Сторінки американської поезії хіх ст.

Трансценденталізм. На середину - другу половину ХІХ ст. припадає розквіт творчості таких найвідоміших американських поетів, як Генрі Уодсуорт Лонгфелло, Уолт Уїтмена та Емілі Діккінсон. Але розповіді про них має передувати виклад основних принципів трансценденталізму - однієї з найоригінальніших філософських течій США. Без знайомства з поглядами її найвідоміших представників - Ралфа Уолдо Емерсона і Генрі Девіда Торо - важко зрозуміти той духовний клімат, в якому американська поезія, принаймні та проповідь нової людини, з якою виступив Уолт Уїтмен, залишиться абсолютно незрозумілою.

Трансценденталізм як філософія визнає за людиною “здібність пізнавати істину інтуїтивно, або шляхом виходу за межі почуттів” (це і є так званий акт трансценденції - звідси походить і назва філософської течії - О.П.). Емерсон чітко розрізняє такі поняття, як “Розуміння”, яке він тлумачить як суто раціональну здібність, і “Розум”, який уособлює надраціональну інтуїцію. У духовних справах саме “Розуму” (тобто інтуїції) він надає перевагу.

Наступний принцип філософії трансценденталізму - підкреслення цілісності людської особистості як найвищої цінності. “Немає нічого святішого за цілісність нашої душі”, - проголосив Емерсон у своїй промові в Гарвардському університеті 1838 р. Він закликає людину довіряти собі, не боятися розвивати власну індивідуальну неповторність, навіть якщо самий факт нашого існування не викликає у більшості людей, які нас оточують, нічого, окрім роздратування. У такий спосіб Емерсон і Торо обгрунтовували нонконформістський спосіб життя, побудований на відмові підкорятися волі більшості, стереотипам юрби, який має таке велике значення для сьогодення. Філософські та поетичні візії Емерсона і, особливо, Торо вплинули на творця нової незалежної Індійської держави Мохатму Ганді, коли той розробляв свої всесвітньовідомі тактики громадянської непокори - ненасильницькі засоби опору британським колонізаторам, а також на ідеолога американського руху за громадянські права в США Мартіна Лютера Кінга.

Нонконформістськими були й релігійні погляди трансценденталістів. Емерсон, зокрема, наголошував на тому, що пізнання Бога є насамперед шляхом інтуїтивного внутрішнього досвіду, а не повторюванням вже готових, успадкованих від традицій правил та ритуалів. Людина має право, казав він, і повинна йти до Бога (якого він називає Над-Душею) власним оригінальним шляхом, відкидаючи будь-які авторитети.

Багато з того, що було “символом віри” трансценденталістів, його теоретики “запозичили” у філософів Просвітництва. Розвиваючи їхні погляди, Емерсон і Торо вірили, що природа є тією силою, що може облагородити людський дух, зіпсований впливом індустріальної цивілізації. Обидва американських мислителя й поета закликали тікати з великих міст і жити в лісах (саме такий експеримент і “поставив на собі” Торо, який протягом двох років наодинці з дикою природою власноруч забезпечував усі власні життєві потреби). Вони гостро критикували комерціалізацію американської культури, кажучи, що життя, цілком присвячене бізнесу, - порожнє марнування часу.

Одне слово, трансценденталісти, з їхньої довірою до людини як істоти, що має слідувати законам природи, з їхнім культом органічного, спонтанного життя, з їхнім визнанням права кожного на унікальний, властивий тільки йому шлях до Бога, уособлюють бунтівничу природу, творчість, невмирущий нонконформізм і гуманізм американського характеру. Вони були справжніми духовними революціонерами, які відкрили нові необмежені обрії творчості, свободи і пізнання.

Емілі Діккінсон. Емілі Діккінсон (1830-1886) була однією з найоригінальніших романтичних поетес ХІХ століття. Важко уявити іншу постать, яка була б більш несумісною з духом доби, ніж вона. Її поезії і спосіб життя не мали нічого спільного з суєтою і галасом, які супроводжували народження великої індустріальної Америки. Гонитві за успіхом, грішми і розвагами, вона, як справжній романтик, протиставляла культ самоти, самоцінний індивідуальний світ, витонченість почуттів. Майже все життя, за винятком нетривалих подорожей до Бостона, столиці США та інших міст, вона провела в своєму рідному містечку Амхерсті, в стінах батьківської домівки. Там вона писала свої поезії й листи друзям, спостерігаючи життя міста з вікна спальні. Для мешканців Амхерста Емілі Діккінсон була лише ексцентричною жінкою, яка завжди в білій сукні, мов привід, легко і нечутно ходила по саду й будинку. Навіть найближчі знайомі не здогадувалися про глибину й оригінальність її почуттів і думок. Тільки після смерті Емілі родичі знайшли близько 1800 поетичних шедеврів, охайно перев’язаних, - яскраве свідчення напруженої роботи її духу. За життя Емілі Діккінсон було надруковано лише 8 поезій. Перша збірка поетеси побачила світ 1890 р., але тоді критики не дуже доброзичливо відгукнулись про творчість Емілі. Повне зібрання творів поетеси побачило світ тільки 1955 р. Велика самітниця з Амхерста посіла належне місце поряд з Е.По та У.Уїтменом.

Мабуть, найкраще описала те, що сталося з нею, сама поетеса:

Цей лист - до світу, що мені

не слав своїх листів -

Природа - вилита в слова

Величні і прості -

Кладу своє послання до

Незримої руки.

Любові заради - мене не судіть

суворо земляки.

(Переклад Олександра Гриценка).

Творчість Е. Діккінсон - один з останніх і найоригінальніших спалахів американського - ширше - англомовного романтизму ХІХ ст. В її творчості відбилися такі суто романтичні теми, як непоправний розлад між духом і буттям, великий біль від того, що всесвітня гармонія - тільки мрія. Головні ж теми поетеси - любов, смерть, природа, безсмертя і краса. Гама настроїв у її поезіях має дуже широкий спектр: від меланхолії до захвату, від туги до екстазу. Прагнучи точніше змалювати відтінки почуттів, вона нерідко ламає ритмічний малюнок поетичної мови, вживає несподівані рими й образи, дуже насичені емоційно. Часто рядки нагадують гноми (гнома - жанр афористики, короткий вислів повчально-філософського змісту). У поезіях невеликого розміру вона вправно використовує виражальні засоби мови; через що Е.Діккінсон може вважатися попередницею сучасної поезії.

Завдання і запитання.

1. Розкрийте основні принципи філософії трансценденталізму. У чому полягає значення ідей Емерсона і Торо для сучасної культури?

2. Яке місце посідає Е.Діккінсон в американській поезії ХІХ і ХХ ст.?

Генрі Уодсуорт Лонгфелло (1807-1882)

Біографія. Генрі Уодсуорт Лонгфелло, один з найпопулярніших американських поетів ХІХ ст., народився у місті Портленд (Мейн), в освіченій родині з міцними традиціями. Предки обох його батьків були серед перших переселенців, які ще на початку ХVII ст. прибули до Америки у пошуках щасливішого життя і релігійної свободи.

Усе в дитинстві Генрі Лонгфелло сприяло тому, щоб він став поетом. Його мати захоплювалася віршами й природою і прищепила йому романтичні смаки та любов до літератури. Дуже рано (у трирічному віці) розпочалося навчання хлопчика, і одразу виявилися його непересічні здібності до іноземних мов і красного письменства. Він багато читав і з великим задоволенням разом зі своїми трьома братами й чотирма сестрами проводив вільний час, спостерігаючи за напруженим і мальовничим життям рідного портового міста. Ці незабутні враження він поклав в основу однієї з найвідоміших своїх поезій “Моя втрачена юнь” (1855 р.).

Ще підлітком Лонгфелло почав писати і друкувати прозу й вірші у місцевих періодичних виданнях. Цю практику він не припиняє і в коледжі, де навчається разом із ще одним відомими американським письменником Н.Готорном. Безперечно, перші спроби Лонгфелло не були оригінальними і поки ще надто нагадували твори його попередників У.К.Брайєнта та В.Ірвінга, проте вони відіграли важливу роль у становленні Лонгфелло як творчої особистості: у такий спосіб він набув потрібного досвіду і довів собі й іншим, що його справжнє покликання - красне письменство. “Я усією душею хочу віддатися літературі, - писав Лонгфелло батькові 1825 р., наприкінці курсу в коледжі. - Кожна моя думка прикута тільки до неї”.

Отримання університетського диплому надало Лонгфелло нові можливості вдосконалити мовну та літературну підготовку. У коледжі, який він щойно закінчив, було започатковано викладання сучасних мов, а його, як одного з найкращих випускників із великою філологічною обдарованістю, було вирішено не тільки залишити на кафедрі для викладацької роботи, а й відправити на три роки до Європи для продовження освіти. У період 1826 -1829 рр. він інтенсивно вивчає французьку, іспанську та італійську; читає пам’ятки європейської літератури (як давньої, так і сучасної) в першоджерелах, особисто знайомиться із всесвітньовідомими літераторами. Повернувшись до батьківщини, Лонгфелло віддається викладанню мов. Хоча йому бракує часу для того, щоб писати літературні твори, 1833 р. він публікує кілька книг подорожніх записок.

1834 р. Лонгфелло одержує запрошення до Гарварду, де стає професором літератури і вдруге відбуває до Європи. Під час перебування в Голландії помирає його перша дружина, з якою він уклав шлюб ще 1831 р. Молодий письменник і викладач відчуває гострий біль і самотність: “Втрата великої надії схожа на захід сонця, - пише він. - Уся краса нашого життя померла. Тіні сутінків оточують нас, а увесь світ - тільки сумний відблиск, тобто ще одна, густіша, тінь. З нетерпінням чекаємо ми на прихід самотньої ночі. Душа замикається в собі. Потім з’являються зірки, і темрява поглинає нас”. Виснажений стражданням, Лонгфелло поспішає до Гейдельберга, і там, аби забутися, поринає в книги.

1836 р. Лонгфелло знову в США, де до 1854 р. викладає в Гарварді. Він ставиться до своєї справи відповідально і сумлінно. Студенти і колеги поважають його як одного з найкращих професорів і знавців мов. Він оселяється у будинку, в якому колись був розташований штаб Джорджа Вашінгтона за часів війни за незалежність США. Але, незважаючи на ці безперечні свідчення успіхів на педагогічній ниві, Лонгфелло не почувається щасливим, бо повсякденна університетська рутина забирає у нього час, потрібний для літературної творчості. Тільки 1854 р. він залишає професорську посаду і цілком віддається літературі.

Такий крок був підготовлений поступовим зміцненням письменницької репутації Лонгфелло. 1839 р. він видає напівавтобіографічний двотомний роман “Гіперіон”, який відображає авторські думки і переживання під час його другого перебування в Європі. Ще одна його книга, яка побачила світ того ж року і принесла йому певний успіх, - збірка поезій “Голоси ночі”. До неї він включив свої юнацькі вірші, а також вісім нових, які переконливо доводять непересічний, оригінальний талант Лонгфелло-лірика. Такий вірш з цієї книги, як “Гімн Ночі”, який оспівує цю частину доби як найкращий час для складних і драматичних переживань, як момент самозаглиблення, є одним з найдосконаліших у доробку поета.

1842 р. був надрукований том “Балад та інших поезій”, а також “Пісні про рабство”. Остання збірка посідає окреме місце у творчості Лонгфелло. Для нього не було типовим цікавитися політичним життям і писати злободенну поезію. Його вабили, так би мовити, “вічні теми”: кохання, природа, культура тощо. Але цього разу він відступив від своїх правил і різко висловився проти такого жахливого явища американського життя, як рабство. Безпосереднім поштовхом для написання цих віршів стала його чергова подорож до Європи. Повернення до США зі Старого світу примусило поета по-новому поглянути на внутрішні справи країни і гостро відчути несправедливість стану речей в американському суспільстві.

Протягом 1845 - 55 рр. Лонгфелло працює напружено і створює найзначніші й найдосконаліші твори: виходять з друку ще одна збірка поезій “Дзвіниці Брюгге”(1845), романтична поема “Еванджеліна” (1847), “Пісня про Гайавату” (1855) та ін. 1858 р. Лонгфелло видає поему “Залицяння Майлза Сендіша”.

На початку 1860-х рр. матеріальне і сімейне становище Лонгфелло було міцним, і його щастю ніби нічого не загрожувало, але 1861 р. нове лихо спіткало його другу дружину: вона згоріла живцем у бібліотеці власного будинку через необережне поводження з вогнем. Цю втрату поет переніс із стоїчною мужністю, жодним словом або жестом не виказавши свого болю. Тільки після його смерті в архіві письменника родичі знайшли сонет “Сніговий хрест”, написаний 1879 р., тобто через вісімнадцять років після цієї жахливої події. У ньому Лонгфелло оплакував передчасну смерть коханої жінки, матері його дітей.

Щоб якось забутися і вгамувати біль, Лонгфелло розпочинає переклад “Божественної комедії” Данте, чия історія кохання до Беатріче, безперечно, нагадувала йому власну долю. Кілька років тривала робота над цим грандіозним проектом, який було завершено і видано 1867 р. В усьому англомовному світі переклад поеми Данте, виконаний Лонгфелло, і досі вважається одним з найкращих.