ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО СЕМІНАР № 3

Об'єктом державного міжгалузевого регулювання на мікрорівні (рівень конкретної економіки) є численні ринки різних видів продукції: промислові, сільськогосподарські, сфера послуг тощо. Саме тут вирішується завдання державної підтримки економіки ефективних підприємств, ліквідації чи реорганізації малоефективних господарських об'єктів, організації попереджувального процесу з метою гальмування зростання цін. У ході цієї роботи важливо виділити її господарських суб'єктів, в яких центральний пакет акцій повинен бути закріплений за державою, щоб впливати на рішення, що приймаються цими суб'єктами, в тому числі з метою економічної безпеки країни. З макрорівня на мікрорівень делегуються права користування податками, їх справляння у встановлених межах. Державне міжгалузеве регулювання на мікрорівні здійснюється органами, які управляють конкретними галузями економіки і сферою надання послуг.

3міст управління державним обліком і статистикою може слугувати яскравим прикладом міжгалузевого державного управління. Здійсненнядержавного обліку і статистики, створення централізованої системи обліку і статистики в Україні є важливим важелем управління соціально-економічними і політичними процесами в державі та суспільстві.

Засади організації статистики та інформатики відповідно до Конституції України визначаються виключно законами України. Управління в галузі державного обліку і статистики здійснюється на основі Закону України від 17 вересня 1992 р. «Про державну статистику в Україні». Цей Закон спрямований на регулювання правових відносин у галузі статистики і ведення первинного обліку, визначає повноваження та функції органів державної інформаційної системи України з метою одержання достовірної статистичної інформації про соціально-економічний розвиток України, АРК та інших регіонів.³

Державну політику в галузі обліку і статистики проводить Кабінет Міністрів України. Вона спрямована на створення єдиної (уніфікованої) системи обліку і статистики, визначення змісту і пріоритетів статистично-управлінської діяльності на всій території України. Управління обліком і статистикою в Україні покликане забезпечити реалізацію державної політики в цій галузі, збирання, розроблення, узагальнення та всебічний аналіз статистичної інформації про процеси, що відбуваються в соціально-економічному, політичному житті держави та її регіонах. Змістом загальнодержавної статистики як функції управління є також розроблення і впровадження статистичної методології, яка базується на результатах наукових досліджень, міжнародних стандартах та рекомендаціях, забезпечення достовірності, стабільності та цілісності статистичної інформації. Облік і статистика покликані інформувати про наявність та використання природних, трудових і матеріальних ресурсів в економіці, національнийприбуток, прибутки і витрати суб'єктів господарювання, населення та інші економічні, соціальні, адміністративно-політичні процеси, які відбуваються в нашому суспільстві.

Виходячи з наведеного, слід підкреслити, що загальнодержавна статистика і облік мають міжгалузеве призначення, оскільки вони обслуговують потреби всіх державних органів, в тому числі галузевих органів управління. Проте управління статистикою загальнодержавного характеру доповнюється галузевим управлінням, що виражається в наявності окремих видів статистики, наприклад, фінансово-валютної статистики, судової статистики, митної статистики та ін. Обсяги відомчої (галузевої) статистичної звітності визначаються міністерствами і відомствами самостійно за погодженням з органами державної статистики.

В основу організації державного обліку і статистики покладені загальні принципи державного управління. Крім цього, статистична діяльність у своєму підґрунті має спеціальні принципи. Серед них чільне місце посідає принцип подання в обов'язковому порядку всіма юридичними особами та особами, що займаються підприємницькою діяльністю, даних, необхідних для проведення державних статистичних спостережень. Ці статистичні дані повинні бути достовірними і подаватися в повному обсязі у встановлені строки і за певними адресами. Порядок подання статистичних даних визначається у формах державної звітності, затверджених органами Державного комітету статистики України (далі —Держкомстат України). Наведений принцип реалізується і в тому, що органи державної статистики після аналізу одержаних даних у свою чергу зобов'язані подавати власну «продукцію» — статистичну інформацію органам законодавчої і виконавчої влади, Адміністрації Президента України, органам місцевого самоврядування, громадським організаціям та громадянам у порядку, передбаченому законодавством.

Серед спеціальних принципів сучасної організації статистичної справи в Україні важливого значення набуває принцип залучення до здійснення державних статистичних спостережень осіб, які не працюють в органах державної статистики. Зазначені заходи проводяться за рішеннями Кабінету Міністрів України на визначених цими рішеннями умовах. Організація цих спостережень покладається на уряд АРК, місцеві органи державної влади. Залучені до здійснення статистичних спостережень особи користуються правами і несуть відповідальність нарівні зі службами органів державної статистики.

У процесі розбудови і становлення статистичних інституцій України особливе значення належить принципу знеособленого використання статистичних даних, відповідно до якого всі зібрані відомості щодо громадян, юридичних осіб можуть використовуватися лише у зведеному вигляді, із обов'язковим збереженням державної та комерційної таємниці.

Державне управління в галузі обліку і статистики здійснюється спеціальною системою органів, яку очолює Держкомстат України. Згідно з Положенням про Державний комітет статистики України, затвердженим Указом Президента України від 6 лютого 1997 р., він є центральним органом виконавчої влади, якому підпорядковані органи державної статистики в АРК, областях, районах і містах, а також підприємства, установи, організації, що належать до сфери його управління. Вони складають єдину систему органів державної статистики України. Держкомстат України очолює Голова, який здійснює керівництво дорученими йому сферами діяльності і несе персональну відповідальність перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України за стан справ у цій сфері, визначає ступінь відповідальності заступників Голови, керівників підрозділів Держкомстату України⁴.

Держкомстат України покликаний здійснювати загальне централізоване управління обліком і статистикою. При виконанні покладених на нього завдань Держкомстат України: забезпечує реалізацію державної політики в галузі статистики, збирання, опрацювання та всебічний аналіз статистичної інформації про процеси, що відбуваються у житті країни, хід економічних реформ, рівень життя населення, розвиток зовнішньоекономічної діяльності, хід приватизації; розробляє і впроваджує статистичну методологію, яка базується на результатах наукових досліджень; сприяє переходу національної системи обліку і статистики на міжнародні стандарти; видає відповідно до законодавства необхідну статистичну інформацію суб'єктам державного управління.

При вирішенні цих завдань Держкомстат України має широкі повноваження. Зокрема, він розробляє і реалізує цільові перспективні програми реформування та розвитку статистики» складає національні рахунки, міжгалузеві та макроекономічні баланси; на основі аналізу статистичного матеріалу, економічних даних бере участь у формуванні і підготовці загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку, розробленні проекту Закону про Державний бюджет України; організує і здійснює спостереження за соціально-економічними процесами в Україні, її регіонах та галузях економіки.

Держкомстат України забезпечує: створення і ведення Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, визначенняорганізаційних і методологічних принципів його ведення, організацію єдиного державного обліку всіх суб'єктів господарської діяльності, що підлягають включенню до цього реєстру; розробку інструктивних, нормативних документів, розроблення і вдосконалення технології та програмних засобів ведення цього реєстру та державних кваліфікацій, що використовуються органами державної статистики, а також інформаційно-довідкове обслуговування користувачів даними Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України; випуск бюлетенів і збірників на базі цих даних.

Значне місце в діяльності Держкомстату України посідає контроль за станом первинного обліку і звітності за достовірністю звітних даних у всіх галузях економіки, соціально-культурного і адміністративно-політичного будівництва. В процесі контролю у разі виявлення приписок та інших перекручень звітних даних Держкомстат України має право вимагати від юридичних осіб та громадян, які займаються підприємницькою діяльністю, вносити виправлення до державної статистичної звітності, а у разі невиконання ними цієї вимоги у визначені строки самостійно вносити їх з наступним повідомленням відповідних юридичних осіб та громадян для внесення ними виправлень у показники первинного та бухгалтерського обліку, інші пов'язані з цими даними показники.

Держкомстату України також надано право перевіряти достовірність даних, вимагати від юридичних осіб та громадян пояснень та іншіматеріали з приводу виявлення порушень в обліку і звітності. Посадові особи органів статистики мають право згідно з встановленим порядком відвідувати об'єкт, що перевіряються, вносити пропозиції про притягнення посадових осіб та осіб, що займаються підприємницькою діяльністю, винних у порушенні законодавства, до відповідальності, розглядати справи про адміністративні правопорушення в сфері обліку і статистики. Про результати контрольної діяльності Держкомстат України може доповідати Президенту України, Кабінету Міністрів України, повідомляти відповіднимміністерствам, комітетам, відомствам України про стан справ управління обліком і статистикою.

Органи державної статистики (головні управління, управління статистики) АРК, областей, районів, міст відають справами обліку і статистики на відповідній території. Згідно з положеннями про них1, які затверджує Голова Держкомстату України, в межах своєї компетенції вони здійснюють збирання, оброблення і аналіз науково обґрунтованих статистичних даних, а потім подають їх у відповідний орган державної влади; ведуть облік виконання державних замовлень, показників економічного і соціального розвитку регіонів, наявності і використання природних, трудових та матеріальних ресурсів; займаються вдосконаленням і уніфікацією обліку і звітності суб'єктів підприємницької діяльності, перевіряють постановку обліку і звітності на підприємствах, організаціях всіх форм власності, достовірність поданих ними звітних даних. Вказівки органів статистики з питань обліку і звітності є обов'язковими. Повідомлення у пресі про виконання показників державного замовлення допускаються лише після перевірки їх відповідними органами статистики⁵.

Державні органи статистики взаємодіють з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також міжнародними статистичними організаціями, проте неправомірне втручання в їх діяльність будь-яких суб'єктів не допускається.

За порушення органами статистики та їх посадовими особами законодавства про збирання і використання статистичних даних, приховування або перекручення статистичної інформації встановлена адміністративна відповідальність. Згідно з ст. 1863 КпАП вона настає за неподання статистичних даних для проведення державних статистичних спостережень або подання їх недостовірними чи з запізненням, незабезпечення належного стану первинного обліку, порушення ведення Державного реєстру звітних (статистичних) одиниць України.

Посадові особи та громадяни, які використовують статистичні дані в засобах масової інформації, наукових працях тощо без посилання на їхджерело, несуть відповідальність згідно з законодавством України.

Офіці́йний докуме́нт — документ оформлений і засвідчений у встановленому порядку, який посвідчує певні факти, що мають юридичне значення.

Офіційність чи неофіційність документа визначається в залежності від статусу джерела інформації. Офіційні документи — урядові документи, матеріали, постанови, декрети, заяви, комюніке, стенограми офіційних засідань, дані державної та відомчої статистики, архівні і поточні документи різних установ і організацій, ділова кореспонденція, протоколи судових органів, прокуратури тощо. Неофіційні документи - особисті матеріали, виконані на основі власних спостережень.

Атрибутами офіційного документа є підпис посадової особи та/або реєстрація в встановленому порядку.

В Україні законодавчо забезпечено право громадян, юридичних чи не юридичних осіб, об'єднань громадян та державних органів на отримання, ознайомлення з офіційними документами шляхом звернення до органів державної влади, подання інформаційного запиту на отримання чи ознайомлення з офіційними документами, подання запиту щодо надання письмової або усної інформації. Термін розгляду у всіх трьох випадках зверненні громадян, інформаційного запиту чи запиту на отримання інформації не повинен перевищувати 10 календарних днів з дня реєстрації.

Найважливішою класифікаційною ознакою документа є його зміст, зокрема відношення зафіксованої інформації до предмета чи напряму діяльності. Відповідно до цього розрізняють види документів за ознаками класифікації і групами. Зокрема:

· за найменуванням: рапорт, заява, протокол, довідка, характеристика, супровідний лист, пояснювальна записка, запрошення, телеграма, звіт, акт тощо;

· за способом фіксації інформації розрізняють такі документи:

- письмові, до яких належать усі рукописні й машинописні документи, виготовлені за допомогою друкарської та роз­множувальної техніки;

- графічні, в яких зображення об'єктів передано за допомо­гою ліній, штрихів, світлотіні. Це графіки, малюнки, схеми, плани. Вони цінні своєю ілюстративністю;

- фото- і кінодокументи – такі, що створені способами фо­тографування й кінематографії. На них можна зафіксувати ті явища й процеси, які іншим способом зафіксувати важко чи неможливо;

- фонодокументи – такі, що створюються за допомогою будь-якої системи звукозаписування й відтворюють звукову інформацію;

· за спеціалізацією: загальні (з адміністративних питань) та спеціалізовані (з фінансових, комерційних питань, трудо­вих правовідносин та інші);

· за призначенням: нормативно-правові, організаційні, розпорядчі, довідково-інформаційні, документи колегіальних органів, документи з особового складу тощо;.

· за місцем укладання: внутрішні, що не виходять за межі установи, та зовнішні;

· за походженням: офіційні, що виконуються в установленому порядку, та офіційно-особисті, які стосуються конкретних осіб і створюються поза сферою їх службової діяльності;

· за напрямом: вхідні (ті, що підлягають реєстрації та ті, що не підлягають реєстрації) та вихідні;

· за джерелами виникнення: первинні та вторинні;

· за формою: індивідуальні, типові і трафаретні;

· за технікою відтворення: рукописні та відтворені механічним способом.

· за доступом до інформації: ті, що містять відкриту (загальнодоступну) інформацію, та документи з обмеженим досту­пом (для службового користування).

· за ступенем гласності: конфіденційні та секретні (таємні, цілком таємні, особливої важливості);

· за терміном виконання: звичайні, безстрокові, термінові і дуже термінові. Термін виконання документів встановлюється законом, відповідними правовими актами чи керівником;

· за складністю: прості (односкладні) та складні;

· за терміном зберігання: постійного, тривалого (понад 10 років) і тимчасового зберігання (до 10 років).

· за юридичною силою: справжні (істинні), які можуть бути чинні та нечинні, втратили юридичну чинність і підроблені (фальшиві).

· за призначенням створення: оригінали (взірці, дублікати, відпустки, витяги) та копії.

Оригінал — документ, у якому відомості про автора, час та місце створення, що містяться в ньому або виявлені іншим шляхом, відповідають дійсності. Оригінал офіційного документа — це перший і єдиний його примірник. На оригіналі проставляється підпис відповідальної особи і в разі потреби — відбиток печатки.

Дублікат — повторний примірник офіційного документа, який має юридичну силу оригіналу. Видається дублікат у разі втрати оригіналу і має однакову з ним юридичну силу. В правому верхньому куті ставиться відмітка — «Дублікат».

Витяг (виписка) з організаційного документа відображає тільки частину певного документа (наприклад виписка з наказу, рішення колегії тощо). На відміну від копії витяг лише засвідчується.

Копія — точне відображення оригіналу. На копії повинен бути штамп підприємства, а в правому верхньому куті — відмітка «копія». Засвідчують копію проставленням нижче реквізиту «підпис» засвідчуваного надпису «Згідно з оригіналом» із зазначенням назви посади відповідального працівника, який засвідчив копію, його, підпису і дати. Аналогічно засвідчуються й ксерокопії.

· за призначенням: щодо особового складу, довідково-інформаційні, обліково-фінансові, господарсько-договірні, організаційно-розпорядчі;

· за назвами: заява, лист, телеграма, інструкція, протокол, наказ, акт, довідка тощо;

· за формою: стандартні (типові) і нестандартні (індивідуальні). Стандартні документи мають однакову форму, їх заповнюють в певній послідовності і за обов'язковими правилами (типові листи, типові інструкції, типові положення). Нестандартні документи створюють на основі типових. їх складають в кожному конкретному випадку, для окремих ситуацій, друкують або пишуть від руки (протоколи, накази, заяви);

· за структурою: прості і складні. Прості документи відображають одне питання (наказ, договір, акт, пояснювальна записка), складні – декілька (протоколи).

· за походженням: службові (офіційні) і особисті. Службові документи створюють організації, підприємства та службові особи, які їх представляють. їх оформляють в установленому порядку. Особисті документи створюють окремі особи поза сферою їх службової діяльності;

· за матеріальною основою документа (носієм інформації): паперові (на папері), дискові (на диску, дискеті), плівкові (на фотоплівці, магнітній стрічці);

· за способом документування: рукописні, механічні, магнітні, фотографічні, оптичні, лазерні, електронні;

· за місцем виникнення: внутрішні і зовнішні. До внутрішніх належать документи, що мають чинність лише в тій організації, установі чи підприємстві, де їх складено. До зовнішніх належать ті документи, які є результатом спілкування установи з іншими установами чи організаціями;

· за напрямком руху в процесі документообігу: вхідні і вихідні.

· за терміном виконання: звичайні (безстрокові), термінові, дуже термінові. Звичайні (безстрокові) документи виконуються за загальною чергою. Для термінових встановлено термін виконання, а також ті, які є терміновими за способом відправлення (телеграма, телефонограма). До дуже термінових належать документи, які мають позначку "дуже терміново".

· за ступенем конфіденційності: для загального користування, для службового користування, таємні, цілком таємні.

· за часом створення: оригінали і копії. Оригінал – це основний вид документа, перший і єдиний його примірник. На оригіналі стоїть підпис керівника установи, в разі потреби його засвідчують штампом або печаткою. Копія – це точне відтворення оригіналу. На ній обов'язково роблять помітку вгорі праворуч "Копія". Різновидами копії є відпуск, витяг, дублікат. Відпуск – це повна копія відправленого з установи документа, яку залишають у відправника. Витяг відтворює не весь документ, а лише його частину. Дублікат – це другий примірник документа, виданий у зв'язку з втратою оригіналу. В юридичному відношенні оригінал і дублікат рівноцінні.

· за спеціалізацією: загальні (з адміністративних питань) та спеціалізовані (з фінансових, комерційних питань, трудових правовідносин та інші);

· за призначенням: нормативно-правові, організаційно-правові, організаційні, до-відково-інформаційні, документи колегіальних органів, документи з особового складу;

· за джерелами виникнення: первинні та вторинні;

· за формою: індивідуальні, типові, трафаретні;

· за технікою відтворення: рукописні та відтворені механічним способом;

· за терміном виконання: звичайні, безстрокові, термінові, дуже термінові. Термін виконання документів встановлюється законом або відповідними правовими актами.

Документ має бути достовірним, переконливим, належним чином відредагованим і оформленим, повинен містити конкретні й змістовні пропозиції та вказівки. Більшість документів має задовольняти такі вимоги, як придатність до тривалого зберігання, максимальна точність. Щоб документ мав усі перераховані властивості, його слід правильно скласти як за формою, так і за змістом

При вивченні курсу «Офіційні документи у діяльності службовця» розгля-даються п’ять груп основних видів офіційних документів. Зокрема:

1. Акти органів публічної влади:

- постанова (РМ АРК);

- рішення (ради, виконавчого комітету);

- розпорядження (голови органу виконавчої влади).

2. Розпорядчі документи підрозділів та посадових осіб:

- наказ;

- розпорядження;

- вказівка (припис);

- доручення;

- резолюція.

3. Організаційно-правові документи:

- статут (підприємства, організації, територіальної громади);

- положення (про орган, підрозділ, функцію організації);

- регламент (діяльності органу, заходу);

- правила;

- порядок;

- інструкція;

- посадова інструкція.

4. Організаційні документи:

- організаційна структура органу, підприємства, установи, організації;

- штатний розпис;

- програма дій;

- програма заходу;

- план заходів;

- план розміщення (евакуації);

- графік (подій, виконання робіт).Активні (спонукаючі) Пасивні (фіксуючі)

- службовий лист; - службова записка; - телеграма; - телефонограма; - факсограма; - електронне послання; - оголошення; - доповідна записка; - протокол; - витяг з протоколу; - акт; - довідка; - звіт; - пояснювальна записка.

5. Довідково-інформаційні документи:

Згідно з правилами оформлення документів ними документ повинен:

- надходити від установи чи юридичної особи, які мають на це право;

- бути юридично правильно оформленим;

- бути достовірним, надавати об'єктивні відомості;

- базуватися на фактах і містити конкретні пропозиції або вказівки;

- бути максимально стислим, але не за рахунок зменшення інформації;

- мати послідовність викладу, без повторень та вживання слів і зворотів, які не несуть змістовне навантаження;

- бути переконливим, грамотним і зрозумілим кожному, хто його читає;

- бути нормативним;

- оформлятися за встановленою формою згідно з реквізитами;

- відповідати прийнятим у суспільстві етичним нормам;

- бути бездоганно відредагованим, мати копії та чернетки;

- складатися на відповідних носіях стандартного формату.

Реквізити офіційних документів

Реквізит– інформація, зафіксована в службовому документі для його ідентифікації, організації обігу та надання йому юридичної сили.В українській системі документації вживаються такі реквізити:

01 - зображення Державного Герба України, герба Автономної Республіки Крим02 - зображення емблеми організації або товарного знака (знака обслуговування)03 - зображення нагород04 - код організації05 - код форми документа06 - назва організації вищого рівня07 - назва організації08 - назва структурного підрозділу організації09 - довідкові дані про організацію10 - назва виду документа11 - дата документа12 - реєстраційний індекс документа13 - посилання на реєстраційний індекс і дату документа, на який дають відповідь14 - місце складення або видання документа15 - гриф обмеження доступу до документа16 - адресат17 - гриф затвердження документа18 - резолюція19 - заголовок до тексту документа20 - відмітка про контроль21 - текст документа22 - відмітка про наявність додатків23 - підпис24 - гриф погодження документа25 - візи документа26 - відбиток печатки27 - відмітка про засвідчення копії28 - прізвище виконавця і номер його телефону29 - відмітка про виконання документа і направлення його до справи30 - відмітка про наявність документа в електронній формі31 - відмітка про надійдення документа до організації32 - запис про державну реєстрацію.Порівняння реквізитівукраїнськоїсистеми офіційної документації, яка містить 32 реквізити, із російською, яка налічує 30 реквізитів, свідчить, що в українській системі присутні такі реквізити, як «зображення нагород» (03), «назва організації вищого рівня» (06), «назва структурного підрозділу організації» (08) та «гриф обмеження доступу до документа» (15), яких немає у російській системі. У свою чергу російська система містить такі реквізити, як «герб суб’єкту Російської Федерації» (02) та «ідентифікаційний номер платника податків/код причини постановки на облік» (06), яких немає в українській системі реквізитів.

Службові документи оформляють на бланках установ. Бланк документа – це стандартний аркуш паперу з від­твореною на ньому постійною інформацією і місцем, від­веденим для змінної інформації. Бланки використовують в усіх установах.

В установах розробляють і додають до інструкції з діловодства перелік документів, які оформляють на бланках.

Застосування бланків прискорює фіксування і відтворення інформації, скорочує трудомісткість документування, створює умови для використання технічних засобів опрацювання документів, підвищує культуру діловодства.

Бланки виготовляють згідно з вимогами державних стандартів та Примірної інструкції з діловодства. Бланки організаційно-розпорядчих документів конструю-ються відповідно до ДСТУ 3844-99 «Державна уніфікована система документації. Формуляр-зразок. Вимоги до побудови», в якому визначено структуру формуляр-зразка, а також відповідно до ДСТУ 4163-2003 "Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлювання документів", в якому визначено вимоги до бланків документів та оформлення документів.