ист.укр . журналистики / Тоталтаризм

Столичним меншовикам вдалося налагодити видання з пролетарською назвою "Рабочая жизнь", двополосну велико­форматну газету  орган Всеукраїнського і Київського облас­ного комітетів РСДРП (об'єднаної). Вона була повністю під контролем меншовиків, які намагалися захопити зверхність у впливі на пролетаріат, ревниво ставлячись до більшовиків та лівих соціал-революціонерів. Конфронтація між цими політич­ними силами сталася на Всеукраїнському з'їзді професійних спілок. Есери й більшовики відмовилися голосувати за резолюцію з питань тактики в економічній боротьбі. "Рабочая жизнь" вба­чала в цьому зраду справі робітничого класу. Цей вчинок газета пояснює тим, що "з вишини свого максималізму вони (більшовики) не могли опуститися до того, чим живе робітни­чий клас". Тому журналісти радять робітникам запам'ятати цю сцену і збагнути її глибокий смисл. Своїм завданням ре­дакція ставила допомогти в цьому трудовому люду.

Гетьманський переворот газета зустріла з насторогою. У пе­редових статтях "Нова стадія самостійності" та "Наступний в черзі" редакція намагається залякати українські соціалістичні партії реакційністю теперішнього курсу політики нового уряду і закликає їх "звільнитися від націоналістичного чаду", створити єдиний демократичний фронт не тільки в Україні, а й в Росії. Кореспондент газети "Відродження" назвав такі заяви "Рабочей жизни" "співом сирен", який хоче звернути українські партії з дороги самостійної державності, її будівництва й зміцнення.

Отак, пристосовуючись до нових політичних умов, мен­шовики намагалися добитися прихильності робітничого класу, залучити маси до змагань за демократичний лад у великій, неподільній Росії.

За доби гетьманщини в українському інформаційному про­зорі діяла ще одна політична сила  партія російських соціал-революціонерів, яку очолював і свого часу представляв у Центральній Раді А.Зарубін. Як і меншовики, російські есери марили великою, неподільною Росією, тому й орієнтувалися на своїх прихильників з числа українських росіян, що мешкали переважно в Слобожанщині. Там вони й організували свої друковані видання.

З приходом німців на Україну в Харкові з'явилася вели­чезна кількість російськомовних видань. Одним з них була велика чотириполосна щоденна газета "Голос народа"  орган Харківського міського комітету партії соціалістів-революціонерів, яка побачила світ на початку квітня 1918 р.

Редакційний колектив вважав своє дітище речником робітничого класу, навіть мав постійну рубрику "Робітничий відділ", з-під якої ніби лунав глас народний. У цей неспокійний для російських патріотів час під цією рубрикою виступив анонімний робітник Андреєв із обурливою заміткою "Хто винен?" Російські есери пером робіт­ничого кореспондента за зразком класичних побутових лайок накинулися на кадетів і "чорну сотню" на чолі з "Возрождением", які "раділи з приводу приходу німців до Харкова і насо­лоджувалися їхньою музикою".

Якщо випад газети проти буржуазних партій був епізодич­ним, то постійні політичні баталії вона вела з більшовиками і, особливо, українськими соціалістами, що засіли в Центральній Раді. З першими вона розходилася в класових позиціях, а з останніми  в національних.

Коли більшовики назвали есерів найбільш кровожадною партією, журналіст "Голоса народу" виступив із статтею "До­сить крові!", де запевняв, що "вони ніколи не проливали жoдної краплі невинної крові... і протестували проти такого кровопролиття". Як вагомий доказ цього автор наводить приклад бескровпої Лютневої революції і діяльність есера Керенського, який, очоливши Тимчасовий уряд, відмінив смертну кару.

Інша річ більшовики. Захопивши владу в свої руки, зразу пустили в хід найжорстокіший терор: "відновили соціальні суди, таємні катівні з тортурами і розстріли без суду і слідства",

Для ілюстрації більшовицького свавілля газета вміщує листа редактора газети "Сумской вестник" Г.Ю.Гліксмана, де він розповідає, як з приходом радянських військ під керів­ництвом Антонова-Овсієнка почалися переслідування соціа­лістичної преси. Начальник штабу сумської червоної гвардії заарештував його, доставив у штаб Антонова-Овсієнка в Харків.

Претендуючи на роль справедливого народного речника, газета розширила "Робітничий відділ", в якому друкує різні звернення до Харківської ради профспілок, закликає боротися проти "наступу буржуазії" на "революційні завоювання ро­бітничого класу", вимагає від влади дозволу на мітинги, інші свободи для трудящих, боїться що влада зажене в підпілля соціалістичні партії.

Досить активно виступають Н.Волжанин, О.Д.Шатро, які пророчать і голод, і нову хвилю народного обурення, якщо уряд не змінить курсу соціальне зорієнтованої політики.

Замість закритої урядом газети "Голос народа" з 19 квітня 1918 р. російські соціал-революціонери почали видавати у Харкові щоденну газету "Мысль народа". Вже самою назвою видавці хотіли підкреслити, що в нинішніх політичних умовах народу нема можливості подавати голос і залишилася лише спроба помислити.

Вже в першому номері газети кореспондент Є.Одинокий у статті "Дипломатичний хід" намагається звести рахунки з одним з українськоесерівських журналістів, який постійно "грозно бичует" російських есерів, закликає народні маси Ук­раїни позбутися таких "друзів" і будувати "вільне життя" без них. Пуб­ліцист звинувачує українських соціал-революціонерів у тому, що вони "в ім'я націоналізму розбили ідею інтернаціоналізму, вступили в союз з войовничим імперіалізмом". Автор вважає, що українські есери "несуть соціалізм на кінцях штиків, обманюючи трудовий на­род". Єдиний, хто чесний перед народом, на думку автора,  це російські есери, бо вони "просто соціалісти-революціонери, без всяких прикладок і приписок, без інтернаціоналістичних ярликів, без націоналістичних значків".

Інше звинувачення на адресу тепер вже всіх українських демократів газета вбачає у їхньому заграванні з більшовиками. У ґрунтовній підвальній статті "Політичні нариси" один з провідних публіцистів газети О.Разумов стверджує, що в ре­зультаті цих загравань відбулася "здача Києва демора­лізованим військом Муравйова, а потім звернення за допо­могою союзних німецьких військ", щоб "втихомирювати са­мого себе".

Ще однією причиною ситуації, яка склалася, О. Разумов вважає "політичний розрив української демократії з росій­ською демократією, українського народу з російським". Роз­падання єдиного фронту, на думку автора, дало поштовх надмірному розвитку центробіжних сил, які підживлювали на­ціоналізм і які "підтримувалися гострими німецькими штика­ми". Засуджуючи український сепаратизм, автор вважає, що тепер вся українська демократія повинна "спрямувати національний рух шляхом федерації та оборони прав національних меншин всередині краю", що най­більш відповідає "історичним умовам буття України".

Найактуальнішою і найсуперечливішою проблемою на­весні 1918 р. було розв'язання аграрного питання, від якого залежала і доля революції, і доля України. Газета соціал-революціонерів не могла її обійти. В одній з редакційних статей вона звинуватила більшовиків і Радянську владу в тому, що вони "внесли в село незбагненний хаос", створили несприятливі умови для розв'язання аграрного питання в інтересах всього українського народу. Кинувши в маси гасло про негайний роз­поділ всієї землі, вони, як зазначається в передовій статті, "запалили на селі стихійну пожежу", яка знищила величезну кількість загальнонародних надбань  від сільськогоспо­дарського інвентаря до пунктів племінної худоби. В результаті неорганізованого захоплення земель в руках деяких господарів виявилося землі більше, ніж він міг її сам обробити. З приходом німців селяни боялися засівати всю землю, щоб врожай не діс­тався окупантам. Виникла загроза голоду.

Газета належним чином оцінила діяльність Центральної Ради в цій ситуації. Вона оголосила, що до Установчих зборів, які мають вирішити земельну проблему, земля залишається в руках тих, хто в даний момент нею фактично володіє і врожаєм скористується той, хто засіє землю. Уряд доручив провести посів "органам демократичного земства". На думку газети, така гнучка політика дасть можливість врятувати ситуацію.

Якщо в питаннях аграрної політики Центральної Ради "Мысль народа" була лояльною до неї, то ставлення Ради й Уряду до преси викликало обурення серед російських есерів. Після закриття в Харкові "Голоса народа", його послідовник виступив із гнівною статтею, де зазначалося, що "ще один-два подібних кроків, і від її демократичності не залишиться й сліду". Причиною адміністративного тиску на пресу автор вбачає наб­лиження виборчої кампанії до Установчих зборів.

У період Скоропадщини не могли вгамуватися і велико­державницькі монархічні партії та групи, що їх підтримували, хоч до першого гетьманського уряду ввійшло багато кадетів. Найбільшими центрами шовіністичного шабашу стали Київ та Харків. У столиці провідні позиції зайняв "Голос Києва". Він став однією з найбільших буржуазних газет, що відстоювала інтереси найреакційніших кіл Києва. Вона не визнавала не тільки укра­їнської держави і українців як націю, вона категорично запе­речувала всяку революцію і демократичну перебудову суспільства. Її ідеал  це непохитна монархія, можливо, і з конституцією, але обов'язково у великій нероздільній Росії.

Газета виходила щодня спочатку на двох, згодом на чоти­рьох полосах. У редакції зібралися досить кваліфіковані жур­налісти, вона мала солідний авторський актив.

Серед журналістів найзаповзятішим, мабуть, був Євген Єфімовський. Його статті, надруковані в "Голосе Києва", по­трапляли в газетні огляди видань різних політичних спряму­вань. Потрапляли з обуренням, іронією, сарказмом і майже ніколи  з одобренням чи симпатією. Він відповідав тим же, непохитно відстоюючи свої монархічні позиції. Тільки монарх, вважав він, може бути "символом звільнення відродження". Публіцист навіть пропонує кілька кандидатур уа імператорський трон.

Символом і гордістю майбутньої могутньої Росії в жур­налістів "Голоса Києва" були царські генерали, що заявили дро себе під час першої світової війни,  Брусилов, Духонін, Корнілов. Особлива публіцистична честь випала генералу М.В.Алексєєву Після його смерті той же Є.Єфімовський напи­сав скорботний некролог, в якому показав, що Алексєєв був не тільки талановитим полководцем, але й "вождем російського суспільства", який "здобув глибину народного визнання", яко­го "цінувала'Європа".

Іншим, найпотужнішим, тематичним пластом "Голоса Ки­єва" була боротьба проти всіх сил, які замахнулися на мо­нархічну твердиню. Це перш за все більшовики з їхньою марк­систською теорією та ленінською революційною тактикою. Приводом до фронтального наступу на марксизм була столітня річниця від дня народження його засновника. Цій даті газета приурочила статтю І.Шликова "Великий софіст". Автор ніби відділяє Карла Маркса як вченого від його теорії. Він називає його "найбільшим представником соціалістичної думки", який написав свої книги "з дивовижною силою діалектики", особ­ливо "Капітал", що став, по суті, "євангілєєм робітничого Руху". Але що стосується його вчення, особливо ідей про ка­піталістичну експлуатацію, класову боротьбу, відміну при­ватної власності, то "вони не виправдали себе при їхній практичній реалізації". І винні в цьому навіть не більшовики, які намагаються здійснити те, про що говорять інші. Винна сама ідея соціалізму.

Таким чином, "база, на якій будував би Маркс свою теорію експлуатації та класової боротьби виявилася зов. сім невірною, вона є найбільшим софізмом нашого часу. А якщо рихла основа, то й вся будова не може бути довговічною". Виходячи з цього, революція, яку затіяли більшовики,  абсурдна, скороминуча справа.

Інший журналіст "Голоса Києва" А.Оцуй шкодує, що надмірно поширюється в Україні меншовицька преса, а ось "важкодумна буржуазія" не спромоглася організувати її в "потрібному масштабі". Тому важко боротися з більшовиками, з різними соціалістами.

Під особливий обстріл буржуазних журналістів потрапив більшовик X.Раковський, який очолював більшовицьку Делегацію на мирних переговорах з українським урядом. Мо­нархічну газету та її господарів непокоїв такий альянс. Тому Кореспондент "Голоса Києва" О.Пиленко майже щодня давав репортажі про хід цих пере­хворів. Загальна оцінка  такі переговори неправомірні, бо обидві сторони не представляють народу ні України, ні Росії. Однак члени делегації виписані колоритними непривабливими фарбами. Такі ж і члени більшовицької делегації. Деякі з них (Грановський, Черкунов, Зайцев) у січнілютому 1918 р. брали участь у пограбуваннях, вбивствах офіцерів, мирних громадян, що "вчинили більшовицькі банди Муравйова, Ремньова, Полупанова, Гунька".

У запалі боротьби за монархію проти більшовицької анархії буржуазна газета українські проблеми відставила на другий план. Можливо, це робилося навмисне, щоб створювалось враження, ніби ніякої української держави й не було. Правда, "Голос Києва" у статті К.Павлова "Остан­ній день Ради", вилаявши Центральну Раду, яка принижувалася перед німецьким бароном Мумом, вітав гетьманський переворот, а в історичній довідці "Гетьман" навіть доводив законо­мірність такого титулу.

Однак заангажований Є.Єфімовський час від часу висту­пав проти ідеї створення незалежної України, з якою "носяться українські самостійники". Він стверджував, що це було б згубно для України, її культури, що ідеологічних підстав для цього немає.

З ним погоджувався О.Пиленко. У статті "Точка зору" він розкритикував прийняття закону про визнання укра­їнської мови державною. Журналіст вважав, що уряд не варто вмішуватися в змагання двох культур, що це насильство. Він дорікає українським патріотам, звинувачує в нечесності: "Коли до революції їхню мову затискували, вони виступали проти пригнічення будь-якої мови. А тепер ратують тільки за українську мову".

Крім "Голоса Києва", в столиці активізувався "Русский голос", особливо після приїзду сюди одного з лідерів вели­кодержавників П.Мілюкова, який у передовицях відстоював ідею єдиної і неподільної Росії, піднімав питання про організацію загальноросійського уряду.

У Харкові цю місію на себе взяла газета з промовистою назвою "Возрождение". до виходили під редакцією А.Погодіна. Вона стала однією з провідних російськомовних газет в Україні. Почала виходити у березні 1918 р. щоденно, обсягом 46 сторінок великого формату. Її зміст та соціально-політичну спрямованість визна­чали твори авторського колективу серед якого  професура харківських вузів, журналісти, що при­були з Москви і Петербурга.

Характер газети можна визначити з її ставлення до біль­шовиків і Раднаркому, до Центральної Ради та України за­галом.

У переважній більшості матеріалів автори відверто не­гативно ставляться до більшовиків. Марк Шадхен, наприклад, у статті "18 червня" взагалі не визнає будь-який соціалістичний рух. При цьому заручається посиланням на Бісмарка: "Бісмарку приписують таку фразу на адресу німецьких соціалістів: "Якби знайшлася в Європі така країна, якої нікому не було б жалко, то її треба було віддати під управління соціалістам, аби світ переконався в тому, які дурниці вони проповідують; але через те, що в Європі такої країни немає, то Німечинни я вам, панове соціал-демо­крати, для ваших експериментів не віддам".

Професор П.Фомін, навпаки, визнає соціалізм як сус­пільно-політичну формацію, якої прагнуть революціонери, яку хоче побачити народ, але закликає не змішувати з ним "гри­вен режиму більшовиків".

Проти існуючого більшовицького режиму, виступає й інший публіцист П.Г.Семеновський.

В одній з передових статей "Історичне завдання" журналісти доходять висновку, що секрет оцієї більшовицької агонії, в тому, що "диктатура пролетаріату перетворилася в особисп диктатуру Леніна, Троцького".

Засуджуючи діяльність Радянського уряду, журналісти "Возрождения" не втрачають надії на реставрацію колишньої Росії, називаючи її "зорею нового життя, ясною зорею","великим розбудженням великої країни від жахливого сну".

Багато місця в газеті відводиться жорстокості більшовицького режиму, "червоному терору". В.Кондратов у статті "Контрреволюція" називає В.Леніна диктатором, який не бачить інших способів підтримання правопорядку, ніж арешти і заслання.

Газета давала широку інформацію про події в різних куточках Росії. Для цього була заведена спеціальна рубрика "Вісті з країни Призахідної Совдепії", де повідомлялося про повстання, страйки, різні соціальні труднощі  голод, холод, хвороби, безробіття тощо. Все це подається як результат діяльності більшовиків на фоні того добра, що було за царизм. Часто настальгію про "колишні часи" журналісти вкладаю як в уста селян, робітників, щоб викликати ширший резонанс серед читачів. Це особливо успішно робив спеціальний кореспондент "Возрождения" М.В.Ольховський.

Московських місіонерів з "Возрождения" непокоять будь-які соціально-політичні чи економічні явища, зв'язані хоч якимось чином з незалежністю України. П.Семеновський невдоволений передчасним Брестським миром; І.Абрамов не схвалює створення Українського народного банка, який претендує виконувати роль центрального кооперативного банка в Україні, що раніше брав на себе Московський народний банк; він же вважає недоцільним ломку кредитних закладів "на грунті вузько-відомчого шові­нізму". Н.Шадрінцев, не згадуючи про похід Муравйова на Україну, тепер бідкається з приводу диких розправ німецьких окупантів над українськими селянами і робітниками.

Відверто контрреволюційна, шовіністична діяльність газети викликала обурення у соціалістів усіх кольорів і відтінків, які в газетних оглядах не забували підкреслити її монар­хічні апетити. Один із лідерів харківських меншовиків Ф.Кон дає метафоричну характеристику "Возрождению". Для "Нашего Юга" публіцист пише передову статтю "Хто винен?", яку повністю присвятив цій газеті. Він показав, як вона раділа з приводу приходу німців на Україну, а коли громадськість по­чала обурюватись діями окупантів, газета "намагалася замести сліди і звалити вину за все, що відбувається, на всіх без винятку соціалістів". Але автор вбачає ви­нуватців заподіяного у прихильниках "Возрождения"  чорно­сотенцях, кадетах, монархістах, всіх тих, "хто мріяв про Дарданели" і "про двоголового орла на вратах Царграду"; хто виступав за продовження війни. "Тепер,  констатує автор,  україно- і німецькофільське "Возрождение", як той злодій, який, втікаючи після здійснення крадіжки, волав: "Лови! Лови його!"

Крім "Возрождения" харківське міщанство мало змогу чи­тати відновлений "Южный край" і "Русскую жизнь", що пе­режила внутрішню кризу. Якщо врахувати те, що в сусідній Полтаві виходила газета "Родной край", то можна вважати, що зорієнтовані на Москву читачі Слобожанщини мали достатнє інформаційне забезпе­чення.

Одним з найбільших видань на півдні України була що­денна політична, економічна і громадсько-літературна газета "Южное слово". Вона виходила на 2  4 полосах у Миколаєві під час гетьманщини. Орієнтувалася на російськомовні кола, що прагнули відновлення єдиної-неподільної. Порятунок Росії вони бачили в скликанні Установчих зборів, які здатні створити "новий демократичний державний лад і тверду народну владу".

Та особливу надію газета покладала на створення і зміцнення на Дону й Кавказі добровольчої армії  "світлого сонця майбутньої Росії". Газета навіть оголосила збір пожертвувань для зміцнення її могутності і закликала демократичні організації України підтримати їхню ініціативу.

Найактивніше рекламував "рятувальницю Росії" провідний публіцист газети В.Якушкін, присвятивши їй добрий десяток статей. В одній з них, яку він оптимістично назвав "Кінець самостійності", намаґався переконати читача, що не тільки Дон і Кубань занепокоєні долею колишньої імперії. Після укладення перемир'я між Німеччиною і країнами Згоди навіть український гетьман дав зрозуміти, що "кінцевою метою" його уряду є "відновлення великої Росії", куди Україна має ввійти на засадах федерації. Така інформація розраховувалася не лише на симпатиків єди­ної-неподільної, але й на прибічників гетьмана і тих, хто стомлений війнами і суспільною нерозберихою поки що ва­гався.

Отже, в період гетьманського правління основний акцент інформаційних і пропагандистських змагань найкраще відо­бразився у партійних виданнях. Проте певна структуризація суспільства викликала появу багато різноманітних типів ви­дань , які пр сходили період становлення і розвитку і вже за часів Директорії створили розгалужену систему засобів масової інформації.