c поправками робота 2 ккрПлан

Міністерство освіти і науки молоді та спорту України

Чорноморський Державний Університет ім. П.Могили

Кафедра політичних наук

Самостійна робота №1

Тема: «Політична пропаганда»

Виконала:

студентка IV курсу

політичних наук

група 431

Мацканюк О.

Перевірив:

к.іст.н.доц.

Курилло В.Є.

Миколаїв 2012

План:

Вступ

1.Теоретичні та методологічні підходи до аналізу політичної пропаганди. Методологія дослідження феномену політичної пропаганди.

2.Полтічна пропаганда в історії суспільного розвитку.

3.Політична пропаганда в сучасному світі.

Висновок

Список використаної літератури.

Вступ.

Політична пропаганда є цілеспрямоване поширення і утвердження в суспільній свідомості тих чи інших ідей, поглядів, суджень і оцінок. Життєдіяльність окремої людини чи спільноти людей неможлива без засвоєння певних уявлень присяжний і установок. Природно цей процес може здійснюватися мимовільно - людина формує свої переконання, пізнаючи природу, навколишній світ, предмети, з якими вступає в контакт. Прогрес будь-якого суспільства і людства в цілому був би ускладнений, якщо б сприйняття поглядів і уявлень обмежувалося особистісним пізнання для поступального руху суспільних систем необхідно, з одного боку, освоєння досвіду попередніх поколінь, а з іншого - ознайомлення з ідеями на майбутнє. Забезпечити інше може тільки цілеспрямоване поширення і утвердження в масовій свідомості соціально значущих відомостей і знань.

Потреби в інформації, необхідної для нормального функціонування людських спільнот, практично безмежні. Тому пропаганда звернена до всіх сфер буття. Звичним явищем стала пропаганда науково-технічних досягнень, медичних знань, фізичної культури тощо. Пропаганда не тотожна освіті, тобто простому висвітлення корисної інформації. Завдання пропаганди не тільки дати знання, але й сформувати на їх основі світогляд - систему поглядів і уявлень, що виражають ставлення людини до світу і його готовність діяти, спираючись на вироблені ідеали та принципи. Найважливіший джерело формування світогляду становить соціальна інформація - відомості, відображають суспільні процеси і використовуються для регулювання суспільних відносин, соціального управління. Саме соціальною інформацією оперує пропаганда. Математичне рівняння становить інтерес для пропагандиста в тій мірі, в якій її можна застосувати для вирішення актуальних соціально-політичних завдань, що стоять перед суспільством. Ядро соціальної інформації представляє інформація політична, яка охоплює погляди, думки і оцінки, які здатні вплинути на думки і вчинки людей у відповідності з політичними інтересами суспільства в цілому або окремих його угруповань.

1.Теоретичні та методологічні підходи до аналізу політичної пропаганди. Методологія дослідження феномену політичної пропаганди. [1]

Суть політичної пропаганди. Латинське слово рrораgапdа перекладається як поширення та стосується розповсюдження різних ідей, концепцій. Віддавна воно вживалося в широкому та вузькому значеннях, в обох випадках пропаганда використовується для утвердження в суспільній свідомості певних ідей і поглядів. У широкому значенні пропаганда — це поширення політичних, філософ­ських, економічних, естетичних ідей і поглядів. У вузькому — це поширення політичних ідей і поглядів. Поняття «поширення» передбачає пасивний процес, в якому активний суб'єкт різними засобами розповсюджує певні ідеї, погляди, концепції серед індивідів і груп. Поняття «утвердження» розглядається як поширення та передбачає опрацювання серед об'єктів актив­ного ставлення до ідей і поглядів, що поширюються. Утвер­дження передбачає також певного рівня заохочення до окресленої діяльності, оскільки воно спирається на факт позитивного сприйняття ідей, що поширюються, поступового їхнього перетворення на певний тип світорозуміння та переконання. У зв'язку з цим пропаганда виступає як означений зміст та як засіб, специфічний інструмент, за допомогою якого поширюються та утверджуються в свідомості Індивідів і груп ідеї та погляди. Змістом політичної пропаганди є насамперед політична ідеологія, яка становить систему політичних, соціально-економічних ідей і концепцій, цінностей, які відображають суть і зміст того чи іншого політичного режиму, підставових інтересів певних суспільних груп у суспільстві. Водночас політична ідеологія конкретизується в державній доктрині, суть якої теж поширює пропаганда. Здійснюють пропагандистську діяльність політичні суб'єкти, у минулому це були служителі культів, священики, політичні діячі, а пізніше — професійні пропагандисти- Останніх інколи ототожнювали з ідеологами, що призвело до формування особливого типу пропаганди — ідеологічної. Пропаганда пройшла кілька історичних форм розвитку, володіє різноманітними засобами поширення, специфічними методами допомагає знайти відповіді на запитання, які турбують людей протягом усієї історії. Як саме має бути? Хто є головним ворогом, а хто — союзником? Як краще зробити, щоб осягнути системних цілей? Досвід переконує, що будь-яка політична еліта користується пропагандою з метою нав'язу­вання власної ідеології, виправдання своїх дій, цінностей, пануючих владних, соціально-економічних, етичних відносин.[2]

Політичну пропаганду можна розділити на кілька рівнів. Перший — це загальносистемна, режимна пропаганда, яка є власне конкретизацією пануючої ідеології та доктрини. Це, так би мовити, стратегічна пропаганда, вона розрахована на ціле суспільство та поширюється на всю державу та її громадян. У цьому випадку суб'єктом пропаганди виступають центри рішення національного рівня, до яких долучаються специфічні пропагандистські державні або напівдержавні інститути або пропагандистські центри правлячої політичної партії. У тоталітарно-авторитарних режимах їхня діяльність чітко фіксована, у ліберальних менш видима та в демократичних режимах майже невидима. Другий рівень політичної про­паганди знаходиться на регіонально-локальному рівні держави та враховує специфічні конкретні умови (у першу чергу етнічні, демографічні, економічні та екологічні). Третій рівень зна­ходиться на місцевому рівні, він тісно пов'язаний з агітацією, прив'язується до певних актуальних місцевих проблем, конфліктів тощо. Водночас у ліберально-демократичних режимах, там, де існує багатопартійна система, політичні партії, що не входять до правлячого блоку держави, ведуть система­тичну політичну пропаганду на національному, регіонально-локальному та місцевому рівнях. Таку пропаганду можуть вести й легальні, прорежимні партії, а також і нелегальні, антирежимні політичні партії. [3]

Як певний процес політична пропаганда реалізується, на свою систему принципів, а саме: - органічний зв'язок з ідеологією та доктриною, який випливає з факту, що змістом самої пропаганди є головніші постулати, ідеї та цінності ідеології, принципи політичної доктрини, її стратегія;

- партійність пропаганди в тому випадку, якщо це про­ паганда ідентифікованих держави та правлячої партії (тота­літарно-авторитарні режими) або якщо це пропаганда певної політичної партії; - тісний зв'язок із політичним і соціально-економічним життям, оскільки пропаганда не має права відставати від реалій життя, більше того, вона повинна дещо випереджати події; - конкретність пропаганди, вона вносить у свідомість певні чітко окреслені ідеї, концепції та доктрини, які повинні бути добре опрацьовані ідеологами та політиками-теоретиками, пропаганда не може бути двозначною, краще, якщо вона формує думку, що не має альтернативи даній ідеології та доктрині. Ідеологічний стереотип пропаганди повинен наближатися до постулату — «Якщо цей вчинок і поганий, то тим не менше наша система — найкраща!»; - оптимізм пропаганди як її важливіша риса; пропаганда несе віру в краще майбутнє, перемогу над ворогом, нещастями, будь-якими негараздами, тому вона має, так би мовити, мажорну тональність, вона поширює ідеї успіху, впевненості, близького щастя тощо; - єдність пропаганди з організаційною" працею, будь-яка пропаганда становить, певною мірою, впорядкованість і послідовність дій, вона діє за зазделегідь складеним планом, отже, пропаганда — це добре організована діяльність; - ефективна пропаганда спирається на комплексний підхід, вона поєднує в собі кінетичний, оптичний і лінгвіс­ тичний аспекти, тобто пропаганда є динамічним процесом, а не статичним, вона реалізується, діє значною мірою образами, зображеннями, окрім того, пропаганда реалізується за допо­могою живого та писемного слова. [4]

Які ж головні функції пропаганди? Окреслимо принаймні кілька. Отже, функцією політичної пропаганди є поширення та популяризація системних ідеологічних та доктринальних цілей, важливіших положень стратегії та підставових цін­ностей. Наступною функцією є захист політичного режиму, його виправдання, переконання громадянства в справедливості саме цього суспільно-політичного та економічного ладу. Із цією функцією тісно пов’язана функція – утвердження в свідомості думки про легітимність режиму влади, його необхідність.[5]

Засоби політичної пропаганди. У перших формах пропаганди існувала єдність суб'єкта та об'єкта пропаганди, оскільки в обрядах І ритуалах панувало правило спільної участі суб'єктів (жерціи) та об'єктів (членів роду) в різних діях. Обряди та ритуали мали достатню комунікативну властивість, тому що релігійні символи передавалися діями або зображеннями (танцями, мімікою, жестами або спеціальними масками, одягом, татуюванням тощо). Усе це дозволяло передавати зміст через демонстрацію, показ, що робило пропаганду зрозумілою та близькою для всіх учасників дійства, сприяло більш-менш повному співпере­живанню побаченого та почутого. Варто вказати й на важливе значення музики та співів, які закріплювали в свідомості сказане жерцями і разом з тим сприяли ефективному навіюван­ню масі певних потрібних настроїв, оскільки владні рішення в ті часи в першу чергу були емоційними переживаннями. Із формуванням республіканських режимів в Греції та Римі головним засобом пропаганди стає живе слово, яке на додаток закріплювалося обрядами та ритуальними діями. Таким чином, засобами пропаганди поступово стали всі три головні знакові системи: кінетична, оптична та лінгвістична — рух, зображен­ня та слово. Водночас ці комунікативні засоби були все ж таки обмеженими, що робило необхідним примусовість пропаган­дистських акцій. Усі члени одного роду-племені примусово-добровільно ходили на загальні збори громадян, брали участь у судочинстві, виконували священний обов'язок захисту батьківщини, тобто в процесі цих дій вони охоплювалися пропагандистськими акціями. Це означало реалізацію важливі­шого принципу пропаганди — охоплення максимальної аудиторії.[6]

Примусовість участі в обрядово-ритуальних діях зберіга­лася протягом усього періоду стародавньої історії та захопила в Європі епоху Середньовіччя. Як зазначав Джозеф Лінч, «...у середньовічному суспільстві ритуал посідав центральне місце в релігії та суспільстві. Церемоніалізація... проникала тоді в усі сфери життя. Церемонії... змінювали людей та речі, сповнювали їх новим змістом*-. Причому все це починалося від народження дитини, оскільки «необхідно було охрестити кожну дитину, висвятити кожного священика, миропомазати та увінчати короною кожного монарха, освятити кожну чашу»*. Обов'яз­ковими були шлюб у церкві, систематичне відвідування богослужінь, участь у святах, сплата десятини тощо. Обряди та ритуали почали служити зміцненню державної влади, що знайшло своє відображення в формуванні культу верховних правителів держав, встановленні спеціальної титулатури, якої потрібно було суворо дотримуватися, обов'язковість вихва­лення верховних суб'єктів влади, тобто встановлення культу імператорів, царів, королів, князів або вождів.[7]

Майже одночасно непересічну роль почали відігравати такі засоби культури, як мистецтво та архітектура. Серед першого виділялися такі форми, як образотворче мистецтво, яке своїми формами, зокрема портретами, достатньою мірою служили для сакралізаци суб'єктів влади. Особливо велике значення мали архітектурні споруди, палаци правителів, тріумфальні арки, нарешті величні усипальниці, зокрема піраміди, які стали мало не ідеальними засобами монументальної пропаганди, яка за своєю природою була розрахована на сприйняття мільйонами людей.[8]

Із появою писемності з'явився засіб, який дозволив разом із мистецтвом зміцнити, закріпити в свідомості мас політи-зовані міфи про божественне походження правителів і влади, дати відповідну інтерпретацію історичним подіям, пояснення дій правителів, тлумачення законів, хронік правління тощо.[9]

Варто зауважити, що поява мистецтва як різновида пропаганди дозво- лила відійти від поголовної примусовості. Водночас примусовість самої влади, яка існувала переважно в формі тоталітарно-авторитарних режимів, служила основою для широкого застосування імперативності, декларативності та умовляння в пропаганді. Імперативність пропаганди полягала у використа -нні указів, наказів, ордонансів, декретів, консти­ туцій, законів верховної влади, які формували певні установки та погляди народу. [10]

Пропагандистьський засіб обґрунтування (умовлення), виник на етапі появи вільних громадян, які будучи власниками, воїнами, вислуховували промови старійшин, різних вищих посадових осіб, державних мужів, щоб схвалити або відкинути пропозиції, погодитися на ті чи інші державні рішення. Навіть римські імператори змушені були переко­нувати в необхідності тих чи інших дій членів законодавчих інститутів — післанців провінцій, народних представників, а інколи й військових начальників. До цього виду пропаганди можна віднести промови відомих античних мужів — Демосфена, Ціцерона та інших.[11]

Винайдення книгодрукування дало пропаганді могутній засіб впливу. Так під час Реформації лише протягом 24 років (від 1523 до 1546 р.) було 430 разів видано лютерівський переклад Біблії³. Мільйони примірників релігійної літератури дозволили безпосередньо звернутися до широких народних мас зрозумілою для них мовою. Фактично успіх Реформації значною мірою залежав не лише від пропагандистської майстерності її провідних діячів, але й від розповсюдження святих книг, в яких було викладене слово Боже. До цього середньовічна людина засвоювала релігійні ідеї на слух, феодальне суспільство було суспільством жесту та слова, які сприймалися разом різними формальними та неформальними великими й малими суспільними групами. Друкована книжка як би «приватизувала» гносеологічний процес, оскільки читання книжок ставало суто особистою справою, принаймні в межах сім'ї.[12]

Незабаром після винайдення книгодрукування з'являється ще один засіб пропаганди — газети (спочатку рукописні, які належали державним установам, потім ті, які належали різним об'єднанням ремісничих — гільдіям, цехам, будинкам торгівлі тощо). Вони виходили нерегулярно різними форматами. У 1661 —1663 р. починає виходити чи не перша в світі друкована щоденна «Ляйпцігська газета», в Англії щоденне видання з'являється в 1702 р., у Франції — в 1777 р., в Австрії — в 1782 р. Без сумніву, вірним буде твердження, що «інформація в щоденних газетах від самого початку була поставлена на службу пропаганді»⁶, оскільки не випадково уряди різних держав широко використовували їх як рупори своїх доктрин, фінансували важливіші з них. Цей засіб пропаганди розвивався шаленими темпами, на початок XX ст. ІДе один елемент формування установки сприймання - це стереотип -спрощений, стандартний образ, уява про навко­лишню дійсність, який здійснює роль орієнтації лри прийнятті позитивної або негативної оцінки про щось. Стереотипи формують позитивну або негативну емоційну реакцію. У політичній пропаганді роль стереотипів величезна, згадаймо популярні стереотипи останніх двадцяти-тридцяти років, наприклад «імперіалізм», «експлуатація», «вільний світ», «західна демократія», «дисидент», «радянський народ» тощо. [13] Наступним елементом є створення образів — іміджі. Імідж насамперед ідеалізує явище, концентрує увагу на винятковості, на виключно доброму або злому. Тому світ образів (іміджів) і світ стереотипіп здатні створити світ ілюзій, що й потрібно врешті-решт пропаган­дистові. Так у колишньому СРСР були створені такі образи, як «революціонер-більшовик», «людина кришталевої чистоти», «самовідданий борець в ім'я передової комуністичної ідеї*. Не говорячи про «дєдушку Леніна», згадаймо образ «залізного ФелІкса» і «червоних маршалів» або #батька всіх народів — Сталіна». У Західній Європі теж сформувалися пропаган­дистські образи «тигра-Клемансо», «фюрера», «дуче», «гене­рала» (ІІІарля деГолля), «УнІ» (Уінстона Черчилля), «Віллі» (Віялі Врандта) та Інші. Говорячи про імідж у пропаганді, варто зазначити, що найкраще, коли він підігнаний під чиюсь конкретну постать, живу людину, добре відому, яка має якісь особливі зовнішні ознаки. Тоді її розписують виключно позитивно, починаючи від моменту народження й до зрілого віку, усі її висловлювання поступово сакралізуються, вона стає образом-символом. Разом із тим, пропагандистський образ повинен втілювати в собі певний міф, в основі якого й лежить ідея, яку потрібно нав'язати громадянству.[14]

Не менш поширеними є образи ворогів, на фоні яких вигідно вирізняється позитивний імідж «наших». Згадаймо наприклад, що ще зовсім недавно в колишньому СРСР панували образи «агрессивного блока НАТО», коварньіх происков ЦРУ, «американского жспапсионизма» і навпаки на Заході — железного занавеса коварнмх русских», «СССР — тюрьми народові тощо. Із закінченням «холодної війни» з'ясувалося, що йшлося про пропагандистські образи, які базувалися на напівправді, на перебільшеннях, маніпуляції, дозованій подачі неправди та правди. Іншими словами, на пропагандистських акціях з обох сторін.[15]

2.Полтічна пропаганда в історії суспільного розвитку.

У давнину, коли тільки почався процес політичної органі­зації суспільства, на етапі родового ладу проходив і процес становлення пропаганди, яка тоді ще не розрізнялася за типами (політична, економічна, культурна), тоді не існувало відокрем­лених від суспільства інститутів влади та кожен член роду був одночасно суб'єктом та об'єктом пропаганди. Тому першими формами пропаганди були спільні акції всіх членів роду-ллемені: обряди та ритуали, які закріплювали родову мораль, об'єднували всіх членів общини навколо важливіших ідей. Конкретизацією цих акцій могла бути, наприклад, присяга, яку складали молоді воїни, проголошуючи особисту вірність обов'язкам і поширюючи вірність цим обов'язкам серед тих, заради кого вони присягали.[16]

Ритуал як сукупність обрядових дій відображав соціальну орієнтацію суспільства та зайняв значне місце в громадському житті, з'єднуючися з релігійними віруваннями та переймаючи релігійну символіку. З часом у родовому суспільстві знайшлися люди, які почали виконувати суто ідеологічні (пропаган­дистські) функції, відбулося розділення на суб'єктів (тих, хто безпосередньо провадив пропаганду) та об'єктів (тих, на кого ця пропаганда була спрямована). Найчастіше суб'єктами пропаганди були жерці, вищі посадові особи, участь яких у ритуальних діях формувала певний спосіб життя, поведінку, правила здійснення та підтримання зв'язків із сусідніми родами, племенами, державами. Ці форми пропаганди мали в собі певні необхідні елементи для реалізації пропаган­дистського впливу: цілеспрямованість, звернення до масової свідомості, емоційну насиченість.[17]

Окрім цього, найдавнішою формою пропаганди була усна творчість у вигляді міфів, легенд і переказів. Саме в них відбивався історичний досвід, пам'ять про минуле, було міфологізоване походження верховних правителів; пропаган-дисти-жерці сакралізували не лише вірування, але й владу та її суб'єктів, надаючи їм містичного, таємничого характеру. Ще однією формою пропаганди стала офіційна пропаганда, яка поєднала пропаганду з політикою, що становило спричинило появу політичної пропаганди. Це означало, що будь-яка політика отримувала в процесі реалізації пропаган­дистські засоби, а будь-яка пропаганда мала політичну спрямованість. У свою чергу пропаганда стала засобом державної політики як закордонної, так і внутрішньої. Політика ж, точніше її реалізація, завжди враховувала потреби пропаган­ди, водночас розвиток філософії теоретично обґрунтував пропаганду, дозволив остаточно відділити (це дуже умовно — Б.К.) пропаганду від агітації. Праці античних мислителів мали від початку певний пропагандистський зміст, оскільки вони виникали як теоретичне обґрунтування певних провідних суспільних ідей з апологетичними цілями, насамперед виправ­данням політичних режимів, опрацюванням теоретичних моделей майбутнього суспільства. Саме відтоді й починається відлік часу існування власне ери пропаганди, про що написав австрійський вчений Альберт Штурмінґер у праці «3000 років пропаганди».[18]

Поряд з офіційною формою пропаганди формується й неофіційна пропаганда. її першими формами стали притча, байка, які носили здебільшого сатиричний характер і знахо­дили жвавий відгук серед народних мас. Саме сатира дозволяла в алегоричній формі висловлювати та поширювати такі ідеї, які б не знайшли зрозуміння та підтримки правителів, виступати там, де відвертий протест був неможливим.[19]

Величезне значення мала поява такої форми пропаганди, як друковане слово, шо стало результатом винайдення книгодрукування, поширення писемності серед широких мас населення. Книгодрукування Індивідуалізувало сприймання пропагандистських акцій, створило умови для якісного покращання пропаганди. На початку XVII ст. (а саме в 1622 р.) вперше в Європі було створено спеціальну пропагандистську організацію, засновником якої був папа Григорій XV. Ця організація — місіонерська «Конгрегація пропаганди віри» — ставила собі за завдання проповідь католицької віри, боротьбу з єретиками, поширення впливу християнства в цілому світі.[20]

Водночас формується ще одна форма пропаганди — підпільна, пов'язана з діяльністю таємних революційних товариств у Франції, Бельгії, Польщі та Італії. Визначне місце в пропаганді зайняла відома «Енциклопедія, або Тлумачний Словник наук, мистецтв і ремесел» у 28 томах за редакцією Дідро, яка поширювала в Європі буржуазні революційні ідеї та сприяла майбутній революції.[21]

Буржуазні революції розширили практику таких форм пропаганди, як декларативної та політичного памфлета. Декларативна пропаганда у вигляді різних петицій, декларацій і маніфестів революційної влади відновила традицію прямого звертання суб'єктів політики до народних мас. Так нові представницькі інститути — Установчі збори, Конвент — публічно зверталися до мас із пропагандистськими докумен­тами, спрямованими на формування нової революційної політичної свідомості народу. Відомі діячі революцій — Джон Лільберн, Джон Мільтон, Жан Поль Марат, Томас Пейн стали «батьками?- публіцистичної форми пропаганди — політичного памфлету.[22]

XX століття політична пропаганда вперше набрала тоталь­ного характеру, утвердилася державна форма пропаганди, яка не лише фінансувалася державою, але й набувала різних організаційних форм при виконавчій владі. За легітимністю пропаганда поділилася на три форми: білу, сіру та чорну. Біла пропаганда провадиться від імені офіційного джерела, спи­рається на державні документи, висловлювання посадових осіб тощо. Сіра — не вказує чітко свого джерела, часто сприймається двозначно. Чорна пропаганда приховує свої джерела, маскує, а то й просто їх фальсифікує². Прикладом такої пропаганди може бути кампанія в російській пресі навколо вивозу Л.М.Кравчуком валізи з великою сумою валюти під час закордонної поїздки. Як з'ясувалося пізніше, джерело інформа­ції було фальшивим, як і сама інформація, але сумніви були посіяні, Кравчуку прийшлося виправдовуватися, що для політика вже має негативний ефект.[23]

Ще однією формою пропаганди XX ст. стала *психологічна війна», яка провадиться з використанням спеціальних форм і засобів. Метою такої «війни» є осягнення військових перемог без застосування військової сили³. Дослідник цієї проблеми Поль Лайнбарджер виділив як напрями «психологічної війни» конверсійну та розділяючу пропаганди.[24]

Конверсійна пропаганда ставить собі за мету добитися повного перевороту в ціннісних орієнтаціях людини або суспільних груп, перетягування людей на іншу сторону, відмову від лояльності щодо режиму, від підпорядкування керівництву, зраду тощо. Ця пропаганда деморалізуюче впливає на супротивника, особливо коли його становище стає безнадійним. Дестабілізація досягається й шляхом «дрібних змін», тобто повільним розхитуванням ціннісних орієнтацій людей, груп, нищення їхньої групової солідарності, але для цього використовуються акцентування лихоліть, нещасть, які супроводжують війну, нагадування про сім'ю, дітей.

Розділяюча пропаганда — це намагання протиставити в середовищі супротивників одну групу населення іншій, тому робиться ставка на розкол, підрив віри в успішну діяльність режиму. Лайнбарджер назвав наступні розділяючі мотиви; безправність рядових солдат перед офіцерами, дискредитація командирів і вищого керівництва, надавання керівникам образливих прізвиськ, поширення різних чуток, пліток для розділу уряду з народом тощо.[25]

Із цим напрямом політичної пропаганди тісно пов'язана компрометаційна пропаганда, тобто поширення різних вигадок, анекдотів про керівництво супротивника. Так в останні десятиліття існування СРСР американська пропаганда спеціалізувалася насамперед на анекдотах «вірменського радіо» (було видано 8 томів) та «кремлівських» анекдотах. До цієї пропаганди належить й її різновид часів Другої світової війни т. зв. «флюстерпроиаганда» (пропаганда пошепки). її головною метою було посіяти сумніви, підірвати віру в режим, його лідерів. Варто зазначити, що нині Україна є постійним об'єктом подібного роду політичної пропаганди зі сторони деяких її сусідів. Поширюються різного роду злісні чутки, йде перебіль­шення недоліків, намагання поставити керівництво в смішне становище (коли часто транслюються другорядні деталі урядових візитів, зустрічей). Як правило, перед підписанням важливих міжнародних угод деякі засоби масової інформації організовують «масові психічні атаки», витягуючи на світ різні чутки, твердження, вириваючи певні місця з Інтерв'ю держав­них мужів і маніпулюючи ними. Зрозуміло, що така чорна пропаганда — це справа рук спецелужб зарубіжжя, спец-інститутів при МЗС, різних благочинних фондів, агентств інформації, які діють за прихованими замовленнями тих чи інших експансіоністських кіл окремих держав.[26]