Volodimir_Rutkivsky_Dzhuri_kozaka_Shvayki
.pdf- Ну що ви таке кажете? Вам же треба ще Санька навчити!
Дід Кудьма не відповів. Здається, слів Швайки він уже не чув.
Поклали діда в землянці, де жили козаки.
-Тут йому буде краще, ніж у себе, - вирішив Швайка.
-Хоч доглянути буде кому.
-А я що - не можу? - образився Санько.
-Можеш, - запевнив його Швайка. - Але нині ти сам ледве на ногах тримаєшся. Я ж знаю, що навіювання дарма не минається. Та й не об тім річ. Ми ж можемо для діда й дичини скільки завгодно роздобути, і молока, коли треба. А ти ж сам не будеш бігати до села й назад?
І Санько погодився. Справді, бігати йому було ніколи. Він цілими днями не відходив від діда. А той, прийшовши до тями, квапився передати хлопцеві все, що не встиг до цього. Проте з кожним днем тихішими ставали його слова, все повільніше він їх промовляв. І все частіше дід лежав з заплющеними очима, і дихав так тихо, що іноді здавалося, ніби життя полишило його. Проте дід знову знаходив сили розплющити очі і поглядом шукав Санька.
- Ох, мабуть, так і не довчу тебе, дитино, - винувато шамкотів він. - Доведеться тобі самому проходити всі науки…
Ізнову надовго поринав у забуття. Лише час від часу
зйого пошерхлих вуст злітали нерозбірливі слова. Інколи Санькові здавалося, ніби він розуміє їх. Дід розмовляв з якимись людьми, вмовляв їх не піддаватися татарам.
А потім дід зовсім замовк. Лиш інколи з його заплющених очей стікала каламутна сльоза. Де блукала у ці дні його ворожбитська душа - в сьогоденні, в далекому минулому чи такому ж далекому майбутньому? І чому час від часу стискалася його правиця - та, що тримала колись шаблю? З ким дід Кудьма бився, кого він оплакував? Матір свою, котрої давним-давно вже не було на цьому світі? Вірних лицарів-побратимів, чиї кістки вороняччя рознесло по всіх усюдах?
Цього козаки не знали. Не знав і Санько. Він не відпускав холодну дідову руку і подумки умовляв його:
«Не треба, діду, помирати, не треба! Живіть ще довго-довго. От чуєте: ваші руки теплішають і серце б’ється частіше. Правда ж, діду? І дихаєте ви глибше, глибше… А очі ваші вже розплющуються… отак, отак…»
І, здається, Санькові вмовляння допомогли. Якось уранці дідове чоло почало зволожуватися, очі повільно розплющилися. Дідо поглянув на змарніле Санькове обличчя і ледь помітно всміхнувся.
- Дякую, дитино… - вимовив він понад силу. - Мені знову добре… Та просив би тебе вийти… маю щось Пилипові сказати…
Коли Санько, витираючи мокрі очі, відійшов до дверей, дідо ледь чутно прошепотів схиленому над ним Швайці:
-Зараз я відійду… нічого дитячі сили… переливати
вдірявий міх… Бережи хлопців, Пилипку, ідіть за пороги… по Дніпру… а я молитиму за вас Бога…
І дід замовк. Його застиглі очі вже дивилися крізь Швайку.
-Що, заснув? - пошепки поцікавився Грицик, увійшовши до землянки.
-Заснув, - погодився Швайка і повільним рухом зняв шапку. - Вічним сном заснули дідо Кудьма…
МАЦИКОВІ ТОВАРИШІ
Сніги розтанули швидко і дружно. Веселі струмки з тихим дзюрчанням подалися до Дніпра. Щораз тепліше пригрівало сонце і земля просихала на очах. Ліси та діброви вкрилися блідо-зеленавим серпанком, і в них залунали голоси перших мандрівних птахів.
Ополудні піщаною лісовою дорогою пробирався на кошлатих татарських коненятах чималий гурт озброєних чим попало вершників. Поруч з переднім конем - високим, довгастим - неспішно трюхикав вовк. Час від часу вовк нечутно щезав у кущах, а за хвилину так само нечутно випірнав з них далеко попереду. Чекаючи на господаря, вовк знічев’я розглядав якихось комашок, які, опритомнівши після тривалого сну, грілися під сонцем.
Трохи позаду від Швайки їхав його вірний джура Грицик. Як і пристало порядному джурі, він робив те, що і його господар. Погляне Швайка угору - і джура туди ж дере кирпу. Наморщить Швайка чоло - і в джури бровенята сповзаються докупи. От лише люлькою ще не розжився Грицик. Тож замість неї він тримав у зубах якусь кривулясту гіллячку. Гіллячка була нестерпно гірка, Грицик кривився і раз по раз чвиркав на землю.
Санько їхав у гурті воронівських хлопців. Після того, як поховали діда Кудьму, козаки почали роз’їжджатися. Остап з Куцим подалися за свої пороги, інші теж рушили збирати охочих до козакування. Останнім полишив Вовкулацький кут Пилип Швайка. Тепер у нього було два джури.
- Ну, куди я тебе подіну? - бідкався Пилип перед згорьованим Саньком. - Згодом, може, ти й заміниш нашого діда, а поки що тобі треба якнайшвидше вибиратися з цього гнилого болота. Замалий ти ще для волхвування. Тож поїдьмо краще до наших братчиків, а там видно буде…
Але спочатку Швайка вирішив зазирнути до Воронівки.
- Не годиться нам cамим вирушати до Вирвизуба, - пояснив він хлопцям. - Усі мої друзі збирають людей, а ми що - гірші?
Зустрічати їх збіглася ледь не вся Воронівка. У селі були чомусь певні, що ні Грицика, ні Санька вже давно немає в живих. А тут на тобі - приїхали такі гарні хлопці в кожушках, у нових чоботях і на власних конях. Спражні тобі паничі, а не звичайні воронівські хлопці!
Однолітки хвостом бігали за Грициком, ловили кожне його слово. Всі воронівські дівчатка потайки закохалися в нього. А от за Саньком ніхто не ходив і не закохувався. Бо як взяла його мати додому, то так і не відпускала до самого від’їзду. Все годувала його та обмивала то радісними, то гіркими сльозами.
Гарно було у Воронівці. І спокійно. Панові Кобильському тепер було не до Грицика з Саньком. Після того, як його віддухопелив - проти своєї волі - Тишкевич, пан як поїхав до Канева з сорому, то так і досі не вертався, і казали, що повертатися не збирається. Тож воронівці не без підстав почали вважати, що на їхню вулицю прийшла довгождана воля.
А коли Швайка розповів землякам про те, як хоробро бився з татарами дід Кібчик та інші воронівські козаки, піти до плавнів вирішили ледь не всі. Але Швайка був перебірливий.
- У тебе, дядьку, вже сивина світить, - казав він одному. - От коли будемо збирати народне рушення - тоді тебе першого покличу, а поки що грій свої кісточки на сонечку та сій зерна для своїх онуків.
Не приймав він і тих, хто мав сім’ї.
- Краще вирощуйте нам козаків, - казав.
Не приймав він і Грицикових ровесників.
- Спочатку навчіться витирати носи, - радив він їм.
А приймав Швайка до свого гурту лише таких, як і сам, відчайдухів. Таких у Воронівці зібралося зо два десятки. До них у день від’їзду прибилося майже стільки ж михайлівських та канівецьких хлопців.
Вирішив було покозакувати і бугай Петрик. Він якимось чином рознюхав, що його малий хазяїн повернувся в село, і останніми днями не відходив від Грицика ні на крок. А коли воронівці попрощалися з рідними і рушили в дорогу, Петрик теж подався з ними. Лише біля Сули завагався і повернув назад. Мабуть, Швайка з Грициком якось довели йому, що негоже полишати без нагляду таку велику сім’ю, бодай і коров’ячу.
Коли виходили з Воронівки, Санько раз по раз озирався на маму. Шкода її було, ой, шкода! Від тепер вона залишилалася самісінька на цілий світ. Так чіплялася за повід, так плакала, що і в каменя, мабуть, сльози закапали б, не те, що в Санька. І якби Швайка не нагадав їй, що пан Кобильський напевне ще вернеться - так би й не відпустила Санька.
Санько важко зітхнув. Проте день стояв такий погожий, птахи співали так весело, що поганий настрій швидко розвіявся. Санько під’їхав до Грицика, який усе ще смоктав свою кривулясту гілочку, і сказав:
-Пам’ятаєш, Грицику, як ми минулого року втікали з Воронівки?
-Так то ж було минулого року, - поважно, як і на лежить людині з люлькою, відказав Грицик. - А те пер, бач, скільки нас! Тепер нам ніякий татарин не страшний.
Вийняв гіллячку з рота, сплюнув на землю і озирнувся на воронівців. Ті їхали впереміж з канівецькими та михайлівськими і збуджено гомоніли поміж собою. І майже не роззиралися довкола. Вони вірили, що Швайка все одно перший угледить небезпеку.
Грицик докірливо похитав головою. Що ж воно буде, коли Швайка знову подасться у татарський степ? Проте вголос нічого не сказав. Не гоже меншому, навіть джурі такої поважної людини, як Швайка, робити зауваження старшим. Тож він знову смикнув за повід, і його кінь наздогнав Вітрика.
-Про що ти зараз думаєш, Пилипе? - запитав Грицик. - Про татарів, еге ж?
-Та ні. Думаю оце, звідкіля беруться такі люди, як Тишкевич. Ет, шкода, що так і не поквитався з ним!
-Ще поквитаєшся, - заспокоїв його Грицик.
-Звісно, поквитаюся. Але коли то буде! А до того він може ще не раз такого накоїти!
Атож, Грицик уже знав, стільки лиха може накоїти чужинський вивідник. Та ще й такий підступний, як Тишкевич.
- Слухай, Пилипе… А що, коли він зараз десь не подалік? І вивідує, куди ж це стільки людей їде.
-Отож бо й воно, - зітхнув Швайка.
-Або знаєш що? Зібрав таких, як і сам, запроданців
ідесь розбишакує…
-І це може бути, - погодився Швайка. - Ех, попався б він мені трохи швидше!
-Або оце крадеться нишком за нами…
-Ні, цього не може бути, - заперечив Швайка.
-Це ж чому?
-Тому, що Барвінок таких, як він, за версту чує.
І справді, Барвінок поводився так, що Грицик зрозумів - Тишкевича поблизу і духу немає.
Проте десь під вечір Барвінок завмер і сторожко нашорошив вуха. Коли Швайка наздогнав його, вовк запитально глянув на господаря. Отримавши дозвіл, нечутно ковзнув у лісову гущавину.
- Щось побачив? - запитав Володко Кривопичко. Швайка приклав палець до вуст. Тоді зіскочив з коня
іпрошепотів:
-Ідіть за мною. Але тихо! І тримайтеся трохи віддалік.
І щез слідом за Барвінком. Проте за кілька кроків воронівці натрапили на нього. Прихилившись до стовбура сосни, Швайка пильно вдивлявся углиб лісу.
-Світло, - прошепотів він, коли воронівці стали
поруч.
-Невже татари? - висловив здогад хтось із канівецьких хлопців.
-Навряд, - розсудливо відказав Грицик. - А от Тишкевич - це може бути.
- Та ні, - заперечив Швайка. - Це хтось нашого штибу, інакше Барвінок поводився б не так. Ви ось що, хлопці… Я зараз піду туди, а ви скрадайтеся за мною.
Край невеликої галяви палахкотіло багаття. Довкола нього сиділо з десятеро чоловік. Вони насторожено повернули голови до самотнього прибульця. Зненацька один з них скочив на ноги і вигукнув:
-Швайка! А щоб ти скис!
-А, Мацик! - відгукнувся Швайка і ступив до гурту. - Що, чекаєте, поки схоплять татари?
Мацик посміхнувся.
-Не думав я, що ти так швидко втратиш вивідницький нюх! - сказав він. - Невже не помітив нашої сторожі?
-Та ніби помітив, - відказав Швайка.
-А де вона, га? З якого боку?
-Зараз вискочить…
Швайка ледь чутно свиснув. У гущавині щось загрозливо загарчало, і в ту ж мить з-за високого куща глоду сполохано випурхнув кремезний чоловік.
Швайка насмішкувато пирхнув:
-Ну й полохлива в тебе сторожа, Мацику!
-Ніби ти не злякався б, - засоромлено почав виправдовуватися вартовий. - Стою, видивляюся, аж очі на лоба лізуть. А тут як гаркне щось біля самісіньких штанів! А вони, розумієш, в мене єдині… О, та це ж вовк!
-вихопилося у вартового, коли Барвінок вийшов на галявину і усівся біля Швайкових ніг.
-Звісно, вовк, - згодився Швайка. - А ти гадав, що то був ведмідь?
-Привіт, друже, - сказав Мацик Барвінкові. І пояснив тим, хто сидів навколо багаття: - Це він врятував мені життя. Ось, візьми, скуштуй, - і він витяг із клунка шмат якоїсь печені.
Швайка поворушив гілкою в багатті, запитав:
-До Вирвизуба розігналися?
-До нього, куди ж іще, - відказав Мацик, спостерігаючи за тим, як їсть Барвінок. - Ото коли розігнав нас дід Кібчик по селах, подався і я до своєї Ковалівки. Почав розповідати про те, як дали чосу татарві - аж тут на мене налетіло трійко панських посіпак. Мовляв, чом зманюєш народ? Ну, я дав їм у зуби, звісно. Затим зібрав найкращих хлопців, то й ідемо оце козацької саламахи скуштувати.
Швайка прискіпливо оглянув Мацикове товариство й поцікавився:
-Ви що - тільки ложки для саламахи взяли?
-Чому тільки ложки? - запитав полохливий вартовий.
-Та щось малувато шабель бачу.
Вартовий виставив уперед ріжно, яким можна було б підняти півкопиці.