Стефан Малларме

Митець-споглядач Вічності. Стефан Малларме є однією з ключових постатей в історії французької й світової поезії кінця ХІХ–ХХст. Його називають Метром?? символізму, зважаючи на його внесок у розробку символістського розуміння мистецтва. Проте сам він??+ не вважав себе причетним до жодної школи або угруповання. “Для мене становище поета в суспільстві, яке не дає йому вижити,– проголошував Маларме, – це становище людини, яка усамітнюється від усіх для того, щоб створити власну гробницю. Якщо і виникло ставлення до мене як до лідера школи, це насамперед тому, що мене завжди вабили ідеї молодих людей і, ясна річ, мене цікавило, що незвичайного принесли ці нові прибульці. У глибинах душі я самітник і вважаю, що поезія створена для розкошування освіченого суспільства, де залишилося місце для слави, розуміння про яку люди, здається, втратили”. Наведені слова Малларме датуються 1891 р. В них –точнийопис не тільки зіграної ним ролі в символістському русі, а й формула життя, кожна мить якого підкорялася пошуку Ідеалу. На відміну від Бодлера, Верлена і Рембо, він??+ нехтував авантюрами, намагався уникати подій??. У листі до Верлена він зазначив: “Ось і все моє життя, позбавлене цікавих історій, котрі смакують масові газети, роблячи з мене великого оригінала: я вдивляюсь – і нічого не бачу, крім повсякденних справ, хіба що внутрішні радощі й розчарування”. Справжня біографія Малларме внутрішня – це напружена робота духу в пошуках нової поетичної свідомості та шляхів реформування поетичної мови, цілковита відданість служінню Слову.

Як і багато інших митців другої половини ХІХ ст., Малларме вирізнявся песимістичним ставленням до світу. Причини цього слід шукати в його сумному дитинстві. Стефан Малларме народився в Парижі 1842 р. Коли хлопчикові виповнилось п’ять років, померла його мати. Вихователькою Малларме стала бабуся. Він змінив декілька пансіонів та ліцеїв, але в жодному з них не почувався затишно. Душевний комфорт він знаходив лише під час читання і писання віршів у романтичному дусі. Це захоплення літературою викликало незадоволення батька, який писав до бабусі й дідуся Стефана: “Ви побачите, що Ваш онук мріє про поезію і захоплюється Віктором Гюго, зовсім не класиком. Ця сумна обставина не сприяє його вихованню”.

Смерть ще однієї близької людини мала значний вплив на становлення особистості юнака – коли Малларме виповнилося 15 років, пішла з життя його молодша сестра. Ця трагічна подія визначила зміну поетичних інтересів Малларме: відтепер його цікавить смерть, фізичний занепад та інші похмурі теми. У той самий час розпочинається ??(період) захоплення творчістю Бодлера, який стає одним із кумирів юного митця. Не менше шанованими тоді для нього були й поети-парнасці. Еммануель Дезессар, молодий викладач літератури в ліцеї, де навчався Малларме, порадив йому прочитати вірші Леконта де Ліля, Банвіля і Готьє. Від них він успадкував культ майстерності, розуміння життя як самотнього подвигу, присвяченого Мистецтву заради нього самого.

“У ту добу, коли я розпочинав, поетові неможливо було жити виключно власним мистецтвом, навіть сильно приземливши його…” З цих причин Малларме вимушений був знайти такий спосіб заробляти собі на хліб, який залишав би йому час для шукання Ідеалу. Таким компромісом стала англійська мова, яку він вивчив, щоб читати улюбленого Едгара По, і яка згодом перетворилась на професію. Протягом багатьох років він??+ вчителює у провінційних і паризьких навчальних закладах. Нерідко нелегка праця на педагогічній ниві заважає йому творити і думати. Невдячні учні кепкують з дивака-вчителя, проте, незважаючи на всі перешкоди, Малларме продовжує писати. Вдосконалити свою мовну підготовку Малларме?? зміг під час перебування в Англії, куди відбув всупереч волі батька 1863 р. Того ж самого року він одружився з Марією Жерар, яка перед тим працювала німецькою гувернанткою у заможній французькій родині. У листопаді 1864 р. в подружжя народилася донька Женевьєва.

Поетичні твори Малларме виходять друком на початку 1860-х рр. Публікація в першому випуску “Сучасного Парнасу” 1866 р. таких віршів, як “Вікна”, “Квіти”, “Жах”, “Блакить”, “Літня осмута”, “Морський вітер”, засвідчили зрілість і майстерність молодого поета. Знаменною подією в його письменницькій біографії стала робота над перекладами французькою мовою віршів, оповідань, есе Едгара По. Малларме був настільки вражений оригінальністю художнього світу та новим розумінням поезії творця “Крука”, що його постать посіла гідне місце у пантеоні “святих” поряд із постаттю Ш. Бодлера (сонети “Надгробок Едгара По”, “Надгробок Бодлера”).

Усередині 1860-х рр. Малларме працює над поемою “Іродіада”, в основу якої покладено біблійну історію про загибель Іоанна Хрестителя. Творчий процес відбувався болісно й тяжко. “Я щойно прожив жахливий рік, – пише він у листі до свого друга Казаліса. – Моя Думка виснажена і звузилася до чистої Концепції. Усі страждання, які внаслідок цієї тривалої агонії перенесла моя істота, не піддаються опису, але, на щастя, я цілком мертвий … я тепер безликий”. Малларме проходить фазу психологічної й творчої кризи, яка примушує його перервати роботу над “Іродіадою”. До цього твору Малларме повертався??(час) протягом усього життя, але він так і залишився незакінченим.

1865 р. Малларме створює еклогу “Полудень Фавна”, головною темою якої є неможливість встановити межу між сном і реальністю. Знаковою подією в мистецтві стали ілюстрації до першого видання цієї поеми 1876 р., виконані?? Едуардом Мане. Французький композитор Клод Дебюссі пише музичний твір “Прелюдія до “Полудня Фавна””, який вважається класичним прикладом символізму в музиці. 1912 р. на музику Дебюссі було поставлено балет, в якому роль фавна станцював В.Ніжінський. ??

1869 р. Малларме пише незвичайний твір – поему в прозі “Ігітур, або шаленство Ельбенона”. Вона “розповідає” про своєрідну духовну смерть поета, перейнятого жагою Абсолюту, хворобою Ідеалу. Як зазначають критики, ““Ігітур” – це сам дух, який намагається відтворити себе таким, яким він є. Ідучи сходами в глибини людського розуму, він дістається до суті речей і намагається стати чистою ідеєю, прагнучи досягти тієї межі, коли минуле захоплює майбутнє, і хоче злитися з биттям життя, аби в такий спосіб витіснити з нього усе випадкове” (П.Брюнель).

Переїзд Малларме до Парижа в 1871 р. дає йому змогу особисто познайомитись із багатьма французьким письменниками й поетами: з Т. де Банвілем, П. Верленом, Г. Каном, Е.Золя, Е.Мане та ін. Час від часу, аби заробити гроші, він публікує навчальні книжки “Англійські слова”, “Стародавні боги” або навіть береться видавати газету. Проте головним для Малларме залишається Творчість, нова поетична мова.

Крім писання поетичних творів, одним зі шляхів до Абсолюту стало створення гуртка обраних, які мали звичку зустрічатися в квартирі Малларме. Оселя поета перетворилась на центр інтелектуального й художнього життя Франції – на салон, у якому щовівторка збиралися талановиті літератори. Розмови там точилися навколо найактуальніших проблем мистецтва. У такий спосіб відбувалась розробка теорії модернізму, а сам Малларме набув статусу “Метру символізму”, чиї думки, твердження, оцінки користувались незаперечним авторитетом і сприймались, як вирок??. “Середнього зросту, міцної й пропорційної статури, він залишався струнким, без худорби; він вирізнявся якоюсь коректністю в усіх рухах, якоюсь розміряною й витонченою грацією. У нього не було важкуватості, у виразі обличчя прочитувалась напружена одухотвореність – напружена, але спокійна і полегшена вишуканістю,” – виразив захоплення постаттю Малларме Рене Гіль.

Малларме ніколи не дбав про славу, але вона сама знайшла його всередині 1880-х рр., коли набирав обертів рух символізму. 1884 р. Верлен вміщує етюд про Малларме у відомій збірці есе “Прокляті поети”. Того самого року Гюїсманс присвячує йому декілька сторінок у романі “Навпаки”, на що Малларме відповідає поезією “Проза для дез Ессента”. Про Малларме починають писати газети, його постать оточують легенди й анекдоти. Але галас і відомість не примушують його змінити спосіб життя – він залишається самотнім зосередженим шукачем Абсолюту. “Слава! Я з усією очевидністю спізнав її тільки вчора, і мене більше не зацікавить ніщо з так кимось названого”.

У своєму останньому творі “Кинутий жереб ніколи не скасує випадку” (1897 р.) Малларме продовжує експериментувати. Він розробляє музичні форми вірша (поєднує верлібр і поезію в прозі), друкує текст на двосторінкових розворотах, набирає слова й словосполучення різними шрифтами, підкреслюючи нерозривну єдність смислу і звуку і підсилюючи багатозначність художніх смислів твору.

Помер поет 1898 р. Його фізичне (земне) життя було лише приводом для життя духовного – для написання Великої Книги, над якою він працював протягом десятиліть і яку так не закінчив. Поетичні твори, що вийшли з-під його пера, він вважав фрагментами, уламками цієї Великої Книги. “Я завжди мріяв про щось, – підсумував свій досвід Малларме. – Подібно до неспокійного алхіміка, я був готовий спалити, не рахуючись зі своїм марнославством і незручностями, усе своє рухоме і нерухоме майно, аби підкинути дров до вогнища Великого Творіння. Якого? Важко сказати – просто багатотомної книги, книги, яка була б вибудованою і продуманою, а не збіркою випадкових думок, хай навіть і блискучих. Я піду далі і скажу: Книги; переконаний, що врешті-решт існує лише єдина, яка мимоволі спокушає будь-кого, хто її пише, навіть геніїв. У подібному орфічному поясненні Землі і в цій по суті літературній грі – головне покликання поета, тому що ритм його книги, безособистісної й живої, відбитий навіть у нумерації сторінок, співставляється?? з рівняннями тієї самої Мрії, тієї самої Оди”.

Поезія – мова для обраних. Хоча творчий доробок Ст.Малларме невеликий (увесь він вміщується в одну негрубу?? книгу), його внесок у розвиток мистецтва слова вражає своєю масштабністю. Творчість Малларме поділяється на два етапи. Перший період загалом вкладається в 60-ті роки. Тоді Малларме перебував під впливом поетів-романтиків і ще більше парнасців. Від останніх у його ранніх віршах – захоплення пластичною виразністю предметно-чуттєвих образів, схильність до жанру сонета та ін. Центр другого періоду – 80-ті рр., коли Малларме переосмислює природу поезії. Його ідеї стають ядром естетики не тільки символістів, а й багатьох інших представників модернізму кінця ХІХ – ХХ ст.

“Поезія, – стверджував Малларме, – є вираженням через людське мовлення, яке відтворює сутнісний ритм світу, таємничого смислу всіх граней людського буття. Вона перетворює нашу повсякденність на реальність і становить єдине духовне завдання”. Він критикує вчителів своєї молодості, “парнасців”??, за те, що вони намагалися представити речі об’єктивно. Він закликає до розпредметнення?? і розречевлення матерії, до “підміни її іншою “матерією”, що відтворюється свідомістю як креативним первнем, генієм митця” (Д.Наливайко). “Споглядання речей і явлення образу з народжених під час цього споглядання марення – ось пісня, – стверджує Малларме. – Парнасці ж беруть річ цілком і показують її, через це їм бракує таємниці; вони позбавляють людину чудової радості – усвідомлення, що вона творить. Назвати предмет – означає знищити три чверті насолоди від вірша, який з’являється на світ для поступового вгадування, навіяти смисл – ось ідеал. Досконале застосування таємниці і є символ: потроху пригадувати предмет, і виявити при цьому стан своєї душі за допомогою послідовних розгадок”.

Одним з основних засобів розречевлення реальності у Малларме стає незвичайне використання поетичної мови. “Вірші творяться не з ідей, їх творять зі слів,” – проголошує він. Цей афоризм слід розуміти як визнання за мовою статусу “матерії”, з якої створюється новий духовний світ, паралельний і вищий за світ реальний. На думку відомого українського літературознавця Д.Наливайка, “Малларме мобілізує приховані ресурси мови й не зупиняється перед сміливими зміщеннями у слововжитку, чим долається інерція сприйняття художнього тексту, стимулюється активність реципієнта (читача – О.В.), який втягується у співтворчість. При цьому поетична стратегія полягає у знятті граней між предметами й станами та передчуваннями, між речами й абстракціями, відчутним і невідчутним, метафізичним у прямому значенні цього слова”.

На думку Малларме, найвище покликання людини – пошук Таємниці, чогось вічного, постійного, яке відкривається пророкам як озаріння??. Цю Істину треба захищати від пересічних людей системою спеціальних перешкод: шлях до неї можна показувати тільки обраним (жерцям, пророкам, Поетам??, містагогам) і тільки у вигляді зашифрованої карти (вірша), вміння читати яку є сакральним знанням. Поезія є магічним мистецтвом, за допомогою якого можна наблизитись до Таємниці, щоправда жоден?? текст, записаний природною мовою, завжди буде далеко неточним і неповним її відбитком. Тут Поезії ще тільки доведеться досягти рівня закритості, явлений?? у Музиці – її мова настільки складна, що невтаємничені не можуть підібрати ключів для її розуміння. З погляду Малларме, ідеал Поезії – старовинні езотеричні тексти містиків або єгипетські ієрогліфи. Смисли, виражені в поетичному творі, не перекладаються іноземними мовами, а також і тією самою мовою, якою написано твір. Найважливіше в Поезії – не думки і слова, а мовчання. Під останнім слід розуміти інтуїтивне знання про те, про що ми не наважуємось сказати, тобто про Таємницю. Поетичний текст, символ лише натякають на неї, а не називають її прямо.

Зміненими порівняно з попередньою поетичною традицією постають у Малларме міф і метафора. Він відкидає розуміння міфу як історії, що розповідається, як постійного смислового ядра, що, хоча і зазнає варіацій під час подальших обробок, але легко впізнається. Поет використовує міф як відображення складних станів душі (як своєї, так і читача), мінливих, рухомих, неясних. В основі поезій Малларме – не сюжетні кістяки старовинних міфів, а алюзії (натяки) на них. Єгипетська, давньогрецька, християнська міфологія постає??ють як криптограма (шифровка), розгадка якої гарантує суттєве смислове збагачення першоджерел. Аналогічних перевтілень зазнає у Малларме й метафора. Нерідко становлячи смислову основу вірша, вона виражена неявно – читачеві доводиться дешифрувати її, “відчищаючи” від нашарувань алюзій. До того ж, міф і метафора у Малларме оточені феєрверком синестетичних образів, які створюють додаткове смислове й емоційне напруження, штовхаючи читача до “додумування” значення твору, до со-творчості?? разом з Поетом заради відкриття Вищої Таємниці, що надає поетичній мові Малларме магічних якостей.