4.Ключові проблеми розвитку аграрного сектору економіки України

Низька конкурентоспроможність, у тому числі висока собівартість, сільськогосподарської продукції та продовольства національного виробництва на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Непоширеність висококонкурентних та інноваційних технологій, адаптованих до потреб та економічних можливостей виробництва, низький рівень інноваційності в аграрному секторі, низькі темпи техніко-технологічної модернізації.

Відсутність ефективної системи впровадження наукових розробок в агропромислове виробництво.

Зростання вартості невідновлювальних природних ресурсів для сільськогосподарського виробництва.

Низька або неналежна якість окремих видів сільськогосподарської сировини та харчових продуктів.

Невключення земель сільськогосподарського призначення у економічний оборот, обмеження можливостей довгострокового інвестування в розвиток сільськогосподарського виробництва та звуженість застосування існуючих механізмів використання речових прав на землі сільськогосподарського призначення.

Недостатньо розвинена інфраструктура ринку сільськогосподарської продукції та продовольства, недосконалість каналів та умов просування сільськогосподарської продукції та продовольства на міжнародний ринок.

Галузева незбалансованість сільського господарства, суттєве переважання у виробництві окремих видів сільськогосподарської продукції або великих, або дрібних товаровиробників.

Позиціонування на ринку в якості товарної продукції –сільськогосподарської продукції, яка вироблялась для власного споживання.

Слабка промислова селекційно-генетична база.

Недосконалість критеріїв надання державної підтримки, які не в повній мірі враховують агроекологічні вимоги до виробничо-господарського процесу, інноваційність технологій, показники економічної ефективності виробництва та соціальну відповідальність бізнесу.

Слабка інвестиційна спроможність держави та переважної більшості суб’єктів господарювання аграрного сектору, недостатність власних обігових та доступних кредитних фінансових ресурсів у сільськогосподарських виробників для покриття розриву в часі між потребою у коштах та часом сприятливих цін реалізації продукції.

Дефіцит висококваліфікованих кадрів, недосконала система прогнозування потреби у кваліфікованих робітничих кадрах та фахівцях з вищою освітою.

Низький платоспроможний попит населення як споживачів продукції сільського господарства та продовольства.

Низька якість життя сільського населення порівняно з міським.

Поглиблення демографічної кризи в сільській місцевості.[http://ru.osvita.ua/vnz/reports/econom_theory/22341/]

Висновки

Україна, як і інші постсоціалістичні країни, здійснює перехід від адміністративно-командної економічної системи до ринково-демократичної. Цей перехід є об'єктивно зумовленим. Його метою є формування в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки.

Перехід до ринкової економічної системи в Україні має ряд характерних особливостей.

Ринкові трансформаційні процеси здійснюються в умовах переходу від адміністративно - командної системи господарювання та управління до ринково-демократичної, які своїм вихідним пунктом мали всеохоплюючу державну монополію на засоби виробництва. Тому головним направленням ринкової трансформації вітчизняної економіки було реформування відносин власності, створення достатньої кількості самостійних підприємств, які формували б конкурентне середовище, сучасні ринкові відносини, що ґрунтуються на різних формах власності та господарювання.

Створення різноманітних форм власності відбувається через роздержавлення власності, приватизацію значної її частини. Це сприяє розвитку багатоманітних форм господарської діяльності та формуванню конкурентного ринкового середовища.

На початок 2000 року в Україні форму власності змінили понад 65 тисяч підприємств та організацій. Понад 70 відсотків загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах.

Адміністративно-командна система господарювання та управління в Україні вкоренилася значно глибше, ніж у більшості країн Східної Європи(Польщі, Чехії, Східній Німеччині та ін.), які мали досить розвинутий приватний сектор сільськогосподарського виробництва.

Адміністративно-командна система надала перевагу вертикальним економічним зв'язкам між виробниками та споживачами. Міністерства і відомства не лише визначали, чого і скільки підприємствам виробляти, а Й розпоряджалися виробленою продукцією та одержаним прибутком. Головним було виконання директивних завдань централізованого плану, а не задоволення потреб споживачів. Національне господарство виробляло товари, в яких не мало потреби.

Тепер у вітчизняній економіці замість вертикальних зв'язків між виробництвом та споживанням мають утвердитися властиві ринку горизонтальні прямі економічні зв'язки, система самостійних виробників, які працюють на ринок, на задоволення потреб реальних споживачів.

В аграрному секторі колишнього СРСР були деформовані не лише економічні відносини між державою і окремими господарствами, а й всередині колгоспів, для аграрних відносин було характерне бюрократичне планово-адміністративне регулювання на всіх фазах суспільного відтворення. В адміністративному порядку визначалися розміри посівних площ, їх структура, поголів'я худоби, обсяг товарної продукції та ціни на неї, оплата сільськогосподарської праці тощо і як наслідок – втрата, господарської мотивації, низька економічна ефективність сільськогосподарського виробництва, загострення продовольчої проблеми, перманентна криза сільського господарства. Вихід з такого стану – докорінна зміна всієї системи аграрних відносин, насамперед реформування відносин власності, а також внутрігосподарських відносин у колгоспах і радгоспах. З цією метою в Україні прийнято законодавчі акти, спрямовані на прискорення аграрної реформи, її стратегічна мета полягає у формуванні реального власника і дбайливого господаря землі, в соціально-економічній розбудові села, вирішенні продовольчої проблеми, виведенні аграрного сектора економіки на світовий рівень. Реформа передбачає формування селянського (фермерського) господарства на основі приватної власності на землю, існування державних, кооперативних та інших сільськогосподарських підприємств. На початку 1992 прийнято Закон України «Про селянське (фермерське) господарство», який гарантує право громадян на створення фермерських господарств, їх самостійність і рівність з іншими формами господарювання. Але формування фермерських господарств – тривалий процес. Для нормального розвитку таких господарств (на початок 1997 їх налічувалося понад 35 тис.) потрібні гарні дороги, відповідно оснащені приміщення господарського призначення, найсучасніші сільськогосподарські машини, сервісне обслуговування. А головне – формування селянина-господаря. Певним поштовхом у цій роботі став Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3.XII.1999 (йдеться передусім про зміну відносин власності й системи управління), який активізував процес роздержавлення, паювання землі та майна, створення колективних господарств на принципово нових засадах. Складового частиною аграрних відносин є рентні відносини.