Завдання і запитання

1. Чим пояснюється популярність Лонгфелло в американській та світовій літературі?

2. Схарактеризуйте основні ознаки поетичного стилю Лонгфелло.

“Пісня про Гайавату”

Історія твору. “Пісня про Гайавату” (написана і надрукована 1855р.) вважається найкращим твором Генрі Уодсуорта Лонгфелло. Вивчивши фольклор північноамериканських індіанців, він створив епічну поему про легендарні подвиги героя ірокезів Гайавату, що вступив у двобій із силами зла, ворогами індіанців, і здобув перемогу.

Характеризуючи свою поему, Генрі Лонгфелло писав: “Пісня про Гайавату” - це, якщо її можна так назвати, Едда індіанців. Я написав її на основі легенд, розповсюджених серед північно-американських індіанців. В них іде мова про людину дивного походження, яка було послана до них, щоб розчистити їх річки, ліси і риболовні місця і навчити займатися мирним ремеслом. У різних племен він був відомий під різними іменами: Michabou, Chiabo, Manabozo, Tarenaywagon i Hiawatha, що означає - пророк, учитель. У цей старий переказ я вплів і інші цікаві легенди індіанців. Описувані події відбуваються в країні оджибуеїв, на південному березі Верхнього озера, між Мальовничими скелями і Великими пісками”.

Ще одне джерело натхнення Лонгфелло під час створення ним “Пісні про Гайавату” - всесвітньовідомий фінський епос “Калевала”, ритмічну організацію тексту якого американський поет свідомо наслідував у власній поемі. Таке використання формальних прийомів європейських епосів не варто інтерпретувати як плагіат чи нездатність Лонгфелло вигадати щось оригінальне, як це робили деякі недоброзичливі рецензенти одразу після публікації “Пісні”. Мова йде зовсім про інше. Синтез уявлень народів, що знаходилися на “нижчих” рівнях цивілізації, і формального багатства європейського народно-героїчного епосу дали змогу Лонгфелло поєднати речі, на побіжний погляд несумісні: свіжість погляду, властиву міфологічній архаїці, і класичну впорядкованість, яка є результатом багатовікового культурного виховання. Обидва ці елементи в творі Лонгфелло знаходяться в гармонії, що надає творові невмирущої краси.

З іншого боку, звернення до фольклору індіанців само по собі було кроком революційним, який, до речі, далеко не всім сподобався. Одна з бостонських газет писала з приводу публікації “Пісні про Гайавату”: “Нам нічого не залишається, як пошкодувати з приводу того, що наш найвідоміший національний поет не зміг обрати для своєї поеми кращої теми і зупинився на недоумкуватих легендах дикунів-аборигенів”. Сьогодні навіть дивно читати такі відгуки, але тоді, в середині 1850-х рр., більшість американців дивилися на індіанців як на істот нижчого порядку, нездатних відчувати нічого прекрасного. І Лонгфелло, насмілившись не тільки художньо переосмислити індіанський фольклор, а й піднести його до рівня “Едди” і “Калевали”, кинув виклик такими поглядам і об’єктивно став одним з перших американських літераторів, хто примусив своїх співвітчизників замислитися над надзвичайно важливим для американської цивілізації питанням: чи не є доля індіанців, винищених білими колонізаторами, надто високою платнею за поступ американської цивілізації?

Образ Гайавати. Образ Гайавати для Лонгфелло - не “етнографічний” індіанець, а символічне уособлення справжнього мудреця, людини, яка знаходиться в повній гармонії з собою, з природою і всесвітом. Гармонія ця досягається завдяки практичному застосуванню принципів праведного життя, які проповідує Гайавата, учитель не тільки індіанських племен, а й усього людства. Щоб навчитися жити так, треба не так багато, але й не так мало - насамперед налаштувати свої серця відповідним чином, очистити їх, відкрити їх, бо не всі здатні зрозуміти моральне послання поеми, а лише ті, хто

Зберігає в бога віру,

Вірить в те, що у людини

Мусить людяне буть серце

І що в лоні людськім мусять

Бути світлії бажання

І порив до правди щирий…¹

Повага до усього, що живе в світі, і бажання зберегти його в недоторканому вигляді, - ось головний принцип життєвої філософії Гайавати. Звідси та проповідь миру і єднання, яка лунає зі сторінок поеми. Гайавата - дух, народжений із загального примирення усіх народів, зібраних могутнім Гітчі-Маніту. Його подвиги - конкретна позитивна відповідь на запитання Великого Індіанського Владики до своїх дітей:

Я вам дав ліси і звіра,

Я вам дав річки і рибу,

Дав ведмедя та бізона,

Дав оленя та косулю;

Я вам дав бобра й казраку,

Болота наповнив птаством,

Ріки - рибою смачною;

Так чого ж вам, діти, треба?

Нащо сваритесь та б’єтесь?”

Головна риса характеру Гайавати – любовне ставлення до тварин, рослин, людей. Ще хлопчиком, стоячи на порозі свого вігваму, слухає він “шептання лісу,/ плюскіт вод у час прибою//”, і відкриває для себе просту і вічну істину - птахи і тварини є його брати і сестри. “Гайаватині курчата”, “Гайаватині звірята”, - пестливо називає він їх.

Такими самими рідними і близьким є для нього і члени його племені, індіанці інших племен, християни, люди усієї Землі. Служити їм - це закон Бога. Саме цього навчає Гайавату його батько Маджеківіс, Вітер Заходу:

Ти вертайсь тепер додому,

Ти живи серед народу,

Ти борись зо всяким лихом,

Очищай водойми, ріки,

Убивай потвор шкідливих,

Тих от велетнів Вендіго,

Тих отруйних змій, Кенебік, -

Як убив я Міші-Мокву,

Велетенського Ведмедя!

І Гайавата гідним чином виконує настанови батька, прославляючи ім’я людини численними подвигами: він ловить Міші-Наму, велетенського осетра, перемагає Медсінгвона, бога багатства, навчає свій народ писати, карає підступного По-Пак-Ківіса. Завдяки мудрим порадам Гайавати на землях індіанців настає доба миру і процвітання.

Гайавата мудро керує життям не тільки народу, а й своїм власним. Суспільне й індивідуальне у нього не суперечать одне одному, а, навпаки, знаходяться у повній гармонії. Він вміє цінувати прості земні почуття і насолоджуватися ними. Взаємною повагою і навіть сентиментальною ніжністю вирізняються його стосунки з бабусею Нокоміс. Віддане і щире кохання назавжди зв’язує Гайавату з його дружиною Міннегагою. Взагалі-то у світовій літературі немає пророків, щасливих простим людським щастям. Як правило, за пророче покликання людина сплачує повною самотністю і навіть ненавистю оточення. Зовсім по-іншому складається життя Гайавати: жінка, яку він обирає, палко кохає і розуміє його, вона, до того ж, є втіленням жіночої вроди. Відає Гайавата й насолоду суто чоловічої дружби, тієї “вічної спілки/ щирої приязні під час лиха і у радісні години//”. Обидва його друга - музика Чібіябос і велетень Квазінд - є непересічними особистостями, обдарованими різноманітними талантами. Їх об’єднує спільне бажання “зробить життя народів/ І щасливим, і веселим”. Чималу радість знаходить Гайавата і в інших суто земних радощах - у простій фізичній праці, наприклад, будівництві човна.

Не менш людяним постає він і в години лиха, коли жорстокий голод забирає його кохану дружину. Перед нами не могутній непохитний пророк, а простий чоловік, який залишився без своєї подруги:

Сів він, тихий і безмовний,

Біля ложа Міннегаги,

Біля ніг краси-дружини,

Біля ніг, що вже ніколи,

Вже ніколи більш не будуть

Вибігать йому назустріч,

По слідах його не йтимуть.

Затулив лице руками

І сидів сім днів, сім нічок,

Непорушно, як зомлілий,

Геть байдужий, нечутливий

І до мороку і світла.

Отже, Гайавата дуже несхожий на інших пророків і вчителів життя: народ тому поважає Гайавату, не обожнюючи його, що він не над людьми, а серед них; непересічна особистість, він такий самий, як і вони. У цьому й полягає вищий повчальний смисл епічної поеми Лонгфелло, який закликає людство навчитися цінувати в житті найпростіші й найважливіші речі: мир, злагоду, природу, кохання, рідну домівку, друга, посмішку матері і бабусі, радість праці. Саме в цьому щастя, каже поет. І Гайавата - справжній мудрець, бо навчився це не тільки розуміти, а й праведно і правильно жити.

Найповніше його мудрість виражається в тому, як він зустрічає смерть. Перед нами не жахлива агонія чи болісні спроби зупинити останні миті буття, а тихий шляхетний “відліт”. Герой чекає на смерть як людина, що все пізнала в цьому світі і за все цьому світові вдячна: і за радощі, і за болі. Гайавата каже останні теплі слова лісові, птахам, тваринам, своєму народові. І як чудове видіння, розчиняється у пурпуровому тумані, який його поглинає навіки.