
- •1.Світогляд, його структура
- •2.Історичні типи світогляду (міфологія, релігія, філософія).
- •3.Філософія і світогляд, співвідношення і сутність
- •5.Філософія і наука, порівняння
- •6. Історичні передумови виникнення філософії та її джерела
- •7.Структура філософського знання
- •8.Філософія: основні теми дослідження. «Вічні» філософські питання.
- •9.Особливості філософського пізнання та його методологія.
- •10.Філософській світогляд: його роль у житті особи та суспільства.
- •11.Східний і західний типи філософствування.
- •12.Роль та призначення філософії в історії та сучасному світі.
- •13.Філософія як раціоналізований та систематизований світогляд.
- •14.Філософія стародавньої Індії
- •15.Ортодоксальні школи Давньої Індії та їх філософські ідеї.
- •16. Неортодоксальні школи Давньої Індії та їх філософські ідеї.
- •17.Філософія Давнього Китаю: вихідні принципи.
- •18.Етико-політичне вчення Конфуція.
- •19. Онтологія та етика Даосизму.
- •20.Етико-політичні вчення моїзму та легізму: порівняльна характеристика.
- •21.Досократична філософія.Мілетська школа
- •22.Давньогрецький Атомізм
- •3.2. Платон
- •3.3. Епікурейство
- •3.4. Критика атомізму
- •24.Ідеальна держава Платона
- •25.Платон Міф про печеру
- •26 Аристотель.Про матерію і форму.4 причини вин речей
- •27.Етика Аристотеля
- •28 Етика.Стоїки та епікурейці.Порівняння
- •29.Античний скептицизм
- •30 Неоплатонізм
- •32.Основні етапи становлення сер філософії
- •34.Апологетика: примат віри Тертуліан
- •35.Патристика: віра для розуміння Аврелій Августин
- •36.Схоластика: проблема універсалій (номіналізм і реалізм) Фома Аквінський
- •37.Розуміння історії в сер хр філософії
- •39.Соціально-політичні погляди мислителів доби Відродження Мор Кампанелла
- •40.Політична філософія Макіавеллі
- •41.Натурфілософія доби Відродження.Дж. Бруно
- •42.Світоглядне значення природничо-наукових поглядів м.Коперника, г.Галілея.
- •43.Ідеї реформації та їх значення для Нового часу
- •45.Спільні та відмінні риси в методології емпіризму та раціоналізму Нового Часу.
- •48.Недоліки методології емпіризму, виявлені д.Юмом.
- •49.Принципи методології р.Декарта.
- •50. Розвиток вчення про субстанцію в концепціях р.Декарта, б.Спінози, г.Лейбніца.
- •51.Концепція «природного права» т.Гоббса.
- •52. Філософія епохи Просвітництва: людина і суспільство.
- •53.Вчення про суспільство та цивілізацію ж.-ж.Руссо.
- •54.Матеріалізм епохи Просвітництва (д.Дідро, ж.Ламетрі, п.Гольбах).
- •55.Агностицизм філософії і. Канта Антиномії
- •56.Етичні погляди і. Канта. “Категоричний імператив”.
- •57.Метод і система філософії Гегеля Абсолютна ідея
- •58.Філософія історії Гегеля
- •59.Антропологічна філософія л.Фейєрбаха.
- •60.Філософія марксизму( діалектичний матеріалізм)
- •61. Марксизм.Історичний матеріалізм
- •62.Філософія життя (Ніцше, Шопенгауер)
- •63.Позитивізм неопозитивізм
- •64.Прагматизм Пірс, Джеймс,Дьюі
- •65.Атеїстичний екзистенціалізм Сартр Камю
- •66.З Фрейд психоаналіз Юнг
- •67.Неотомізм Марітен Войтила Жільсон
- •68.Герменевтика.Проблема розуміння
- •71.Філософська думка Київської Русі.
- •72 Філософія в Києво-Могилянській академії.
- •73.Сковорода 3 світи і 2 натури
- •75.Філософські ідеї т.Шевченка.
- •76.«Філософія Серця» п.Юркевича.
- •77.Філософські погляди в.І.Вернадського.
- •78 Консерватизм соціально-філософських поглядів Липинського Донцов
- •125.Екологічні проблеми сучасності.
- •126. Екологія та екологічні проблеми в Україні.
- •127. Поняття соціального передбачення та прогнозування майбутнього.
- •128.Проблема сенсу та спрямованості історичного процесу.
- •129.Історичні закони. Єдність та різноманітність історичного процесу.
- •130. Предмет філософії історії, сутність історичного процесу.
- •131. Мета та сенс історичного розвитку за к.Ясперсом. Поняття «осьового часу».
- •132. Спрямованість історичного процесу. Критерії суспільного розвитку.
- •133. Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу.
- •134. Особливості філософського розуміння культури.
- •136.Співвідношення культури і цивілізації в концепціях о.Шпенглера та м.Бердяєва.
- •137. Цивілізаційна концепція с.Хантінгтона.
- •138. Проблема взаємовідносин культури і цивілізації. Перспективи їх розвитку у майбутньому.
- •139. Специфіка формаційного та цивілізаційного підходів до проблем духовності.
- •140.Концепція «Третьої хвилі» а.Тоффлера.
- •141.Економічна сфера суспільного життя та її характеристика.
- •142.Філософія економіки: предмет дослідження, методи та завдання.
- •144Філософсько-методологічні засади політекономії к.Маркса..
- •145.Філософія грошей г.Зіммеля
- •146.М.Вебер про взаємозалежність ментальності та господарського устрою.
- •147. Теорія зайнятості та грошей Дж.М.Кейнса.
- •149.Еволюція методології економічної науки.
- •150.Сутність сучасних дискусій про співвідношення економіки та етики.
67.Неотомізм Марітен Войтила Жільсон
Неотомізм – філософська школа в католицизмі, що виходить з вчення Ф. Аквінського и є сучасним етапом в розвитку томізму. З 1979 р. Неотомізм отримав офіційне визнання Ватікана.
Головними представниками цього напряму є Мартіен, Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з філософ. системами Канта, Шеллінга, Гегеля і т.д.
Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і сус-ва, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності бога та об’єктом його управління.
Неатомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття, і буття, створене богом. Абсолютне буття – бог. Розум людини – неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одне. Знання, що здобуті за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.
68.Герменевтика.Проблема розуміння
Герменевтикою (фундпатор – В.Дільте) називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Тому головна операція у герм. – розуміння. Процесс розуміння являє собою комплексну методологічну проблему, яка досліджується герм. з різних боків: сематичного, логічного, психологічного, гносеологічного, соціологічного, математичної теорії прийняття рішень тощо.
На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і суб”єктивно-психологічних факторів. Герменевтика вперше виявила співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям, мету і методи герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб”єктивно-психологічних факторів дуже часто недостатньо для адекватного розуміння змісту того чи іншого тексту, адже один суб”єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.
Мова оголошується “творчою і виробничою силою”, оскільки текст є “об”єктивною самостійністю” по відношенню до будь-якого суб”єкта, включаючи автора та інтерпритатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичної автономії.
Оригінальним напрямом сучасної філософії та гуманітарних наук стала герменевтика. Саме поняття «герменевтика» означає мистецтво роз’яснення, тлумачення тексту, пам’яток духовної культури. Окремими елементами герменевтики є переклад з іноземних мов, діалог, реконструкція, інтерпретація, реінтерпретація тощо. Першим етапом формування герменевтичного вчення вважається мистецтво тлумачення волі богів у Стародавній Греції. Гермес, трактуючи волю богів, винайшов мову й став засновником практики коментування, що ввійшла в християнську теологію. У Середньовіччі герменевтика розвивалась у формі екзиге-тики як способу трактування Святого Письма. В епоху Відродження (Реформації) герменевтичними прийомами користувалися теоретики протестантизму, які прагнули відокремити Божі істини в тексті від суб’єктивістських інтерпретацій смертних людей.
Засновниками герменевтики вважають протестантського філософа Фрідріха Шлейєрмахера (1768—1834 рр.), а згодом Вільгельма Дільтея (1833—1911 рр.), Едмунда Гуссерля 1859—1938 рр.), Мар-тіна Хайдеґґера (1889—1976 рр.) та Ганса Гадамера (нар. 1900 р.).
Шлейєрмахер розробив метод (техніку) герменевтичної реконструкції, розуміння тексту. Він вважав, що головним методом, яким повинен послуговуватися герменевт, є «вживання» у внутрішній світ автора через фіксацію в тексті змістовного й граматичного. Для цього використовують емпатичні способи «вживання» в текст, відчуття суб’єктивного світу автора, його творчої лабораторії (герменевтичне коло). Становлення герменевтики як філософської течії пов’язане з іменем Хайдеґґера. Він виділяв головну категорію герменевтики — «розуміння», й зокрема говорив про те, що всі знання сучасного світу слід сприймати як текст, який необхідно зрозуміти. Категорія «розуміння» стала основною характеристикою буття філософії герменевтики.
На думку послідовників герменевтики, філософія пронизана розумовою активністю, яка спрямована на те, щоб зрозуміти світ. Людина прагне подолати брак знань про світ через їх повне розуміння, аби визначити своє місце у світі та сенс життя.
Філософська герменевтика — це тлумачення думки або мови інших, унаслідок якого людина може почути «голос буття». Розуміння — це спосіб (уміння) слухати інших.
Розуміння оточуючого світу може бути адекватним та неадекватним. Загального розуміння немає, тому кожна людина проходить шлях від неадекватних поглядів на світ до власного розуміння світу та його тлумачення.
На думку представників герменевтики, діалог є основоположним поняттям герменевтичного методу (й водночас філософії та науки). Діалог передбачає щонайменше текст, інтепретатора й час. Тобто в діалозі є духовні традиції, які людина інтерпретує з метою розуміння й пояснення сьогодення. Діалог розпочинається з правильного формулювання запитання, яке занурює співрозмовника в герменевтичне коло.
69.Філософський дискурс постмодерну.(Ж. Дерріда).
Постмодернізм – основний напрямок сучасної філософії, мистецтва і науки. “Постмодерн” – це визначення епохи, яка наступила слідом за модерном, яка є його запереченням і подоланням. По суті, “пост-модерн” – це значить “пост-захід”. Епоха модерну, з його культом утилітарної раціональності, наївною вірою в прогрес, плоским сайєнтизмом, поклонінням техніці, перетворенням людини в одномірну “людину економічну”, – це сутність Заходу. Заперечення всіх цих атрибутів модерну, що несе в собі постмодерн, – це заперечення глибинних основ західної цивілізації.
Загальний характер пост-модерну представляє сутнісну характеристику розвитку людської цивілізації. Цей культурний напрямок прийнято умовно називати «постмодерном Сходу» (чи «постмодерном різноманітності»), на відміну від «постмодерна Заходу» (чи «универсалистского постмодерна»). Якщо «постмодерн» Заходу являє собою «кінець історії» і екстравагантне накладання безсмислових внутрішньо різнорідних етичних масивів при відсутності ціннісного центра, то «постмодерн Сходу» являє собою:
- повернення до синтетичного, інтегрального стилю, що відтворює на новому історичному рівні цілісність, властиву традиційним суспільствам;
- відмовлення від «расистського», «супрематистского» поділу культур на «розвинуті» і «нерозвинені», «прогресивні» і «архаїчні», на «цивілізовані» і «нецивілізовані». Кожна культура повинна оцінюватися в системі координат, властивих їй самій, а не якіїсь абстрактній зовнішньій моделі, що претендує на істину в останній інстанції.
Постмодернізм став провідником нового постіндустріального суспільства, що змінило чи, принаймні, змінює на Заході традиційне буржуазне індустріальне суспільство. У цьому новому суспільстві самим цінним товаром стає інформація, а колишні економічні і політичні цінності – влада, гроші, обмін, виробництво – стали піддаватися деконструкції.
Постмодернізм виник як криза класичного модернізму наприкінці 1930х рр. Уперше постмодернізм став філософським поняттям після виходу в світ і широке обговорення книги французького філософа Жан-Франсуа Лиотара “Постмодерністська доля”, у якій він критикував поняття метарозповіді, чи метаісторії, тобто влади єдиної стратегії, парадигми – наукової, філософської чи художньої.
В постмодернізмі панує загальний мікс і насмішкуватість над усім, одним з його головних принципів стала “культурна опосередкованість». Інший фундаментальний принцип постмодернізму – відмовлення від істини. Німецький філософ Вольфганг Вельш: “Постмодернізм, – пише він, – це та історична фаза, за якої радикальний плюралізм стає реальною і загальновизнаною ознакою соціального життя… Він невіддільний від справжньої демократії”.
Проти економічного монізму ліберальної політекономії висувається концепція економічного плюралізму. На практиці це означає, що світова економічна система складається з окремих суверенних господарських одиниць, що розвиваються за своєю внутрішньою логікою і не можуть бути оціненими виходячи з якоїсь загальної теорії. Так само як неможливо довести на підставі абстрактних критеріїв перевагу однієї культури над іншою, так само неможливо обґрунтувати перевагу однієї системи господарювання над іншою, оскільки це означало б перекреслення самобутньої економічної історії кожного конкретного народу і держави.
Економічний плюралізм цієї моделі на господарському рівні відбиває принцип многополярности.
70.Українська філософська думка доби відродження 16-17+револ
Павло Русин. У дусі гуманізму та античної спадщини П. Русин звертав увагу на реальне земне життя, людську особистість. При¬бічник природного права, він вважав, що в цивілізованій державі людина повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слідувати велінням власного розуму. Сто¬совно самої людини, то її треба шанувати не за її багатства і титули, а за розум та інші чесноти. Обстоюючи необхід¬ність розвитку освіти і науки як головних сил історичного поступу, прославляв книгу як скарбницю мудрості, образ правди святої, що є дорожчою за всілякі коштовності. Ос¬таннє свідчить про те, що ідеї раннього західноєвропей¬ського гуманізму в його орієнтації на античну спадщину П. Русин доповнює певними елементами української куль¬тури князівської доби. Звертаючись до проблем держави і державного правління, наголошував на тому, що правитель повинен бути мудрою людиною, мати світлий розум, ствер¬джувати всі права і чесноти, дбати про повагу громадян. В історії вбачав учительку життя та свободи людини, яка і є творцем історії, де історичний процес зумовлюється не Божим промислом, а постає діяльністю людей, які беруть безпосередню участь в історичних подіях.
ЛУКАШ З НОВОГО МІСТА. Підтримував зв’язки з краківськими академічними, виступав проти обскурантизму церковників того часу стверджував, що людина є частиною природи, яке має право на власне життя і задоволення своїх земних потреб.
СИМОН ПЕКАЛІД У постановці проблеми співвідношення Бога і світу, Бога і людини, духовного і тілесного С. Пекалід прагнув до об¬грунтування гармонійної єдності земного і небесного, чут¬тєвого і надчуттєвого, наведення мостів між творцем і ство¬реним, божественним, духовним і матеріальним, «гріхо¬водним». Обстоював думку про суттєву причетність зем¬ного до небесного, людської природи до божественної, реабілітацію тілесної природи людини. Людину розглядав як гармонійну єдність душі і тіла, де душа неможлива без матерії.
Життєвий ідеал С. Пекалід шукав не в самозаглибленні, внутрішній духовній самовдосконаленості, а в активній практичній діяльності, самодіяльності індивіда в реальній посейбічній дійсності. Виходячи з раціоналістичного і на¬туралістичного розуміння людини, наголошував на самоцінність людської особистості, а не на її родову належ¬ність. Так, прославляючи свого покровителя князя Острозь¬кого, він доводить, що слава Острозьких князів здобувала¬ся кожним представником князівського роду ратними подвигами, просвітницькою діяльністю, видатними здібнос¬тями, мужністю, розсудливістю, особистою доблестю, а не їх знатним походженням.
Державу С. Пекалід розглядав як природну органі¬зацію людей, що складається з різних станів, кожний з яких посідає відповідне місце в соціально-політичній ієрархії. Символом державної єдності, запорукою спо¬кою і зовнішньої безпеки держави він вважав короля. Що стосується влади, то її розглядав як вищу політичну цінність, оскільки в ній втілюється національна і держав¬на єдність. Останнє вважав особливо значним для Речі Посполитої того часу, де почуття республіканських тради¬цій і свобод, здобутих шляхтою, часто виливалось в ії своєвільність, що призводило до реальної загрози ослаб¬лення держави.
Революційні події 1905-1907 років послабили національний гніт на Україні, що сприяло відродженню національного духовного життя. З 1908 р. у Кієві розпочинає діяльність “Українське наукове товариство”, яке очолює М. Грушевський. Піднесенню культури сприяли і ті небачені перспективи, які розкрилися перед українською наукою в післяреволюційний період. Українська мова стає державною. По всіх вищих навчальних закладах засновано кафедри укра- їнської мови, історії, права. У кінці 1918 р. організовано Укра- їнську Академію наук, засновано Державний архів, Археологічний інститут, інші наукові установи. Все це відбувалося в період ді- яльності Центральної Ради, разгром якої привів до закриття всіх цих установ.