29.Античний скептицизм

З III ст. до н.е. до I ст. н.е. скептицизм як фiлософське вчення, що пiддає сумнiву саму можливiсть достовiрного пiзнання об’‘єктивного свiту, був саме таким вченням. Найдовершенiшої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких фiлософiв Пiррона, Енесiдема, Агрiппи, Секста Емпiрика. Вони дiйшли висновку, що марнi спроби знайти остаточно встановлену iстину свiдчать про неможливiсть вирiшити це завдання взагалi. Так, мислення здiйснюється за вiдповiдними формами, але вибiр найкращої, досконалої форми мислення потребує використання тiєї чи iншої форми. Отже, для вiдбору форми потрiбно використовувати форму. А де ж критерiй вибору логiчної форми, яка стає критерiєм вибору iншої форми мислення? Такої форми, вiдомої нам як найунiверсальнiшої, ми не маємо. Аналогiчною до проблеми недосконалостi мислення для встановлення iстини є ситуацiя i з чуттєвим пiзнанням. Людина не має такого чуттєвого органу, який перевiряє iншi органи чуття.

Використовуючи логiчнi засоби здiйснення доказiв, скептики дiйшли висновку, що будь-яка iстина доводиться лише iншою iстиною. А це приводить до кола доведень, або до довiльного вибору аксiом, або до нескiнченої низки запитань. Тому висновок, що встановлення причини неможливо довести, цiлком слушний. На пiдставi цих мiркувань, аргументiв (скептики називали їх ‘‘тропами’‘) обгрунтовувалася рiвнозначнiсть протилежних тверджень, саме тому був проголошений головний принцип скептицизму - утримуватися вiд суджень.

Проте в життi постiйно необхiдно дiяти, приймати певнi рiшення. Це змушувало визнавати, що при вiдсутностi критерiїв iстини слiд керуватися критерiями практичної поведiнки. Цi критерiї мають спиратися на ‘‘розумну iмовiрнiсть’‘. Античний скептицизм постiйно закликає слiдувати тому, до чого нас ваблять вiдчуття та почуття (їсти, коли вiдчуваєш голод), слiдувати законам та звичаям країни, де живеш, займатися певною дiяльнiстю, якщо вона приносить тобi користь. Скептицизм констатує пiдкорення, ‘‘розчинення’‘ iндивiда як тiлесної iстоти у суспiльно-iсторичному свiтопорядку у тiй мiрi, у якiй людина залишається природною iстотою i тому мусить їсти, спати, вмирати... Разом з тим, є внутрiшнiй свiт особистостi, в якому людина (хай i обмежено) виявляє свою непiдвладнiсть зовнiшнiм обставинам. Звiдси i позицiя можливостi ‘‘вiдгородитися’‘ вiд свiту зовнiшньої необхiдностi i ‘‘втечi’‘ вiд нього у внутрiшнiй, духовний свiт - ‘‘атараксiя’‘.

Пiзнiй скептицизм залишає позицiю врiвноваженої недовiри вiдчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пiзнанню,бо спирається на практичний досвiд.Давньогрецькi скептики розробляють поняття про умови, що пiдвищують вiрогiднiсть корисних знань, якi є наслiдком спостереження i експерименту. В цiлому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних законiв мислення, розвивав уявлення про вiдноснiсть людського пiзнання.

30 Неоплатонізм

Неоплатонізм - філософсько-містичний напрямок античної думки 3-6 ст., Що сполучає східні навчання з грецькою філософією, представляє собою синтез ідей Платона з додаванням логіки та тлумачень Арістотеля, що не суперечать Платонові, піфагорізма і Орфізм, ідей халдейських оракулів і єгипетською релігії."

Коріння деяких ідеї (наприклад, еманації духу в матерію та його повернення і злиття з Богом (Абсолютом) ідуть в індуїстську філософію. Як соціальний рух неоплатонізм існував у вигляді окремих шкіл: олександрійська (Амоній Саккаса), римська (Гребель, Порфирій), сирійська (Ямвліх), Пергамська (Едесей), афінська (Сіріана, Прокл).

Основне філософський зміст неоплатонізму становить розробка діалектики платонівської Тріади: Єдине - Розум - Душа. Неоплатонізм представляє ієрархію буття по низхідно-висхідній ступенями: над усім існує невимовне, сверхсущее Єдине, Благо. Воно еманірует в Розум (Нус), де відбувається диференціація на равносущее безліч ідей. Розум сходить в Душу (псюхе), де з'являється чуттєве початок і утворюються ієрархії істот демонічних, людських, астральних, тварин. Утворюються розумовий і чуттєвий Космос. Подальша еманація в матерію необхідна для розвитку і вдосконалення душ, умів і повернення їх до Єдиного. Завдання людини - подолати пристрасті, жадання, пороки і шляхом чеснот, аскетизму, теургіі, музики, поезії, творчості прагнути до злиття з Єдиним. Істинне з'єднання з Божеством-Благом може наступити в стані над-і шаленого екстазу.

На неоплатонізм вплинув стоїцизм з його вченням про тотожність світової першооснови (Вогню) з внутрішнім Я людини і про періодичні вогняних катаклізмах, очищувальних Землю.

Неоплатонізм визнає вчення про переселення душ (метемпсіхоз), еманації Божества, духовних ієрархіях, вчить звільнення душі з матерії; елімінує з Божества всі елементи антропоморфізму і визначає Бога як непізнаванне, сверхразумное, сверхміровое невимовне початок. Містика, витончена логіка і абсолютна етика завжди були в єдності і йшли «рука в руку» в неоплатонізм.

Засновником неоплатонізму є Амоній Саккаса (пом. у 242), який не залишив письмового викладу свого вчення. Продовжувачем і систематизатор став Гребель, який створив школу в Римі .

Неоплатоні́зм — ідеалістичний напрям античної філософії III-VI ст., що з'єднує і систематизує елементи філософії Платона, Аристотеля та східної філософії. Найвідомішим і значним виразником ідей неоплатонізму є Плотін. Ідеалістична теорія ідей Платона прийняла в неоплатонізмі форму вчення про еманації (випромінювання) матеріального світу з духовного першоджерела.

Концепція

Розбудова Римської імперії супроводжувалася дуже сильними змінами у свідомості людей того часу. Посилювалося тяжіння до суто релігійного способу самоусвідомлення. Це відобразилося на філософії III—IV ст. н. е., яка дедалі більше набувала рис теософського вчення.

Неоплатонізм виник в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найвідоміші представники цього завершального в античній філософії напряму думки.

Еманація. Джерело світла, що поширюється в темряві.

Неоплатоніки конструювали вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві). «Єдине» як остання підстава існування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. В цьому розумінні «Єдине» шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює «розум», потім «душу», «Космос», «матерію» (під якою, як і у Платона, розуміється небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі — вихід з себе — повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.

Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмертя душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя (Пліфон) та на філософію доби Відродження і Нового часу.

31.Філософія середньовіччя

Філософія Середньовіччя, її особливості 1. Релігійний характер філософської думки Середньовіччя Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст..). Якщо антична  філософія  за  своєю  суттю  була  космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. —«теос» — бог). Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч.ІУ ст). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена «служницею богослів'я», і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства. Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істининим буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль.                                                  , По-друге ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту. На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому «сидить» диявол. По-третє, світ сприймається як двоїсте буття, справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.