ист.укр . журналистики / Тоталтаризм

Створювалося обличчя газети з яскравою самостійниць­кою позицією, яка хоч і критикувала українську владу, проте підгримувала її основну лінію на побудову незалежної держави.

Ще до приходу в Україну більшовиків розпочалися хитан­ня і розколи в українських соціалістичних партіях. Під час більшовицького режиму ці процеси посилилися. Журналісти багатьох центральних і місцевих газет не раз висловлювались про необхідність об'єднання всіх демократичних сил для збереження і зміцнення молодої української держави. Однією з форм консолідації патріотів стало створення спільних позапартійних демократичних видань.

Після падіння радянської влади першою в Києві з 27 бе­резня 1918 року почала щоденно виходити така газета з сим­волічною назвою "Відродження". Зважаючи на воєнне ста­новище в країні, часопис видає редакційно-видавничий відділ Військового міністерства УНР. Пізніше видання стане органом “Товариства співробітників газети "Відродження"” і буде най­більшим за обсягом в Україні. Редакційний комітет зобов'я­зався всебічно висвітлювати життя України, стояти за розквіт рідної держави та добробут її населення, за розумне проведення в життя аграрної реформи і наділення селян землею, за еко­номічні та політичні реформи, відстоювати рідну мову. Ці зав­дання цілком збігаються з програмою уряду Центральної Ради. Як показала практика, газета успішно розв'язувала їх протягом всього періоду існування останньої.

"Відродження"  добре поінформована газета, яка мала влас­них кореспондентів у всіх великих містах України та Європи. Навколо газети об'єдналися молоді й досвідчені талановиті літератори, науковці, політичні діячі, які забезпечили їй належні художній та по етичний рівні. Тут друкувалися статті, підписані М.Грушевським ("Український університет", "Стара історія"), С.Петлюрою ("Потреба військової літератури"), М.Шаповалом ("Військо української республіки"), Б.Дорошкевичем ("Український національний музей").

Журналісти вели цілий ряд різноманітних рубрик, що давало Їм можливість охопити всі сфери життя  від звичайного побуту до високої політики. Рівень передових редакційних статей, які виходили щономера, був досить високим. І це було характер­ною рисою не тільки "Відродження", а й багатьох інших газет революційної доби.

Дуже продуктивно працював сатиричний відділ газети, який очолював завідувач літературного відділу, відомий в Україні поет Олександр Олесь. Крім ліричних і патріотичних віршів він друкував власні сатиричні мініатюри. О.Олесь зібрав навколо себе талановитих гострословів, серед яких вирізнявся Федір Дудко. Він часто виступав під традиційною для 20-х років рубрикою "Малий фейлетон".

У "Відродженні" працював ще один гуморист  Сергій Пилипенко. Повернувшись з фронту, він відніс до редакції свої публіцистичні твори і байки. Зустріч з відомим поетом визначила його майбутню літературну долю: 26 квітня 1918 року під рубрикою "Малий фейлетон" була надрукована його перша байка "Воли", започаткувавши цим самим реанімацію традиційного жанру української літератури.

Творче обличчя газети доповнювали ілюстровані додатки з портретами міністрів Центральної Ради, великодними етю­дами, ілюстраціями до творів Тараса Шевченка, виконаними самим поетом.

З перших номерів газета визначила своє політичне спрямування. Вона повністю підтримувала внутрішню і зовнішню політику Центральної Ради, розділяла її ставлення до більшовицької Росії, австро-німецьких окупаційних військ. В одній з передових статей редакція так визначила основні завдання державного будівництва: "Курс української внутрішньої політики повинен тепер іти дорогою вирішення про нові вибори вже не до Установчих зборів, але до парламенту Української Народної Республіки". До скликання цього парламенту дер­жавну владу мають виконувати існуючі органи. Один із пос­тійних авторів "Відродження" Микола Залізняк у статті "Про федерацію і самостійність" вважає ці процеси "внутрішньою європеїзацією", бо "Україна стала нарешті формальною частиною Європи". Тому тепер "Україна зможе повними пригорщами черпати й засвоювати собі здобутки західноєвропейської культури й техніки, і вона зможе робити це без московського посередництва".

Інший публіцист, Є.Сакович, вважає, що економіку України, зруйновану світовою війною, а потім більшовиками, при її багатствах (земля, вугілля, залізна руда) можна відродити. Для цього треба залучити іноземний капітал, який піде туди, де панує порядок. Цим автор виправдовує перебування іноземних військ на українській території, які такий порядок мають забезпечити.

Приблизно одночасно з появою і а зети "Відродження" в нашій країні почало діяти Українське телеграфне агентство (УТА). До цього інформація до газет надходила безсистемно. Партії створювали спеціальні комісії для збору і перевірки ві­домостей для газет і журналів. Тепер потік офіційної інформації зосереджувався в одних руках.

На новостворене агентство по­кладалося завдання об'єктивного висвітлення всіх найважли­віших подій громадсько-політичного та соціально-еконо-мічного характеру, які відбувалися і в Україні, і за її межами. Для цього УТА розгорнуло широку кореспондентську мережу в провідних центрах України, Німеччини і Австрії.

Як зазна­чалося в газеті "Відродження", агентство приймало і розсилало матеріали "за трьома розрядами": ґрунтовні, короткі і теле­грами.

Безумовно, молода інформаційна служба мала ще багато недоліків у своїй праці, але її історичне значення в тому, що це було перше вітчизняне агентство, і тому відпала необхідність користу­ватися послугами потужного Петроградського телеграфного агентства, як це тривало протягом багатьох років.

Інформацію УТА використовували не тільки ви­дання провідних українських соціалістичних партій. Демо­кратична політика Центральної Рада створила такі умови, за яких інтенсивно почали розвиватися кооперативні газети і жур­нали, видання друкарських товариств і кампаній, громадських організацій, зокрема, "Просвіти", органи губернського і земського самоуправління, мистецькі, релігійні, військові та ін. засоби масової інформації.

Проте безвольність, невпевнена діяльність останнього укра­їнського уряду, зловживання німецького командування в аграр­них питаннях і в галузі судочинства, що викликало невдово­лення і в урядових колах, і серед народу, активізація хліборобів-земократів прискорили кінець Центральної Ради.

Скоропадщина

Про причини гетьманського перевороту історики говорять по-різному. Найчастіше згадуються версії про кризу останнього уряду Центральної Ради, неузгодженість між провідними політичними силами, особливо в розв'язанні земельного питан­ня, в ставленні до приватної власності, загравання із соціалізмом, невдоволення окупаційним німецьким режимом, активізація опозиції, відсутність міцної української армії і т. п. Все це дійсно мало місце. Проте очевидно й те, що без німецької підтримки ні про який переворот не могло бути й мови. Політика Центральної Ради щодо статусу окупаційних військ в Україні дедалі більше розходилася з інтересами їхнього командування, і воно почало думати про зміну режиму, про заміну непередбачливого і непокірного уряду лояльнішим для себе. Вибір випав на, здавалося б, історично виправдане для українського народу гетьманське правління. Знайшлася і кандидатура на гетьмана. Ним став потомок гетьманського роду, царський генерал Павло Скоропадський. Все було організовано за добре продуманим сценарієм. Знайшлася і партія, яка підтримала цю акцію. У приміщенні київського цирку відбувся демократичний хліборобський з'їзд, на якому й обрали нового керівника української держави.

Правда, в цей же день, не знаючи, що її дні полічені, про­довжувала засідання Центральна Рада, на якому була ухвалена Конституція УНР і першим президентом обраний Михайло Грушевський. Хоч ці ухвали й не були втілені в життя, але вони залишилися як важливі документи часу, свідчення про спроби прогресивних українських політичних діячів створити законодавчі підвалини справедливого суспільного життя.

А тим часом владу в Україні перехопив гетьман Павло Скоропадський. Сьогодні його діяльність оцінюють теж по-різному.

Найбільшим досяг­ненням гетьмана вважається його політика в галузі науки і культури: відкриття шкіл, навчальних закладів, установ куль­тури, українізація апарату. Проте всі ці заходи почали впроваджуватися ще до гетьманського перевороту Центральною Радою, а ук­раїнізація за гетьманату була не більше, ніж декларацією.

Деякі дослідники цілком справедливо стверджують, що в цей період "існувала досить велика і різногалузева мережа газетної періо­дики". Однак ця мережа почала формуватися зразу ж після ліквідації більшовицького режиму: відновлювалися закриті, створювалися нові обладнання.

Гетьманський переворот всі газети українських соціаліс­тичних партій зустріли вороже. Особливо обурив представни­ків преси зухвалий зрив німецькими військами засідання Цент­ральної Ради та арешт деяких її міністрів.

Один із авторів газети "Відродження" М.Галущинський у ґрунтовній статті "Пере­ворот і українські політичні партії" намагається з'ясувати при­чини перевороту і визначити тактику всіх прогресивних сил України в цій ситуації. Він розглядає переворот з двох точок зору: суспільно-політичної і національної. Оцінюючи перево­рот з першої точки зору, автор вважає, що це "повернення на­зад". Переворот мусив прийти, бо Центральна Рада не допус­тила у свій склад представників інших суспільних верств, а тільки тих, що стояли на демократичній платформі. Тому замість внутрішньої боротьби в Раді прийшов переворот зовні.

З другої точки зору, противниками Центральної Ради були верстви неукраїнські. Це надало перевороту національної о забарвлення.

Таку ж приблизно оцінку перевороту дає "Робітнича га­зета" у статті "Справа перевороту на Україні в головній комісії Німецького рейхстагу". З німецьких джерел газета подає виступ віце-канцлера Пайєра. Він розповів про події в Україні. За зо­бов'язаннями наша держава мала дати до 1 липня мільйон тонн (60 мільйонів пудів) зерна. Люди не хотіли віддавати хліб, а уряд Центральної Ради не зміг їх заставити. Тоді німці самі ви­рішили подбати про допостачання договірної кількості зерна. Звідси і наказ головнокомандувача Айхгорна про обробіток землі, і арешти деяких членів уряду, і заміна їх іншим складом. Про роботу Центральної Ради віце-канцлер сказав: "Вона має безсумнівну заслугу в створенні української держави й принесенні їй миру, заслугу, яка признається охоче й вповні також із нашого боку. Але коли треба було стати до організації нової держави, тут вона виявила виразну нездібність. Уперте притримування ко­муністичних теорій, які не знайшли жодного відгомону в масах хліборобського населення, що тримається свого власного кустика, здається головним чином, оскільки можна думати, принесло їй кінець".

"Нова рада" назвала гетьманський переворот "початком кінця української державності". Вже на початку травня про­відний її публіцист Сергій Єфремов написав цілий ряд статей ("Хрестною путтю...", "Інтермедія", "Селянська трагедія" та ін.), в яких він намагається розібратися в політичній ситуації, що склалася в Україні навесні 1918 р. В статті "Селянська трагедія" публіцист називає "фатальну помилку" Центральної Ради, яка й призвела спочатку до зміни уряду, а потім і самоґ системи управління. Ця помилка полягає в тому, що керів­ництво УНР не змогло розв'язати питання про землю.

Належним чином оцінюючи всі недоліки в діяльності Цент­ральної Рада, лідер партії соціалістів-федералістів без енту­зіазму, навіть вороже сприймав новий гетьманський уряд, про що він однозначно висловився у статті "Парадок­сальне міністерство".

Не тільки столичні газети активно прореагували на геть­манський переворот. Не змовчала і периферія. Наприклад, га­зета катеринославських соціал-демократів "Голос робітника" прихід до влади гетьмана Скоропадського сприйняла без особливої приємності. Вже в номері, присвяченому 100-річчю від дня народження Карла Маркса, поруч з гаслами "Хай живе революція!" і "Смерть буржуазії!" символічно стояло "Смерть гетьманам!". А в статті "Гетьмани" автор П. Ф. шельмує хліборобів-власників на їхній з'їзд, що проголосив владу гетьмана. Він називає їхнє зібрання "чорною радою", а їх самих "доморощеними монархістами".

У наступному номері передовиця кепкує над "Грамотою" гетьмана, знущається над його обіцянками обороняти здобутки революції, боротися з реакційними устремліннями.

Та особливий удар по гетьманському авторитетові наніс Олелько у статі "Два гетьмани". На відміну від буржуазних видань, які возвеличували гетьманство, автор цієї статті намагається очима сучасності подивитися на гетьманство як форму державного управління на конкретну кандидатуру на цей пост. За його баченням історичної проблеми, спочатку гетьман був символом героїчної боротьби українського народу за своє визволення і незалежність. Проте згодом він перетворився на маріонетку, яка управлялася з Москви і яка допомагала пригнічувати свій народ.

Найбільше зацікавила автора фігура Скоропадського (днастичного предка теперішнього гетьмана), якого ще цар Петро І "поставив на гетьмана" тому, що цим "старим недо­тепою" "легше було по своїй волі обертати".

Тепер з'явився новий Скоропадський  ставленик "хліборобів з "трудовим наделом" в десятки тисяч десятин". Автор вважав, що історія посміється над невдалим гетьманом і вкине в свою сміттєву корзину".

З приводу гетьмана і його став­леників відгукнулася газета "Січ", що почала виходити в Олександровську (Запоріжжя) з 1 травня 1918 р. три­чі на тиждень.

Вже в третьому номері часопису редакційна комісія присвятила передову статтю гетьманському режиму, в якій так висловилася про розвиток подій в Україні: "Тим добродіям, що оголосили Скоропадського гетьманом, розуміється, рідна наша національна культура і держава так же дорогі, як торішній сніг... Для них краще, як буде Москва, можливо, й до Бер| ліну притуляться, аби панувати і далі".

Таким чином, і столичні, і місцеві газети, дотримуючися позицій українських соціалістичних партій, недвозначно недгативно зустріли нове керівництв о держави, вбачаючи в ньому повернення недемократичного, монархічного режиму, що суперечило ідеям революції.

Однак траплялися видання, які лояльно зустріли Скоро­падського. Особливо це помітно було на Полтавщині, де мала великий вплив партія "хліборо­бів", яка й посприяла введенню гетьманського правління в державі. Серед таких видань варто назвати "Вільне життя"  газету хорольських соціал-демократів, яка ще донедавна під­тримувала Центральну Раду і навіть хвалила її за мудре розв'я­зання аграрного питання.

Після гетьманського перевороту газета була вже готовою до нової перебудови. На місці передової вона пе­редрукувала з прилуцької газети "Народна думка" "Грамоту до всього українського народу", підписану Павлом Скоропадським. У документі повідомлялося, що оскільки "бувше Українсь­ке Правительство не здійснило державного будування України, позаяк було зовсім нездатне до цього", "бешкети і анархія продовжуються по Україні, економічна розруха! безроботиця збільшуються і розповсюджуються з кожним днем", "трудові маси населення" "виступили з категорічним домаганням негай­но збудувати таку державну владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці". Скоро­падський називає себе "вірним сином України", який не міг не відгукнутись "на цей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади". Як це і належить диктатору, він заявив: "Настоящою грамотою я оголошую себе Гетьманом всієї України".

Цією Грамотою Центральна Рада, її комітети і міністри роз­пускаються, звільняються. Далі накреслюється програма діяльності нового уряду, яка перед­бачає повну свободу торгівлі, відкриває "широкий простір приватного підприємництва та ініціативи".

Надаючи стільки місця дня офіційного звернення до народу нового лідера української держави, газета тим самим визна­чила своє до нього ставлення. Про це свідчить і редакційна стаття, її якій з такою легкістю, як і Центральну Раду, друко ваннії орган підтримує режим П.Скоропадського, висловлюючи докір попередній владі.

Разом із грамотою гетьмана в газетах публікувалися по» закони про тимчасовий державний устрій вже не Української Народної Республіки, а Української Держави, 3 метою таких публікацій 16 травня 1918 р. почав виходити тричі на тиждень спеціальний часопис "Державний вістник" під редакцій І.Ющишина. В ньому опубліковано понад 60 законів, постанов, розпоряджень гетьмана, Рада Міністрів, її установ з питань державного, національно-культурного будівництва.

Надрукувавши оновлений склад уряду, газета "Відродження" зазначала, що новий устрій держави, міністерств і відомств повторював систему, яка існувала за царських часів. Знову поверталися до губерній, повітів і волостей. Місцеве самоврядування скасовувалося, відтворювалися міські думи і земські управи, в які призначалися чиновники з Києва. Цитуючи різні гетьманські й урядові укази, українські газети підкреслювані їхню беззмістовність, декларативність, загальний хар'актер. Особливо уважно стежив за урядовими доку ментами кореспондент "Відродження" М.Галущинський. В статті "З нагода повідомлення уряду" він зазначив, що гетьмаї не має чіткої, зваженої програми, тому не може дати народов угодних гарантій, а лише залякує рішучими діями, крайнімі заходами, демонструючи цим самим антиукраїнську політику

Серед таких репресивних заходів авторитарної влада було запровадження цензури, що впливало на газети і журнали, контролювало зміст їхніх матеріалів. Вже з перших днів гетьманського правління для контролю за діяльністю друкованиі органів при Міністерстві внутрішніх справ було створено Бюро преси, яке очолив відомий громадський і політичний діяч, знаний в Україні та за її межами публіцист Дмитро Донцов.

На початку липня це ж міністерство утворило центральне Управління у справах друку і відповідні місцеві комітети. Управління уклало і розіслало цензорам перелік питань, обговорення яких у пресі не допускалося. За цим реєстром підлягали вилученню всі газетні матеріали, спрямовані проти гетьмана і його родини. Заборонялася критика у різкій, грубій формі про діяльність уряду, друкування офіційно неперевірених даних про політичні рухи, селянські збройні виступи, терористичні акти, вчинені злочинцями, про діяльність німецьких та австро-угорських військ на території України. Не дозволялося також публікувати у будь-якій формі заклики до повалення іс­нуючого ладу, страйків, відомості про політичні обшуки, ареш­ти. Вилучалися матеріали, що розпалювали міжнаціональну ворожнечу, підбурювали до виступів на класовому та релі­гійному грунті. Ці правила надавали владним структурам пра­во вживати різноманітні санкції  від попередження, штрафу до закриття видання і арешту головного редактора.

Проте переслідування демократичної преси розпочалося ще до введення цих поліцейських правил. Вже в перший день прав­ління гетьмана у друкарню вдерлася "ватага офіцерів-німців і спи­нила роботу... Офіцери пред'явили черговому співробітникові редакції ордер на закриття газети і заборонили її випуск". Після тривалих клопотань через тиждень газету вдалося відновити.

Подібна доля спіткала і "Народну волю" десятьма днями пізніше. Тоді газета вийшла лише на двох полосах. Приміщення зайняли військові, а "Народна воля" змушена була залишити Київ.

У травні за таких же обставин була заборонена друга цент­ральна газета українських соціалістів-революціонерів  "Бороть­ба".

Таких випадків по Україні було чимало.

Особливо пильно читали цензори пресу, яка ще недавно підтримувала Центральну Раду. Результатом цього читання були вилучені абзаци, чисті колонки і навіть сторінки.

Журналістська громадськість не могла змиритись з жорстстокостями цензури. Реагували на неї по-різному, шукаючи можливості її обійти: використовували езопівську мову, ризикуючі друкували дотепні репліки, усмішки, фейлетони, щоб викликати обурення читачів з приводу драконівських законів у нібито демократичному суспільстві. А журналісти газети "Село", яка почала виходити у Вінниці ще в лютому 1918 р., щоб покепкувати над цензурою, радили дописувати до редакції лише на побутові теми, скажімо, про самогонку, з чого її гонять, чи багато п'ють, почім продають.

Редакція "Нової Ради" звернулася з відкритим листом до міністра освіти М.Василенка і міністра закордонних справ Д.Дорошенка, колишніх співробітників газети, що й самі різні часи зазнавали цензурних утисків. Проте це звернення справі не зарадило. Не допомогли і статті в газеті з осудом цензур і навіть фейлетон газетярського авторитета Сергія Єфремова "Мудра політика".

"Робітнича газета" теж пристала до боротьби за свободу друкованого слова. У статті "Становище преси" вона стверджує, що "преса повернула цілком до порядків, які панували при старому режимові". Автор наго­лошує на особливо важкому становищі українських видань: "Закриваються газети. Арештовуються автори і співробітники... Унеможливлено пресі обговорювати найважливіші справи дня".

Однак це мало допомогло газеті. Матеріали, в яких вис­вітлювалася робота Всеукраїнського робітничого руху, в кіль­кох номерах йшли з великими цензурними коп'юрами.

Зі столичними виданнями солідаризувались й периферійні газети. Олександрівська "Січ", посилаючись на "Нову Раду", так пише про становище преси в Україні: "Сва­вілля панувало недавно за більшовиків. Свавілля знову обер­нуло до нас своє капризне личко, змело зовсім зі світу цілий ряд видань, а в інших прикоротило тії дороги, по яких привикла ходити громадська думка при необмеженій свободі слова в перші місяці революції. Знову появилася цензура, часописи світять білими цятками".

На місцях цензурний контроль проводили за власною іні­ціативою губернські та повітові старости. Від їхнього харак­теру і політичних уподобань залежала доля преси. Досить жорстокий контроль над газетами встановили чиновники Києва, Одеси, Вінниці, Мелітополя та інших міст. Дещо послабленим він був у Харкові, Чернігові, а в Житомирі місцевий староста зовсім ліквідував цензуру ще в травні.

Велику надію редакції деяких газет покладали на Все­український з'їзд працівників преси, який проходив у Києві з 2 до 4 червня 1918 р. В ньому взяли участь близько ста деле­гатів. Але навіть такий відомий в журналістських колах публіцист, як Сергій Єфремов, не був запрошений до президії. Керували з їздом маловідомі журналісти.

На з'їзді з доповідями виступили зовсім невідомі М.Ейншескін ("Про законодавчий захист свободи і преси"), К.Сухових ("Про необхідність створення Всеукраїнського комітету свободи і гідності преси"). В обговоренні взяли участь Є.Годськнй, М.Дмитрієв, М.Магін-Суражський та ін.

Делегати утворили комітет, поклали на нього обов'язки стояти на сторожі свободи і гідності преси на всій території України, визначили його права і повноваження. Зокрема, він був зобов'язаний реєструвати всі випадки незаконних дій місцевої влади щодо окремих органів преси та діячів друкованого слова і звертатися до центральних органів влади з вимогою припинення подібних незаконних дій. Комітету належало стежити за адміністративним тиском на органи преси і боротися за рівну відповідальність перед судом всіх видань незалежно від їхнього спрямування. Комітету надавалося право оголошувати "Дні преси", присвячені агітації за свободу і гідність преси, а також засудженню замахів на них. На випадок видання урядом різних розпоряджень щодо преси, введення попередньої цензури тощо комітет мав давати вказівки дня визначення лінії поведінки всієї преси України.

Делегати з'їзду вручили Раді Міністрів записку з протес­том проти цензурних утисків, проти арештів редакторів газет і вимогою звільнення заарештованих.

Однак ці заходи мало вплинули на уряд. Навпаки, в міру посилення антигетьманських настроїв свобода друкованого слова дедалі більше обмежувалася.

До цивільної цензури у вересні 1918 р. додався відділ військової цензури, який пильнував, аби на сторінки періодики не потрапили військові таємниці. А в жовт­ні цензура здобула утвердження на законодавчому рівні. П.Скоропадський підписав закон "Про статус попередньої цензури друкованих видань", де розписані правові засади ор­ганізації цензурної справи в Україні,

Та час гетьманського панування наближався до свого фі­налу. Опозиція проти Скоропадського і його уряду так зрос­ла, що цензура вже втрачала свою попередню силу і значення. На кінець осені 1918 р. вона фактично була ліквідована.

Неймовірний цензурний тиск, закриття газет, арешти пра­цівників преси, реквізиції друкарень не могли сприяти успіш­ному розвитку преси в цей, здавалося б, стабілізаційний період. Зменшувалися тиражі газет, наступала, відповідно, матеріальна скрута. Навіть найпопулярніші київські газети Нова рада" і "Відродження" у зв'язку з мізерністю передплати змушені були звернутися до німецького головного команду­вання з проханням про субсидії.

Великих труднощів зазнали місцеві видання, зокрема, органи соціалістичних партій, що були в опозиції до гетьмана. Найбільший спад в їхній діяльності випав на літо 1918 р.

Великі комерційні видання, що забезпечували буржуазне суспільство інфомацією й оголо­шеннями, могли "прекрасно існувати в сірих сутінках самодер­жавства, але тепер вони зовсім не в змозі задовольняти полі-тичніпотребикритичного часу". Не краща ситуація була й з партійною пресою. Жодна з газет не могла стати строго партійною через хитання внутрі партій і через відсутність конкурентної преси різних політичних груп.

Так, "Голос Юга" по суті обслуговував духовні запити всієї соціал-демократії Харкова, тому не міг досить чітко підкреслити і виділити власні погляди, не міг обслуговувати свого, партійного, робітничого читача, до чого він прагнув. Газета могла б бути винятково партійним виданням, "якби поруч з нами продовжував існувати "Донецкий пролетарий" для більшовиків, яких є в місті багато тисяч, "Волна" для відображення інтересів суспільних груп, що йшли за соціалістами-революціонерами, і якби, нарешті, "Южный край" зберіг свою позицію відстоювання поглядів народних соціалістів і правих соціал-демократів".

Не змогли в Харкові привитися й газети українських партій через відсутність згуртованих національних груп. Навіть "хлібороби", що фактично були при владі, не мали свого видання.

Російські кадети теж залишилися без га­зети. Практично близькими до них були групи, які видавали дві протиукраїнські газети "Возрождение" і "Русская жизнь", що відстоювали ідеї всеросійської монархічної реакції, проте вони спиралися не на широкі громадські сили, а на переконання невеличкої групи людей. "Русская жизнь", наприклад, намага­лася відстоювати інтереси "православного населення". "Возрождение" більше орієнтувалася на молодих людей "в гімнастерках і зо­лотих погонах".