ист.укр . журналистики / Тоталтаризм

Цей же автор, тільки вже під псевдонімом М. Сріблянський, друкує новий цикл "На­ціональні меншості на Україні", де показав, як кожна з них себе вела і веде в різних революційних ситуаціях.

Серед публіцистики газети "Відродження" заслуговують на увагу твори А.Войнаровського, В.Чижовського, С.Пилипенка, О.Досвітнього, Я.Савченка, спеціального кореспон­дента Волині Клима Поліщука та ін.

Літературний відділ репрезентували поезії й поеми О.Оле­ся, М.Кічури, Г.Чупринки, літературно-критичні нариси і ре­цензії О.Ковалевського.

Інформаційні блоки насичені різноманітними новинами  від політики, економіки до побуту, театру, музики, спорту.

Таким чином, був знайдений тип незаангажованого політичними пристрастями демократичного видання, яке зробило великий внесок у формування свідомості українського народу в умовах гетьманської диктатури.

Оглянуту групу партійних видань доби геть­манщини можна назвати конструктивною щодо бу­дівництва української держави. Та в цей час активно діяла й інша  деструктивна інформаційно-пропагандистська сила, була й нейтральна, позапартійна журналістика.

Серед альтернативних незалежній Україні сил слід назва­ли проросійських соціалістів (більшовики, меншовики, есери, Бунд та ін.), ліберально-демократичні та буржуазні, відверто анархічні партії.

Втративши офіційну владу в Україні, більшовики розпочали боротьбу за вплив на трудящі маси двома способами: видання в РРФСР та інтенсивне постачання на територію України пропагандистської літератури, а також нелегальне видання на місцях.

У квітні в Таганрозі відбулася партійна на. рада, яка утворила Оргбюро для скликання І з'їзду КП(б)У. Лише протягом двох місяців Оргбюро переправило в Україну близько 100 тисяч примірників маніфесту ЦВК Рад України, повідомлень про скликання 1 з'їзду КП(б)У, різних звернень, інструкцій, а також іншої пропагандистської літератури.

Для підготовки з'їзду в Москві 15 червня 1918 р. вийшов перший, здвоєний номер щотижневої газети "Коммунист". Перший з'їзд КП(б)У, що відбувся в Москві, ухвалив вважати газету органом ЦК КП(б)У. Після другого з'їзду видання було тимчасово припинено, а його перший редакторів О.Бубнова і С.Косіора партія командирувала на Україну для організації там підпільної роботи. |

Там же, у Москві, з липня 1918 р. підредакцією І.Кулика було розпочато видання тижневика "Вісник українського відділу Народного комісаріату справ національних", що мав задовольнити потреби в інформації українців, які жили на території Російської Федерації. Він публікував декрети, поста­нови, звернення та інші документи партії й уряду, а також мав непоганий літературний відділ, де друкувалися твори україн­ських письменників, сатиричні мініатюри. Вийшло всього 10 номерів газети. Після відновлення Радянської влади в Україні український відділ Наркомнацу був ліквідований, Відпала Й потреба у виданні "Вісника".

Після першого українського більшовицького з'їзду в Україну послали групи досвідчених партійних працівників підпільних обкомів партії і створення місцевих видань.

Найкращою з нелегальних газет вважається "Киевский коммунист". Її організував у серпні 1918 р. посланий у Київ для підпільної роботи М.Алексєєв. Накладом 33,5 тисячі газета розповсюджувалася не тільки в Києві, а й у містах і селах Київської та Волинської губерній. У редакції "Киевского коммуниста" працювали М.Тарноградський (редактор), О.Соколовська, П.Слинько, М.Врублевський, О.Ластовський, Є.Касяненко. Пізніше до них приєдналися прислані для підмоги з московського "Коммуниста" О.Бубнов, С.Косіор.

Для зміцнення Одеської більшовицької організації туди наприкінці липня прибули досвідчені партійці Я.Гамарник, І.Крейсберг, П.Онищенко, Л.Картвешвілі (Лаврентій). Вони почали видавати газету "Коммунист"  орган Одеського обкому КП(б)У.

З приходом в одеський порт фран­цузьких військових кораблів підпілля поповнилося новою гру­пою партпрацівників, серед яких були І.Смирнов (Ласточкін), О.Соколовська, І.Клименко, К.Саджая, Жанна Лямбург та ін. Газету почали видавати російською і французькою мовами. Редагував О.Мартиновський (Тарас Костров). Газета виходила раз на декаду накладом 510 тисяч примірників. Одеські підпільники вели також друковану й усну пропаганду серед солдатів окупаційних армій. Для цього вони розкидали листівки німецькою, французькою, польською, чеською, грецькою та румунською мовами.

Традиційно міцним більшовицьким центром був Катери­нослав, де залишилося у підпіллі близько ста комуністів, серед яких багато робкорів газети "Правда".

Після закриття більшовицької газети "Звезда" її співробітникам вдалося видати сім номерів шеститисячним накладом нового видання  "Молот". Це була та ж сама "Звезда". Вона різко виступала проти гетьмана, переворот оцінила як монархічний, закликала до збройної боротьби. Командування німецьких військ заборонило видання на початку травня.

Чернігівський губревком у другій половині травня 1918 р. на губернській партконференції більшовиків оформив і розмножив вручну перший номер газети "Рабочий й крестьянин". Надалі щотижневе видання друкувалося накладом трохи більше ста примірників. Всю редакторську роботі вели Софія Соколовська (Олена) та Оксана Листопад. Випуск газети припинився на початку липня коли провалилося чернігівське підпілля.

У Харкові досвідченому журналісту М.Безчетвертному (Ніколаєв) вдалося видати два номери газети "Донецкий пролетарий".

Всі більшовицькі видання виступали, як правило, під гаслом "Хай живе робітничо-селянська революція!", таврували українську націоналістично-буржуазну владу, закликали до боротьби проти неї.

Дедалі загострювалися стосунки між більшовиками і їхніми колишніми однопартійцями-меншовиками.

Як і раніше, найплідніший грунт для своєї діяльності меншовики знаходили на Слобожанщині та Півдні України. Умовно можна назвати столицею меншовизму Харків. Тут в різні часи меншовики видавали по декілька російськомовних газет

Ще з приходом військ Антонова-Овсієнка до Харкова тут почала виходити на чотирьох полосах великоформатна щоденна газета "Наш Юг"  орган Харківського і обласного комітету Донецького і Криворізького районів РСДРП (об' єднаної). По суті це було видання меншовиків, які мали великий вплив на маси в тому регіоні.

В "Нашем Юге" працювали такі талановиті журналісти, як Валентин Рожицин, Фелікс Кон, А.Левін (Аронов) та ін.

В одному з номерів газети журналіст, що заховався під крептонімом Н.На-ков надрукував статтю "Соціалізм Леніна", в якій звинувачує вождя "світового пролетаріату" в тому, що він збирається "будувати соціалізм тільки силами пролетаріату без участі селянських мас, навіть селянського пролетаріату".

Крім стратегічних завдань більшовиків меншовики запе­речували і оперативні дії більшовицького уряду, його неде­мократичні декрети та репресії. Саме через "тим­часову терористичну диктатуру", яку К.Маркс називав "пле­бейською зброєю боротьби", Валентин Рожицин у статті "Чи довго?" пророчив швидку загибель більшовизму.

Серед політичних актів радянської влади найбільш не­гативну пресу здобули брестські переговори і підписання мир­ної угоди з німцями. А.Левін (Аронов) у статті "Вибір зроб­лено" звинувачує більшовиків, Раднарком Росії в укладенні Брестської угоди, вважаючи, що вони здалися "на милість пере­можця і ганебно капітулювали перед військами німецького ім­періалізму". У цей момент, вважає автор, коли втрачена Україна, "купка диктаторів із Смольного" замість роздмухування громадянської війни повинні подбати про "створення єдиного реолюційного фронту" з усією російською та українською демократією.

Ще не будучи вірним соратником вождя пролетаріату, Ф.Кон зустрів Брестський мир і гнівною статтею "Хто за підписання миру?". Посилаючись на газету "Социал-демократ", яка досі підтримувала політику Раднаркому в Москві, а тепер недвозначно виступила проти підписання миру, публіцист звинувачує у боягузтві харківських більшовиків, які навмисне обминають це питання. Аналізуючи розкладку сил в тогочасному суспільстві, він робить такі висновки: "Революційна Росія не підписує ганебний мир... Це мир тільки Леніна і Троцького!"

Враховуючи цю, ситуацію, меншовики посилили антибільшовицьку пропаганду в ім'я збереження колишньої єдиної Росії. Щодо України їхня турбота зводилася до одного: втратили.

Фелікс Кон у статті "Криза більшовизму", перераховуючи всі вади більшовицької влади (аграрна політика, політичний терор, всілякі різновиди "соціалізації", декрети, які "видавались під диктовку темних мас і в угоду їм"), що все це призвело до "поглиблення провалля між офіційним ленінізмом і соціал-демократичною опозицією". Брестський мир цей розрив посилив. Йдучи на переговори, на думку публіциста, Ленін "більше турбувався про збереження більшовицької влади на малому клаптику Росії, аніж про рух міжнародного пролетаріату". Це й викликало кризу більшовицької влади.

В.Рожицин підписання миру розцінює як загибель радянської влади, яка зруйнувала державу, армію, і, "йдучи тепер в небуття, тягне за собою в могилу і саму російську революцію".

Багато публіцистів бачили порятунок Росії у створенні єдиного революційного фронту всіх демократичних сил. Бор. Павлов висунув формулу: "створення не єдиного революційного фронту всіх демократичних сил, як було раніше, а створення єдиного антибільшовицького блоку, вилучивши не тільки більшовиків, а й лівих соціал-демократів, які стоять з ними на одних позиціях".

Н.Череванін у статті "Росія не може прийняти мирні умові Німеччини", крім більшовиків, звинувачує у зрадництві і Центральну Раду за підписання окремих угод з Німеччиною і Австрією, що ставить під гніт і Росію, і Україну.

Ще при радянській владі за антибільшовицьку пропаганду караючі органи двічі притягували “Наш Юг” до суду, двічі закривали. Газета знову вийшла, коли в Харкові відновив свою діяльність уряд Центральної Ради.

Провідною темою відновленої газети була тема преси. Редакція помістила передову статтю з назвою "Ганьба!". Автор статті дорікав Центральній Раді за те, що, уподобавшись більшо­викам, деякі представники нової влади проводили репресії, розстрілювали без суду і слідства прямо на вулицях лише за підозріння в причетності до більшовиків. Наголосивши на тому, що "Наш Юг" за більшовиків "захищався сам", захищав членів редакцій інших газет, рішуче протестував проти "полі­тичної війни з Центральною Радою", "роззброєння українських частин і арешту їхніх представників", автор статті просить харківських представників Центральної Ради не "перевершити в жорстокості більшовиків", які "грубо закривали українські газети і реквізували приміщення українських соціалістичних партій".

Під рубрикою "Відгуки преси" надруковано редакційний огляд газет, в якому зазначалося, що "харківська преса різко змінилася", бо відбувся "перелом у політичних і громадських відносинах". Більшовицькі та лівоесерівські газети "Известия Юга", "Донецкий пролетарий", "Порыв", "Земля и воля", які більшовиками прирівнювалися до "предметів першої необхід­ності", зникли.

Після того, як червоні війська залишили Украї­ну, тут активізувалися меншовики, особливо на Слобожан­щині та в Донбасі. Вони вважали себе найбільш впливовою політичною силою серед робітництва і найпослідовнішими де­мократами серед усіх соціалістів. Меншовики відновили і створили заново цілий ряд російськомовних газет. Найавтори­тетнішою і найбільш стабільною була щоденна великофор­матна чотирьохполосна газета "Социал-демократ"  орган Харківського і обласного комітетів Донецького і Криво­різького районів РСДРП (об'єднаної). Редагував газету І.І.Свєтлов.

Режим радянської влади в Росії своїми декретами не давав вільно вести антибільшовицьку пропаганду, тому меншовики обрали за свій оплот Україну, де більшовицький вплив був меншим, особливо після муравйовського хрестового походу.

Весь інформаційний пропагандистський заряд "Социал-демократа" був спрямований проти більшовиків і їхнього лідера. Так, в одній з передових статей, коментуючи підсумки IV з'їзду Рад, автор наголошує на недемократичності цього заходу, на якому партія більшовиків "царювала безподільно", а кількість інших представників соціал-демократії була "доведена до нуля". Ленін, не соромлячись, називав їх "дурнями", а партію меншовиків "мильним пухірем, що лопнув". На думку газети, це був "декоративний" з'їзд, на якому зовсім відсутня боротьба думок, "за командою піднімаються руки, закриваються дебати". Такий з'їзд не міг створити демократичного дієздатного уряду, не міг виробити правильної тактики його діяльності.

Подібну характеристику газета дає й так званому Все­українському з'їзду Рад, що відбувся в Катеринославі. Що­правда, тут не було ідилічної одностайності. До того ж такий з'їзд не можна назвати всеукраїнським, бо не всі губернії були представлені, більшовики підтасували склад з'їзду, надавши своїм депутатам право вирішального голосу, "робили енергійний натиск" на лівих соціал-революціонерів, і ті здавалися.

Як зазначає "Социал-демократ", за весь час не було жодної обгрунтованої доповіді хоч з яким-небудь ана лізом дійсності: поточний момент, державний устрій України, її воєнне становище, земельне питання тощо.

Нездатності більшовиків організувати нормальне державне життя присвячено ще кілька статей. Серед них  передовиця "Криза влади чи влада кризи?". Приводом до її написання став вихід з Раднаркому лівих есерів і деяких міністрів-більшовиків Про цю кризу жодна з газет не повідомила. Причину цьому "Соцнал-демократ" пояснює так: "Росія переживає кризу влади,.. у нас влада кризи. Навіть та крихка база, на якій будував свою безпеку більшовизм, тепер перетворилася на прах... Робітничий клас свідомо відвертається від комуністівавантюристів, "найбідніше селянство" з'їжилося і позаховувалося, солдати розсіялися в білому світі...". А якщо врахувати розстановку сил в Росії (в одному місці більшовики, в другому  німці й українці, в третьому  японці, в четвертому  англійці), то виходить, що вся країна в кризі. Тому газета й глузує над "верховодами" Раднаркому, що розважаються "водевільною кризою влади".

Не менш їдкими були випади газети на адресу так званого ЦВК України, цієї "бутафрної організації", яка не вибиралася більшістю робітників і селян. Газета кваліфікує її як "продукт найбільш невмілої фальсифікації", що не має ніякої опори в масах. Меншовики пророкували цій жалюгідній бутафорії повний крах, за що здобули в більшовицькій пресі ярлика "зрадників". Меншовицька преса детально висвітлювала діяльність більшовицького уряду в Україні, суперечливі вчинки тощо.

У статті "Куди вони йдуть?" "Социал-демократ", щоб показати, що слова більшовиків су­перечать їхнім вчинкам, використав виступ Артема на з'їзді Рад у Катеринославі. "Жалюгідне враження,  пише автор статті,  справляє ця промова. Кожне слово її говорило про таке страшне, гнітюче, трагічне банкрутство, що стає шкода оратора".

Найбільше непокоїть журналіста те, що доповідач не бачить реальних шляхів опору німцям і що таке становище не може скоро змінитися. Тим паче після такої доповіді ухва­люється резолюція, протилежна тому, про що говорив допо­відач,  про необхідність організації партизанської війни проти Центральної Ради, яку підтримують німецькі війська. Більше того  створено центр для організації такої боротьби  новий, теж бутафорний ЦВКУК, який, всупереч всякій логіці, зразу ж втік до Таганрога.

Російські соціалісти ще довго були дуже невдоволені поведінкою більшовиків на Брестських мирних переговорах. Цій проблемі їхня преса присвятила безліч статей.

"Социал-демократ" використав такі висловлювання з цього приводу лідера об’єднаних соціал-демократів, суперника Леніна в боротьбі за лідерство Л.Мартова: "Одним з найбільш плачевних результатів мирного договору може стати відродження націоналізму в Росії в найширших масштабах. Це спотворить на багато років класову боротьбу пролетаріату".

Щоб звести ідеологічні розрахунки з більшовиками, "Соціал-демократ" надрукував кілька статей Л.Мартова. В однії з них "Напередодні російського термидора" опонент Леніна на історичних паралелях між подіями в Росії і французькою революцією 1789 р. показав безглуздість "трагічного фарсу ленінської диктатури". Єдиний порятунок для демократії, на думку автора, у скликанні загальноросійських Установчих Зборів, а не в створенні "загальнонаціонального центру", що відстоювали українські демократи.

У досил до цієї статті редакція друкує рецензію на книгу В.Леніна "Держава і революція", якій дає заголовок "Перево­рот у марксизмі". Автор вважає, що цей документ "до кінця засвідчує розрив партії більшовиків з соціал-демократією і марксизмом". Книга наполовину складається з цитат, підібраних "без особливого смаку і зв'язку". Ленін додає "дещо від себе, деяку нову державну теорію, приправляючи її грубоватою полемікою на адресу сучасної соціал-демократії".

Захопившись двобоєм з своїми конкурентами за вплив на пролетарські маси, меншовики ніби й не помічали такої полі тичної сили, як українські соціал-демократи та їхнього держав ного органу  Центральної Ради. Лише зрідка в полеміці з більшовиками нагадували їм про необхідність боротьби з "буржуазною" Радою, обзиваючи її ганебними кличками зз те, що вона сприяє розколу Росії.

Ширшою за діапазоном осмислення дійсності та різко бічністю коментарів була газета харківських меншовиків "Вестник Юга". Вона була фактично продовженням "Голоса Юга", який в кінці липня 1918 р. затих, вірніше, газета змінила назву, залишивши той же склад працівників. Її видавали журналісти, які переїхали з Петрограда і російських провінцій, де більшовики розігнали меншовицькі Ради і "всю пресу без винятку теж задушили".

"Вестник Юга" перейняв усі реквізити своєї попередниці, обсяг, періодичність, тематичні напрямки. Однодумців в Україні газета не мала, вважала, що вона єдина відстоює інтереси робітничого класу, боролася проти більшовиків та самостійників. Тому пе­реважно вся її увага була прикута до подій, що відбувалися в Країні Рад.

Перш за все мова йшла про політичний устрій у більшо­вицькій державі. У листі з Росії анонімного автора "Чи існують ради і Радянська влада в Росії?" газета стверджує, що до Жовт­ня ради справді уособлювали радянську владу. Та жовтневий переворот все перемінив: невгодні більшовикам Ради розігнані (в Тамбові, Ярославлі, Сормові, Смоленську), потім з них вивели фракції меншовиків і есерів, за ними пішли інтернаціоналісти. На думку автора листа, це означало, що "рад більше немає... Залишилися бюрократичні органи, які не терп­лять критики..., відірвані від мас, підпорядковані виключно пар­тійній вказівці... А якщо немає рад, то не може бути і радянської влади".

Відповідно до цього й система управління в державі не де­мократична, як передбачалося революцією. Більшовики не здатні управляти економікою, що призвело до фінансової кри­зи. Про це йдеться у статті Л.Фрея "Бюджет Росії", де автор на конкретних цифрах показав, як зросли державні витрати.

На думку газети, великої помилки припустилися більшо­вики і в "соціалізації" землі, яку намагалися провести в усіх регіонах Росії, не враховуючи економічних умов та історичних фадицій. Цей докір більшовикам зустрічається в багатьох газетних матеріалах.

І в міжнародній політиці не все гаразд. Особливо невдоволені меншовики Брестським миром. Ось що пише один з публіцистів "Вестника Юга": "Спотворивши соціалістичні гасла до невпізнання, більшовики своєю міжнародною політикою фактично вже стали зброєю імперіалізму, волю якого вони виконують...  Росія перетворюється в колонію, а правителі  в сатрапів німецького імперіалізму".

Всі ці негаразди в російській історії меншовицька газета списує на пагубну діяльність більшовиків і їхнього вождя.

Суперечливу за своєю суттю характеристику голови Раднаркому дав у нарисі "Ленін" Я.Пилецький. Як і вимагає цифіка жанру, публіцист намалював точний портрет вождя світового пролетаріату, подав деякі біографічні дані: в'язниці, зіслання, еміграція тощо. Автор підкреслює велику силу переконань Леніна, якими він підпорядковує собі "всіх, хто хоче йому вірити". "Залізна воля,  відзначає журналіст,  змушує його прибічників йти за ним".

У приватному житті  надзвичайно скромний, живе бідно. У нього немає друзів, навколо нього  "нікчеми". На думку Пилецького, Ленін  "найбільший опортуніст": якщо треба, уміє пристосовуватися до обставин. Так, у 1916 р. він виступав проти "соціалізації" землі, бо це могло б викликати появу дрібної селянської буржуазії, вороже настроєної до соіалізму, а в 1918 р., щоб утриматися при владі, щоб "купити приязнь села",  проводить закон про соціалізацію.

Публіцист підмітив ще одну особливість поведінки біль­шовицького вождя. Через тривале перебування в еміграції, участь у камерному гуртковому житті він "не вміє розумітися на людях.

На думку публіциста, довгорічне життя в невеличких гурт­ках позначилося й на манерах Леніна вести розмову. Він завжди полемізує, не добираючи засобів для полеміки. Від цього навіть в його наукових статтях "нерідко трапляються поруч з гли­бокими думками вульгарна лайка і примітивні жарти". Під­пілля і 15 років фракційних та емігрантських суперечок "зву­зили його горизонт, спотворили психологію, позбавили від­чуття життя". Від нього жодного слова не чули про терор, але він надавав можливість іншим "виконувати і проповідувати все те, що викликало страх і відразу, а сам залишавсяв затінку",

Після таких характеристик у читача виникає резонне за­питання: чи можна в тій складній ситуації назвати Леніна дер­жавною людиною? Автор сам відповідає на нього: і так, і ні. Ні, тому що йому "завжди заважала гуртківщина". Так, бо він "уміє ставити широкі завдання і прагне їх виконати".

Ось такий вийшов образ вождя революції, вчинки якого позначилися на долях мільйонів людей.

Подібну характеристику "Вестник Юга" дає й більшовицькій пресі, час від часу оглядаючи офіційні "Известия" з їхньою "заспокійливою хронікою і знервованими передовіщями та "Правду", яка "сама собі не вірить".

Хоч серце меншовиків більше боліло за "велику батьків шину", все таки їхня газета не випускала зі свого поля зору події в Україні. Вони небайдуже слідкували за діяльністю гетьманського уряду і особливо за діями німецького командування. Коли командир німецької дивізії, що квартирувалася в Лубнах генерал-лейтенант Меліор видав наказ, яким визначав умови праці на збиранні сільськогосподарського врожаю, диференційовану оплату праці чоловіків, жінок і підлітків, кореспондент "Вестника Юга" Л.Любимов виступив з гнівною статтею "Введення панщини на Україні".

Цей же автор у статті "Залізнична руїна" критикує уряд гетьмана за небажання задовольнити вимоги страйкарів, чим ще більше ускладнює становище на залізниці.

Інший журналіст "Вестника Юга"  А.Бронін  у статті "Робітнича політика" стверджує, що український уряд продовжує політику колишнього російського самодержавства, стає на бік "явної охорони вузьких класових інтересів промисловців", "знищує всі революційні завоювання робітничого класу в галузі праці, вмішується в боротьбу робітників з підприємцями, за проваджує систему поліційного терору". Це створює грунт для масових невдоволень, що загрожує ще більшому руйнуванню і без того підірваних господарських сил країни.

Один з найактивніших журналістів газети Б.Павлов статті "Який у нас державний лад?" приходить до висновку "Україна  це антидемократично-самостійна перехідна громадська організація". В іншій статті "Єдина Росія і Установчі Збори" він категорично заявляє, що "самостійництво себе рішуче і до кінця скомпрометувало". Тому автор радить скликати Установчі Збори. "Це єдиний вихід з тупика до єдиної Росії".

Останні слова найбільш адекватно передають основну стратегічну лінію газети.

У період гетьманщини катеринославський комітет РСДРП (меншовиків) видавав російською мовою великоформатну щоденну газету "Вперед" за редакцією І.Меркулова. Газета ніби й не виступала в опозицію до уряду. У її лексиконі навіть можна знайти слова про зміцнення самостійної незалежної Ук­раїни. На своїх сторінках вона надала слово гетьману Скоропадському і Голові Ради міністрів Лизогубу, які обмі­нялися компліментами, висловили жаль з приводу того, що діяльність уряду "залишається невідомою не лише масі селян­ства, але й міському населенню. Мало того, на цьому ж грунті виникає озлоблена агітація проти нині існуючого уряду, яка не зустрічає належної відповіді".

Можливо, ця обставина спонукала гетьмана запровадити привінтивну цензуру, яка, як зазначала газета, "висить дамокловим мечем над головою легальної робітничої преси, готовим щохвилинно опуститися і час-від-часу опускається в образі штрафа, арешту чи закриття". Звідси й білі плями в газеті.

Заява редакції газети була не голослівною. За статтю "Боротьба юзівських робітників", надруковану 7 липня, постановою губернського старости редактор газети І.Меркулов був оштрафований на 3000 карбованців.

Друкуючи свій лист у газеті "Вперед", Скоропадський даремно розраховував на підтримку цього російськомовного меншовицького видання. Редакція чітко дотримувалась так­тики своєї партії, виробленої ще напередодні революції. Нібито й не висловлювала якихось політичних гасел, очевидно, з метою збереження статусу легального видання, вона сердобольно опікувалася економічними вимогами робітників, підтриму­вала їхні страйки, інші акції протесту.

Особливо підтримувала газета страйк залізничників, бо розуміла, що "залізниці  нерв і без того розлагодженої країни". Тут вона войовниче накинулася на ліберальне видана  газету "Слово", яка вважала, що страйк організованим "всліпу", "без достатніх підстав". В одній із статей редакційний колектив висловив своє незадоволення діяльністю "Союзу українських залізничників", який заявив про свою несолідарність з страйкарями.

Засудивши союз залізничників як українських "самостійників", газета водночас з радістю підтримала вимогу страйкового комітету про відміну українізації залізниць і "тиску на великоросів".

Отже, газета "Вперед" при всій завуальованості своєї політичної фізіономії методично в деталях, репліках, натяках проводила чітку антиукраїнську лінію.

Подібного типу видання виходили й в інших містах.

Одеські меншовики продовжували видавати "Южный рабочий". Це була газета невеличкого формату, на двох або чотирьох полосах. Нумерацію вела ще з 1917 р. З 15 травня 1918 р. відповідальним редактором газети став М.Мчеладзе. Газета не дуже переймалася життям в Україні, її більше цікавили справи конкурентів у боротьбі за владу в Петрограді  біль­шовики, які поступово витісняли меншовиків та есерів з ЦВК, з місцевих рад.

Провідний публіцист газети В.Ніколау писав репортажі та подорожні нотатки з Петрограду, де показав, як більшовицькі державники довели трудящих столиці до голоду і поневірянь.