1

3

Кирило-Мефодіївське товариство як перша політична організація України Кирило>Мефодіївське товариство – перша політична організація в Україні – утворилося в грудні 1845 – січні 1846 року в Києві й існу> вало до березня 1847 року. Воно виникло таємно в середовищі різно> чинної інтелігенції, яка гуртувалася навколо Харківського й Київського університетів. Засновниками товариства були Микола Гулак (1822–1899), Микола Костомаров (1817–1885), Василь БілоC зерський (1825–1899). Згодом до товариства приєдналися Тарас Шевченко (1814–1861), Пантелеймон Куліш (1819–1897), ОлекC сандр Маркович (1790–1865) та інші. Головна ідея товариства – виз> волення слов’янських народів від гніту деспотизму та здійснення до> корінних соціально>політичних, культурних перетворень у слов’янсь> ких країнах, які б забезпечили їм належне місце у світовому політич> ному просторі. Політичні програмні документи товариства: «Книга буття українського народу», «Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія» та «Головні правила», над створенням яких особливо активно працювали Білозерський В., Гулак М., Костомаров М., Куліш П., Шевченко Т. Основними програмними завданнями Кирило>Мефодіївського товариства були: • ліквідація самодержавства (абсолютистської влади російсько> го царату) та скасування кріпосного права; • визволення слов’янських народів та їх об’єднання у федераль> ну спілку (союз); • поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення християнського заповіту слов’янам. Конкретніше плани і прагнення товариства викладені в «Ста> туті», «Головних правилах», які були розроблені В. Білозерським і М. Костомаровим. Зокрема «Статут» містив такі положення: 1. Слов’яни мусять прагнути до духовного й політичного єднання. 2. Кожен слов’янський народ повинен мати свою самостійність. 3. Кожний народ мусить мати народне правління за умов повної рівності громадян. 4. Спосіб життя у всіх сферах повинен базуватися на христи> янській релігії. 5. Усі громадяни мають повну рівність у праві вибирати і бути обраними в органи влади. 6. Слов’янський союз (спілка) мусить складатися з представ> 80ників усіх народів. Із «Головних правил» випливало, що Товариство ставить собі за мету поширення викладених у Статуті ідей через виховання мо> лоді і юнацтва, літературу й залучення нових членів, що заступни> ками його є святі Кирило і Мефодій, а знаками – каблучка або іко> на з їх іменем чи зображенням. При вступі до Товариства вступник виголошував клятву, під час якої зобов’язувався віддати всі свої зу> силля, майно на цілі Товариства, клявся не зраджувати своїх това> ришів і, якщо буде потреба, терпіти за них муки й страждання, пе> реслідування і не полишати в біді родини своїх товаришів по бо> ротьбі, якщо вони будуть у неволі. Членами Товариства могли бути всі слов’яни, незалежно від ста> ну, нації, належності до різних християнських конфесій і мати рівні права у всьому. Основним тактичним положенням, що пронизувало всі про> грамні документи Товариства, – заперечення насилля, мирна пропа> ганда ідей у дусі християнської моралі. Окрім заклику слов’ян до єднання в спілку (союз), кирило>ме> фодіївці передбачали, аби кожен слов’янський народ (й український зокрема) утворив свою суверенну республіку, незалежну від інших, збудовану на демократичних засадах. Очолювати такі республіки мали президент і сейм, які обиралися шляхом всенародних виборів. У таких республіках передбачалась повна політична рівність між усіма їхніми громадянами, здійснювана на засадах повної гро> мадянської свободи, свободи релігійних вірувань. Досягнути свого ідеалу члени Товариства прагнули як шляхом відповідних держав> них реформ, так і шляхом впровадження і всебічного розвитку на> родної освіти й науки, через моральне вдосконалення громадян, про> повідування християнських ідеалів любові, смирення й терпіння. Домігшись державної самостійності як первинного й найго> ловнішого завдання, слов’янські республіки, на переконання Косто> марова, мали б: • встановити однакові основні закони, зокрема про рес> публіканський лад та скасування кріпацтва; • ввести однакову грошову одиницю; • спільно вступати у міжнародні відносини з іншими державами; • утримувати невелике спільне військо за умови існування в кожній республіці так званої народної міліції; • мати спільні керівні органи союзу (спілки), зокрема президен> та і конгрес, які мусять обиратися на чотири роки. 81Цим і обмежувались політико>юридичні зв’язки між слов’янсь> кими республіками. Стратегічною метою кирило>мефодіївців була побудова незаC лежної Української Республіки у складі слов’янського союзу. Аби її досягти, треба було реалізувати такі конкретні завдання, як: • всебічне поширення ідей християнського громадського уст> рою, свободи й рівності, що базувалися б на християнській нації та народному праві; • піклування про активне поширення народної освіти та зміцнення добробуту українців; • всебічний розвиток української мови та культури, переклад на українську мову кращих зразків світової літератури; • проповідування ідей повної соціальної рівності та ліквідації станових відмінностей у правах українських громадян; • формування почуття любові й поваги до інших слов’янських народів, пропаганда пам’яток слов’янської історії та народної твор> чості. Підвалинами суспільно>політичної концепції кирило>ме> фодіївців є народномесіанська ідеологія й демократизм, зокрема ба чення українського народу в аспекті терпіння та систематичного на ближення до великого призначення – історичної місії, яка випала на його долю. Утотожнена з Христом, Україна терпіла і була замучена на хресті історії, але знову об’явиться в сумлінні повсякчасний «Дух людяності», і це воскресіння започаткує еру свободи в історії людст> ва та його духовному відродженні. Як кров, пролита Христом і зали> шена для спасіння людства, так і кров та жертва українського наро> ду, народу>месії, кличе слов’янських побратимів до нового життя, скріпленого християнською й культурною традицією, етнічною близькістю, історичною долею та месіанським призначенням і обов’язком стосовно людства. Праведність українського народу кирило>мефодіївці пояснюва> ли його близькістю до суспільного ідеалу (свободи). На їх переко> нання, давні народи – євреї й греки не наблизились до нього, а тому мусили дати місце новим європейським народам, зокрема молодшо> му – слов’янському. Але й останні почали відходити від Божих за> повітів. Так, Польща стала країною найтяжчої неволі, де свавільні пани без суду вішали й вбивали своїх кріпаків. Московський цар>са> модержець чинив те ж саме, знищивши вільне новгородське народо> владдя. І тільки український народ нікого не пригнічував, не любив ні царя, ні панів, а сформував «істеє братство» – козацтво. 82Втративши державність, Україна політично згинула, «лежить у могилі...», але «не мертва, бо вже приходить голос і пробудить її». «І встане Україна з своєї могили і знову озветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не зостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятель ства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні в Мос ковщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії...». Кирило>мефодіївці й особливо М. Костомаров у працях «Мыс> ли об истории Малороссии», «Правда москвичам про Русь», «Дві руські народності» не лише ретельно з’ясовували хід і сутність історії України, але й дали розгорнуте епічне полотно української ментальності. Так, М. Костомаров доводив, що український народ має свою героїчну історію, мову, культуру, психологію. Доводячи ок> ремішність українців, особливість їхньої культури й світогляду, він вказував на такі їхні риси, як індивідуалізм, схильність до ідеалізму, релігійність і свободолюбство, нетерпіння зовнішнього тиску тощо. При цьому виокремлювались причини, які вирішально вплинули на формування етнічної самобутності українців, серед яких – гео> графічне й геополітичне становище «як межової цивілізації» та відсутність державно>правових інституцій, що зумовлена тривалим бездержавним (напівдержавним) розвитком. Вирішення національного питання М. Костомаров вбачав у де> централізації Російської імперії, у становленні федеративних засад у взаємовідносинах її народів, де кожний із них матиме власний уряд, рівність громадян, говоритиме рідною мовою. Якщо державне нача> ло, на думку Костомарова, поважатиме народності, буде ставитися до них не як до другорядних, підпорядкованих, нижчих, а як до само> бутніх, самоправних, тоді не може бути ні незадоволення державою, ні ворожості до інших народностей

4

Д. Донцов починав як соціаліст, але згодом зневірився у марксистських теоріях і знайшов собі іншого кумира — Ф. Ніцше. За всіх цих сумнівів у пошуках кумирів та у власній творчості Донцов постійно дотримувався утопічної ідеї насильницьким шляхом дати особистості цілковиту свободу. Найвідоміші його праці: «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Мазепа і мазепинство» (1919), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944), «Хрест проти диявола» (1948), «Правда прадідів Великих» (1953), «Московська отрута» (1955), «За яку революцію» (1957), «Дві літератури нашої доби» (1958), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961), «Хрестом і мечем» (1967), «Клич доби» (1968).

Особливого звучання ідеї Д. Донцова набувають у праці «Націоналізм», у якій він обґрунтовує власний підхід до утвердження нації, вказує на необхідність цілеспрямованого виховання національне наснажених людей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю. Обґрунтовуючи необхідність перетворення національної ідеї в націоналістичну, Донцов прагне витворити українську ідеологію, піднести «стяг, навколо якого гуртувалася б ціла нація». Він не приховує свого захоплення більшовиками, фашистами, янкі, вказує на те, що вважає прийнятним для української боротьби за державність. Головним у житті окремої людини, на його думку, є не інтелект, а воля з її виявами самолюбства, ненависті, любові тощо. Позитивними вважає ірраціоналізм, експансію, насильство і фанатизм, проповідує створення «нової людини», яка б горіла любов´ю до своєї нації, визнавала моральним лиш те, що зміцнює її силу та забезпечує зростання.

Оцінюючи драматичні для української нації події 1917—1920 pp., Донцов покладає відповідальність за її поразки на «націоналізм загибелі, або провансальство», який сповідували, на його думку, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, інші українські мислителі й громадськополітичні діячі ліберальнодемократичного спрямування. Таке «провансальство», вважає він, призвело не тільки до приниження всієї нації, до відведення їй плебейського місця серед інших народів, а поступово й «до автономізації поняття нації, до її заперечення, до певного відкидання моменту боротьби…». Націоналізму ліберальному (культурному) Донцов протиставляє витворений ним «чинний націоналізм». Інтелектові в ньому протиставляється «воля до життя» і «воля до влади»; знанням і раціоналізму — ірраціоналізм і романтизм; вселюдському розумінню свободи — ідея боротьби, експансії і насильства; скептицизму й відсутності віри — догматизм, винятковість, твердість і фанатична віра в «свою правду»; ліберальному демократизму — інтереси нації будьякою ціною.

Зі своїми ідеями він передусім апелював до молоді, оскільки вважав, що вона уособлює в собі рух, дію і життєздатність — якості, потрібні українській нації. Розрахунок Донцова виявився точним. Йому таки вдалося привернути увагу до свого вчення значної частини галичан та емігрантської молоді. Більше того, він «сформував,— за висловом професора Колумбійського університету О. Мотиля,— цілу міжвоєнну генерацію галичан і визначив інтелектуальні категорії, якими вони керувалися в своїх оцінках дійсності». Закономірність такого впливу ідей Д. Донцова пов´язана з молодіжною потребою якось компенсувати поразку старшого покоління у національновизвольних змаганнях з необхідністю виходу із задухи і тісноти польської дійсності. В ідеології «чинного» (донцовського) націоналізму є чимало рис, притаманних фашизмові та більшовизму (ставка на ірраціоналізм, фанатизм тощо). Те, що він зміг завоювати розум і серця цілого покоління, як писав О. Мотиль, не є показником глибини його вчення, а лише «свідченням злиденності міжвоєнної української політичної думки».

Націоналістична ідеологія в творчості Д. Донцова дала поштовх розвитку тієї суспільнополітичної думки, що сповідувала принцип: мета виправдовує засоби. Цієї думки дотримувались Є. Коновалець, А. Мельник, С. Бандера та інші проповідники українського націоналізму. Однак націоналізм ніколи не був ані першим, ані основним носієм української національної ідеї.

У 20ті роки XX ст. з´явилися наукові твори В´ячеслава Липинського (1882—1931) — видатного історика і політолога. В. Липинський — представник старовинного роду українськопольської шляхти — заснував консервативну школу в українській політології. Походження його певною мірою спонукало до обґрунтування ідеї активної участі української шляхти в політичному та національному відродженні української держави. Липинський перебував на консервативних позиціях. Активно підтримав гетьмана П. Скоропадського, оскільки монархічна ідея була йому ближчою.

В. Липинський написав чимало фундаментальних історичних і політологічних праць це — «Україна на переломі, замітка до історії українського будівництва в XVIIім столітті» (1920), «Релігія і Церква в історії України» (1925), «Листи до братівхліборобів» (1925).

Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму В. Липинського була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього — це всі громадяни держави. Націоналізм В. Липинського зводиться до того, що українці відрізняються від інших народів лише своєю політичною інтеграцією. Інтегровані на ґрунті етнокультури і національної самосвідомості, вони повинні згуртовувати всі народи в одне ціле. Поряд з цим важливою складовою його національного консерватизму можна вважати ставлення до ідеології, яку він виводить із народних традицій та звичаїв, зокрема з державного досвіду гетьманськокозацьких часів, високої етичної культури хліборобської спільноти, вважаючи її рушійною силою національного відродження України.

Суттєвим внеском В. Липинського у політичну науку є його типологія та аналіз форм державного устрою. За його схемою, існують три основні типи державного устрою: «демократія», «охлократія» і «класократія». Характеризуючи «демократію», В. Липинський зауважує, що державна влада в її умовах або ж потрапляє безпосередньо до рук «багатіїв плутократів», або до рук найнятих ними політиків професіоналів зпоміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Розмежування в умовах демократії політичних партій позбавляє їх відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Одним з прикладів такої «демократії» В. Липинський вважав Українську Народну Республіку.

До держав «охлократичного» типу В. Липинський відносить революційні диктатури, фашизм, більшовизм та ін. Для цієї системи характерне зосередження політичної й духовної влади в одних руках. Під духовною владою він розуміє не лише церковну в її традиційному розумінні, а й ідеологічну в сучасному розумінні, коли глава держави є водночас пророком і непогрішимим інтерпретатором офіційної ідеологічної доктрини. Особливістю «охлократії» є, на його думку, те, що вона в минулому складалася з кочовиків, а в новітні часи — з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військовобюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.

Найприйнятнішою для України В. Липинський вважає «класократію» — форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, «законом обмежена і законом обмежуюча» конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною. Пропонуючи монархічний устрій, В. Липинський заперечує демократію як метод організації нації, але. не заперечує її як свободу. У його монархічній системі громадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежена авторитетом сильної й стабільної влади. «Класократія» в його розумінні є гармонійною політичною співдружністю хліборобського класу як консервативної опори держави з іншими класами. Лише ця співдружність здатна, на думку В. Липинського, забезпечити державотворення й організацію української нації. Утверджуючи цю ідею, він у праці «Релігія і Церква в історії України» пише: «Вихід з нашої анархії лежить не в переконаннях, а в політичній акції і в організації та зміцненні наших занадто слабких та неорганізованих, консервативних, гальмуючих національних сил». Загалом ідеї В. Липинського не знайшли широкої підтримки В. Липинського і до питання про майбутній державний устрій України, поєднання в єдиному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо вирішення найважливіших суспільнополітичних проблем. На відміну від Д. Донцова, політику він розглядав не як засіб ідеологічного забезпечення влади, а як універсальний засіб, що сприяє вибору найоптимальніших методів здобуття та організації влади, досягненню суспільної злагоди, утворенню і збереженню окремої держави на українській землі, забезпеченню існування й розвитку української нації.

Політична програма М. Драгоманова Аналіз української політичної думки неможливий без огляду творчості Михайла Драгоманова (1841–1895) – безумовно видат> ної й водночас суперечливої та складної постаті в інтелектуально> політичній історії українського народу. Для одних він – «ідеолог» вільної України, взірець досконалості, великий європеєць, а для інших – ідеолог українського соціалізму, «отрута живої думки», символ «духовної руїни». Світогляд М. Драгоманова справді складний, не позбавлений еклектизму – суміші ліберально>демократичних, соціалістичних й 83українських патріотичних елементів із позитивістським філософсь> ким підґрунтям. І все ж він був першим із українських дослідників, хто системно підійшов до аналізу політики, хто дав систему політичного реформу> вання суспільства, яка найповніше викладена в його працях «Воль> ный Союз – Вільна Спілка», «Историческая Польща и великорус> ская демократия», «Опыт украинской политико>социальной про> граммы». Використавши суспільно>політичні надбання тогочасної західноєвропейської науки й збагнувши найактуальніші потреби власного народу, Драгоманов доволі чітко окреслив коло основних суспільно>політичних, культурних проблем й основних принципів побудови моделі майбутнього політичного впорядкування як Євро> пи, так і України. Його політична програма відзначалась новизною й оригінальністю. Основним надбанням теоретичних пошуків М. Драгоманова у сфері політичного життя була ідея безупинного людського поступу, мета якого – досягнення добровільної асоціації гармонійно розвиC нених осіб із обмеженням до мінімуму елементів примусу усуненC ням авторитарних рис у суспільному житті. Драгоманов відстоював пріоритет громадянських прав і вільних політичних установ над соціально>класовими інтересами та універ> сальних людських цінностей над винятково національними потребами. Він одним із перших в тодішній Російській імперії вказав на не> обхідність використання конституціоналізму як універсального за> собу досягнення політичної свободи. До того ж конституціоналізм в тлумаченні Драгоманова мав свої оригінальні ознаки. Зокрема, він доповнив його поняттям «політична свобода», яке розумів як співпрацю суспільства й особистості, що реалізується через народне представництво в центрі й самоврядування на місцях, і як загально> демократичні свободи для людини – свобода слова, совісті, національності тощо. По>друге, політична свобода, за Драгомано> вим, мала значення лише тоді, коли вона передбачає свободу особи> стості, як необхідну умову поваги і гідності людини, що можливо ре> алізувати тільки в конституційно>правових державах. На противагу реально існуючій централізації багатьох тодішніх європейських держав, й Російської імперії зокрема, Драгоманов за> пропонував сміливу ідею політичної децентралізації й широкого місцевого самоврядування як засобу подолання конфлікту між держа> вою і суспільством. Він був твердо переконаний, що гарантією політичної свободи може бути лише одночасне послаблення цент> 84ралізованої державної влади й запровадження місцевого самовряду> вання. Протиставляючи централізмові громадсько>територіальне са> моуправління знизу>вгору, Драгоманов надавав широкі повноважен> ня сільським сходам, повітовим й особливо обласним (губернським) представницьким зібранням (об’єднанням). Останні мали бути час> тиною спільної волі всього федеративного союзу, а отже, й гарантом цілісності держави. Більше того, політична програма Драгоманова передбачала надання областям автономій із правом самостійно вирішувати питання законодавства, суду, управління, культури тощо. Ці функції покладалися на представницьке зібрання, обласну думу й призначену нею обласну управу. Федеративній же владі, що зосеред> жувалась у Державній і Союзній думах, не дозволялось збільшувати обсяги своєї компетенції за власним бажанням, оскільки за таких об> ставин втрачалися б федеративні зв’язки, а держава набувала рис унітарності. На рівні центральних органів влади Драгоманов перед> бачив чіткий розподіл законодавчих і виконавчих органів. Водночас місцеві виборні органи він розглядав не просто як органи місцевого самоврядування, а також органи здійснення влади взагалі. Тобто вирішення всіх справ на підлеглій місцевому органу території нале> жить лише його установам. Спірні питання між центральними орга> нами влади і місцевим самоврядуванням, за Драгомановим, мають вирішуватися виключно судовими органами. Забезпечення особистих прав та запровадження місцевого само> врядування, на переконання Драгоманова, є найкращою гарантією прав національних. Тобто він аж ніяк не нехтував національним, як це іноді можна почути (прочитати) від його опонентів. Драгоманов одним із перших тогочасних радикальних мислителів зрозумів роль і місце національного питання в реалізації принципів демократії та свободи. Він не лише став першою жертвою антиукраїнських репре> сивних заходів російського імперського уряду (у 1875 р. був звільне> ний із Київського університету), а й був автором першого модерного українського політичного журналу «Громада». Він першим намагався спростувати популярну на той час теорію про взаємозаперечення космополітизму й націоналізму, витворивши імператив: «Космополітизм в ідеях і цілях, національність у ґрунті та формах». М. Драгоманов був переконаний, що національність є не> обхідним будівельним матеріалом усього людства. Звідси його живий інтерес до долі України, яка, за його словами, до ХVІІІ ст. творила ча> стину європейського світу, а впродовж ХVІІІ–ХІХ ст. крок за кроком відхилялась від свого первісного шляху і все відчутніше відставала 85від Європи. Причина цього – її фатальне прилучення до Росії. Якщо ще у ХVІІІ ст. Україна була носієм культури в імперії, а її кращі сини, виховані в дусі європейської культури, були законодавцями рефор> мації та європеїзації Росії, то в ХІХ ст. вона стала глухою провінцією, відгородженою від світу російським державним кордоном, немов не> прохідною стіною, і вже свіжі європейські вітри долітали до неї не прямо, а крізь далеке і вузьке петербурзьке вікно. Такий стан України Драгоманов справедливо назвав «пропащий час». Розуміючи ненормальність такого становища України, він актив> но прагнув віднайти шлях його радикальної зміни. Як прибічник по> зитивізму М. Драгоманов, відшукуючи реальну політичну силу, здат> ну успішно виконати це завдання, спирався не на бажання і почуття (які важливі, але недостатні), а на конкретні факти, реалії дня, тверезе врахування ситуації, моральні та матеріальні інтереси. А тогочасна ре> альність була, за висновками Драгоманова, несприятливою для національних змагань в Україні: відсутність необхідних суспільних умов через брак української національної свідомості й самосвідомості й політичних сил, здатних очолити національно>визвольний рух. Од> нак це не означає, що і в майбутньому таких сил не буде, застерігав він. Тому найближчим реальним політичним завданням Драгоманов вва> жав використання руху російських демократів в інтересах українсько> го визволення, глибоко усвідомлюючи при цьому, що такі партнери досить непевні. Аби уникнути несподіванок, Драгоманов вимагав певної ор> ганізаційної незалежності українських політичних структур. «Єдність неможлива ні для якого українського гуртка, ні з яким «рус ским» гуртком чи партією доти, доки російські гуртки не відмов ляться від теорії єдності Росії і не визнають український народ за націю, цілком рівну з великоруською, польською і т.п. зі всіма прак тичними наслідками такого визнання, – писав мислитель, – ...Ми хоч і родилися від «подданных русского императора», але не є «руськи ми»... Ми – українець і як такий, ми – член нації, яка не лише пригноб люється в «русской» державі, в Росії, й урядом, а почасти і суспільністю панівної національності». Другим реальним завданням, за Драгомановим, є піднесення (шляхом національної освіти і культури) національної самосвідо> мості «наших власних земляків» усіх рівнів – від селянина до пред> ставників верхніх прошарків суспільства, які працюють, за його сло> вами, «для кого вгодно, тільки не для своєї України й її мужицтва». Він закликав їх не бути байдужими до долі України, не полишати її, «оскільки кожний чоловік, вийшовши з України, кожна копійка, 86потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не поCукC раїнському, єсть видаток з української мужицької скарбниці, видаC ток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки». Тільки сприйнявши розумом і серцем цей глибокий висновок Драго> манова, можна повністю збагнути сенс його гасла, що «поганий той радикал на Україні, який не став свідомим українцем». Будучи далеко від усіляких патріотичних самообманів, відкри> тим для позитивних вартостей чужого, критичний однаково і до сво> го, і до чужого, Драгоманов при цьому твердо знав і вірив, що вели> кий український народ має природні дані для самостійного вільного існування, гідний чільного місця у всепланетарному історичному процесі. Тому він робив усе можливе, аби пробудити в народі «ро> зуміння політичних і соціальних справ, політики дня». Недаремно через кілька років по смерті Драгоманова один із його послідовників, геніальний Іван Франко скаже: «Він був для нас правдивим учите> лем і вповні безкорисливо не жалував праці,... щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого га> лицького кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації. Можна сказати, він за вуха тяг нас на той шлях, і коли з генерації, що більш або менш стояла під його впливом, вийшла яка користь для за> гального і нашого народного діла, то се у найбільшій мірі заслуга покійного Драгоманова». Проблему широкої освіти населення Драгоманов ставив нарівні з наданням йому рівних політичних прав у державі. За умови поєднання цих двох важливих чинників, на думку вченого, можна досягти бажаних позитивних змін суспільного розвитку й громадсь> кого порядку. Без просвіти ж населення навіть наявні політичні пра> ва не дадуть очікуваного результату. «Я... завше хотів побачити об’єднання освічених, добрих і чесних людей у нашій країні й по сусідніх сторонах і народах коло праці для волі, освіти й добробуту всіх тамошніх людей і завше боровся проти всякого роз’єднання, кот ре вносять між тих людей неволя, неуцтво й сліпе самолюбство, навіть і тоді, коли ці темні сили вкриваються вбранням народолюб ства», – писав Драгоманов. М. Драгоманов був першим серед вітчизняних мислителів, який заклав підвалини політичної науки в Україні. «В політиці я завше покладав найбільше ваги на політичну науку, котра мусить вияснити людям напрямок і ґрунт їх громадської праці, а способи праці – кож> на особа чи кожний громадський елемент знайде собі сам, одповідно до своїх сил, натури, обставин», – зізнавався він. Його творчість – це дійсно живі уроки політичної правди, уроки об’єктивності й високої 87політичної культури, які так необхідні сучасним українським політикам. 3.6. Історіософія В. Липинського Яскравою постаттю серед мислителів української політичної думки був і В’ячеслав Казимирович Липинський (1882–1931) – ви> ходець із поліського шляхетного роду, один із кращих представників європейської аристократії. Липинський мав чудову освіту – закінчив гімназію у Києві, згодом університет в Кракові (історія) і Женеві (агрономія). Активний учасник українських революційних подій початку ХХ ст. Організатор й автор програми Української де> мократично>хліборобської партії, а з 1918 р. був послом Української держави у Відні. Після падіння УНР Липинський жив в Австрії, за винятком 1926–1927 рр., коли очолював кафедру історії української державності в Українському науковому інституті (Берлін). За кор> доном брав активну участі у створенні політичних організацій, став визначним лідером консервативно>монархічного руху серед ук> раїнських емігрантів. Стрижнем теоретичних пошуків В. Липинського є проблема держави і влади. На його думку, розвиток, здатність до життя і відми> рання кожної держави залежить від форми її організації, устрою, що в свою чергу визначається рівнем взаємовідносин між «провідною верствою» і «народом». Липинський виокремлював три основні, цілком рівнорядні, почасові типи державного устрою (що і є, за слова> ми Ф. Лисяк>Рудницького, його найоригінальнішим внеском до філософсько>соціологічної науки): «класократія», «демократія» й «охлократія», зміст яких не завжди збігається із загальноприйнятою термінологією. «Класократія», з погляду Липинського, є гарантією політичної співдружності хліборобського класу як консервативного опертя дер> жави з іншими класами. Тобто симпатії вченого лежать на боці «кла> сократії». Під поняттям «клас» Липинський розуміє всіх, об’єднаних однією спільною суспільною функцією, без уваги на ієрархічний ща> бель, який вони займають. Наприклад, до «промислового класу» на> лежать однаково і робітники, і технічний персонал, і «капітани індустрії». Конфлікти, суперечності, що виникають між ними, тобто роз’єднувальні чинники, на думку Липинського, значно слабкіші мо> ментів, що їх об’єднують. Устрій класократії (взірець для Липинсь> кого – Англія) відзначається рівновагою між владою і свободою, між 88силами консерватизму і прогресу. У цій системі громадянство, за Ли> пинським, наділене свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода дисциплінована авторитетом сильної і стабільної державної влади. Класократичний устрій не лише допу> скає, а навіть вимагає свободу критики та опозиції, яка проте не при> зводить до революційних зламів, оскільки діє в рамках традиційного правопорядку, що виховує її в дусі політичного реалізму та відповідальності. Що ж до демократії, то з погляду Липинського, необмежений де> мократичний індивідуалізм підкопує в суспільстві основи дис> ципліни і правопорядку. Господарська та індивідуальна са> модіяльність набуває хаотичних форм. Державна влада стає знаряд> дям приватних інтересів певних соціальних груп (багатіїв>плуто> кратів чи клептократів), виразником яких стають чисельні партії> ширми найманих професійних політиків з>поміж інтелігенції, що здебільшого позбавлені почуття політичної відповідальності. Істо> ричними прикладами демократії в розумінні Липинського є Римсь> ка республіка доби занепаду, Франція Третьої республіки, польська шляхетська Річ Посполита тощо. Нарешті, охлократія, в інтерпретації Липинського, означає абсо> лютистичне панування войовників>непродуцентів з повним приду> шенням свободи та самодіяльності громадян. Це коли суспільство зорганізоване на зразок монолітного військово>бюрократичного «ор> дену» на чолі з деспотичним монархом>самодержавцем або вождем> диктатором, де немає місця на легальну опозицію, а громадянство перетворене на пасивну, аморфну біологічну масу, юрбу (юрба по> грецьки «охлос», але охлократія – це не панування юрби, чого, на думку Липинського ніколи не буває, а панування над юрбою). До та> кого типу Липинський зараховував революційні диктатури, всі ре> жими у цезаристично>більшовистській фазі. В. Липинський бачив у суспільстві наявні три джерела влади: си лу мілітарну, економічну та інтелектуальну, яким відповідають три основні соціальні типи: «войовники» (військові), «продуценти» (ба> гатії) та «інтелігенти», між якими можливі різні комбінації. Особливі державотворчі якості Липинський приписував типові «войовників – продуцентів». Інтелігенція, як на його думку, мало придатна для того, щоб бути носієм державної влади, оскільки вона позбавлена прямого контролю над засобами матеріальної (військової та господарської) сили. Натомість вона може виконати важливу і відповідальну до> поміжну функцію тим, що вона раціонально усвідомлює і висловлює діючі в суспільстві стихійні, підсвідомі прямування. 89На таких засадах В. Липинський і вибудував конкретну ук> раїнську політичну програму, суть якої полягає в переконанні, що «без власної Української Нації не може бути на Українській землі громадського життя». Звідси й першочергове завдання – незалежна самостійна держава, без якої Україна залишиться навіки засудженою на злиденну вегетацію на грані між національним буттям і небуттям. «Тільки власна держава, – пише В. Липинський, – збудована укC раїнською нацією на своїй етнографічній території, врятує нас від економічного розвалу і від кривавої анархії, котра неминуче буде продовжуватись навіть тоді, коли б пощастило знову одній з наших національних груп за допомогою сусідів взяти на час перемогу». Звідси й моральний імператив українського державництва. Але ук> раїнці мусять пам’ятати (як кожен народ), що власної держави їм ніхто не подарує – ні ласка сильних світу цього, ні автоматизм суспільних процесів. Вона мусить бути виборена ними самими. До того ж «виборена» у широкому розумінні цього поняття, у контексті українського державного самоздійснення. В. Липинський звертає особливу увагу не лише на сам фактор «завоювання влади» українця> ми в Україні, що саме по собі досить важливе, складне, але в часі швидше досяжне. Він апелює до неймовірно тяжкого і довшого в часі процесу: процесу переродження самого українського суспільства, яке мусить внутрішньо визріти до самостійного існування, ще стати українською нацією, хоча і в рамках самостійної держави. Розуміння нації у Липинського своєрідне. Він ставить знак рівності між державою і національною приналежністю, тобто його національне мислення підноситься до висот європейської політичної думки кінця ХХ ст. «Нація для нас, – міркує він, – це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави. Тому дійсним українцем є всякий, хто живе на землі України і хто працює заради неї». Ли> пинський гадав, що українську націю можна б найкраще сконсоліду> вати на основі «територіального патріотизму», тобто почуття любові до рідного краю як органічної цілісності в усіх постійних мешканців української землі, незважаючи на їх соціальну належність, вірос> повідання, етнічне походження, мову, культуру. Подібно тому, як США, де на ґрунті територіального патріотизму та об’єднуючої політичної свідомості постала одна нація, Україна, за Липинським, теж мусить стати спільною батьківщиною всіх своїх громадян, а не тільки якоїсь однієї суспільної верстви. «Коли я пишу в цій книзі про нас – «Ми українські націоналісти», – то це значить, що ми хочемо Ук> раїнської Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Ук> раїнської Землі», – констатує Липинський. Водночас він звертає ува> 90гу на екзистенційні основи нації. Він наголошує, що без любові до цілої нації (мається на увазі корінної основної нації) в усіх її класах і групах, без того ідейного національного пафосу, того романтичного захоплення образом повної волі й незалежності нації, що йшло в парі з відродженням в усіх європейських народів – то з самого поняття «нація» викидається весь його живий творчий зміст. Залишається тільки форма – мертва шкаралупа без зерна. У націотворчому процесі Липинський відводить особливу роль «провідній верстві», «панству», «національній аристократії», «еліті» без огляду на її походження. Вона виступає у нього організатором, правителем і керманичем нації, є її основою. Прикметами національ> ної аристократії постає матеріальна сила, моральний авторитет і во> ля до влади та консерватизм. Останній він розумів не як просте збе> реження старого чи реставрацію віджилих форм суспільного ладу або захоплення декоративними, бутафорними рисами національної традиції. Липинський глибоко розумів і повністю сприймав потребу й неминучість далекосяжних соціальних змін. Але він вважав, що аристократія мала б стати єднальною ланкою між «старою» і «но> вою» Україною і таким чином внести елементи тяглості в національ> не життя, розвиток якого характеризується високим ступенем пе> рервності: «Не законсервування дворянства, а тим менш поворот до давнього стану, маємо ми на меті... Ніхто краще від нас не знає, що в масі своїй все наше – помоскалене і спольщене дворянство – вже у великій мірі виродилось і що ці послідні могикани шляхетсько>ко> зацької доби нашої державності мусять вкінці зникнути так само, як зникли їхні попередники – останні могікани доби варязько> князівської, бо такий суворий закон природи. Але таким самим зако> ном природи є і те, що здорове зерно тільки на дозрілім древі родить> ся. І що старе дерево таким загине, мусить оцим своїм здоровим зер> ном землю круг себе засіяти та з того здорового зерна нове, відрод> жене життя розпочати». Отже, консервативний аристократизм В. Липинський мислив як утвердження в українському націотворчому суспільстві організо> ваних сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культу> ри, які були б здатні стати в майбутньому носіями української дер> жавної влади. Адже, за словами Липинського, найкращих організа> торів знайти і до праці державної залучити не може навіть найкраща виборна влада, оскільки вона понад усе рахується не з талантом, а з партійним цензом людини. До того ж вона зацікавлена в тім, щоб ніхто здібніший, ніхто дійсно талановитий коло неї при праці дер> жавній не опинився. 91Націотворчому процесу підпорядкований і монархізм Липинсь> кого. Монарх, на його думку, мав стати об’єднуючим центром, за> гальновизнаним авторитетом у процесі протистояння, політичної конкуренції різних сил і груп, що могли б погубити українську дер> жаву. Симпатик англійської «моделі» конституційної монархії, Ли> пинський розглядав роль гетьмана>монарха в майбутній Українській державі символічною і репрезентативною, з максимальним обме> женням його реальної влади. Гетьман, за задумом Липинського, мав бути для суспільства періоду його національної трансформації жи> вим символом української державницької ідеї та найвищим політич> ним авторитетом нації. Липинський мав надію, що міцна гетьмансь> ка організація, ідеологічно і політично очолена ним самим, зуміє контролювати гетьмана та керувати його кроками, одночасно зміцнюючи його морально>політичний авторитет назовні. Щоправ> да, в останніх своїх працях він, обстоюючи спадковий гетьманат як найбажанішу форму державного правління та його легітимність, все ж зазначав, що визначення форми правління майбутньої української держави мало б бути прерогативою установчих зборів, що є рівноз> начним визнанню демократичного принципу організації влади. Як представник українського мак’явеллізму Липинський був першим політичним мислителем, який трансформував проблему си> ли у свою історіософію і продумав її основні засади. Його слова, що «ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути», й сьо> годні залишаються актуальними, є конкретною програмою дій су> часного українського суспільства. 3.7. Політична філософія Д. Донцова У розвитку української державотворчої ідеології велика роль на> лежить «апостолу українського сепаратизму» Дмитру Донцову (1883–1973), який розпочав свою політичну діяльність із членства в Революційній Українській партії (РУП), за що і був заарештований у 1905 р. У 1906 р., звільнившись через амністію, переїздить до Києва, де вступає до Української соціал>демократичної робітничої партії, оскільки РУП занепала. Під час Першої світової війни Донцов – пер> ший голова Союзу визволення України (1914р.). За гетьманату – го> лова Українського телеграфного агентства, 1918–1921 рр. – шеф Ук> раїнського пресового бюро в Берліні при Українській дипломатичній місії в Швейцарії. З 1922 року – у Львові, співзасновник Української партії національної роботи і редактор її органу «Заграва». У 1939 р. 92емігрує з України до Бухареста. З 1947 р. проживає в Канаді, працює в Монреальському університеті. Д. Донцов – автор цілої низки капітальних праць із різних аспектів українського політичного жит> тя. Його ідейно>теоретичну спадщину складають такі найвідоміші праці: «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Мазепа і мазепинство» (1919), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944), «Хрест проти диявола» (1948), «Правда прадідів Великих» (1953), «Московська от> рута» (1955), «За яку революцію» (1957), «Дві літератури нашої до> би» (1958), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961), «Хрестом і мечем» (1967), «Клич доби» (1968) та ін. Починаючи свою політичну біографію в якості соціаліста, Д. Донцов згодом зневірився в марксистській теорії й цілком захопився проблемами нації й національних відносин, присвятивши розробці націоналістичної ідеї все своє свідоме життя. Для Д. Донцова націоналізм – це внутрішньо, органічно прита> манне народові прагнення зберегти свою неповторну індивідуальність та духовність, тобто захистити й утвердити свою самобутність, своє осібне українське «Я». Це – світоглядний, українотворний, будівни> чий націоналізм і аж ніяк не руйнівний. Він поклав початок новому типові української людини – «людини нового духу», що не лише «знає», «яка мета нації?», «як здобути свою мету?», але й «хоче» і здатна «довершити цей процес», реалізувати поставлену мету. Широко апелюючи до філософських ідей Шопенгауера, Фіхте, Гартмана, Зіммеля, Ніцше, Д. Донцов обґрунтовує такі основні поло> ження власної політичної філософії – інтегрального націоналізму. По>перше, це вимога «зміцнювати волю нації до життя, до влаC ди, до експансії», як основної засади національної ідеології. Прин> цип волі – антитеза, противовага інтелектуалізму просвітництва наївній вірі у всевладність розуму. Розуміючи волю як душевну вла> стивість (в Арістотеля – це антилехія (щось, що свою ціль несе в собі), у Шопенгауера – це те, що діє саме з себе), Донцов будує свою ідеологічну позицію не на волі як метафізичному принципі світу, а на душі, в проявах якої намагання і свідоме хотіння – воля – є одним із численних виявів людської психіки. Другою підставою національної ідеї, на переконання Донцова, є прагнення до боротьби та усвідомлення її кінечності, без якої не> можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу. По>третє, – піднесення «загального» над «поодиноким», тобто загальної ідеї нації над індивідуальними устремліннями, буденними 93потребами. Бо, коли такі гасла, як «добра пожива і відпочинок після праці», «малий кусник чорного хліба», «досить благополучне і щас> ливе життя» висуваються як самоціль, твердив Донцов, то такі «здо> бутки» є смертельними для нації. І навпаки, формування почуття приналежності одиниці (особи) до «цілого» (нації), спонукає її боро> тись за втілення ідеалів «цілого». По>четверте, нетолерантність і фанатизм, максимум етичної наC пруги на шляху реалізації національної ідеї. Це положення Донцова найбільше піддається критиці, оскільки розглядається, як правило, аб> страктно, спрощено і без врахування того, що мислитель веде мову не про націю взагалі, а націю, яка на той час була підневільна, «підбита», яка нічого не мала «свого», що б не стало «привласнене чужими». Навіть на своїй території відчуває себе така нація «на нашій не своїй землі». По>п’яте, самовизначитися зможе лише та нація, геній якої здат> ний це здійснити, скористатись правом сильнішого через насильст> во. «Інстинкт панування («примусу»), властивий всякій великій ідеї, і ніколи без нього воно жодною ніжністю Винниченка, ані сопілковою філософією Федьковича, ані «антиберкутівством» Франка, ані «ан тифанатизмом» Драгоманова, ані Тичиновою «музикою», ані «наро долюбством» соціалістів, – не здобуде собі права на життя. Мало хотіти підважити волю, треба на її місце поставити свою, яка убра ла б в нові ланцюги ворохобний світ фактів», – писав Донцов. І додав, що «нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку наC родовладдя». «Фанатизм» і «примус», а не «ніжність», повнять ко> нечну функцію в суспільнім життю, і їх місце не може лишитися не зайнятим. Не займемо ми, займе хтось інший. Природа не зносить порожнечі». Тобто національна ідея мусить бути не тільки фанатич> ною і безкомпромісною, але й служити інтересам поступу. Шосте, – трактування провідної верстви національної еліти – «активної, відважної, спрагненої влади меншості» як «найваж> ливішого чинника історії». Без активної меншості не поставала жод> на нація, не впроваджувалась в життя жодна національна ідея, вико> ристовуючи при цьому народ лише як чинник. Але ця меншість, на переконання Донцова, щоб бути лідером, вести свій народ мусить бу> ти на висоті, відповідати кращим зразкам обдарованих провідників європейських пануючих державних народів. Сьоме, – дбаючи про перемогу, «українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю, себто виключати всяку іншу, основуватися не на частиннім, але повнім запереченні чужої. А для того ся ідея повинна бути всеобіймаючою». 94Нарешті, завершальним постулатом є визначення, що «бороть ба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема... Життя ж признає її тому, хто викажеться більшою силою морально і фізич но. Ту силу можемо здобути лише тоді, коли переймаємось новим ду хом, новою ідеологією». Філософський аспект світогляду Д. Донцова часто характеризу> ють виключно ірраціональними фарбами. А це не відповідає дійсності. Донцов ставив під сумнів здатність розумових аргументів, але тільки тоді, коли вів мову про глибинні, екзистенційні основи нації. За інших обставин він неухильно твердив, що національна ідея лише тоді ввірветься як могутній чинник у життя, коли в ній будуть щасливо поєднані обидві частини: чуттєва і розумова, коли інтелект міцно сполучений із народним інстинктом і сумлінням. А це можли> во лише за умов, «коли зміст ідеї, коли національний ідеал не є чу> жий, абстрактно виведений та їй накинутий, інакше він не запалить в її серці вогню захоплення». Водночас Донцов підкреслював, що саме «знаю» без «хочу» безплідне, оскільки не перше, а останнє є рушієм суспільного життя. Це «хочу», що «сидить у печінках» нації, неодмінно домагається власного «знаю». Коли ж розумове сприйняття світу та його оцінка не ґрунтуються на національнім світовідчутті, коли напрямок, яким іде нація і який вибрав її розум не є дорогою, про яку мріє її серце, «... найкращі зусилля нації лишаються безплідні». Національна ідея Д. Донцова була всеохопною. Без такої ідеї, на його переконання, «українство не вийде зі стану провінції», без неї українці лишаться «нацією, уярмленою провінцією, народом, що жи> тиме роздвоєною душею, ...навіть у себе вдома невільником не лише політичним, але й соціальним». Національна ідея діяльнісного спрямування Д. Донцова дала поштовх до її подальшого розвитку в працях видатних синів Ук> раїни ХХ ст. Євгена Коновальця (1891–1978) та Степана Бендери (1909 – 1959), які намагалися свої ідеї перевести в практичну пло> щину національно>визвольних змагань.