3. Технології загальносистемного політичного процесу. Політичні суб’єкти та інтереси.

До числа суб'єктів політики належить кожен, хто так або інакше, прямо чи опосередковано бере участь у політичному житті. Ними можуть бути громадянин та організація, суспільний клас і партія, етнос і держава. Існує думка, що суб'єктами політики є лише активні її учасники, які свідомо висувають політичні цілі й ведуть боротьбу за їх досягнення. Така позиція, по суті справи, обмежує коло суб'єктів політики лише політичними інститутами, елітами й лідерами, залишаючи поза його межами абсолютну більшість рядових виборців, особливо тих, хто з різних причин узагалі не бере участі в голосуванні. Проте й у такій неучасті проявляється політична суб'єктність громадян, яка може полягати в пасивній протидії офіційно здійснюваній політиці.

Від участі в політиці у будь-яких її формах не може відмовитися ніхто. По досягненні певного виборчого віку кожний громадянин так чи інакше стає її суб'єктом. Інша справа — ступінь участі в політиці, наділення владними повноваженнями. Вона може коливатися в межах від рядового виборця до

наділеного величезними повноваженнями глави держави. В англійській політичній мові слово «суб'єкт» (subject) стосовно політики не вживається, оскільки там воно позначає підданого. Натомість використовується слово «актор» (actor), що латинською мовою означає «діяч». Робиться це за аналогією політики з театральною сценою, на якій кожен із учасників грає свою роль. Причому такими акторами як учасниками політики є не тільки індивіди, а й різні групи людей і політичні інститути. Знання про суб'єкти політики істотно поглиблює їх класифікація, здійснювана за різними ознаками. Найвідомі-шою в західній політології є класифікація суб'єктів політики («політичних індивідів») залежно від ступеня свідомості участі людей у політиці, запропонована відомим американським політологом Г. Алмондом. За цією ознакою виокремлюються три ступені свідомості участі в політиці: цілком безсвідома, стихійна участь у політиці; участь напівсвідома — розуміння сенсу ролей за безперечного підпорядкування їм як чомусь наперед заданому, безспірному; цілком свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів та цінностей. Відповідно виокремлюються три типи суб'єктів політики. Перший тип називають паройкіальним (від грецьк. «пара» — навколо та «ойкос» — дім, господарство). Цей тип суб'єктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як чіткого та спеціалізованого утворення. Другий тип — це суб'єкт-підданий, для якого характерним є свідоме виконання наказу, обов'язку. Представники цього типу можуть усвідомлювати значення багатьох

управлінських ролей, проте не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на політичну систему. Нарешті, третій тип політичних суб'єктів — це учасник, або партисипант (від франц. participant — учасник). Це найактивніший і найсвідоміший суб'єкт політики, що формує низку спеціальних ставлень до політичних інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати. У російській та українській політологічній літературі набула поширення класифікація суб'єктів політики за характером і місцем, яке вони посідають у суспільній структурі. За цією ознакою виокремлюються три групи суб'єктів політики: соціальні, інституціональні та функціональні. Група інтересів— це свідоме об'єднання людей на ґрунті спільності потреб та інтересів, що прагне впливати на владу задля відображення своїх інтересів у курсах державної політики. Групи інтересів — це переважно добровільні організації різного спрямування (професійні, молодіжні, феміністські, релігійні, культурні тощо), які мають значну автономію. Такі організації, не претендуючи на політичну владу, прагнуть впливати на неї для забезпечення своїх специфічних інтересів.

Групи тиску — це об'єднання громадян, які безпосередньо не борються за владу, але наполягають на врахуванні своїх інтересів при здійсненні політики (профспілки, підприємницькі об'єднання тощо).

Західні політологи під групами інтересів розуміють саме ті, вторинні утворення, що виявляють політичну активність, репрезентуючи й захищаючи певні інтереси за допомогою різноманітних акцій тиску. Попри помітні відмінності між різними видами груп інтересів і груп тиску, можна констатувати, що вони орієнтуються переважно на однакові напрями та способи впливу.

Основними напрямами їх діяльності є:

— вплив під час виборчих кампаній;

— вплив на законодавчий процес;

— вплив на кадрові питання;

— вплив на прийняття й виконання управлінських рішень;

— вплив на суд і судові рішення.

Найчастіше використовують такі безпосередні способи взаємодії з владними структурами:

— особисте послання політичному лідерові (главі держави) або верховному органові правління;

— забезпечення собі безпосереднього представництва у правлячій еліті;

— контакти між елітами, використання персональних знайомств і зв'язків з людьми при владі;

— вплив через бюрократичний (адміністративний) апарат.

— лобі (неформальні кулуарні об'єднання високооплачуваних представників або агентів груп, які чинять тиск на владні структури, використовуючи політичні, економічні, ідейно-психологічні засоби).

Поряд із прямим впливом застосовують і непрямий тиск, діючи через партії або через громадську думку, яка формується за допомогою засобів масової інформації.

Якщо охарактеризовані раніше способи для певних груп є недостатніми або неефективними, вони вдаються до масових акцій протесту (демонстрацій, пікетувань, страйків). Якщо ж влада і далі продовжує ігнорувати їхні вимоги, це може спричинити збройні конфлікти, повстання, революції.

Політологи виділяють такі основні чинники, що визначають впливовість зацікавлених груп:

— тип політичного режиму;

— рівень легітимності групи, що заявляє про свої вимоги;

— здатність групи застосувати певні санкції;

— ресурси, які має група (фінансове становище, рівень організованості, кількість членів).

Розрізняють наступні стадії політичного процесу:

• конституювання, утворення політичної системи;

• відтворення компонентів і ознак даної системи;

• ухвалення і виконання політико-управлінських рішень;

• контроль функціонування і напрями розвитку політичної системи.

Основні стадії політичного процесу виражають динаміку розвитку політичної системи, внаслідок чого в ній відбуваються зміни і перетворення. Тому в кожному новому циклі політична система не копіює себе, а збагатив новими сторонами і властивостями (наприклад, поява виборчої системи або нового законодавства, політичних блоків, партій і т.д.), в ній відбуваються політичні зміни. Але головні процес все ж таки - повторення на новий лад того, що існувало раніше - само відтворювання. На стадії відтворювання політичної системи повторюються і закріплюються, видозмінюються і обновляються історичний тип політичної системи, її класова природа, зв'язки з іншими підсистемами суспільства. Відтворюються політичні відносини і інститути, політичні норми і цінності, символи, мова. Відтворюються самі учасники політичного процесу як виразники певних політичних позицій, носії відповідних поглядів, виконавці тих або інших політичних ролей.Контроль функціонування і розвитку політичної системи досягається шляхом попередження і усунення відхилень поведінки частин політичної системи і учасників політичного процесу від орієнтиріві стандартів діяльності, що задаються.

4. Співвідношення революційного та реформаційного процесів

Революционный процесс - развитие общества от предыдущей общественно-экономической формации к последующей, в которой степень обобществления хотя бы одного элемента общественного производства - трудящихся и их рабочей силы, средств производства и предметов потребления выше, чем в предыдущей (например, движение от капитализмаксоциализмуили от социализма ккоммунизму). Обратное движение - от последующей формации к предыдущей - есть контрреволюционный процесс. Отсюдареволюция- относительно быстрый переход от предыдущей формации к последующей, аконтрреволюция- относительно быстрый переход от последующей формации к предыдущей.

В зарубежной и отечественной историко-научной литературе сложилась традиция, идущая от Р. Мертона, в рамках которой процесс становления нововременной науки связывается с Реформационными процессами. В работе «Наука, техника и общество в Англии XVII столетия» Р.Мертон выступил против концепции советского ученого Б.М. Гессена, согласно которой экономика и военная техника в Англии XVII века оказали решающее влияние на формирование механики И. Ньютона. Пытаясь избежать «вульгарного социологизма» сам Р.Мертон не отрицал влияния общественных условий на формирующуюся науку, но фактором, определившим ее становление в Англии XVII века, считал английский пуританизм, в котором были выработаны ценности, способствовавшие совместимости новой науки с традиционным английским обществом. В то же время Р. Мертон отрицал прямое влияние религии на науку, подчеркивая их противоположность и даже враждебность, указывая на негативное отношение протестантизма и его идеологии к разуму и к науке. Не исследуя генезис науки, а беря ее как нечто данное, Р. Мертон все свое внимание уделял вопросу о том, каким образом основные ценности пуританизма - полезность, рациональность, индивидуализм и т.п. санкционировали усвоение новой науки английским обществом. Р. Мертон пришел к выводу, что в английском обществе, всецело определяемом религией, этические ценности протестантизма явились именно тем фактором, который имел решающее значение в процессе социализации науки Нового времени, а значит, любой процесс социализации должен быть опосредован социальными идеалами и ценностями.

Идеи Р. Мертона оказались созвучными идеям М. Вебера, исследовавшего протестантскую этику и связи ее основных ценностей с развивающимся капитализмом. Немецкий социолог считал основой становящегося капитализма идею экономической рациональности, сформировавшуюся в лоне протестантизма. По его мнению, эта идея пронизывает все сферы капиталистического общества - сферу рационального права и управления (рациональная бюрократия), научной и философской рациональности, рациональной религии (протестантизма), сферу рационально-хозяйственного жизненного поведения и даже сферу искусства, где рационализация осуществлялась посредством воздушной и линейной перспективы. Причину возникновения рационального «духа капитализма», охватывающего все сферы социума и культуры, М. Вебер видел в религиозной этике кальвинизма и ее идеями о необходимости мирской деятельности во спасение души, где любые средства хороши, лишь бы вели к цели. Он пришел к выводу, что «пуританизм стоял у колыбели современного «экономического человека», будучи важнейшим условием рационализации общественной жизни.

Рассматривая Реформацию в качестве одного из оснований становления нововременной науки, важно выявить специфику данной эпохи. Реформация стала специфической религиозной реакцией на гуманистическое свободомыслие эпохи Возрождения: сыграв роль «контрренессанса», она обнаружила внутренний кризис ренессансного гуманизма. Обожествлению человека и прославлению его гуманизмом протестантизм противопоставил идею ничтожности человека, с его ущербной и испорченной грехопадением природой, которую ради спасения души необходимо исправлять трудом и покаянием. Философской основой протестантизма была философия Августина Блаженного, из которой М. Лютер и Ж. Кальвин позаимствовали идею предопределения всего сущего божественной волей, отбросив свойственную августинизму идею свободы воли человека и усилив моменты, связанные с непосредственным, внутренним индивидуальным отношением к Богу. Протестантизм санкционировал самостоятельность и независимость от церкви бренной, земной жизни человека. В кальвинизме с его идеей избранности к спасению особое значение придавалось мирской жизни человека, поскольку критерий будущего спасения души усматривался в активной земной деятельности человека, так как, по мнению Ж. Кальвина, если Бог сам определяет, кто будет спасен, то знаком избранности к спасению явится удача в делах. Результатом деятельности реформаторов явилась секуляризация материальной деятельности человека, которая, несмотря на постоянную религиозную саморегламентацию всей человеческой жизни и даже, несмотря на провозглашаемую идеологами протестантизма ничтожность человека привела к утверждению автономности и свободы человеческой личности.

Враждебный католицизму как религии «личных отношений», протестантизм действительно выражал дух и смысл зарождающегося капитализма, становясь религией индивидуализма, порожденной овеществлением общественных отношений, которое принес капитализм. Субъектом религиозного чувства и веры в протестантизме стала отдельная личность - «социальный атом», остро ощущающий свое одиночество и страх перед ним, стремящийся к спасению и в то же время способный определить себя и свою жизнь во имя этого спасения. Рассматривая Реформационные процессы как основания становления нововременной науки, следует обратить внимание не только на его роль в распространении установки на активную деятельность во всем обществе, но и на его роль в становлении новой картины мира.

Несмотря на многочисленные высказывания против науки идеологов протестантизма, вообще враждебно относившихся к разуму, роль реформационной идеологии в становлении научного мышления Нового времени можно проследить на примере влияния определенных идей протестантских реформаторов на философское и научное мышление современной им эпохи и критики идеологами протестантизма картины мира официального католицизма, выраженной поздней схоластикой. В первую очередь следует упомянуть идеи, провозглашенные английским пуританизмом: идею «миллениума» - предстоящего тысячелетнего царства Христова и связанную с ней идею «Великого восстановления» - восстановления того знания о природе, которым обладал Адам до грехопадения и той власти над природой, которая была им утрачена. Эти идеи создавали духовную основу для увеличения знаний о мире и природе, побуждали к изучению «Книги природы» с целью получения власти над природой, что было развито нововременными мыслителями и воплотилось в знаменитом девизе той эпохи «Знание - сила».

Критика средневековой иерархии церкви и небес протестантскими идеологами выразилась в отрицании ими иерархической средневековой картины мира. Опираясь на идеи августинизма, Ж. Кальвин и М. Лютер критиковали аристотелико-схоластические представления о телесном Космосе с его морально-физическими законами, одушевленном и иерархически разделенном на «верх» и «низ» - «высшие» и «низшие» уровни бытия. Они противопоставляли им представления о всепоглощающей и всепроникающей божественной воле, творящей мир и устанавливающей ему вечные, неизменные законы, действующие сами по себе - автоматически. Перед мощью этой божественной воли, по мысли идеологов Реформации, все равны и нет ни «верха», ни «низа», а есть только единая, однородная, бездуховная Вселенная как результат творения.

Критическая деятельность реформаторов была также направлена на антропоморфное, виталистическое понимание природы в поздней схоластике, ренессансном гуманизме и герметизме эпохи Возрождения. Подобная деиерархизация, деантропоморфизация и девитализация природы непосредственно вели не только к «механизации» картины природы, но и способствовали применению к исследованию природы как количественных, так и экспериментальных методов исследования.

Таким образом, интеллектуальные и культурные движения, формы жизни, политические и религиозные идеи эпохи Реформации подготовили основу для становления новой картины мира и соответствующего ей стиля мышления. Смешение различных культурных и интеллектуальных течений и традиций было тем контекстом, в котором формировалась наука Нового времени, впитавшая и обобщившая в процессе своего становления опыт предшествующих эпох.

 

Революція являє собою спосіб вирішення внутрішніх конфліктів, що є наслідком глибинних соціально-економічних державних процесів. Як влучно відзначив Ж. Петан, “Рано чи пізно кожна остання революція виявляється передостанньою”. Ч. Джонсон у своїй концепції революції наголошує, що у випадку нездатності суспільства змінити свої інституції відповідно до внутрішніх і зовнішніх змін суспільна система втрачає рівновагу, що і є основною умовою для виникнення революції. Нестабільність змушує маси до пошуку нових лідерів, водночас існуюча влада стрімко втрачає підтримку більшої частини населення. Запобігти революції можна випередивши опозицію або за допомогою сили. П. Сорокін в роботі “Соціологія революції” найбільш важливими причинами революцій називає голод (пригнічення інстинкту харчування), неможливість задовольнити потреби в житлі, одягу навіть у мінімальному об’ємі, панування бідності і жебрацтва одних на фоні процвітання інших, деспотичні екзекуції, масові страти (пригнічення інстинкту самозбереження), гоніння релігійного характеру та ін. Необхідними умовами революційного вибуху, на його думку, є два моменти: масове незадоволення існуючим порядком і нездатність правлячої еліти розробити контрзаходи, щоб хоча б частково змінити умови і направити незадоволення мас і нереволюційне русло.

Поряд з революціями формами досягнення політичної влади є політичні перевороти, які не призводять до докорінних соціально- політичних та економічних змін, а лише до персональних перестановок в центрі влади. Відомі: державні перевороти – форма зміни глави держави чи уряду, прихід до влади нових політичних сил з боку представників апарату влади чи певних кіл правлячих класів; “палацеві” перевороти – форма зміни влади певним колом осіб, які знаходяться при дворі; путчі – форма боротьби за владу за допомогою використання репресивних заходів і допомоги частини армії; військові змови – форма встановлення влади військовими, що не передбачена законами і спирається на військову силу, яка виражає інтереси військово- промислового комплексу тощо.

Іншою формою світового політичного процесу є еволюція (поступальний розвиток), головним інструментом якої є реформа. Найбільш поширеним є розуміння реформи (від лат. “перетворювати”) як зміни будь-якої істотної сфери життя суспільства при збереженні основ його економічного і соціального ладу. Реформа є повсякденною реальністю у більшості країн світу, оскільки саме життя змушує суспільство перебудовувати державні структури і інституції, пристосовуючи застарілі конструкції до нових умов. Вони можуть бути соціальними, економічними, політичними, їх спрямованість може мати зберігаючий чи перетворюючий характер, бути системними чи стосуватися окремих суспільних сфер (реформа освіти, військова і т.п.) і т.п.