Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Volodimir_Rutkivsky_Dzhuri_kozaka_Shvayki

.pdf
Скачиваний:
18
Добавлен:
22.03.2015
Размер:
5.83 Mб
Скачать

-А ти хіба не чув, про що дорослі говорили? Дід Кібчик усіх козаків розігнав, щоб розповіли про ту битву на Кам’яниці. Навіть Вирвизуба погнав.

-То він що - найголовніший у вас?

-Ні. Але його всі слухають. А коли до діла дійде, то більше слухають Вирвизуба.

Санько з заздрістю подивився на свого товариша. Гарно йому живеться: є кінь, Швайка поруч, їдь, куди заманеться…

А Грицик із заздрістю дивився на Санька. Щастить же людині! Поруч з дідом Кудьмою бути - таке не кожному дано. З його знайомих лише Швайка жив біля діда. Навіть Вирвизуб не удостоївся такої честі.

-Слухай, Саньку, а як тобі з дідом? - запитав він. - Не буває страшно?

-Та ні, - відказав Санько. - Він добрий. Навіть не лається. І всього вчить.

-То він тебе вже й чаклувати навчив? І по зорях гадати?

-Трохи навчив, - скромно зізнався Санько. - Але ще не всього. Мені ще треба багато вчитися.

-Слухай, Саньку, - раптом зашепотів Грицик. - А ти можеш всіх зачаклувати?

У його очах заграли бісики.

-Не знаю, - чесно визнав Санько. - Ще не пробував.

-То ти… - Грицик озирнувся, йому на очі втрапив Остап, що ніс цеберко з вівсом для свого коня. Слідом за Остапом підтюпцем трюхикав Куций. - А Остапа зможеш зачаклувати?

Санько з сумнівом поглянув на могутнього нащадка великокняжого дружинника. Це зовсім не те, що підстаркуватий миршавий татарин. Усе ж сказав:

- Спробую.

Тоді пильно втупився у широкоплечого козарлюгу. Вуста його щось шепотіли.

А Остап і не здогадувався, що його зачакловують. Він ішов і легенько відштовхував грайливого Куцого, що раз по раз заступав йому дорогу.

- Зачекай, друже. Спочатку діло треба зробити…

Нараз він відставив цеберко, упав на коліна і гавкнув по-собачому просто в пику Куцому:

- Гав! Гав гав!

З несподіванки Куций беркицьнувся на спину. А Остап на чотирьох підбіг до нього і загарчав:

- Гр-р-рр…

Остап нагадував величезного пса, що вирішив погратися з маленьким цуценятком. От лише забув, як це робиться. Тож замість того, щоб учепитися у вовчиків загривок, Остап чомусь почав вдавати бугая Петрика - катав бідолашного Куцого по снігу, наче обрубок колоди.

Грицик роззявив рота на те диво. Такого він ще зроду не бачив.

- Ну й дає! Це ти його вже зачаклував, так?

Санько кивнув. Він і сам не сподівався, що в нього так легко вийде.

А пособачений Остап усе жвавіше буцав не на жарт переляканого Куцого. То на бік його перевертав, то на живіт. І все загрозливіше гарчав:

- Гр-рр…

Нараз усе скінчилося. Остап востаннє буцнув вовчика і звівся на ноги. Куций негайно скористався з нагоди і шаснув за найближче дерево.

А Остап узяв цебро, озирнувся довкола й здивовано запитав:

- О! Який же це дурень витовк стільки снігу? Чи не ви, голуб’ята, тут бучу затіяли?

Грицик остовпів.

-Дядьку Остапе, ви що - нічого не пам’ятаєте?

-А що б то я мав пам’ятати? - поцікавився Остап, і вільною рукою заходився струшувати з себе сніг.

-То це ж ви самі його витовкли! Коли Куцого буцали.

-Я? Буцав Куцого? Ну, знаєш… - образився Остап. - Говори та не заговорюйся! І чого це ви, власне, поставали отут стовпцями і витрішки справляєте? Що, вперше мене побачили, чи роботи більше немає? Он гляньте на свої шаблі - вони у вас геть поіржавіли!

Потому презирливо чвиркнув у сніг та й подався з цебром до свого коня.

-Ну, Саньку, - тільки й спромігся Грицик на ці слова.

-Невже ти й справді його зачаклував? Чи, може, йому самому заманулося?

-Як тобі сказати… - Санько й справді не міг підібрати слів, аби пояснити, як воно вийшло. - Я подумки попросив його погратися з Куцим.

-Ну й погрався!… Куций ледь не гигнув з переляку!

Санько поглянув на хмари, за якими ледь прозирало сонце, і заквапився:

-Мені вже час. Треба дідові помогти.

-Я тебе проведу, - напросився Грицик.

Дорогою він розповів, як йому жилося у пастуха Рашита. А жилося йому там непогано. Цілими днями випасали вони коней з Рашитовим сином Махмутом. Заодно вправлялися на шаблях і вчилися один у одного мови.

-Рашит казав сусідам, що купив мене на невільницькому ринку в Кафі.

-А зараз що він скаже?

-Що віддав мене своєму братові, який живе в Криму…

Грицик ішов, зосереджено дивлячись під ноги. Де- не-де з-під снігу виступала вода.

- Цього літа я, мабуть, знову подамся до Рашита. Швайка каже, що мені треба добряче вивчити їхню мову й звичаї. Я ж, Саньку, хочу бути таким вивідачем, як Швайка. А ще Рашит каже, що я дуже схожий на татарча…

Санько зміряв поглядом товариша з голови до п’ят. Щось ніби і є в ньому татарське. А може, то лише здається.

-Що, схожий? - запитав Грицик.

-Та ніби ні, - відказав Санько.

-Це тому, що я одягнений по-нашому, - пояснив Грицик. - А коли одягаюся по-їхньому, то Рашит каже, що

явилите татарча.

Санькові чомусь замуляло на душі. Довгими ночами він не раз мріяв, як разом з Грициком буде козакувати. Та, видно, не судилося. Він, мабуть, житиме так, як живе нині дідо Кудьма. Лікуватиме поранених та хворих, вчитиме вовків служити людям. І зрештою, стане відлюдником, як і дідо Кудьма…

Від таких думок Санько не втримався і тяжко зітхнув.

-Ти чого? - здивувався Грицик.

-Просто так, - ухилився від відповіді Санько. Біля двох старих осик друзі зупинилися.

-Ану, давай ще на шаблюках! - вигукнув Грицик.

Вони завжди тут змагалися. Бо при дорослих козаках змагатися нецікаво. Тільки й чуєш:

- Не так, Грицику, руку тримаєш! А ти, Саньку, пом’якшуй удар. Та не так! Ану, ще раз!

А тут, без глядачів, можна змагатися як завгодно.

-Я - козак Швайка! - вигукнув Грицик і його шабля засвистіла в повітрі. - Ну, татарчуку, начувайся!

-А я молодий козак Кудьма! - вигукнув Санько і теж схопився за шаблю. - Не буде тобі, бусурмане, пощади!

Як же гарно видзвонювали в повітрі шаблі! Як завзято зійшлися на герці бійці! Білка, що зопалу визирнула з дупла, перелякано чкурнула аж на самісінький вершечок. Заєць, що звівся на задні лапи біля куща калини, чкурнув так, що за ним аж закуріло. Проте безвусі лицарі нічого не помічали.

-А, клятий ногайцю, ти ось так? - вигукував Грицик.

-То на тобі!

-Щоб козак Кудьма відступав? Не бути цьому ніколи!

-волав Санько і раз за разом викрешував жмути іскор з Грицикової шаблі.

Нараз між ударами до них долинув якийсь незрозумілий звук. Хлопці завмерли. Звук долинав із снігових заметів на протилежному кінці галявини. Тримаючи шаблюки напоготові, хлопці без найменшого остраху подалися у той бік.

Першим зойкнув відчайдушно сміливий козак Швайка:

-Ведмідь! Тікаймо!

-Ой! - вихопилося і в молодого козака Кудьми.

Так, це був ведмідь. Величезний, скуйовджений, він ішов на чотирьох лапах, змахував кудлатою головою і глухо ревів.

Санько й не зчувся, коли його понесло услід за Грициком. Затим юні відчайдухи почали мінятися місцями. То Грицик обжене товариша, то Санько наддасть так, що здавалося, ніби Грицик не біжить, а перебирає ногами на місці. Щоправда, в Саньковій голові тіпалася думка, ніби він чинить щось не так. Та щоб зважити на неї, треба було зупинитися бодай на якусь хвильку, аби все гарно обміркувати. Проте розмірковувати не було часу. Ведмідь ішов по їхньому сліду. Глухо ревів і, зрештою, теж перейшов на чвал.

-Мамо! - мимоволі вихопилося у Санька.

-Ой, рятуйте! - підтримав його Грицик. Тепер він боявся навіть озирнутися.

Вгору, вниз. Стрибок через кущ, знову вниз… А ревіння все посилювалося. Грицикові здавалося, що пазуристі лапи от-от вчепляться йому в потилицю.

Здається, те ж саме ввижалося і молодому козакові Кудьмі.

Хлопці вже не кричали і не кликали на допомогу. Тільки стиха повискували тоненькими, як у новонароджених цуценят, голосами.

Вгору, вниз… Через стовбур, через вимоїну…

Зненацька перед ними виросла згорблена постать. Це був дід Кудьма.

-Що з вами? - запитав він здивовано. Мабуть, у світі трапляються такі ситуації, коли й чарівник безсилий щось зрозуміти.

-Ой, діду…- видихнув Санько.

-Тікайте! - оминаючи старого, з останніх сил заволав Грицик. - Ведмідь!

Проте дід Кудьма і не думав приєднуватися до хлопців. Навпаки, він сповільна рушив назустріч ведмедеві, хоча в його руках не було навіть лозини.

-Що, Михайлику, знову зуб розболівся? - співчутливо запитав він, коли до ведмедя залишилося кілька кроків. Ведмідь сів на сніг, жалібно заскиглив і приклав широку лапу до скуйовдженої пики.

-От нещастя, - похитав головою дід Кудьма. - Ну, нічого, зараз ми його заговоримо…

Ведмідь завмер. Дід щось стиха забурмотів. Тоді кілька разів провів долонями навколо ведмежої пики і знову щось пробурмотів. Ведмідь стежив за його руками так, як стежили б Санько чи Грицик за бджолами, що кружляли навколо їхніх носів. Ведмеже схлипування усе тихішало. Зрештою стихло зовсім.

- От і все, - сказав дід Кудьма. - Іди гуляй.

Якусь мить ведмідь сидів нерухомо. Тоді звівся на ноги, стиха замурмотів, мабуть, подякував за допомогу - і подався назад. Мигцем зиркнув на хлопців, і в його очах спалахнуло щось схоже на зневагу. Скидалося на те, що він хотів ще й презирливо сплюнути убік, як ото нещодавно Остап Коцюба. Але, певно, ще не навчився.

- Чом же ти, Саньку, не побалакав з ним? - запитав дід Кудьма, коли ведмідь щез за кущами. - Я ж тебе вчив, як заговорювати хворі зуби. Чи, може, злякався?

Санько почервонів.

- Злякався, - вичавив він із себе.

Дід Кудьма посміхнувся у сиву бороду.

- А даремно. Це ж Мишко, хіба забув? Я ж його колись підібрав зовсім крихітним і виходив. І ти, до речі, про нього разів з десять розпитував.

Санько ще нижче схилив голову. Він не міг утямити, чому всі розповіді про ведмедя так швидко вилетіли йому

зголови.

-А де ж це ваша зброя? - зненацька запитав дід Кудьма. - Де ж ваші шаблюки?

Хлопці дружно лапнули за піхви. Шабель не було. Ні в Грицика, ні в Санька. Мабуть, десь посіялися під час втечі.

- Ех ви, козарлюги, - скрушно похитав головою дід Кудьма, хоча очі його випромінювали веселу посмішку. - Що ж, доведеться, мабуть, самому йти на пошуки. Сподіваюся, що Мишко не прихопив їх з собою.

ШВАЙКА В БІДІ

Грицик ладен був заплакати. І було від чого - Швайка не хотів брати його з собою.

- Навіщо тоді ти взяв мене своїм джурою? - допитувався Грицик. - Джура скрізь повинен бути з хазяїном, а ти…

- Та який я тобі хазяїн? - відбивався Швайка. - Я тобі швидше за брата буду. Тож і кажу як брат: їхати тобі не можна. Невже забув, що пан Кобильський ще й досі точить зуби на вас з Саньком?

Та Грицик не слухав.

- А Барвінка береш, - далі правив своєї. - Він що - кращий від мене, так?

І підозріло шморгнув носом.

Апан Кобильський у цей час сидів у своїй світлиці і

взадумі погладжував опасисте черево. Біля нього шанобливо схилився Тишкевич. Час до часу він крадькома стріляв очима по світлиці.

«Ич, як розкошує, - заздрісно думав він. - Ну нічого, незабаром, може, й мені пощастить…»

-То, кажеш, якщо я не подам сигналу переяславцям про небезпеку, то Тахір-бек мене не зачепить? - запитав пан Кобильський.

-Істинно так, ясновельможний пане, - ще більше зігнувся в попереку Тишкевич. - Правда, довколишні села трохи пошарпає. Але ж то так - для вигляду, щоб у Переяславі, бува, чого не запідозрили.

-Мене це бидло не цікавить, - презирливо кинув Кобильський. - Одних заберуть - з інших дві шкури здеру.

І знову погладив черево - йому так легше думалося.

-А за Швайку, кажеш, Тахір-бей дасть табун коней?

-Так, ваша ясновельможносте. Проте лише за живого. Бо він знає дуже багато. І саме це цікавить Тахірбея…

Зненацька Тишкевич замовк і втупився у вікно. Обличчя його почало набирати мертвотного виразу.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]