7.2. Кейнсіанська теорія споживання

Споживання є головним компонентом сукупних витрат на виробництво ВВП, а значить і готовим чинником, від якого залежить стан національної економіки, економічні піднесення та спади. Тому питання про те, що лежить в основі рішень домогосподарств при визначенні величини своїх витрат на споживання, є однією із центральних проблем макроекономіки.

Згідно з кейнсіанською теорією основним чинником, який визначає величину споживання в кожному періоді є поточний дохід домогосподарств. Якщо він зростає, то домашні господарства готові витрачати більше своїх коштів на споживчі товари і послуги в кожному поточному періоді. Такий висновок Кейнса суперечив поглядам його попередників, тобто прихильників класичної теорії, які вважали, що вирішальний вплив на споживання справляє процентна ставка. На їх думку, зростання процентної ставки стимулює збільшення заощаджень і зменшення споживання. І навпаки. Тому, у класиків споживання є спадною функцією від процентної ставки.

Кейнс не заперечував, що процентна ставка може впливати на споживання. Але, на його думку, її вплив на споживання не є головним. Згідно з кейнсіанською теорією головним чинником споживання є особистий наявний дохід, яким розпоряджаються домогосподарства у кожному поточному періоді. Залежність споживання від цього доходу він назвав функцією споживання, яку в алгебраїчній формі можна виразити так:

С = + с · DI (7.5)

де С – споживання домогосподарств (приватне споживання)

- автономне споживання

с - гранична схильність до споживання.

DI – наявний поточний дохід домогосподарств

З метою усунення незручностей в процесі моделювання причиннонаслідкових зв’язків між споживанням і ВВП-доходом сучасні макроекономісти модифікували кейнсіанську функція споживання – особистий наявний дохід прирівняли до наявному доходу приватної економіки.¹ Така модифікація має певну теоретичну підставу, бо спирається на розширення тлумачення корпоративної власності на капітал. Вважається, що домогосподарства безпосередньо є власниками робочої сили, а опосередковано основного капіталу підприємств. Іншими словами, підприємства володіють капіталом, а домогосподарства як акціонери володіють підприємствами. Тому у підсумку весь дохід, створений приватною економікою належить домогосподарствам.

До цього слід також додати, що зазначена модифікація кейнсіанської функції споживання не може вплинути на результати макроекономічного аналізу. По-перше, тому що особистий дохід є домінуючим елементом доходу приватної економіки. Завдяки цьому динаміка наявного доходу приватної економіки здатна майже адекватно відтворювати динаміку особистого наявного доходу при інших незмінних умовах. По-друге, прирівнювання особисто-наявного доходу до наявного доходу приватної економіки дещо збільшує базу для обчислення споживання, але це збільшення нейтралізується зменшенням рівня граничної схильності до споживання.

В змішаній економіці , яку ми розглянемо в частині 4, наявний дохід приватної економіки менше ВВП –доходу на величину податків. У спрощенні, тобто безподатковій економіці, яку ми на разі розглядаємо , наявний дохід приватної економіки дорівнює ВВП –доходу, тобто DI=Y. Він розподіляється на приватне споживання та приватне заощадження:

DI = Y = C + S (7.6)

де DI –наявний дохід приватної економіки

C – приватне споживання

S – приватне заощадження

За цих умов кейнсіанська функція споживання приймає наступний вигляд:

С = + с · Y (7.7)

Як видно із формули (7.7), основним чинником кейнсіанської функції споживання є дохід При цьому Кейнс вважав, що споживання в більшій мірі є функцією реального, а не номінального доходу. Він виходив з того, що особистий номінальний дохід змінюється пропорційно зміні цін. Отже, ціни впливають на споживання як фактор реального доходу.

Крім наявного доходу в рівнянні (7.7) споживання залежить від граничної схильності до споживання і автономного споживання. При цьому принципову роль в кейнсіанській функції споживання відіграє гранична схильність до споживання (c). Вона являє собою коефіцієнт, який показує, на скільки зміниться величина споживання при зміні доходу на одну одиницю. Це визначаеться за формулою:

(7.8)

Гранична схильність до споживання характеризує рівень використання поточного доходу на поточне споживання. Тому Кейнс окремо виділив чинники, що впливають на граничну схильність до споживання. Всі ці чинники він поділив на дві групи: об’єктивні та суб’єктивні. До об’єктивних Кейнс відносив шість чинників, головними серед яких є зміни у рівні зарплати, податковій політиці, співвідношенні між поточним і майбутнім доходами, суттєве зниження ставки процента тощо. До суб’єктивних він відніс вісім чинників, серед яких можна виділіти намагання домогосподарств створити грошові резерви на випадок непередбачених обставин, накопичити гроші на старість, бажання залишити дітям спадщину тощо.

Незважаючи на велику кількість чинників, що впливають на граничну схильність до споживання, Кейнс вважав , що у підсумку всі вони реалізуються через основний психологічний закон. В його інтерпретації основний психологічний закон полягає в тому, що “люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання у зв’язку із зростанням доходу, але повільніше, ніж зростає дохід ”. Це означає, що при зростанні доходу на одиницю споживання збільшується менше, ніж на одиницю., тобто  Y>C. Оскільки решта прирісту доходу домогосподарства спрямовують на збільшення заощаджень, то виходить, що  Y<S

Це означає, що оберненою стороною граничної схильності до споживання є гранична схильність до заощаджень (s). Вона являє собою коефіцієнт, який показує наскільки одиниць змінюється величина заощаджень при зміні доходу на одиницю:

(7.9)

Слід акцентувати увагу на те, що сума коефіцієнтів граничної схильності до споживання заощаджень, як правило, дорівнює одиниці. Це обумовлено взаємозалежністю динаміки споживання і заощаджень, які мають спільне джерело, тобто наявний дохід. Якщо  Y=C+ S , то 1= c+s. Але у випадку коли витрати на споживання фінансується не лише за рахунок поточного доходу, а й інших джерел (наприклад , позики), то сума коефіцієнтів граничних схильностей може відхиляться від одиниці, яка відображає лише поточний дохід.

В процесі обґрунтування функції споживання Кейнс спирався також і на такий інструмент як середня схильність до споживання. Вона являє собою коефіцієнт, який показує відношення обсягу споживання до величини поточного доходу. Оберненою стороною цього інструмента є середня схильність до заощадженнь, яка являє собою коефіцієнт, що показує відношення обсягу заощаджень до поточного доходу. Зазначені коефіцієнти визначаються за формулами:

с = (7.10)s = (7.11)

Формули (7.10) і (7.11) свідчать, що для позначення коефіцієнтів середньої схильності теж використовуються такі ж літери, які ми застосовували щодо коефіцієнтів граничної схильності, тобто відповідно с і s. В процесі моделювання змістовне призначення цих літер легко ідентифікувати в залежності від характеру моделі – статична чи динамічна. Сума коефіцієнтів середньої схильності теж , як правило, дорівнює одиниці, оскільки будь-яка зміна у складі доходу частки споживання супроводжується адекватно протилежною зміною частки заощаджень.

Кейнс припускав, що зі зростанням доходу середня схильність до споживання зменшується. При обґрунтуванні цього припущення він виходив з того, що в короткострокових періодах індивідууми незалежно від динаміки доходу намагаються підтримувати звичні для себе життєві стандарти. Тому в межах цих періодів зростання доходу супроводжується збільшенням заощадження, а зменшеня доходу – скороченням заощаджень порівняно з їх величиною, яка підтримувалася в минулому. Внаслідок цього зі зростанням доходу частка заощаджень у його складі зростає, а частка споживання падає.

Щоб глибше розкрити кейнсіанську функцію споживання, звернемося до графічних моделей (рис. 7.3 і 7.4).

Рис. 7.3. Функція споживання

₂

₁

₃

У₁

Y

0

Рис.7.4. Вплив недоходних чинників на функцію споживання

На рис. 7.3 бісектриса являє собою таку криву, в кожній точці якої споживання дорівнює доходу. Але фактично споживчі витрати, зазвичай, менші, а інколи навіть, більші за доход в поточному періоді. Це відображає крива С, нахил якої залежить від граничної схильності до споживання. На кривій С розміщені три точки. Лише в точці С_о весь дохід спрямовується на споживання, а заощадження відсутні. В точці С₁ споживання менше доходу. Тому виникають додатні заощадження. В точці С₂ споживання перевищує дохід, внаслідок чого виникають від’ємні заощадження. Останні свідчать про те, що певна частка споживання здійснюється за рахунок попередніх заощаджень або позик.

Споживання, яке фінансується поточним доходом, називається індуційованим споживанням, тобто залежним від поточного доходу. Поряд з цим формула (7.7) свідчить, що крім індуційованого споживання існує також автономне споживання () його існування Кейнс пов’язував зі зменьшенням доходів домогосподарств, викликаним падінням рівня зайнятості . На його думку ,якщо внаслідок падіння рівня зайнятості скорочення доходу є суттєвим, то це може негативно вплинути на рівень поточного споживання. У таких випадках для підтримання звичного рівня споживання люди можуть використовувати фінансові резерви, що були створені за рахунок доходів, зароблених у минулих періодах. Протилежним джерелом фінансування споживання у таких випадках є позика, яка може бути повернена за рахунок майбутніх доходів. Тому та частина споживання , яка фінансується не за рахунок поточного доходу, є автономним споживанням, а чинники, що впливають на його величину можна назвати чинниками автономного споживання.

Чинники автономного споживання не пов’язані з поточним доходом. Але в тенденції , за тривалий період споживання є лише функцією від доходу, оскільки у кінцевому підсумку лише дохід є джерелом витрат на споживання. Тому до чинників автономного споживання відносяться ти чинники, які впливають на споживання поточного періоду через доходи, що заощаджуються домогосподарствами у попередніх періодах або мали б заощаджуватися у майбутніх. На цій підставі до чинників автономного споживання можна віднести багатство та запозичення.

Недоходні чинники слід відрізняти від тих чинників, які впливають на індуційоване споживання через зміну поточного доходу або граничної схильності до споживання. Наприклад, податки та інші обов’язкові відрахування з особистого доходу до державного бюджету впливають на індуційоване споживання через зміну наявного доходу домогосподарств. Інший чинник – очікування домогосподарств. Цей чинник може впливати на індуційоване споживання через зміну граничної схильності до споживання. Що стосується цін, то слід зазначити, що кейнсіанська функція споживання спирається на стабільні ціни.

Чинники, які впливають на автономне споживання, мають зовсім іншу природу. Ці чинники є недоходними в тому розумінні, що вони пов’язані з поточним доходом. Але в кінцевому підсумку споживання є лише функцією від доходу. Це означає, що недоходні чинники – це такі чинники, які впливають на споживання поточного періоду через доходи, що заощаджуються домогосподарствами у попередніх та майбутніх періодах. На цій підставі до недоходних чинників можна віднести такі: багатство і запозичення.

Багатство Під багатством домогосподарств розуміють всі активи, якими вони володіють. Проте джерелом автономного споживання можуть бути переважно такі фінансові активи, як ощадні рахунки, акції, облігації тощо. Багатство, як чинник поточного споживання домогосподарства формують на основі заощаджень, здійснених за рахунок доходів попередніх періодів. Тому його величина залежить від рівня доходу в попередніх періодах, а також від того, як вони його розподіляють між споживанням і заощадженням. Згідно з кейнсіанським припущенням щодо середньої схильності до споживання, чим вище дохід, тим більшою є його частка, яка спрямовується на заощадження, тобто на збільшення багатства. На рішення домогосподарств щодо пропорцій розподілу доходу на споживання та заощадження в певній мірі впливає процентна ставка. Але , як ми уже підкреслювали Кейнс вважав, що її вплив є не суттєвим.

Багатство, що формується за рахунок доходів в попередніх періодів, слугує джерелом доходів і витрат на споживання у наступних періодах. Тому чим більше багатства накопичують домогосподарства в попередні періоди, тим більшою може бути величина споживання у кожному наступному періоді за будь-якого рівня поточного доходу.

Запозичення. Крім багатства іншим чинником автономного споживання у поточному періоді є позики. За рахунок позик домогосподарства отримують можливість покривати дефіцит особистих доходів у поточному періоді за рахунок доходів або від’ємних заощаджень у майбутньому періоді. Запозичення домогосподарств збільшує їх споживання відносно поточного доходу певного періоду, але воно унеможливлює або зменшує заощадження у майбутньому періоді.

Вплив недоходних чинників на споживання можна продемонструвати на графічних моделях. Рисунок 7.3 свідчить про те, що крім доходу на споживання певний вплив справляють недоходні чинники. Підтвердженням цього слугує існування автономного споживання, величина якого дорівнює відрізку ОС. Внаслідок цього крива С не проходить через початок системи координат (точка О), а зміщується вгору на величину відрізка ОС.

На рисунку 7.4 крива С₁ є початковою функцією споживання. Якщо внаслідок дії недоходних чинників споживання збільшується порівняно з початковою величиною, то функція споживання зміщується вгору в положення С_2. Якщо під впливом недоходних чинників споживання зменшується відносно початкової величини, то функція споживання зміщується вниз в положення С_3.

Отже, згідно з кейнсіанською теорією зміна індуційованого споживання залежить від поточного доходу, а автономного – від недоходних чинників. У графічній моделі зміна індуційованого споживання проявляється як переміщення точки споживання вздовж нерухомої кривої споживання. Зміна автономного споживання проявляється за допомогою переміщення кривої споживання вгору або вниз.

3. Функції споживання з урахуванням фактора часу

Після опублікування “Загальної теорії зайнятості, процента і грошей” кейнсіанська функція споживання одразу завоювала визнання. Економісти, спираючись на аналіз статистичних даних, підтвердили, що вона досить точно описує фактичну поведінку споживачів: високу залежність споживання від поточного доходу і зниження середньої схильності до споживання в міру зростання цього доходу.

Проте згодом в результаті розширення часових горизонтів статистичних досліджень виявилося, що кейнсіанська функція споживання не є загальним законом, а “спрацьовує” лише у короткостроковому періоді. У довгостроковому періоді припущення Кейнса щодо функції споживання не підтвердилися. Докази на користь такого висновку вперше навів Саймон Кузнець, який на базі статистичних досліджень виявив, що у довгостроковому періоді функція споживання має стабільну середню схильність до споживання.

Отже, статистичні дослідження свідчать, що існує дві різні функції споживання: короткострокова і довготривала. Короткострокова обгрунтована Кейнсом. Довготривала функція споживання отримала своє пояснення в пост кейнсіанських теоріях, які спираються на теорію Ірвіна Фішера про між часовий вибір споживача.

Згідно з теорією Фішера в кожному поточному періоді споживання домогосподарств не обмежується лише їх поточним доходом. Згідно з цією теорією сучасні люди є раціональними і передбачливими. Тому в процесі прийняття рішень щодо величини споживання вони здійснюють міжчасовий вибір і враховують не лише поточний дохід, а й переміщення доходу між різними періодами життя. Звідси випливає основна ідея Фішера – споживання в кожному окремому періоді життя людини залежить від її доходу упродовж усього її життя.

Для ілюстрації теорії Фішера про міжчасовий вибір споживача припустімо, що його життя складається лише з двох періодів: перший – молодість, другий – старість. У першому періоді дохід споживача складає У₁ , а споживання – С₁. У другому періоді дохід – У₂ , а споживання – С₂ . Врахуємо також, що споживач має можливість заощаджувати і брати позику. Тому його споживання у будь-якому періоді може бути нижчим за поточний дохід (внаслідок заощаджень) або вищим ніж поточний дохід ( за рахунок активів та позик). При цьому під доходом (У) будемо розуміти трудовий доход, з якого утримуються податки.

Спочатку припустімо перший варіант, коли споживач заощаджує в період молодості, щоб на певну величину збільшити споживання в період старості. За цих умов між часове бюджетне обмеження споживача у кожному періоді відзначається так:

С₁ = У₁ - S₁ (7.12)

С₂ = (1+r)S₁ + У₂ (7.13)

Отже, у першому періоді максимально можлива величина споживання менше поточного доходу на суму заощаджень. У другому періоді навпаки – вона вище його поточного доходу на величину заощаджень першого періоду з нарахованими процентами.

Тепер припустімо протилежний варіант, коли споживач планує збільшити споживання у першому періоді за рахунок певного його зменшення у другому. З цією метою у першому періоді він не заощаджує і крім цього ще бере гроші у позику на величину, яка кореспондує із запланованими заощадженнями у другому періоді. За таких умов максимально можлива величина споживання у кожному з двох періодів буде така:

С₁ = У₁ + (7.14)

С₂ = У₂ – S₂ (7.15)

Таким чином, у другому періоді бюджетне обмеження споживача менше поточного доходу на величину заощаджень, які планується використати для повернення позики першого періоду. У першому періоді бюджетне обмеження споживача збільшується порівняно з поточним доходом на величину дисконтованих заощаджень другого періоду.

На базі теорії Фішера про міжчасовий вибір споживача з’явилися нові теорії споживання. Серед них основними є дві: теорія життєвого циклу, що пов’язана з іменем Франко Модільяні, і постійного (перманентного) доходу, яку пов’язують з іменем Мільтона Фрідмана.

Гіпотеза життєвого циклу. Згідно з цією гіпотезою дохід людей упродовж життя змінюється. Але незважаючи на це, люди прагнуть підтримувати рівномірний рівень споживання протягом всіх періодів свого життя. Для забезпечення стабільного рівня життя, люди повинні заощаджувати в період трудового життя, щоб мати можливість використовувати накопичене багатство в післятрудовий період. Виходячи з цього, гіпотезою життєвого циклу передбачає, що люди багато заощаджують, коли їхні доходи вищі за середні протягом життя, і більше витрачають на споживання коли їхні доходи нижчі за середні упродовж життя.

Для ілюстрації теорії життєвого циклу розглянемо поведінку особи, яка планує забезпечити собі приблизно однаковий рівень споживання протягом усього економічно самостійного життя. З цією метою запровадимо такі умови:

Т – очікувана кількість років економічно самостійного життя особи, яка складається із періоду трудового життя і післятрудового (пенсійного) періоду;

R –запланована кількість років трудового життя;

У – очікуваний середньорічний трудовий доход за весь період трудового життя.

W – майно (активи, багатство), яке людина накопичила за рахунок заощаджень ( для простоти припустимо, що на заощадження не нараховуються проценти).

Згідно з наведеними умовами ресурси особи для її споживання за весь життєвий цикл складаються з поточних доходів, отриманих за період трудового життя (R·У), і вартості накопиченого майна ( W). Звідси рівномірна величина щорічного споживання особи у продовж всього її життя становитиме:

С = (7.16)

Звідси функцію споживання особи можна записати так:

С = (7.17)

Наприклад, припустимо, що тривалість економічно самостійного життя особи складає 50 років і 30 з них вона має намір пропрацювати. Це означає, що Т = 50, R= 30. За таких умов функція споживання отримує наступний вигляд:

С = 0,6 · У + 0,02 · W (7.18)

Рівняння (7.18) свідчить, що споживання залежить від двох чинників: поточного доходу і майна. В нашому числовому прикладі додаткова одиниця поточного доходу збільшує споживання на 0,6 одиниць, а додаткова одиниця майна збільшує споживання на 0,02 одиниць.

Якщо так планують своє споживання протягом всього життя окремі особи, то аналогічним способом визнається функція споживання для всіх осіб. Тому у загальному вигляді функцію споживання для всієї економіки можна записати так:

С = α · У+ β · W (7.19)

де α – гранична схильність до споживання з поточного доходу

β - гранична схильність до споживання з майна

Якщо обидві частини рівняння (7.19) поділити на Y, то отримаємо функцію середньої схильності до споживання:

(7.20)

Рівняння (7.20) свідчить , що середня схильність до споживання (С/Y) залежить від співвідношення між багатством і поточним доходом (W/Y) . На початкових етапах трудового життя особи її поточний дохід, як правило, зростає швидше ніж багатство. Тому середня схильність до споживання може зменшуватися, що відповідає висновкам кейнсіанської теорії. Але за весь період життя багатство людини залежить від її поточного доходу. Тому середня схильність до споживання в довготривалому періоді є постійною величиною.

Гіпотеза постійного (перманентного) доходу. Згідно з даною гіпотезою споживання залежить не від поточного, а постійного доходу. За своїм визначенням постійний доход – це сталий компонент поточного доходу, який людина спроможна підтримувати протягом всього життя за рахунок трудового доходу і накопичених активів. В математичній інтерпретації постійний дохід являє собою середньозважену величину або тренд поточних доходів людини за всі роки її життя. Це означає, що поточний дохід крім постійного доходу включає також і тимчасовий дохід, який не піддається передбаченню. Згідно з цією гіпотезою в процесі прийняття рішень люди спираються на постійний дохід, який вони спроможні передбачити. Звідси випливає функція споживання:

С = с · (7.21)

де - постійний дохід (наявний)

с – коефіцієнт, який визначає ту частку постійного доходу, яка витрачається на споживання

На базі функції споживання з постійним доходом можна зробити висновок щодо можливої динаміки середньої схильності до споживання. Для цього обидві частини рівняння (7.21) поділимо на У:

(7.22)

Отже, середня схильність до споживання залежить від співвідношення між постійним доходом і поточним доходом. Якщо поточний дохід тимчасово перевищує постійний дохід за рахунок тимчасових доходів, то середня схильність до споживання зменшується, і навпаки.