РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ПРОБЛЕМИ

Давно відомо, що будь-яке свідоцтво літературних джерел про ту чи іншу подію давньої історії має для дослідника першочергове значення. Його цінність підвищується, якщо воно йде від сучасника чи безпосереднього учасника подій. Якщо ж свідчення такого джерела підтверджуються ще й археологічними знахідками чи даними епіграфіки, то важливість свідчення взагалі важко переоцінити.

Античні письменники проявили великий інтерес до місцевого населення Північного Причорномор’я, але історія грецьких причорноморських міст звертала їх увагу лише епізодично, головним чином у зв’язку з певною ситуацією власне грецької історії. Так, наприклад, Плутарх в біографії Перікла повідомляє про його експедиції на Чорне море в 444 р. до н.е. [Иванова, 28]. Короткі свідчення про царів і правителів Боспору повідомляє Діодор Сицилійський, використовуючи (на думку багатьох вчених) працю якогось невідомого нам місцевого боспорського історика [Діодор, с. 58-61]. Ряд цікавих, хоча і не зовсім достовірних епізодів з історії Боспора можна знайти в «Військових хитрощах» Поліена [Поліен]. Але в цілому стан джерел не дає можливості відтворити історію Північного Причорномор’я з тією повнотою, з якою це можна зробити для основних центрів Греції.

Є фрагментарні свідчення, які дають можливість відтворити окремі факти чи проливають світло на суспільні відносини. Нажаль, праці місцевих істориків, уродженців причорноморських міст, не дійшли до нас, хоча такі історики, без сумнівів, були: надпис зберіг ім’я одного з них, історика Херсонесу, Сіріска, сина Геракліта (III ст. до н.е.). Він займався як сакральними, так і політичними питаннями, писав про дружні стосунки своїх співгромадян із боспорськими царями й грецькими полісами [Иванова, 28].

Не менш яскравою фігурою був анонімний, мабуть, боспорський (найімовірніше пантікапейський) історик, який описав боротьбу за владу синів царя Перісада І (349/348-310) і правління його сина Евмела І (310/309-304/303), тобто історію Боспору в 311/310-304/303 до н. е. з філософськими ремінісценціями, збережену Діодором із Сіцілії [Молев книга, 337].

Цінними є праці античних географів, серед них на першому місці стоїть «Географія» Страбона. Страбон – знаменитий грецький географ, сучасник виникнення Римської імперії і кінця епохи еллінізму. Географія як наука для нього була наукою практичною, мета якої – користь для правителів, тому він підкреслював, що при написанні своєї «Географії» він мав на увазі «державні інтереси і користь народу». В 7 із 17 книг Страбон говорить, про «країну аж до приморських областей між Борисфеном і гирлом Меотиди». Цінність цього джерела велика, так як автор при створенні своєї праці використовував не лише власні спостереження, а й твори своїх попередників, які жили задовго до нього, таких як Неоптолем, Гіпсікрат, Ератосфен та ін. Він говорить про міста та невеликі поселення, детально описує клімат, природні умови, рослинний і тваринний світ, місцевість, надаючи у цифрах відстані між об’єктами . Він не прагне до причинного пояснення явищ і до теоретичних побудов і гіпотез, замість пояснень у нього лише констатація фактів і явищ [Страбон, 781].

Особливе місце серед праць античних авторів посідає «Історія» Геродота із Галікарнасса. Залишається невідомим, чи міг відвідати Північне Причорномор’я та місто Ольвію, чи він просто переказував повідомлення своїх грекомовних інформаторів. Прямих вказівок про його знайомство з цими далекими краями ми не знаходимо в його творі, а деякі моменти свідчать скоріше про поверхову обізнаність, ніж про справжнє знайомство. Четверта книга («Мельпомена») із дев’яти, а точніше, її перша половина, присвячена Східній Європі дослов’янської епохи, - про скіфів та їхню країну, різні версії походження скіфів, сусідні зі скіфами племена. Подається географічний опис Азії та Європи. Розповідається про карну експедицію Дарія проти скіфів і звичаї таврів, агатирсів, неврів, андрофагів, меланхленів (меланхлайнів), будинів, савроматів, про просування персів у Скіфії [Геродот, 8]. Таким чином, із праці «батька історії» ми можемо отримати відомості про землі, на яких оселилися греки-переселенці і про їх сусідів, культура яких значно вплинула на еллінів. Його продовжувачами стали Фукідід (бл. 460-399 рр. до н. е) і Ксенофонт (бл. 430-354 рр. до н.е.), але, на відміну від Геродота, їхня увага була зосереджена лише на політичних подіях.

Фукідід - давньогрецький  історик, автор основ історичної критики. Його авторству належить незавершена «Історія Пелопоннеської війни», перший історичний твір, в якому вивчаються раціональні причини і наслідки подій. Він першим з істориків почав використовувати як джерело державні документи (зокрема міждержавні угоди), критично підходив до аналізу історичних джерел та міфів. Праця Фукідіда відзначається точністю у викладі фактів і прагненням до об’єктивності. В його творі можна знайти відомості про скіфів, відзначено їх воєнну силу і вміння: «…серед всіх держав у Європі між Іонійським морем і Евксинським понтом ні одна не могла зрівнятися з ним (царством одрісів) по кількості грошових доходів та іншого багатства, тоді як по військовій міці і чисельності війська воно далеко поступалося скіфському царству. Бо в цьому відношенні зі скіфами взагалі не може зрівнятися ні один народ. І не тільки в Європі, але навіть і у всій Азії немає народу, який сам по собі міг би встояти проти скіфів, якби вони були єдині» [Фукідід, 342].

Для доповнення творів Геродота вчені часто використовують трактат славетного грецького лікаря і реформатора медицини Гіппократа «Про повітря, води й місцевості». В його праці міститься чимало згадок про Скіфію. Відповідні клімату, за Гіппократом, не лише рослинність і тваринний світ, а й людність цієї місцевості. Він досить докладно розповідає про «довгоголовий» народ і природу їх зовнішнього вигляду, згадує плем’я савроматів та степових скіфів, що ведуть кочовий спосіб життя. Взагалі ж він описує природні умови території, звичаї народів, які на ній проживали, їх зовнішність, та пов’язані з цим особливості їх організму. Хоча його свідчення і не завжди достовірні та інколи суперечать одне одному, але є надзвичайно важливими, для вивчення особливостей організму людей, які населяли південні території сучасної України, як реакцію на навколишнє середовище та спосіб життя [Гіппократ, 46-47].

Античний оратор Ісократ V – IV ст. до н.е. у праці «Трапезитская речь» розкриває одну зі сторін політичних і економічних відносин між Аттикою і Боспором, а саме, зміст і форми торгівлі, кредиту, фінансового і торгового права – те, про що замовчують основні джерела давньої історії Причорномор’я [Ісократ2].

До питань природи звернувся «батько ботаніки» Феофраст, який жив у IV-ІІІ ст. до н.е. У своєму творі «Дослідження про рослини» він повідомляє про особливості природи Північного Причорномор’я. він пише про культурні і дикі рослини, вказує на видовий склад флори: «… шовковиці там (біля Пантікапея) ростуть у надлишку і досягають значної висоти, а також і гранати, якщо їх накривати на зиму; груш і яблук дуже багато, найрізноманітніших сортів і гарної якості… З дикоростучих дерев там є дуб, в’яз, ясен і подібні їм; немає сосни, ялини та пінії і взагалі ніяких смолистих дерев; ліс цей сирий, так що дуже мало йде в справу, окрім збудівель просто неба…» [Феофраст, 133]. Він описує також пори року: «В Понті біля Пантікапея вимерзання рослин відбувається двома способами: інколи від холоду, якщо рік суворий, а інколи від морозів, якщо вони стоять довгий час. І те й інше буває переважно після сонцеворотів через 40 днів. Морози бувають за ясної погоди, а холоди, від яких відбувається вимерзання, переважно тоді, коли за ясної погоди падають снігові луски…» [Феофраст, 160].

Ще один давньогрецький історик – Діодор Сицилійський у своїй «Бібліотеці» наводить чимало фактів та оповідей щодо Північного Причорномор’я. Він спирається на попередній нагромаджений історичний та географічний набуток, але наводить і чимало оригінального матеріалу, що дозволяє припустити, що історик користувався також і скіфськими джерелами. Діодор повідомляє легенду про амазонок, про гіпербореїв з їхнім культом Аполлона та і життям взагалі, про Крим (Тавриду): культ Артеміди, релігійні обряди, царів і правителів, природні умови. Окремий інтерес становить викладення генеалогії та спадкоємності боспорських правителів. Найдокладніше Діодор торкається колізій битви за владу трьох синів царя Парисада, померлого у 310/9 р. – Евмела, Сатира і Притана [Діодор, 52].

Відомий римський письменник, натураліст, воєначальник Гай Пліній Секунд (або Пліній Старший) у своїй праці «Природнича історія» розглядає питання географії, зоології, ботаніки, етнології, історії, мінералогії, астрономії, людинознавства та низки інших наук. Як і багато інших письменників, він постійно звертається до північнопричорноморських реалій, а також наводить байки про цей край, розповідаючи про щасливий народ – гіпербореїв [Гай Пліній, 88]. З його розповідей ми дізнаємося про ріки, тваринний та рослинний світ, поширення мінералів та корисних копалин, про етнічний склад людності, медицину, військову справу, будівництво та багато іншого [Гай Пліній, 84-96]. Автор широко залучає твори своїх попередників, деякі із яких були втрачені і не дійшли до наших днів, дотримується аналітико-критичного викладу, перевіряючи свідчення інших авторів, і намагається відділити міфи від дійсності.

До найдавнішої історії звернувся й грекомовний письменник з Македонії, який жив у ІІ ст. н.е. Поліен. Він є автором твору «Військові хитрощі». Для створення своєї праці Поліен користувався різними джерелами. Розповіді, що говорили про історію Боспору були запозичені з творів ранньоелліністичного часу (скоріше за все, у Дуріса Самоського), що ґрунтувалися на місцевій традиції. У своїй праці він згадує такі історичні імена, як Левкон, Сатір і Перісад (ІV ст. до н.е.) та історичні події, що з ними пов’язані. Цікавий факт міститься у розповіді автора про війну Левкона з геракліотами, а саме, союз зі скіфами: «Одного разу гераклійці виступили проти Левкона з численним флотом і почали висаджуватися в його країні, де їм захочеться; Левкон, бачачи, що його військо діє незлагоджено і не протистоїть висадці ворогів, для протидії поставив попереду гоп літів, а позаду них – скіфів, і наказав останнім у випадку, якщо гоп літи будуть діяти в’яло і дозволять ворогам висадитися, стріляти і в них…» [Поліен]. Це єдиний опис воєнних дій на берегах Керченської протоки, який зберегла антична письмова традиція [Виноградов, 72].

Давньоримський історик ІІ ст. н.е. грецького походження Аппіан є автором «Історії Риму», яка багата на фактичний матеріал. В ній важливе місце посідає частина, присвячена війнам Риму з Мітрідатом IV Євпатором. Аппіан докладно описав політику Мітрідата стосовно північно-причорноморських греків та скіфів і його смерть у Пантікапеї [Аппіан].

Свідчення давніх авторів становлять важливу групу джерел для вивчення історії степової України. Насамперед це «Історія» Геродота. Крім нього деякі відомості залишили Страбон, Гіппократ, Діодор Сицилійський та ін. Для істориків вони становлять особливу цінність, бо без них дослідження нашої батьківщини були б не такими повними і майже неможливими.

Складність роботи полягає в тому, що ми не маємо достатньої кількості суто історичних джерел, зокрема свідчень давніх авторів. Тому для відтворення певних подій, встановлення хронології, особливостей вірувань, повсякденного життя, торговельних та культурних зв’язків, занять населення, економічного розвитку вченими широко використовуються археологічні джерела, які суттєво доповнюють наявні писемні джерела та дозволяють усунути прогалини в сторінках історії.

Початок дослідження античних пам’яток Північного Причорномор’я припадає на кінець XVIII – першу половину ХІХ ст. Він пов'язаний з історико-археологічними подорожами П. Сумарокова, П. С. Палласа, І. Потоцького, Г. Е. Келера, П. І. Кеппена, під час яких було зібрано перший археологічний матеріал [Винокур, 202]. На його основі у першій половині ХІХ ст. створюються музеї в Миколаєві (1806), Феодосії (1811), Одесі (1825), Керчі (1826). Їхня діяльність спрямовувалася на вивчення переважно античних пам’яток. У 1801 р. інженер-генерал П. К. Сухтелен проводить в Ольвії перші археологічні розкопки, трохи пізніше розпочалися розкопки поблизу Керчі й у Херсонесі. Регулярного характеру розкопки пам’яток античної культури Північного Причорномор’я набули з кінця ХІХ ст. [Толочко, 158]

З кінця ХІХ ст. розгорнулися систематичні розкопки трьох найбільших античних міст-держав та їхніх некрополів на території України – Березані та Ольвії (Б. В. Фармаковський та Е. Р. Штерн), Херсонеса (Одеське товариство старожитностей; К. К. Костюшко-Валюжинич, Р. І. Лепер), Пантікапея (К. Є. Думберг, В. В. Шкорпіл), курганів Боспорського царства. Були відкриті оборонні споруди, житлові квартали, терми й монетний двір у Херсонесі, десятки монументальних поховальних споруд.

У пожовтневий час зросла увага до так званого масового матеріалу, який дає змогу висвітлити цілий ряд важливих елементів матеріальної і духовної культури стародавнього населення. Внаслідок проведених робіт було виявлено сотні сільських поселень на узбережжі моря, розкопано різноманітні архітектурно-будівельні об’єкти, виробничі споруди тощо. Завдяки цьому склалося досить повне уявлення про археологію та історію всіх чотирьох центрів поширення античної культури в Північному Причорномор’ї – Тіри, Ольвії, Херсонеса і Боспора [Толочко, 160].

Вчені визнали, що археологічні джерела, які здобувають при розкопках міст, поселень і некрополів (могильників), є найконкретнішими. Особливу увагу, на думку П. П. Толочко, заслуговують «давні написи: лапідарні (вирізьблені на камені), графіті (прокреслені на керамічному посуді), дипінті (намальовані фарбою на посудинах). Перші відображають значною мірою державну діяльність (різноманітні урочистості, шану вальні декрети, постанови, закони, присвяти на честь найвидатніших громадян міст-держав), другі відбивають рівень писемності, ідеологічні уявлення рядових жителів (присвяти, побажання тощо), треті – це в основному міри об’ємів, мітки, присвяти та ін.» [Толочко, 161].

Кожна колонія карбувала свою монету. На початку колонізації греки Малої Азії ще не знали карбованої монети. Учені довели, що найдавніші монети відливалися переважно з електру (сплаву золота і срібла), а в Північно-Західному Причорномор’ї найдавніші монети виготовляли із бронзи (сплаву міді з оловом). Покровителем іонійців, які заснували більшість грецьких поселень на теренах Південної України, був Аполлон Дельфіній. Тому не випадково в Ольвії спершу почали виготовляти бронзових дельфінчиків, які, власне, ще не були монетами, але вже виконували функцію не лише оберегів, а й грошей. Згодом ольвіополіти почали відливати великі бронзові монети – аси – трьох номіналів із зображенням сови. Карбування монет в Пантікапеї розпочалося близько 530-520 рр. до н.е. Виявлені цікаві зразки монет, що виготовлялися не лише державою, а й храмом Аполлона Лікаря. Цей факт пов'язаний з діяльністю представників знатного мілетського роду Археанактидів, які стали спадкоємними жерцями цього храму. Останній із них випустив монету із зображенням скальпа лева. Монети карбувалися також у деяких полісах (Німфея, Феодосія, Тіра та ін.). серед них є чудові зразки бронзових (халки, тетрахалки), срібних (драхми, дидрахми, тетрадрахми) та золотих (стратери) монет. Їх зміст і форма несуть відбиток впливів політичних, економічних та соціальних історичних умов розвитку античних міст Північного Причорномор’я [Джерелознавство, 176-178]. На основі монет можна зробити висновки щодо соціально-економічного розвитку полісів, політичних процесів, ідеологічних уявлень та ін.

Вагомий внесок в археологічне дослідження й вивчення різних аспектів історії та культури Березані, Ольвії та Нижнього Побужжя зробили Б. В. Фармаковський, Л. М. Славін, О. М. Карасьов, С. Д. Крижацький, В. В. Лапін, Ю. Г. Виноградов, А. С. Русяєва та ін.; Тіри, Нікосії та Нижнього Подністров’я – Е. Р. Штерн, Л. Д. Димитров, А. І Фурманська, І. Б. Клейман та ін.; Херсонеса та Північно-Західного Криму – К. Е. Гриневич, Г. Д. Бєлов, В. О. Анохін та ін.; Боспорської держави – В. В. Шкорпіл, М. І. Ростовцев, С. О. Жебелєв, В. Ф. Гайдукевич, В. Д. Блаватський, М. І. Сокольський та ін. [Залізняк, 274]

У праці Крижицького С. Д., Зубара В. М., Русяєвої А. С. «Античні держави Північного Причорномор’я», досить докладно показано грецьку колонізацію та її причини; основні періоди та етапи загального історичного розвитку еллінської спільноти, а також розвиток та життя античних міст і держав до їхньої остаточної загибелі.

В книзі доктора історичних наук, професора Є. О. Молєва «Елліни і варвари. На північній окраїні античного світу» розповідається про поширення античної культури на території Криму і степових районів Чорноморського узбережжя, розглядаються останні теорії сучасних істориків, тексти античних авторів, наводяться дані про становлення грецьких колоній: Ольвії, Херсонесу, Боспору.

В його монографії «Боспор в період еллінізму» досліджується найменш досліджений період історії Боспорської держави. Автор узагальнює археологічний матеріал, отриманий в результаті останніх, на той час, розкопок і спів ставив його з існуючими науковими гіпотезами. Висновки підкріплюються і результатами власних археографічних досліджень боспорського міста Кітея.

Книга В. М. Зубара і А. С. Русяєвої «На берегах Боспора Кіммерійського» присвячена історії і культурі Боспорського царства, яке існувало на півдні сучасних України і Росії протягом тисячоліття – з першої чверті VI ст. до н.е. до середини VI ст. н.е. Тут описані особливості політичного, соціально-економічного і культурного розвитку цієї держави в даний період.

Праця російського археолога Ю. О. Виноградова «Там закололся Митридат…»: Военная история Боспора Киммерийского в доримскую эпоху (VI-I вв. до н.э.) розповідає про воєнну історію одного з важливих центрів грецької колонізації Північного Причорномор’я – Боспору Кіммерійського в період від виникнення Боспорської держави до встановлення римської гегемонії. Тут автор аналізує давні письмові джерела (праці Геродота, Страбона, Аппіана та ін.), які містять інформацію з історії даної епохи. Особливу увагу він приділяє археологічним даним – знахідкам зброї, захороненням воїнів, фортифікаційним спорудам та ін., зображення і графічні реконструкції яких вміщені в книжці [Виноградов].

Але книга Ю. О. Виноградова була розкритикована доктором історичних наук, спеціалістом у військовій історії еллінів О. К. Нєфьодкіним. Він стверджує, що: «… Розділи в книжці чітко поділяються на воєнно-історичні (р. 2-3, 6, 9-10) та історико-археологічні (всі інші). Останні вдалися автору, і в них він вдало доповнює свідчення даними археології. Розділи, які присвячені військовим питанням, вдалися зовсім посередньо, особливо, що стосується суто воєнних сюжетів: описів зброї та бойових дій. Тут дуже багато неточностей і навіть помилок…» [Нефедкин]. Далі таку свою позицію він обґрунтовує на конкретних прикладах, даючи пояснення, і приходить до висновку, що історико-археологічним розділам можна довіряти, натомість, до описів військової справи (зброї і тактики), треба ставитися критично.

Доктор історичних наук Московського державного університету С. Ю. Саприкін займається вивченням історії та археології Давньої Греції і Причорномор’я . На основі його дисертації була видана книга «Понтійське царство: Держава греків і варварів у Причорномор’ї», яка присвячена соціальній, економічній і політичній історії Понта від виникнення незалежної держави у 302 р. до н.е. до перетворення в римську провінцію. Розглядається давня історія створеної династією Мітрідатидів держави, внутрішня і зовнішня політика царів у Малій Азії і Причорномор’ї. значне місце відведено правлінню Мітрідата VI Євпатора, особливо раннім рокам його царювання. Аналізуються контакти Понту з сусідніми варварськими племенами, зв’язки з грецькими полісами і Римом [Саприкін книга]. У своїй статті «Боспорское царство: от тирании к эллинистической монархии» С. Ю. Саприкін, спираючись на останні розробки в області нумізматики, археології та епіграфіки, намагається представити загальну концепцію розвитку Боспорського царства починаючи з архаїчного періоду (бл. 600-480 рр. до н.е.) і закінчуючи варваризацією суспільства (середина ІІІ ст. н.е.) [Саприкін].

Наукові інтереси В.М. Зубаря зосереджені в області вивчення історії і культури античних держав Північного Причорномор’я, а особливо Боспорської держави, тому його статті «Утворення Боспорської держави», «Про так звану Боспорську війну» та «Виникнення воєнного та релігійного союзу грецьких міст Боспору Кіммерійського» присвячені саме цій темі. На основі археологічних та епіграфічних даних він намагається охопити всі аспекти політичного та релігійного життя населення Боспорської держави протягом античності.

Скржинська М. В. у своїй праці «Будни и праздники Ольвии в VI –І ст. до н.е.» описує щоденне життя невеликого давньогрецького провінційного міста в Північному Причорномор’ї. Тут докладно показаний побут ольвіополітів, їх заняття, освіта, виховання, культура, свята, а також представлені ілюстрації, які повніше розкривають духовний світ населення Ольвії, і додатки, що містять переклад найважливіших ольвійських написів.

Також дослідниця значну увагу приділила питанню ролі жінки в суспільно-політичному житті Боспорського царства на прикладі жінок з родини Мітрідата Євпатора. Так як після завоювань Александра Македонського утворюються елліністичні монархії зі змішаними грецькими і східними традиціями в результаті чого на чолі держав іноді ставали жінки, що не було характерним для попередніх історичних етапів, і як наслідок становлять значний інтерес, який підсилюється обмеженою джерельною базою [Скржинська стаття, с. 18-23].

Русяєва А. С. у своїй статті «К вопросу об основании ионийцами Ольвии» спираючись на свої професійні набутки, набутки своїх колег та на археологічні дані намагається показати актуальність дослідження цього питання і висвітлює, на основі ґрунтовного аналізу, своє бачення його вирішення. Її стаття «Культы и святилища в сфере политики демократических полисов Северного Причерноморья в раннеэллинистическое время» присвячена проблемі зв’язку політики і релігії, щоб показати «значення самих популярних культів і святилищ в сфері політики полісів (Херсонесу, Ольвії і Тіри) на етапі їх процвітання…» [Русяева, 75].

Значний інтерес у істориків викликає питання причин Великої грецької колонізації. Крім дослідників власне античного періоду в історії України та світу, до нього звертається і широка наукова спільнота. Всі вони по-різному оцінюють ситуацію, що склалася у Греції, тому виділяють причини різного характеру. Так, на явища соціально-економічного характеру звертають увагу Л. І. Кормич, В. В. Багацький [], Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович [], А. П. Іванова [], В. І. Кадєєв []; окрему групу становлять історики, які наголошують на демографічних проблемах, а саме перенаселенні: П. П. Толочко [] та Є. О. Молєв []; дехто виділяв, як основну причину колонізації, військову загрозу з боку сусідніх народів – В. М. Зубар і А. С. Русяєва []; О. Д. Бойко структурував усі причини і виділив 7 основних груп причин [].

Отже, останнім часом вчені-археологи провадять посилену роботу з вивчення Північного Причорномор’я. Завдяки їхній скрупульозній і копіткій праці тут накопичується ґрунтовна інформація про ті давні часи, коли процвітали міста, про їхніх мешканців, про економічне і громадське життя, а також про військову справу, про мистецтво і релігію. Спираючись на порівняно бідні писемні джерела та нові археологічні відкриття історики намагаються розкрити загадки античного періоду історії не лише Криму і України, а також і Європи в цілому.

Висновки до першого розділу

Античні письменники проявляли великий інтерес до місцевого населення Північного Причорномор’я. але історія грецьких причорноморських міст цікавила їх лише епізодично, а саме, у зв’язку з тими чи іншими обставинами власне грецької історії. Так, наприклад, короткі відомості про царів і правителів Боспора повідомляє Діодор Сицилійський, який, скоріше за все, використовував працю якогось невідомого місцевого історика. Римські історики (наприклад Аппіан) приділяють значну увагу Північному Причорномор’ю у зв’язку з історією мітрідатових війн. Цінним джерелом є праці античних географів, серед яких на першому місці стоїть «Географія» Страбона, яка дає можливість точно визначити місцеположення окремих давніх міст і населених пунктів. Натураліст античності Феофраст, у своєму творі «Про рослини», ділиться знаннями щодо природи Північного Причорномор’я. Нажаль, праці місцевих істориків, уродженців причорноморських міст, не дійшли до нас, хоча такі джерела, без сумніву, були (напис зберіг ім’я історика Херсонеса – Сіріска, сина Геракліда).

Важливі дані надає епіграфічний матеріал – висічені на камені написи, що містять в собі тексти різних декретів та інших актів державного характеру, а також надгробні написи. Всі вони, в більшій або меншій мірі, присутні в усіх причорноморських полісах. Епіграфіка проливає світло на різні сфери життєдіяльності суспільства: починаючи з побуту і культури, і закінчуючи суспільно-політичною ситуацією в колонії на певний період. Поряд з епіграфікою, нумізматичні дані є важливим джерелом для економічної, політичної і культурної історії північного берега Чорного моря.

Взагалі, вся сукупність археологічних пам’яток дозволяє судити про ступінь розвитку окремих галузей виробництва, торгових відносин та ін. Початок дослідження їх припадає на кінець XVIII ст. і з часом набуває широкого поширення. Завдяки цьому ми тепер маємо досить повне уявлення про археологію та історію основних чотирьох центрів поширення античної культури в Північному Причорномор'ї - Тіри, Ольвії , Херсонесу і Боспору. Особливо активно дослідження античних пам’яток розвивається з радянських часів, що пов’язано з відкриттям Всеукраїнського Археологічного комітету (ВУАК) і до сьогодні. Вченими відділу досліджено ряд важливих історичних проблем з історії та культури держав Північного Причорномор’я. Серед них: грецька колонізація і значення у цьому процесі найдавнішого у Північному Причорномор’ї Березанського поселення (В.В.Лапін), історія домобудівництва та архітектури (С.Д.Крижицький), монетна справи (В.О.Анохін), історія та культура Ольвії (Л.М.Славін, С.Д.Крижицький, А.С.Русяєва, В.В.Крапівіна, Н.О.Лейпунська, М.В.Скржинська), некрополь Ольвії (Ю.І.Козуб, М.Парович-Пешикан) та сільської округи (С.Д.Крижицький, С.Б.Буйських, А.В.Бураков, В.М.Отрешко), фортифікація (С.Б.Буйських), а також економіка, соціальні відносини, взаємини з Римом Херсонеса Таврійського (В.М.Зубар). Значну увагу дослідженню історії грецької колонізації приділяють і російські вчені, а саме: Ю. О. Виноградов, Є. О. Молєв, С. Ю. Саприкін та інші.

Нині Крим – один із центрів вивчення античної культури. Тут постійно працюють археологи України, Російської Федерації, США, Польщі, що дає можливість відкривати нові сторінки історії не тільки Криму й України, а також і Європи вцілому.

РОЗДІЛ 2. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ ОСЕРЕДКІВ ГРЕЦЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ У ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР’Ї

2.1. Грецька колонізація Північного Причорномор’я

Стародавні греки вважали Причорномор’я окраїною Ойкумени – «дому людей». За їхньою уявою ця місцевість була розташована поблизу Аіда, за її межами лежав Океан – світ мертвих. Але для греків тут був не тільки поріг пекла, а й раю! Саме тут лежала країна, в якій жили гіпербореї – найщасливіший народ на планеті, яким не були відомі суперечності та усілякі неприємності. Смерть вони знаходили тоді, коли, поживши вдосталь, переситившись бенкетами та старечими лінощами, кидалися з якої-небудь скелі в море.

Жив тут ще один щасливий народ – тибарени, метою устремлінь яких були розваги та сміх – вони й вважали це найбільшим благом.

За давньогрецькими уявленнями, територію сучасної України заселяли численні екзотичні народи. Так, античні автори згадували народи лисих людей, людей з вивернутими назад ступнями, жінок, які зачаровували поглядом, і племена зовсім не міфологічних, а реальних людожерів. За повідомленням Геродота, агресивні скіфські племена, причому досить численні, харчувалися людським м’ясом [Геродот, 239].

Північне Причорномор’я посідає значне місце у давньогрецьких міфах. Це стосується Геракла і його неодноразових відвідин Скіфії. Він мандрував цими територіями для здійснення своїх героїчних подвигів. Це міфи про Ахілла та його дружину Іфігенію на острові Левка (нині Зміїний) і про Ахіллів Дром (нині – Тендрівська коса). За уявленнями греків це був острів блаженних, де жили душі героїв. З цим островом пов’язані також міфи про Ахілла Понтарха – могутнє божество, - володаря Левки, покровителя Понту та його мореплавців. На Ахілловому Дромі було святилище Ахілла та священний гай, а назва Дром (дромос – місце, де відбуваються змагання з бігу), за однією з версій, походить від змагань, що їх влаштовував тут Ахілл із друзями на честь якоїсь перемоги на Понті Евксинському.

Ще за одним міфом про Іфігенію в Тавриді Артеміда перенесла її до свого храму, який був розташований на північному узбережжі Понту серед жорстокого племені таврів, і зробила її там своєю жрицею. Іфігенія мусила приносити у жертву Артеміді всіх іноземців, які потрапляли до таврів.

Взагалі, античним народам Скіфія уявлялася містичною країною, заселеною чудовиськами та напівбогами. Тут міфічні герої жили пліч-о-пліч з людьми. Сюди, на узбережжя Чорного моря, греки влаштовували своїх античних героїв на постійне місце проживання. Одне слово, наша країна викликала в еллінів змішані почуття жаху, подиву й захоплення.

На VIII ст. до н.е. грецьке населення складалося з трьох основних етнічних спільнот: еолійців, іонійців і дорійців. Кожна із них відрізнялася від іншої різним рівнем розвитку в усіх сферах життя суспільства. В соціально-економічному плані найбільш розвиненими виявилися іонійці, які проживали в Малій Азії. Найбільшими їхніми містами були Мілет і Ефес, з яких і були виведені перші колонії. Мілет був найбільшим містом Іонії. Він став метрополією рекордної кількості колоній. Одні давні автори нараховували їх 75, інші – навіть 90. Зараз неможливо встановити їх дійсну кількість, але точно можна сказати, що мілетяни заснували декілька десятків поселень, привертаючи увагу жителів інших іонійських міст [Храпунов, 10]. Процес заснування міст за межами Еллади, що розпочався в VIII ст. до н.е., отримав в науці назву Великої грецької колонізації. У своєму словнику П. А. Михальчук це явище пояснює так: «колонізація – заселення вільної території на окраїнах власної країни, заснування поселень у залежній країні; перетворення незалежної країни на свою колонію шляхом військового, економічного та політичного поневолення» [Михальчук, 18].

Розглядаючи колонізацію VIII –VI ст. до н.е. як прояв постійно працюючого в старому світі закону народонаселення, не можна не відзначити деяку умовність виділення її в певний етап, до якого і відносять термін «грецька колонізація». Немає сумнівів, що колонізація VIII –VI ст. була продовженням більш давніх міграцій грецьких племен, привівши до утворення самих колоній. Фукідід, наприклад, говорячи про рухи грецьких племен, включає колонізацію VIII –VI ст. до н.е. в загальний ланцюг цих рухів. З ним перегукується Ісократ: « Приблизно в той же час варвари займали велику частину землі, а греки були замкнені на невеликій частині. Нестача землі примушувала їх ворогувати й воювати між собою. Наше місто не залишилося в стороні, бачачи як одні вмирають від голоду, а інші – в боях. Воно послало по містам полководців, які об’єднали і очолили потребуючих допомоги греків, отримали перемогу над варварами острова. Так врятували вони тих, хто залишився вдома, і тих хто пішов за ними. Одним вони залишили достатньо землі на батьківщині, для інших завоювали більше, ніж у них було: засновані ними колонії оперезали всю землю, яку ми тепер маємо. Це полегшило шлях тим містам, які пізніше наслідуючи наше місто, захотіли вивести колоністів: їм вже було непотрібно ризикувати життям при захопленні земель: вони заселяли територію, вже завойовану» [Ісократ, 224].

Ще однією причиною, яка сприяла грецькій колонізації Північного Причорномор’я були вигідні природні особливості Причорномор’я на які звернув увагу Геродот, який писав: «їхня країна рівнинна і рясніє травою і зрошується водою багатьох річок, яких стільки, скільки каналів у Єгипті. Найбільш відомі і судноплавні від самих своїх джерел. Це Істр, який має п’ять гирлів, а потім Тірас, Тіпаній, Борисфен, Палтікан, Гіпакірій, Герр і Танаїд...» [Геродот, 246].

Сучасні історики на явище грецької колонізації дивляться під різним кутом зору, тому і версії щодо причин також різні. Так, одні історики основним вважають соціально-економічний фактор і говорять, що причинами цього руху були як недостатня кількість землі на батьківщині, так і бажання розширити ринки збуту для своїх товарів і постійна потреба греків у землі [Кормич, Багацький, 43]. Такий же фактор беруть за основу автори «Економічної історії», і називають основними причинами грецької колонізації перенаселення міст-полісів, нестачу придатної для обробітку землі, продуктів харчування, соціальну і політичну боротьбу, посилення торгового обміну [Лановик, 157].

Інші торкаючись грецької колонізації, виділяють наступні причини: класова боротьба, зростання майнової і соціальної нерівності, концентрація землі в руках родової знаті і обезземелення бідноти, що приводило до штучного перенаселення в середині полісів поряд із зростанням і розвитком торгових зв’язків з народами давнього Середземномор’я і Причорномор’я, особливо наголошують на зростанні торгового капіталу, що нерозривно пов’язано з процесом формування рабовласницького полісу [Иванова, 22].

Окрему групу становлять історики, які основною причиною колонізації вважають перенаселення: «Велика Грецька колонізація VIII – VI ст. до н.е. зумовлювалася рядом причин, найголовніша з яких – відносне перенаселення, коли всі землі на материковій Греції були вже розподілені. «Зайві» люди змушені були шукати ліпшої долі в інших місцях, не так щільно заселених» [Толочко, 161]. «Зростання населення відбувалося дуже швидко, і тому на середину VIII ст. до н.е. елліни зіткнулися з проблемою перенаселення. Шляхів вирішення цієї проблеми було небагато…», оскільки всі заходи виявилися недієвими, тому «добровільне виселення, що супроводжувалося меншими втратами, стало провідною формою вирішення проблеми перенаселення в Елладі» [Молєв елліни, 7-8]. Разом з цим автори наголошують на тому, що елліни, які переселялися, повинні були впевненими в сприятливому вирішенні проблеми, а саме, вони добре знали ті міста, куди відправлялися шукати кращої долі [Молев елліни, 8].

Автори праці «На берегах Боспора Кіммерійського» говорять: «… самою важливою причиною було спочатку розорення сільськогосподарських округ іонійських міст лідійцями, а потім перське завоювання… Безперервні війни, спроба відстояти свої права на території, які належать грецьким містам, в результаті породили економічну кризу. Поліси були не в змозі прогодувати все населення при постійній військовій загрозі і розоренні сільськогосподарських територій» [ Зубар, Русяєва,14].

За іншими даними, основними причинами колонізації були фактори соціально-економічного характеру, що укорінилися в рабовласницькому способі виробництва, і в повільному розвитку науки і техніки. Це ставило громадян полісу в залежність від конкретного кількісного співвідношення, яке не можна було перевищувати. І виходом із положення було виведення колоній [Кадеев, 44]. До того ж, вони звертаю увагу на те, що «ініціатором заснування колонії була держава (поліс), прагнучи попередити політичний конфлікт між громадянами виводом колонії» [Кадеев, 44] .

О. Д. Бойко структурував теорії вчених і умовно поділив на:

1) демографічну – демографічний вибух, що відбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати;

2) аграрну – нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій;

3) торговельну – колонізація є побічним продуктом торгової експансії;

4) сировинну – в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не вистачало в Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо;

5) воєнну – до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів;

6) соціальну – постійна соціальна боротьба між окремими верствами населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати;

7) етнічну – етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель [Бойко, 29].

Таким чином, можна сказати, що колонізація була викликана рядом причин, по-перше, інтенсифікація грецької економіки, змушувала еллінів шукали ринки збуту для розширення на той час ремісничого виробництва і тому влаштовувалися на нових землях. Ремісники все більше потребували сировини, якої не вистачало на батьківщині, в першу чергу металів, і деякі колонії з’явилися в місцях, де можна було отримати необхідну сировину.

По-друге, важливою причиною створення колоній був процес класоутворення і соціальної диференціації грецького суспільства, що відбувався у VIII – VI ст. до н.е. Бідняки, які втратили свою землю чи потрапили в лапи лихварів, закабалені знаттю родичі, отримавши поразку в соціальній боротьбі представники різних соціальних груп шукали щастя і багатства на чужині, в новоутворених колоніях. Аристократія не заважала такому переселенню, бо в колонію йшли невдоволені, небезпечні для панування знаті елементи, політичні суперники. Разом з тим правлячим колам міст-метрополій було вигідно мати свої колонії, з якими встановлювалися взаємовигідні зв’язки, звідти отримували цінну сировину, а туди можна було збувати продукцію маєтків і ремісничих майстерень, за допомогою яких метрополії розширювали свій політичний вплив.

По-третє, переселення багаточисельного населення в колонії було б неможливим без загального зростання чисельності грецького населення. Греція VIIІ – VII ст. до н.е. переживала свого роду демографічний вибух викликаний цілим рядом причин, до кінця не з’ясованих, але без сумніву однією з головних був бурний розвиток грецької економіки, яка створювала забагато продукції, що потребувала збуту, достатньої кількості сировини, робочої сили, щоб забезпечити деякі матеріальні вигоди.

Крім того, певну роль відігравав і зовнішньополітичний фактор: ворожі навали і розорення міст на прилеглих до них сільськогосподарських зонах змушували жителів іноді цілих полісів переселятися в інші місцевості.

Освоєння грецькими переселенцями узбережжя Північного Причорномор’я відбувалося поступово, в цілому в напрямі із заходу на схід. VI ст. до н.е. загалом було часом заснування більшості північно причорноморських держав. Кожна з них мала власну історію, але оскільки всі вони тісно взаємодіяли з античним світом, а також із варварським оточенням, в їхньому розвитку простежується багато спільного. Українські історики прийшли до спільного рішення, що історія цих держав за абсолютного домінування в матеріальному і духовному житті колоністів еллінських традицій поділяється на три етапи: архаїчний, класичний та елліністичний, що охоплюють значний проміжок часу, який тривав від другої половини VI і приблизно до середини І ст. до н.е.

На архаїчному етапі (друга половина VI – початок Vст. до н.е.) на Півдні нинішньої України відбувається становлення держав, розбудова міст, яка полягала у будівництві храмів, формуванні агори; розпочинаються активні контакти з грецькими містами Східного Середземномор’я, зокрема Іонії, та острівними центрами: Родосом, Хіосом, Самосом та ін. Аналізуючи археологічні дані українські вчені (Зубар В.М., Крижицький С.Д. та ін) зробили висновок, що на даному етапі перед жителями новоутворених держав загроза з боку сусідніх кочових племен не поставала [Крижицький, 28]. Як доказ, вони наводять відсутність укріплень на перших грецьких поселеннях. Зароджуються ремесла, розвивається торгівля, виникає монетна справа.

На класичному етапі (початок V – друга третина IV ст. до н.е.) розпочинається поступовий розквіт держав, середземноморськими державами починає усвідомлюватися економічна значимість Північного Причорномор’я, його роль у постачанні метрополіям зерна, шкіри, рабів тощо, посилюються контакти з кочовиками та племенами Лісостепу. Активізується культурний розвиток міст-держав, помітну роль починає відігравати наука, література, мистецтво – зростає значення цих центрів у грецькому світі [Толочко, 163].

Елліністичний етап (остання третина IV – середина І ст. до н.е.) позначився максимальним економічним розвитком, піднесенням сільського господарства, ремесел, торгівлі, культури в цілому. Розвиваються міжнародні зв’язки, зокрема з Південним Понтом, Малою Азією, а також між самими північнопричорноморськими містами. Ці процеси вчені схильні пов’язувати з діяльністю Олександра Македонського, а саме з його східними походами, які призвели до синтезу східної і західної культур. Однак вже з другої половини ІІІ ст. до н.е. поступово назріває криза – скіфська агресія, пересування варварських племен у Нижньому Побужжі і Подніпров’ї, входження до складу римської провінції – Нижньої Мезії [Толочко, 164].

Отже, можна сказати, що в цей період своєї історії грецькі міста-держави у Північному Причорномор’ї досягли піку свого розвитку. На першому етапі своєї історії вони були сировинним придатком метрополій, а також головним постачальником харчових та сировинних ресурсів. Для другого етапу характерний активний розвиток всіх галузей матеріальної і духовної культури, і добрі відносини з сусідніми кочовими племенами. А третій етап характеризується самостійним виходом міст на міжнародну арену, початком занепаду грецької цивілізації у Північному Причорномор’ї, та переходом цих територій під владу Римської імперії.

В VII – VI ст. до н.е. колонізаційний рух розвивався насамперед в напрямках, що були підготовлені доколонізаційними зв’язками греків, які відносяться до мікенської і домікенської епохи. Ці зв’язки спочатку виливались у форму міжплемінного обміну; окремі речі, переходячи з рук одного племені до другого, іноді були віддалені тисячами кілометрів від місця свого походження. Подальший розвиток цих зносин привів до встановлення більш міцних форм майнових відносин. Стародавня торгівля мала, проте, спорадичний характер, часто переплітаючись з морським грабежем. З подальшим розвитком продуктивних сил і переходом до військової демократії ці мінові зносини, все ще не мали систематичного характеру. Проте мінові зв’язки, які встановились тоді, відіграли потім, в час розвитку грецької колонізації свою роль, а саме, грецькі колоністи оселилися спочатку саме в тих місцях, які були охоплені цими зв’язками.

Поліс, який вирішив заснувати нову колонію, здійснював набір колоністів. Звичайно знаходилися люди, які бажали випробувати долю на новому місці. Але якщо їх було замало, то доводилося кидати жереб чи навіть в обов’язковому порядку здійснювати набір серед усіх жителів. До них часто приєднувалися люди з інших міст. Таким чином формувався загін, готовий відправитися в експедицію. Чисельність його була не дуже велика, від 150 до 1000 чоловік. Очолювала колоністів спеціально призначена, всіма шанована людина із давнього знатного роду. За її іменем нерідко називали новоутворене місто. Перед відправкою експедиції було прийнято звертатися за порадою до божества. Частіше за все для цього використовувалося святилище Аполлона в Дельфах, де знаходився оракул – спеціальне місце, в якому можна було отримати пророцтво бога і його відповідь на задане питання. Аполлон, устами своїх жерців, радив колоністам, коли краще вирушати в путь і де обирати місце для нового поселення [Храпунов, 120].

Особливу увагу приділяли колонізатори вибору нового місця для проживання, обов’язковою умовою при цьому були наявність родючої землі, зручних гаваней, джерел прісної води, а також стабільна політична атмосфера.

Велика грецька колонізація охопила Північне Причорномор’я в останню чергу. І це не дивно, бо Крим і прилеглі до нього території вважалися греками незвіданими і холодними землями, які були заселені дикими племенами. Однак відважні купці-мореплавці, просуваючись вздовж берегів моря не просто так названого ними Понтом Авксинським («негостинним морем»), досягали інколи його північного узбережжя і вступали в контакти з варварами, які проживали в тих місцях. За ними і направився потік переселенців [Храпунов, 120]. Страбон в своїй «Географії» говорить: «… в ті часи це море було недоступне для плавання і називалося Негостинним по причині бур і дикості племен, які жили навколо нього, особливо скіфських, які приносили чужоземців в жертву, харчувалися людським м’ясом і використовували черепи замість чаш; потім воно було назване Гостинним, коли понтійці заснували міста на його узбережжі…» [Страбон, 273]. Тому пізніше Чорне море почало називатися Понтом Евксинським – «гостинним морем». Азовське море вони вважали озером Меотидою – «матір’ю Понту», Крим називали Таврикою, тобто країною таврів (?), які шанували биків (грецькою «таурос» - бик).

Форми організації колонізаційного потоку були різними. За існуючими літературними моделями, реконструйованими на ґрунті дослідження пам’яток епіграфіки та свідчень античних авторів, ще в метрополії призначався або обирався керівник загону переселенців – ойкіст. Прибувши на нове місце, колоністи розмежовували територію міста на ділянки для окремих громадян – ойкопедони, для громадських та адміністративних будівель, відводили десяту частину під культові центри тощо. Насамперед місто оточувалося захисними спорудами. Відбувалося також межування і сільської території, що належала місту, де кожний громадянин отримував свою частку. Зазвичай таке місто від самого початку набувало регулярної прямокутної системи планування [Молев елліни, 16-17].

Нові міста одразу ж ставали незалежними від метрополії, хоча й зберігали з нею культурні та економічні зв’язки. Поступово освоювалися і території між великими містами, а сільські поселення входили до сільськогосподарських округ, будучи цілком підпорядкованими містам. Древні колоністи культивували свої звичаї, дотримувалися своєї віри, культури й мови.

Проте колонізація могла мати і стихійний характер, коли переселенці не мали чіткої організації і переселялися на нові місця невеличкими колективами. Серед північно причорноморських міст лише Херсонес був детально розпланований, тому це дає підстави вважати, що колонізація мала переважно стихійний характер. Це пояснюється і соціальним складом переселенців, велику частину яких становили звичайні сільські жителі, обезземелені на батьківщині. Звичайно, серед них були ремісники, рибалки, торговці, будівельники тощо, але, судячи з демографічних підрахунків, вчені зробили висновок, що селяни становили якщо не більшу, то значну частину населення колоній Північного Причорномор’я [Крижицький, 21].

Отже, колонізація Північного Причорномор’я була частиною так званої Великої Грецької колонізації VIII – VI ст. до н.е. і не являлася випадковим явищем. З давніх-давен грецьких мореплавців приваблювали безмежні степи, заселені кочовиками, з якими можна було вести торгівлю, родючі землі вздовж узбережжя, багаті на рибу річки Північного Причорномор’я. Внаслідок цього середземноморські греки мали значні відомості про природу та клімат узбережжя Чорного моря. Згодом із розвитком в Середземномор’ї античного суспільства, контакти двох регіонів посилюються, і нарешті відбувається масове переселення греків у Північне Причорномор’я. Сам же процес колонізації мав організований характер, так як формувався спочатку загін переселенців і обирався їх ватажок, а потім вони відправлялися до святилища чи храму за порадою божества.

Колонії на північному узбережжі Чорного моря існували у досить специфічних умовах, оскільки їх сусідами виявилися не лише землеробські племена, але і кочівники. Деякі вчені приділяють цьому фактору значну увагу. Свою думку він пояснює тим, що «кочівники по причині своєї військової сили і мобільності завжди створювали значні проблеми для сусідніх осілих народів і держав своїми постійними набігами чи навіть масштабними завоюваннями» [Виноградов, 10].

Також на історію грецьких колоній суттєво впливала воєнно-політична обстановка, яка загострювалася в степах Північного Причорномор’я у зв’язку з просуванням на захід зі сходу нових кочових народів. «Запозичення передового досвіду у військовій сфері у своїх сусідів, вважається, було одним із важливих елементів адаптації греків-колоністів до грандіозних етнічних і воєнно-політичних змін, які мали місце в степах північного берега Чорного моря, без такої адаптації колоній у чужому для них і часто ворожому оточенні взагалі навряд чи могло стати тривалим і продуктивним» [Виноградов, 11-12]. Можна сказати, що саме такі обставини існування сприяли розвитку і трансформації суспільно-політичного і воєнно-політичного життя греків-колоністів. Завдяки врахуванню даних факторів можна виділити як спільні, так і відмінні риси між різними колоніями. В залежності від географічного положення і сусідства.

Традиційно власник земельної ділянки вважався повноправним громадянином полісу, що обумовлювало стійке соціальне положення у суспільстві, економічну незалежність. «В громадянському суспільстві існувала своя система цінностей. Протиставлення особистості суспільству, індивіда колективу не могло мати місця, бо тільки благо і процвітання цілого забезпечувало благо і процвітання кожного. Землеробство розглядалося як найбільш достойне громадянина заняття, інші заняття осуджувалися, засуджувалося і прагнення до багатства вище рівня, необхідного для нормального існування членів ойкоса. Громадянська община прагнула регулювати рівень благополуччя громадян, не допускаючи надмірного розшарування, що загрожувало гомогенності громадського колективу. В системі цінностей, створеної громадським колективом, важливе місце займали традиційність, прагнення зберегти всі відносини в незмінному стані» [Зубар, Русяєва, 37].

Такі риси і особливості полісної організації спостерігалися в архаїчний час в усіх полісах Північного Причорномор’я. Однак, надалі вони зберігаються не повсюдно, наприклад, в Істрії, Ольвії, Херсонесі Таврійському, але на Боспорі в силу різних причин і обставин принесені з метрополії головні полісні традиції багато в чому порушуються. Таким чином, Боспор в цьому відношенні являє собою унікальне явище в історії античного світу. В. М. Зубар вбачає причину цього «… не в особливому характері громадських общин, а в появі сильних політичних особистостей, які прагнули до єдино осібної влади в оточенні вороже налаштованих варварів і прагненні вижити перед їх загрозою» [Зубар, Русяєва, 38].