49.Принципи методології р.Декарта.

Р. Декарт також був аристократом, писав вiн латиною. Тому на латинi в нього було прозвище “Картезi”, а його послiдовники називались “картезiанцямі”. Виховувався вiн в iєзуiтському коледжi, але за рахунок своїх знань, жив по iндивiдуальному режиму. 20 рокiв прожив в Нiдерландах, де займався науковою дiяльнiстю. Вiн написав ряд творiв: “Мiркування про метод”;”Метафiзичнi роздуми”.  Перше завдання філософії – розробка надійного методу пізнання.  Основна iдея полягає в тому, що всi люди за природою мають єдиний розум, тому необхiдно шукати метод для пiзнання.  Метод- це порядок, послiдовнiсть розташування iнтелектуальних дiй або операцiй. За допомогою знання i методу можна побудувати всю науку.  Iснують 2 джерела пiзнання:

iнтуiцiя i чуття (ототожнюються); ми припускаємо, що речi, якi ми бачимо є такими, але ми в цьому не впевненi;

дедукцiя (виведення)- охоплює логiчне, прозоре i чiтке виведення.

Першоджерела (чуття, iнтуiцiя) не є надiйними, але немає людей, якi не розумiють логiчного.  Критерiєм логiчного значення є очевиднiсть, яка включає сукупнiсть:

-чiткiсть;

-виразнiсть;

-внутрiшня пов’язанiсть.

Його вислiв: ” Я мислю, отже, я iсную” (якщо я не сумнiваюсь в тому, в чому сумнiваюсь, то я мислю. Раз мислю-то живу) здiйснив великий вплив на фiлософiв.

Вiн розробив схему шляху до iстини:

Шлях А: рух в туманi до тези;

Шлях Б: рух впорядкований, на основi тези.

Якщо рухатись по шляху А в свiдомостi, то увага концентрується на змiстi знання. Рух по шляху Б- увага вже на якостi знання. Тут властивий самоконтроль свiдомостi, саморефлексiя своiх крокiв.

Конструктивне мислення само себе контролює. Думка стає самодiяльною, вона сама з себе шукає операцiї i дiї. То є вихiдною ознакою суб’єкта.

Iснує 4 вимоги до методу пiзнання:

1) дiлити будь-яку проблему на необхiдну кiлькiсть простих положень;

2) дiлити до того моменту, поки проблема не стане ясною i очевидною;

3) рухаючись вiд отриманого простого до складного;

4) включати в розгляд всi можливi прояви проблеми;

Потрібно мати хоча б одне незаперечне твердження, яке можна прийняти за основу.

Декарт пiдтримав тезу Г. Галілео, що головними властивостями речей є математично-геометричнi вимiри. I вони ведуть до iстини.

В свiтi е 2 субстанцiї:

-духовна (мисляча, саморефлексована);

-матерiальна (протяжна, повiльна);

Iх взаємодiю знає тiльки бог. Вiн їх створив i вiн нас не обманює.

В людинi цi субстанцiї сполучаються:

-фiзиичне буття (рiч серед речей);

-поєднання духовної субстанцiї з матерiальною.

Мозок зв’язан з органами чуття (то умовний рефлекс). В глибинi мозку нiби є залоза в якiй цi субстанцiї сполучаються.  Людина може обрати спосіб і спрямованість своїх дій:

а) здібність мислення;

б) здібність бажання(воля виходить за межі розуму).

Авторитет у Декарта був великим, тому вiн мав багато послiдовникiв. Але дуалiстичний характер фiлософiї Декарта (духовне i матерiальне) призводить до того, що його послiдовники подiляються на 2 несумiснi лiнiї: тi, що розвивали природничонауковi сторони. На першому планi серед них стоїть Генрiк де Руа (Леруа), який витлумачив мислення як механiчний рух iдеї.  Друга лiнiя-найвизначнiший серед них Н. Мальбранш-заперечували причинний зв’язок мiж матерiальними i духовними явищами, вважаючи вiдповiднiсть їх, як результат дiяння божественної волi.

Декарт був основоположником Теорія пізнання, установки, за якою наші знання складаються в основному або винятково з апріорного знання, ідей, які у нас уже є. Він поставив розум на перше місце, а роль досвіду звів до простої перевірки умовиводів інтелекту. Декарт вважав, що розум спроможний пізнати світ, проте, потребує правильного застосування, тобто методу^[5]. Він поставив собі мету наново обґрунтувати знання з огляду на нові досягнення в природничих науках тієї епохи, які він порівнює із частинами дерева: коріння — метафізика, фізика — стовбур, механіка,медицина та мораль — різні гілки. Останні з перелічених наук потрібні людині для опанування природи. Декарт сподівався припинити суперечки духовної еліти, якій він ставив у провину війни того часу. Його метод базується на індукції та дедукції:

1.Вважати істиною тільки те, що не викликає жодного сумніву.

2.Розкладати кожну складну проблему або завдання на простіші.

1. Методично переходити від відомого і дослідженого до невідомого й недослідженого (від простого евідентного знання до складнішого).

2. Не робити жодних пропусків у логічних ланках дослідження.

Декарт бажав дослідити, яким чином можливе точне та надійне пізнання. Існує розрив між науковими знаннями та тим, що ми бачимо безпосередньо. Наприклад, Сонце насправді набагато більше від того, що ми спостерігаємо. Можливо, що органи чуття дурять нас, але ми цього не помічаємо. Сумнів у Декарта є методичним підходом — потрібно сумніватися у всьому, що не доведено строго. Декарт особисто не сумнівався в існуванні світу. Він припускав, що «Genius malignus» («злий Бог») може дурити людину у всьому, окрім того, що вона думає і щодо чого сумнівається.

Шукаючи положення, яке не можна було б поставити під сумнів, Декарту сформулював вислів «Cogito ergo sum» — «Думаю, отже, існую». Це єдине, в чому не можна сумніватися. Суб'єкт пізнання, людина, не може поставити під сумнів факту свого мислення. На відміну від Августина, який розвинув схожі думки, Декарт розвинув на базі цього положення свою систематику.

Після того, як доказане існування «я», потрібно показати його сутність. Для Декарта дух, душа, розум та розсудок є однаковими речами — атрибутами «свідомої істоти» (лат. «res cogitans»), яка сумнівається, розуміє, підтверджує, заперечує, бажає, фантазує тощо. Декарт першим запровадив у філософію поняття свідомості. Вміст свідомості складають думки:ідеї, афекти (вольові акти) та висновки. Тільки ідеї можуть бути правильними або хибними, оскільки тільки у ідей можна знайти відповідність або невідповідність до зовнішніх речей. У подальшій класифікації Декарт розділяє вроджені, запозичені та розвиті самою людиною ідеї. Вроджені ідеї є в будь-який час готовими поняттями. Вони також визначають результати пізнання.