями та ін. Коли б постала потреба відшукати в західноєвропейській літературі сторінки, де концентровано проявився би такий прийом, як вплив середовища на героя, то найліпшим був би епізод охолодження почуттів Луїзи де Баржетон і Люсьєна в Парижі.

У “Втрачених ілюзіях” великий романіст зображує широку панораму французької дійсності. Про масштабність задуму письменника свідчить хоча б те, що в творі відображено всі основні класи французького суспільства: провінційне дворянство, паризькі світські салони, діяльність нової буржуазії. Деякі теми Бальзак порушив уперше в світовій літературі і розкрив їх із неперевершеною глибиною. Це, насамперед, світ журналістики, яка постає в романі як безсоромна фабрика продажу думок (такий викривальний підхід Бальзака спричинив тоді багато галасу). Перед читачем проходять описи друкарні, театру, портрети видавців тощо – величезний обсяг життєвого матеріалу, який тільки бальзаківська геніальність здатна подавати в гармонії. Одне слово, в “Людській комедії” роман “Втрачені ілюзії” - “капітальна річ...” - саме так оцінив цей твір сам Бальзак в листі до Е.Ганської.

Завдання і запитання.

1.. Які обставини життя Бальзака впливали на формування його світогляду та естетики?

2. Що повязує Бальзака з Україною?

3. Схарактеризуйте ідею і структуру “Людськоі комедії”.

4. Що таке “техніка перехідних персонажів” і яку роль вона відіграє в композиції епопеї Бальзака?

5. Порівняйте підхід О. де Бальзака і Стендаля до людини. Чим вони відрізняються?

6. Що таке “бальзаківська пристрасть”? Які її ознаки? Які інші ознаки поетики бальзаківського роману ви знаєте?

“Гобсек”

Гроші як головний закон життя. Повість О. де Бальзака “Гобсек” є ключовою для розуміння такої центральної теми усієї творчості письменника, як гроші, їхня роль у суспільному житті та їхня влада над людиною. Головний герой твору лихвар Гобсек висловлює чимало цікавих спостережень з цього приводу. Розглянемо уважніше основні положення його життєвої філософії.

Перша теза Гобсека – відносність усіх цінностей, їхня залежність від оточення. “На світі немає нічого постійного. Існують лише умовності – свої для кожного клімату¹”. Мораль, релігія, самопожертва, альтруїзм – це все пусті слова, за якими ховається інстинкт, який, між іншим, і є чимось постійним і незрушним – інстинкт самозбереження. “В суспільствах європейської цивілізації його називають особистим інтересом”. Саме він визначає основні форми існування людини у суспільстві, головна з яких – двобої егоїзмів. “Ну а щодо звичаїв, - зазначає Гобсек, - то люди скрізь однакові: повсюди точиться боротьба між бідними та багатими, повсюди вона неминуча.” Звідси випливає головний висновок лихваря-філософа – треба у житті спиратися на щось таке, що дасть змогу задовольнити власний егоїзм і керувати егоїзмами інших. І така сила – золото. “Щоб здійснити свої примхи, ми потребуємо часу, засобів і зусиль. Так от, у золоті все це є у зародку, і воно все дає у житті.”

Усвідомивши цей принцип, Гобсек підкоряє своє життя служінню золоту, запроваджує цілу систему самовиховання і в такий спосіб стає одним із справжніх володарів Парижа. З височини відкритого ним філософського принципу він спокійно і з насолодою споглядає усе розмаїття театру життя. “Так от, усі людські пристрасті, розпалені зіткненнями інтересів у вашому нинішньому суспільстві, проходять переді мною, і я влаштовую їм огляд, а сам живу спокійно. Тобто вашу наукову допитливість, своєрідну боротьбу, в якій людина завжди зазнає поразки, я замінюю вивченням усіх потаємних пружин, що рухають людством. Одне слово, я володію світом, не стомлюючи себе, а світ не має наді мною ніякої влади”.

У наведених словах Гобсека не важко помітити і позицію самого автора. Обидва згодні в тому, що гроші оголюють і уособлюють основний людський інстинкт – принцип егоїзму. І герой, і його творець також намагаються зайняти позицію відсторонених спостерігачів на виставі під назвою життя, бо чим іншим, як не низкою картин людських пристрастей, “розпалених зіткненням інтересів”, є велетенський роман-епопея самого Бальзака?

Анатазі де Ресто. Отже, золото є визначальною силою життя. Вплив матеріальних чинників на поводження сучасної людини переконливо доводить доля Анастазі де Ресто, яка живе виключно задля власної насолоди. Вона постає безсовісною істотою, для якої немає нічого святого. Навіть майбутнє власного сина має для неї другорядне значення порівняно з примхами її коханця Максима де Трая. Один із найжахливіших актів “Людської комедії” розігрується на очах Дервіля і Гобсека, коли жінка перевертає постіль щойно померлого чоловіка у пошуках заповіту, аби знищити його і далі пускати по вітру його статок. “Яке видовище постало перед нашими очима! У кімнаті був справжній погром. Графиня стояла посеред розкиданого повсюди одягу небіжчика, паперів, зібганого жужмом ганчіря і розгублено дивилася на нас блискучими очима, розпатлана, з виразом розпачу на обличчі. Страшно було бачити такий хаос біля смертного ложа. Не встиг граф випустити дух, як його дружина повиламувала з письмового столу всі шухляди, порозбивала усі скриньки, порізала портфелі – килим навколо неї був усіяний клаптями паперу та уламками дерева, її зухвалі руки обнишпорили геть усе”. За блискучою зовнішністю світської красуні, твердить Бальзак, ховається розбещена і хтива самиця. Її справжню сутність дуже легко побачити, варто тільки поглянути на її фінансові справи, на її приватне життя, і все приховане стане явним.

Для Гобсека (як, поза сумнівом, і для Бальзака) образ Анатазі де Ресто має символічне значення. Ця світська дама постає уособленням сучасної людини, надто слабкої, егоїстичної, надто розбещеної, аби опиратися спокусам цивілізації. За доказ цього може правити той факт, що композиційно її історія покликана проілюструвати головний принцип ставлення Гобсека до життя – використовуючи різноманітні фінансові важелі, бути водночас режисером і глядачем драми людського життя. Приклад Анастазі де Ресто має на меті довести Дервілю і читачеві, що лихвар (або йому подібні) має абсолютну владу над світом.

Гобсек. Проте чи не перетворюється цей всевладний режисер на ще одного з тих жалюгідних акторів, владою над якими він так пишається? Безумовно, Гобсек – видатна постать. Він знає життя і бачив світ. У нього романтична біографія. “Зморшки його жовтавого лоба зберігали таємниці життєвих випробувань, раптових жахливих подій, несподіваних удач, романтичних пригод, незмірних радощів, голодних днів, розтоптаного кохання, нажитого, втраченого і віднайденого багатства, безлічі випадків, коли життя його було в небезпеці й урятуватися щастило тільки завдяки миттєвим, рішучим заходам, які виправдовувала необхідність”. Гобсек має глибокий аналітичний розум, здатний оцінити рівень особистості інших (наприклад, самого Дервіля або Фанні Мальво). Але, незважаючи на таку виключну обдарованість, Гобсек, як і його жертви, врешті-решт сам є заручником власної жадоби до золота і розігрує ще одну трагікомедію на виставі життя.

Вже на початку повісті ми помічаємо, що йому довелося заплатити надто велику ціну за власну фінансову могутність – його особистість постає чимось потворним і навіть патологічним. Його вік і стать неможливо визначити, він розмовляє “завжди тихим, лагідним голосом” і ніколи не сердиться. Рухи його розмірені, завжди однакові. “Це була людина-автомат, яку щоранку накручували”. Він не відає жалю до інших. “Якщо людяність, спілкування з ближніми вважати релігією, то Гобсек у цьому відношенні був атеїстом”. Імя героя, яке має символічний переклад “Сухоглот”, натякає те, що він не переймається добором засобів у боротьбі з конкурентами і нещадній експлуатації клієнтів. Бальзак знаходить жахаючі, навіть жорстокі порівняння, аби змалювати поводження лихваря зі своїми жертвами: вони іноді “обурювалися, кричали в нестямі – а тоді раптом западала мертва тиша, наче в кухні, коли там ріжуть качку”.

Переконливим свідченням руйнації особистості Гобсека є його непомірна ощадливість і нестримна скнарість. Маючи мільйони, він живе в занедбаній кімнаті, сам ходить по кредиторах, причому пішки, і пишається тим, що сплачує лише 7 франків податків. Торкаючись до золота, він перестає контролювати себе і втрачає весь свій розум. Придбавши дешево фамільні діаманти де Ресто, Гобсек “підхопився на ноги і пустився в танець, приказуючи: “А діаманти в мене! Діаманти тепер мої! Чудові діаманти! Бездоганні діаманти! …” Ця люта радість, це злісне торжество дикуна, що заволодів блискучими камінчиками, змусили мене здригнутись. Я отетерів, заціпенів, “ – здивовано зазначає Дервіль. Кульмінацією жадібності Гобсека є опис його запасів, які знайшов адвокат після смерті старого: гнилі харчові продукти поряд із коштовним посудом, книгами, вазами, картинами; гроші, які лихвар ховав по всій кімнаті.

Розкриваючи драматичний процес деградації Гобсека під тиском власної пристрасті до золота, Бальзак зумів підняти одну з вічних проблем, з якими стикається людство: у своїй повісті великий французький письменник доводить, що культ матеріального і байдужість до моральних проблем нівечить душі людей.

Позитивні герої повісті. Є в повісті й позитивні герої в бальзаківському тлумаченні цього поняття: оповідач Дервіль та його дружина Фанні Мальво, яких вирізняють порядність і чесність. Фанні Мальво становить різкий контраст з Анастазі де Ресто. Недарма Гобсек ставиться до неї шанобливо. Її небагата, але чиста й затишна кімната, атмосфера любові до праці, щирості, душевної чистоти, справжньої доброчесності настільки вразили лихваря, що він вигукнув: “… От із кого вийшла б хороша дружина і мати. Я зіставляв її життя, доброчесне й самотнє, з життям графині, яка, почавши підписувати векселі, неминуче скотиться на саме дно ганьби”. У такий спосіб Бальзак доводить, що не всі сучасні люди обовязково зіпсовані, що деякі з них можуть підійматися до рівня справжнього ідеалу завдяки самодисципліні й обмеженню тваринних інстинктів.

Мистецтво Бальзака-письменника. Скнарість Гобсека має всі ознаки так званої “бальзаківської пристрасті”, головний з яких – маніакальність. Окрім цього, повість дає читачеві змогу побачити й інші важливі ознаки стилю письменника, зокрема такий, як розкриття персонажа у тісному звязку з середовищем, насамперед із речами. Повість “Гобсек” - один із найкращих взірців використання побутової деталі як засобу проникнення у внутрішній світ героїв. Так, опинившись у кімнаті лихваря, Дервіль заглядає в камін і звертає увагу на те, що навіть “взимку головешки … завжди тільки жевріли, поховані під купою попелу.” Саме житло нагадує лігво: дім похмурий і вологий, без подвіря, розташування кімнат нагадує розташування монастирських келій, освітлення погане. Одне слово, важко уявити, що в цьому помешканні живе справжній мільйонер. Проте таке нагромадження негативних вражень в описі виконує характерологічну функцію – у такий спосіб письменник розкриває маніакальну пристрасть до золота. “Дім та його мешканець, - підсумовує автор, - пасували один до одного – як ото скеля та приліплена до неї устриця”.

Варто звернути увагу й на майстерність Бальзака у створенні портретів персонажів. Так, в освітленні Гобсека переважають жовтаві і сріблясті напівтони, складна гра світлотіні. Обличчя лихваря, монументальне і незворушне, автор називає “місячним ликом”. Ця кольорова гама поєднується з дрібними, але надзвичайно чітко виписаними деталями: “гострий ніс, подовбаний на кінчику віспою, скидався на свердлик, а губи були тонкі, як у алхіміків або старих карликів, зображених на картинах Рембрандта і Метсю”. Згадані портретні характеристики також сприяють розкриттю складної вдачі Гобсека і чималою мірою підсилюють навколо нього атмосферу таємниці і пекельності.