ист.укр . журналистики / Тоталтаризм

Така невеличка картина преси Харківщини адекватно відзеркалює загальну панораму журналістики України, мож­ливо, з невеликими поправками на специфіку регіонів.

Незважаючи на об'єктивні та суб'єктивні труднощі, га­зетний процес в Україні не зупинявся, не вщухав ні в столиці, ні на периферії. Одні видання закривалися, натомість з'являлися інші.

Під осінь 1918 р. за тодішніми мірками Україну можна було вважати могутньою газетною державою. Її інформацій­ний простір наповнили різноманітні видання і за типом, і за політичним спрямуванням, і за мовою. Відзначаючи різке зрос­тання газетного господарства протягом 1918 р., дослідники преси називають різну кількість українських періодичних видань Наддніпрянщини: 239, 212, 134 найменувань. Всі вони умовні і, відповідно, занижені, бо цей період історії української журналістики чи не найменше досліджений через політико-ідеологічні причини та відсутність архівних матеріалів.

Фактом залишається те, що це був злет. Та сталося це не завдяки діяльності П.Скоропадського. Єдине, що можна за­рахувати в заслуги гетьмана в галузі преси,  це збільшення розриву в співвідношенні між українськими і російськими ви­даннями на користь останніх. У цьому сходяться всі дослід­ники того періоду.

Читачів і журналістів непокоїло таке співвідношення на газетному ринку. У статті "Росіяни на Україні", надрукованій в "Новій Раді", М.Кушнір стверджував, що "російська преса на Україні за останній час зростає з небувалим розмахом". Автора на­сторожує, що в Україні з'являються не обивательські видання, а газети з певними напрямками, що відбивають інтереси полі­тичних партій та груп: демократичних, ліберальних, монар­хічних тощо.

Інший автор цієї газети М.Якименко, оглядаючи пресу України, зауважив, що у великих містах російські дру­ковані органи складають 70% усієї преси України.

Тож, розстановка інформаційних сил в Україні була не випадковою. Вона вказує на вектори політичної орієнтації гетьманських урядовців.

Інформаційний простір України гетьманської доби був на­багато строкатішим порівняно з першим роком революції. Тут позначилися перегрупування політичних сил (в середині партій і міжпартійні), поява нових типів видань тощо.

Як і в попередній період революції, левова доля впливу на читача припадала на видання партійних організацій та політичних груп. Апогеєм їхньої діяльності стало створення Українського національно-державного союзу (УНДС), який репрезентував помірковані групи політичного спектра, широкі національно свідомі маси України. До союзу увійшли всі українські соціалістичні партії (крім більшовиків), його підтримувала Українська демократично-хліборобська партія, яка свого часу брала активну участь у гетьманському перевороті, але, як висловився В.Винниченко, була "ображена відмовою в посадах" новим урядом. Намітилося відверте протистояння двох сил: з одного боку  УНДС, що мав самостійницьку орієнтацію; з другого  партія кадетів і близьких до неї політичних організацій і груп, метою яких було приєднати Україну до Росії на федеративних засадах. За федерацію активно виступав "Протофіс"  орга­нізація, що об'єднувала заможних представників промисло­вості, торгівлі, фінансів і сільського господарства. Боротьба цих двох напрямків досить прозоро проглядається майже у всіх виданнях, вона вплинула на формування характеру, політич­ного і творчого обличчя друкованих органів. Як правило, пер­ша група газет виходила українською мовою, друга  ро­сійською.

Найпопулярніша на ті часи газета "Нова Рада" і її партія соціалістів-федералістів. Чвого часу феде­ралісти відмовилися взяти участь у роботі гетьманського уряду, але не байдуже ставилися до його діяльності: під­тримували всі корисні, раціональні заходи, вказували на прорахунки, різко критикували всякі дії, спрямовані проти інтересів народу і української держави. Про це засвідчують сторінки газети "Нова Рада".

Редакція давала можливість друкувати свої матеріали і представникам інших партій, навіть прихильникам гетьман­ської системи державного управління, яке не влаштовувало соціалістів-федералістів. Так, на сторінках "Нової Ради" надрукував кілька статей відомий тоді симпатик гетьманщини Дмитро Донцов.

В одній з них, що мала прозо­рий заголовок "Тверда рука", Д. Донцов нагадує, що “гасло "твердої руки"” стало девізом нового уряду на Україні". Воно ж було "найтяжчим закидом опозиційних політиків. Хто ж мав рацію? На думку публіциста,  ніхто. Опозиціонери, на думку автора, не розуміють, що твердий курс  "не негативна, а позитивна сторона всякої політики". Під твердим курсом автор розуміє свідому своєї цілі політику, яка, хоч і різними шляхами, але йде до однієї цілі, цілі, яку бачать або відчувають усі.

Тільки така політика може спричинитися до заспокоєння розбурханих війною й революцією громадських елементів та до їх консолідації.

На жаль, констатує автор, в тодішній Україні цього не видно ні в зовнішній, ні у внутрішній політиці.

Та щоб у читачів не виникли сумніви щодо гетьманського правління державою, публіцист дає йому таке визначення: "Геть­манщина не є поняттям без змісту. Історично вона є персоніфікацією ідеї української суверенності і повинна б мати велику вербальну силу. Але цей її зміст мусить бути дета­лізований". Тому новий лад мусить творити нову ідеологію, творити конкретними справами, а керувати ними повинна за­лізна воля. Ось який зміст вкладає Д.Донцов у нову ідеологію:

1. українська державність;

2. оперта на задоволене середнє селянство;

3. в країні, приведеній до стану спокою, коли це треба, навіть радикальними заходами".

Проте при цьому застерігає, що "для політики твердої руки потрібний не так міцний батіг, як уперта і консекветна воля".

До реалізації цих ідеологічних постулатів повинні залучатися всі громадяни України.

Д.Донцов звертається до існуючих і, на­певне, до всіх майбутніх політиків: "Будівництво держави  не жарт і не оперета".

Проблеми будівництва незалежної української держави розглядали у своїх статтях й інші публіцисти, тим більше, що склад постійних авторів "Нової Ради" був чи не найсолідніший серед у сіх українських видань. Особливо активним був Сергій Єфремов. Майже в кожному номері він виступав з передовою статтею, де сміливо піднімав найболючіші питання діяльності існуючого уряду, розглядав перспективи розвитку української дер­жави, її економіки, політики, культурного і соціального життя. В кількох газетних матеріалах він торкався проблем більшовизму не тільки як російського явища, але після революції в Німеччині і як явища світового. Хаос і непослідовна діяльність гетьманського уряду особливо турбували публіциста, бо в такій ситуації він бачив багато підстав для відродження більшовизму в Україні. На жаль, його передбачення здійснилися.

Другим щодо активності журналістом "Нової Ради" був сам редактор газети Андрій Ніковський. Він виступав під кіль­кома псевдонімами. Статті на важливі соціально-політичні теми публіцист підписував своїм справжнім прізвищем. Літературно-критичні матеріали, огляди творів мистецтв виходили з псевдонімом А.Василько, фейлетони і сатиричні мініатюри  А.Яринович.

Найчастіше він торкався проблем, зв'яза­них з розвитком національної культури. У статті "Культура в мішку" публіцист обурюється витівкою вінницького повітового старости, який звелів твори Михайла Драгоманова "из'ять, запечатать вь мьешки й хранить при варте до особого распоряжения". І ні­кому "не вдається зробити гарну міну при цій надзвичайно поганій грі". З сумом публіцист констатує, що "в українській державі навіть українська культура не забезпечена від ворожих нападок" "агентів влади".

На освітянські теми писали статті В.Дурдуківський ("Українознавство в середню школі"), С.Русова ("Життєві контрасти"). У цій статті Софія Русова намалювала ти­пову картину неузгодженості в діях чиновників різних відомств. Департамент Міністерства освіти організував у селах поза­шкільну освіту серед дорослого населення і розіслав туди ін­структорів, лояльних, чесних працівників освіти. Місцеві старости сприйняли їх як агітаторів і почали переслідувати, деяких навіть заарештували. Зрозуміло, люди відмовлялися їхати на села інструкторами.

Однією з провідних тем "Нової Ради" стала боротьба за утвердження державності української мови. Київські і харківські кадети у своїх часописах ратували за необхідність надати російській мові державних прав на рівні з українською. Цю ідею особливо підтримувала більшість колишніх чиновників гетьманських урядових апаратах. У боротьбу проти них включилися майже всі публіцистичні газети, використавши найрізноманітніші і жанрові можливості: інформаційні замітки, репліки, огляди газет, фейлетони, статті.

У цьому на­прямку плідно працював сам редактор газети (серія матеріалів під рубрикою "На біжучі теми"), П.Стебницький ("Державна мова"), С.Шелухин (цикл статей "Державна мова на Україні") та багато інших.

У статті "Державна українська мова" Сергій Шелухин детально проаналізував значення для України двох мов. На його думку, "російська державна мова  це символ русифікації, переслідування, нищення й припинення української мови і насаджування московської орієнтації", а "українська державна мова  це символ української державності, символ визволення України з російської неволі, ознака української народності та її свободи, вираз обличчя українського суспільства". Введення двох мов як державних призведе до знищення української мови, отже, й української державності.

Не обійшла газета і релігійного життя, куди теж втруча­лися великодержавники, намагаючись ліквідувати рух за авто­кефалію української церкви. Заслуговує на увагу великий цикл популярних статей Павла Мазюкевича "Релігійні етюди", де публіцист щиро зихищає свободу людей.

Значний тематичний блок "Нової Ради" складають мате­ріали з міжнародної політики. Тут друкувалися міжнародні огляди, статті про становище України в світовому просторі, особлива увага була прикута до взаємин з Росією. Лідерами в цій тематиці були досвідчений дипломат Ол. Шульгін, а також М.Кушнір, що виступав з цікавими міжнародними оглядами та статтями-на­рисами про соціально-економічне і політичне життя в багатьох зарубіжних країнах (це статті "Врутрішня політика і міжнародний стан української держави", "Інісрнаціональний націоналізм", "Світова війна" "Міжнародні договори й "реальна політика", "Дон та Україна", "Україна та Білорусь" тощо).

Так вимальовувалася панорама життя України за доби гетьманщини. Не важко помітити, що панорама вийшла не райдужна, бо, відстоюючи незалежність України, її самобутню культуру, газета все-таки була в опозиції до уряду. Це не могло не позначитисі на її долі. Цензура вилучала зі статей все, що говорило за демократичний лад, самостійну Україну, конфіскувалися матеріали про селянські невдоволення, повстання. Газета "Нова Рада" змушена була перейти на половинний формат, а під кінець гетьманського правління її зовсім закрили.

В опозиції до гетьманського режиму була й Українська соціал-демократична партія, відповідно, її центральний друкований орган  "Робітнича газета" і її лідер Володимир Винниченко. У 1920 р. в книзі "Відродження нації" він назве цю добу "неперестанним, настійним нищенням всякими способами національних здобутків українства", а самого гетьмана "руським генералом малоросійського походження, фігурою сентиментального дегенерата, безвольного, але з романтичними мріями й величезними маєтками по всій Україні".

Та тоді, коли гетьман був при владі, відомий політик публіцист не приділяв йому особливої уваги. Його більше цікавило його оточення, яке й визначало державну політику України. Це оточення В.Винниченко досить гостро охарактеризував у "Рано стомлюватись". Автор з іронією заявляє, що "з кожним днем росте до нас любов наших милих братів-руських. Палка, непереможна, надзвичайна любов!". Ця іронія адресується не російському народу, а лише тим, хто "тисячами кидає свій край, свою батьківщину; міняє прізвища; з ризиком потрапити до рук совітської влади перебирається через українсько-російський кордон; записується навіть в українське підданство, підробляє паспорти, все те робить тільки дая того, щоб добратися до України".

Автор метафоричними фразами диференціює їх на групи: одні, "сласно плямкаючи голодни­ми, слинявими, синіми губами, обсіли щедро розкладені перед ними казенні пироги й уминають їх з таким радісним гарчан­ням, що мороз іде по всій Україні"; другі, "розставивши акулячі пащі, весело вирячивши нахабні очі, смачно глитають дурну українську рибку, велику й маленьку"; треті, "набравшись сил, прожогом нишпорять по всіх закутках, винюхують революцію та українську свідомість, ха­пають їх, тащуть, гризуть"; четверті обснувавши по теплих, людних куточках чепурненькі редакційні павутиння, тихо поваж­но ловлять українських мушок.

Не забув публіцист і лідерів російських політичних партій, які бігають по приймальнях, "зав'язують вузлики, протягують ниточки, мотуззя, шворки, облущують, забивають кілки"  тобто ведуть підготовку, бо не хочуть відділити Україну від "неділимої".

Це була підготовка читацької аудиторії до сприйняття ос­новної тези, висловленої автором під кінець статті. У зв'язку з ситуацією, що склалася в державі, не варто розслаблятися, рано стомлюватися. В.Вииниченко висловлював не лише свою приватну думку: це була тактика всієї української соціал-демократії, курс на підготовку повстання проти гетьманського режиму.

У цей період В.Винниченко рідко друкувався на сторінках "Робітничої газети", але ті рідкісні ґрунтовні, майстерно випи­сані публіцистичні твори висловлювали думки певної частини суспільства, зокрема, очолюваної ним партії. Серед його творчого доробку варто згадати ще памфлет "Окривджений Каїн". Даючи тут визначення шовінізму, публіцист прозоро натякнув, кому він віками був притаманний. А за українських робітників боятись нема чого, бо вони, коли мали повноту влади, "не дивилися згорда на чуже, а перші на весь світ, вперше за всю історію людськості дали найкращі форми міжнародного спів­життя". Наше робітництво не суне валками в Росію й не домагається знищення руської мови, не глузує з руських національних святощів, не гупає чобітьми на могилах їхніх дорогих покійників".

На думку публіциста, боятись треба того, що українське робітництво, "темне, неосвічене, ще довго поштиво здійматиме шапку перед московсько-петроградською" культурою, вважа­ючи, що то останнє слово культури європейської.

Крім В.Винниченка в "Робітничій газеті" друкувалося багато талановитих авторів.

Внутрішні проблеми країни були постійно в полі зору Андрія Михайленка статті "Становище робітничого руху" публіцист вбачає причину тяжкого становища робітників, безробіття, розгрому робітничих організацій не так в репресивному геть­манському режимові, як у спадщині більшовицького панування, "деморалізуючому впливові совітської влади".

Проте це не означає, що він був лояльним до політики нового уряду. У статті "Внутрішнє становище України" А.Михайленко, розглядаючи проблеми формування нового кабінету міністрів, акцентує увагу на активізацію "земельної буржуазії, великого поміщиства" як реакційного курсу гетьманського оточення. У наступній статті, "Рута", автор розвиває свою думку і показує, що "різке зупинення ходу земельної реформи, цілковите повернення старих відносин викликають величезне незадоволення й опір з боку селянства. Нові господарі становища намагаються повернути собі всі збитки від революції і помститися над винними у цих збитках".

Перу М.Михайленка належить також цикл статей "Роль селянства в революції", де він констатує наростання револю­ційної ситуації на селі, до якої призвела непослідовна політика гетьмана в розв'язанні аграрного питання, яка розбігається з інтересами селянських мас.

Він же написав кілька матеріалів про діяльність протиукраїнської буржуазної організації "Протофіс", де дається аналіз перегрупування політичних сил залежно від економічного і політичного становища в державі.

Усі ці газетні твори з одного боку передають реальний стан внутрішнього життя країни, але й не позбавлені суб'єктивних, партійних акцентів, спрямованих на деструктивну діяльність гетьманського правління.

Ще один досить продуктивний журналіст "Робітничої га­зети" Петро Лівобережний нада­вав перевагу в своїй творчості проблемам партійного життя. У статті "Хто вони?" автор намагається з'ясувати, хто такі насправді "незалежники", що відбрунькувалися від соціал-демократичної партії, чи вони справді є незалежними, чи тільки видають себе за них. Викриваючи помилки в їхній діяльності, він засуджує цих відступників за невиконані обіцянки.

Піклуючись про єдність соціал-демократичних рядів, пуб­ліцист у статті "Національний Союз і українська соціал-демо­кратія" коментує рішення ЦК УСДРП взяти участь у цьому національному об'єднанні. Він спростовує чутки і непорозуміння обивателів щодо вступу соціал-демократів у згадане об'єднання, адже до нього нібито входять міщанські партії, а це може при. звести соціал-демократів до відмови від класової боротьби. "При рішенні взяти участь у Національному Союзові,  запевняє П. Лівобережний,  ЦК не тільки... не думав про якесь припинення хоч би на певний короткий час класової боротьби, а, навпаки, вважав, що класова рішучість представників нашої партії в Союзі буде штовхати також наше міщанство до більш рішучих кроків у обороні національних прав нашого народу''.

Частим гостем у редакції був колишній міністр освіти, талановитий літературознавець, поет, перекладач Іван Стешенко Він писав статті на літературні, наукові, освітні теми. На жаль, в кінці липня 1918 року його було по-злочинному вбито, про що газета висловлювала свої співчуття в некролозі.

Пропонував свої послуги газеті вічний революціонер Олесь Досвітній, який щойно повернувся через Японію і Китай з Америки. Він розповів про робітничий рух, життя і побут трудящих за кордоном, зокрема надрукував цикл статей "Китайський пролетаріат".

Питань літератури і мистецтва торкався М.Бурча­к. Він один з перших написав рецензію на новий роман В.Винниченка "Записки кирпатого Мефістофеля".

Як опозиційне до режиму видання "Робітнича газета" теж відчувала на собі поліцейський і цензурний тиск. Часто її сто­рінки світилися білими плямами, а в середині літа 1918 р. змушена була перейти на двополосий випуск. Проте вона зуміла відстоювати ідеологію своєї партії аж до повалення гетьманського режиму.

Крім центрального друкованого органу, українські соціал-демократи намагалися організувати видання на місцях, особ­ливо на Лівобережжі та Півдні, де велику пропагандистську роботу вели протиукраїнські сили.

Через п'ять місяців після гетьманського перевороту у ве­ресні 1918 р. Катеринославський комітет УСДРП почав вида­вати чотириполосну невеличкого фрмату газету "Наша справа". Вона виходила двічі на тиждень і була ніби продовженням часопису українських соціалістів "Голос робітника".

Ситуація в Україні складалася досить неприємною для незалежної держави. Німці залишали Україну, місцева влада не пропонувала якихось реальних реформ, чим викликала невдоволення населення, особливо селянства. Більшовики ретельно готували похід на Україну, поси­ливши пропаганду й агітацію за "найсправедливіший соціа­лістичний устрій держави", коли земля буде належати селянам, заводи і фабрики  робітникам, а інтелігенція матиме вдосталь свободи.

Іншою загрозою для незалежної української держави був наступ добровольчої денікінської армії з ідеєю "спасти отечество". Російські меншовики намагалися заповнити ідеологічні ніші в державі, особливо в південно-східному її регіоні. Виникали періо­дичні видання російською мовою. З однією з таких газет ("Начало"), постійно полемізувала "Наша правда".

Велику увагу газета приділяла загрозі більшовизму.

У передовій статті "Чи радіти нам, що прийдуть більшовики?" газета намагається розвінчати більшовицьку оманливу тео­рію. Автор статті пригадує читачам, що за часів більшовицького панування жилося не солодко, що й тоді була задавлена воля друку, воля слова, і багато невинних людей потрапили до в'язниць, серед них і відомі соціалісти. Він пробує з'ясувати, що таке соціалістичний уклад та за яких умов, коли і ким він може бути запроваджений. На його думку, "соціалізму не буде до тієї пори, поки він не завоює собі певних симпатій у більшості громадянства". Поки що таких умов не­має, і безпідставно називати більшовицький переворот соціа­лістичною революцією. Тим більшою безглуздістю є "дик­татура пролетаріату", коли і в Росії, і в Україні, де переважна більшість населення  селяни-хлібороби, які ще не пройнялися інтересами робітничого класу. Загалом українські соціалісти відстоювали таке гасло: "Ми стоїмо за владу всенародну і висловлюємося проти класової влади".

Загроза більшовизму стала очевидною. Україна власної армії не мала. Як зазначає газета, "з армією пізно кинулись".

За гетьмана крім центральних газет, виходили й перифе­рійні, які не завжди були органами партійних комітетів, але підтримували їхні позиції.

Так, у міс­течку Лохвиці місцева інтелігенція організувала щотижневу газету "Провесінь". Видання адресувалося селянському чита­чеві. Така лірична назва, здавалося б, є підтвердженням того, що газета не претендувала на якусь відверто політичну пози­цію. Проте вона чітко проводила ідею самостійності України, відстоювала самобутні інтереси українського народу, нама­галася активізувати місцеву інтелігенцію в боротьбі за збере­ження і розвиток національної культури. У статті "Завдання, української інтелігенції" лохвицький публіцист Хведір Ястреба вітав утворення Українського національного союзу, який об'єднав усі українські партії й громадські організації  професійні та наукові. Автор розглядає його як важливий фактор у боротьбі за українську самостійність, за права україн­ського народу.

Орієнтуючись на неосвічені селянські маси, газета "Провесінь" з номера в номер давала великі підвальні статті з про­довженням із спільною назвою "З історії українського руху", де в популярній формі виклала ідею визвольної боротьби на­роду від часів козаччини до початку XX століття.

Українські соціал-демократи намагалися створити свої ви­дання і в інших містах, особливо там, де були впливовими протигетьманські сили. Так, вже при підготовці повстання про­ти гетьмана Харківський комітет УСДРП в кінці серпня ство­рює чотириполосний щотижневик "Слово", який виходив до 8 грудня 1918 р.

Вже в перших номерах газета висловила своє ставлення до гетьманського перевороту. Вона зазначила, що в української громадськості воно було різним. Несподіваність його всіх приголомшила, і навіть урядові особи розгубилися, не знали, що робити. Російська преса в Україні спочатку раділа, а потім розгубилася теж.

Українська демократія збе­регла свої організації і друковані органи. Тому "Слово" закликає об'єднати всі демократичні сили у боротьбі за націо­нальну владу. Газета дорікає партії хліборобів-демократів за те, що вона діє самотужки в той час, коли вже створений Національний Союз, куди увйішли представники від усіх політичних і просвітницьких організацій. Якщо зважити на те, що програми Національного Союзу і партії хліборобів-демократів мало чим відрізнялись, то варто було діяти спільно, єдиним фронтом.

Як зазначив кореспондент "Слова" Іван Нічка, за час правління гетьмана в Україні визначилося два табори: Національний Союз (об'єднання всіх українських демократів) і другий  що гуртується навколо "Протофіса" і "голіцинсоюзу". Журналіст дає зрозуміти, що при такій поляризації сил не личить хліборобам-демократам розхитувати фронт української демократії.

Близькою до видань соціал-демократів була й газета "Віль­ний голос", що почала виходити в Полтаві з 10 квітня 1918 р. Це був щоденний чотириполосний часопис відверто укра­їнської орієнтації з частковим включенням соціалістичний мотивів.

В один ряд з нею можна поставити й друкований орган песького товариства "Соціалістична просвіта", щоденну газету "Вільне життя".

Найбільш масова Українська партія соціалістів-револю­ціонерів (УПСР) у травні 1918 р. розкололась: ліве крило, що об'єднувалося навколо газети "Боротьба" створило нову партію  УПСР (боротьбистів); праве  Центральну фракцію.

Обидва крила були в опозиції до гетьманщини. Їхня преса вела активну протигетьманську і протинімецьку пропаганду, тому і "Народна воля", і "Боротьба" переслідувалися існуючим режи­мом, виходили нерегулярно і зрештою були закриті. До того ж небезконфліктно розділивши з більшовиками абсолю­тизовані ідеї класової боротьби і диктатури пролетаріату, боротьбисти нерідко виступали проти демократичних і посту­пових течій, що йшли під українськими національними прапо­рами.

Ще одна українська соціалістична партія  самостійники  не змогла своїм впливом охопити широкі верстви населення, видавала лише одну опозиційну газету, яка припинила свій вихід 8 вересня 1918 р.

Зовсім правильною була тактика українських соціаліс­тичних сил у складних умовах політичної боротьби в середині партій, та й між ними створювати позапартійні чи міжпартійні демократичні друковані органи. Такою й стала газета "Відродження". Довкола неї блокувалися літе­ратори різних політичних спектрів, що відсто­ювали ідею побудови незалежної української держави. Тому газета стала багатогранною і за тематичними напрямками, і за жанровими та стильовими методами їх реалізації.

Про оперативну діяльність уряду читачі могли дізнатися з публікацій офіційних державних документів та з ґрунтовних передових статей, які йшли без заголовка та підпису автора і висловлювали точку зору всієї редколегії. В одній з таких передовиць газета всю вину за переворот кладе на дворян-землевласників, які вручили гетьману петицію, що "носить на собі всі ознаки повороту до старого державно-правового і соціально-політичного ладу", повороту до реставрації минулого режиму (розпуск демократичних установ, відновлення поліції, охранки, жандармерії і т. п.).

Нерідко замість передових безіменних статей редакція друкувала авторські матеріали: передруковувала з "Нової Ради" статті авторитетних С.Єфремова і А.Ніковського, вміщувала твори своїх кореспондентів. У одній з таких статей "Усуспільнення держави і горожанська мораль" М.Галущинський піднімає проблему відповідальності демократів за вагання у проведенні реформ, чи за "реформаторський запал". "За це вони відповідають,  стверджує автор,  не тільки перед тою суспільною верствою, яку вони представляють, алеі передусім народом. Народ не може бути лабораторним кроликом для всякого роду реформаторських експериментів".

Проблемам будівництва національної армії присвячував свої твори М.Шаповал (цикл статей "Військо української республіки"), де червоною ниткою проходить думка: якщо хочете мати державу, необхідно "будувати військо на реальних основах, які нам вказує історія і досвід".