Висновки

Нині існує певність щодо співавторства Могили трьох вище розглянених творів: «Православне ісповідання віри », «Требник» і «Літос» (а до цього можна б ще додати «Служебники» з 1629, і 1639 р.) в створенні яких він брав безпосередню участь і погляди цих праць, були його поглядами. Аналогічно як і в дипло­матичних переговорах, він був ініціятором і порт-паролем куль­турно-церковної течії, яка прагнула з'єднати Україну із Західньою Европою, намагався відновити контакт, перерваний татар­ською навалою, і який у силу історичних подій натрапляв на ве­ликі труднощі внутрішнього і зовнішнього характеру, що його не вдалося цілковито знищити.

На ідейному відтинку Могила намагався насамперед усунути ті перешкоди, які відділювали Україну від всілякого зв'язку із Заходом, тому вживав латинську і польську мови, користався із здобутків західньої культури і теології. Згодом він намагався злагіднити розбіжності й зрештою проектував синтезу між Західньою і Східньою Церквами. При всьому він не копіював слі­по західні зразки, бо брав із західніх здобутків тільки те, що було корисне і не заперечувало українській духовости, традиції, обрядів. Позитивне наставления до інших церков не означало, що він недоцінював власну віронауку, чи був готовий на капітуляцію перед наступом Інших ідеологій. Зовсім ні. Ми бачили, що коли хтось нападав на українську церкву, на її обряд, національні питоменності українського народу, тоді він їх обороняв з найбільшою завзятістю («Літос»).

Трудність розпочатих заходів Петра Могили на відтинку зближення церков полягала в тому, що це зближення відбувалося на полі, де пристрасті були найгарячіші і на якому були спроби людей, заходи яких межували з відступництвом. Не зважаючи на всі ці труднощі, Могила не роззброювався і поруч оборонної акції у формі «Літосу», паралельно вів діялог для знайдення форм співпраці з католицькою церквою.

Між безкомпромісовим «Літосом» і податливо-згідливим проектом, що його привіз до Риму о. Валеріян Маньо, є великі розбіжності в справі догматів, але є і деякі спільні моменти, як наприклад, в справі ролі обряду.

З одного боку, різні призначення поданих вище двох мате-ріялів — один як оборона на образливі напади Саковича, а другий як відповідь на чемне звернення папи Урбана VIII — могли мати різну інтерпретацію однієї й тієї самої речі. По-друге, впадає в очі «анонімність» обох матеріялів: перший появився під псевдонімом Євсевія Піміна, що означає « благочестивий пастир», а другий у формі «Думки одного польського шляхтича грецької релігії». Напевне обидва матеріяли були твором колективного авторства, в першому випадку авторами були теологи з «могилянського атенея», в другому — миряни-дипломати; але Могила близько стояв при вирішенні обох акцій. Він залишав однак собі можливість в кінцевій фазі сказати своє остаточне слово. Тому Київський Митрополит не вислав двох ченців — теологів, як це пропонував папа Урбан VIII, а тільки був переданий проект, який лише за твердженнями самого королівського післанця, без ніяких інших потверджень, мав би походити від Могили.

Справа зближення, а згодом і поєднання церков, крім чисто релігійно-теологічного аспекту, включала також інституцїонально-адміністративно-організаційну форму, яка була тісно пов'яза­на з суспільно-політичними факторами. Треба припускати, що на цьому останньому відтинку Петро Могила виявив себе не менш здібним дипломатом, як і в першій ділянці теологом.