Sartr_Zh_-P_Ekzistents-zm
.pdfнічим не відрізняються від сукупностей тих рис і явищ, які утворюють стіл,
стілець або каміння. Щодо нас, то ми самі хочемо створити царство людини,
як сукупність цінностей, що відрізняється від матеріального царства. Але суб'єктивність, що осягається як істина, не є суто індивідуальною суб'єктивністю, оскільки, як ми зазначили, в мисленні людина відкриває не тільки саму себе, а й інших людей. На противагу філософії Декарта, на про-
тивагу філософії Канта, через "я мислю" ми осягаємо себе перед лицем іншо-
го, й інший так само є достовірним для нас, як ми самі. Таким чином,
людина, що осягає себе через мислення, безпосередньо виявляє разом із тим і всіх інших, і до того ж — як умову свого власного існування. Вона не усвідомлює того, що не може бути якою-небудь (у тому значенні, що про людину кажуть, що вона є дотепною, злою чи ревнивою), якщо тільки інші не визнають її такою. Щоб отримати яку-небудь істину про себе, я повинен пройти через іншого. Інший є необхідним для мого існування, врешті-решт, і
для мого самопізнання. За цих умов виявлення мого внутрішнього світу відкриває мені водночас іншого як свободу, що стоїть переді мною, яка мислить і воліє "за" чи "проти" мене. Таким чином, відкривається цілий світ,
який ми називаємо інтерсуб'єктивністю. У цьому світі людина вирішує, чим вона є і чим є інші.
Крім того, якщо неможливо знайти універсальну сутність, яка була б людською природою, то все-таки є загальні умови людського існування. Не випадково сучасні мислителі частіше кажуть про умови людського існуван-
ня, ніж про людську природу. Під ними вони розуміють, з більшим чи меншим ступенем ясності, сукупність апріорних меж, які окреслюють фундаментальну ситуацію людини в універсумі. Історичні обставини змінюються: людина може народитися рабом в язичницькому суспільстві,
феодальним; сеньйором чи пролетарем. Не змінюється лише необхідність для неї бути у світі, бути у ньому з роботою, бути в ньому серед інших і бути в ньому смертною. Межі не суб'єктивні та не об'єктивні, скоріше, вони мають об'єктивні суб'єктивні аспекти. Вони є об'єктивними тому, що зустрічаються
скрізь і скрізь можуть бути розпізнані. Суб'єктивними вони є тому, що проживаються; вони нічого не становлять, якщо не пережиті людиною, яка вільно визначає себе у своєму існуванні стосовно них. І хоча проекти можуть бути різними, жоден із них мені не чужий, тому що всі вони є спробою здолати межі, або розсунути їх, або не визнати, або пристосуватися до них.
Отже, будь; який проект, яким би він не був індивідуальним, має універсальне значення. Будь-який проект, нехай це проект китайця, індійця чи негра, може бути зрозумілим для європейця. Може бути зрозумілим — це означає, що європеєць 1945 року може саме так іти від осягнутої ним ситуації до її меж, що він може відтворити в собі проект китайця, індійця чи африканця. Будь-який проект є універсальним у тому розумінні, що є зрозумілим для кожного. Це не означає, що цей проект визначає людину раз і назавжди, а тільки те, що він може бути відтворений. Завжди можна зрозуміти ідіота, дитину, дикуна чи іноземця, досить мати необхідні відомості. У цьому розумінні ми можемо говорити про всезагальність людини, яка, однак, не є даною заздалегідь, але постійно створюється.
Вибираючи себе, я створюю всезагальне. Я створюю його, розуміючи проект будь-якої іншої людини, до якої б епохи вона не належала. Ця абсолютність вибору не ліквідує відносності кожної епохи.. Екзистенціалізм і хоче вказати на цей зв'язок між абсолютним характером свободної дії, через яку кожна людина реалізує себе, реалізуючи водночас певний тип людства, дії,
зрозумілої для будь-якої епохи і для будь-якої людини, і відносністю культури, яка може виявитися наслідком такого вибору. Необхідно зазначити разом із тим відносність картезіанства та абсолютність картезіанської позиції. Якщо хочете, в цьому значенні кожен з нас є істотою абсолютною,
коли він дихає, їсть, спить або діє тим чи іншим чином. Нема жодної відмінності між вільним буттям, буттям-проектом, існуванням, яке вибирає свою сутність, і абсолютним буттям. І немає жодної відмінності між локалізованим у часі абсолютним буттям, тобто розташованим в історії, й
універсально осягненим буттям.
<...>
...У кожному конкретному випадку свобода не може мати іншої мети,
крім самої себе, і якщо людина один раз визнала, що, перебуваючи в закину-
тості, сама встановлює цінності, вона може бажати тепер тільки одного — свободи як основи всіх цінностей. Це не означає, що вона бажає її абстрактно. Це власне означає, що дії чесних людей мають своєю кінцевою метою пошуки свободи як такої. Людина, що вступає в комуністичну або революційну профспілку, становить конкретні цілі. Ці цілі припускають наявність абстрактної волі до свободи. Але цієї свободи бажають у конкретному. Ми бажаємо свободи заради свободи в кожному окремому випадку. Але, прагнучи до свободи, ми виявляємо, що вона цілком залежить від свободи інших людей і що свобода інших залежить від нашої свободи.
Звичайно, свобода, як визначення людини, не залежить від іншого, але,
як тільки починається дія, я зобов'язаний бажати разом з моєю свободою свободу інших; я можу приймати як мету мою свободу лише в тому випадку, (якщо поставлю своєю метою також і свободу інших. Отже, якщо з погляду повної аутентичності я визнав, що людина — це істота, в якої існування передує сутності, що вона є істотою, яка володіє свободою, котра може за різних обставин бажати лише своєї свободи, я одночасно визнав, що я можу бажати й іншим тільки свободи.
<...>
Мені дорікали за саме питання: чи є екзистенціалізм гуманізмом? Мені говорили: "Адже ви ж писали в "Нудоті", що гуманісти не праві, ви посміялися над певним типом гуманізму, навіщо тепер до нього повертатися?" Справді, слово "гуманізм" має два зовсім різних трактування.
Під гуманізмом можна розуміти теорію, що розглядає людину як мету й вищу цінність. ...Такий гуманізм абсурдний, тому що тільки собака або кінь міг би дати загальну характеристику людині й заявити, що людина дивовижна, чого вони, до речі, зовсім не збираються робити, принаймні,
наскільки мені відомо. Але не можна визнати, щоб про людину могла судити
людина. Екзистенціалізм звільняє її від усіх подібних суджень.
Екзистенціаліст ніколи не розглядає людину як мету, тому що людина завжди незавершена. І ми не зобов'язані думати, що є певне людство, якому можна поклонятися на зразок Огюста Конта. Культ людства призводить до замкнутого гуманізму Конта й — варто сказати — до фашизму. Такий гуманізм нам не потрібний.
Але гуманізм можна розуміти й в іншому значенні. Людина перебуває постійно поза собою. Власне проектуючи себе й втрачаючи себе зовні, вона існує як людина. З іншого боку, вона може існувати, тільки ставлячи трансцендентні цілі. Будучи цим виходом за межі, вловлюючи об'єкти лише у зв'язку з цим подоланням самої себе, вона перебуває в серцевині, у центрі цього виходу за власні межі. Немає жодного іншого світу, крім людського,
світу людської суб'єктивності. Цей зв'язок трансцендентності, що конституює людину (не в тому розумінні, в якому трансцендентний Бог, а в значенні виходу за свої межі), і суб'єктивності — у тому розумінні, що людина не за-
мкнута у собі, а завжди присутня у людському світі, і є те, що ми називаємо екзистенціальним гуманізмом. Це гуманізм, оскільки ми нагадуємо людині,
що немає іншого законодавця, крім неї самої, у закинутості вона буде вирішувати свою долю; оскільки ми показуємо, що реалізувати себе по-
людськи людина не шляхом занурення в саму себе, але в пошуку цілі зовні,
якою може бути звільнення або ще яке-небудь конкретне самоствердження…
Сартр Ж.- П. Экзистенциализм — зто гуманизм / пер. А.А.Санина //
//Сумерки богов / Ж.П. Сартр; (пер. с фр.); сост. и общ.ред. А.А.Яковлева.
-М.: Политиздат, 1990. – С.319-344.