70.Формування некласичної науки та її моделі (г. Башляр, к. Поппер). (див. 45)

На початку ХХ ст. поряд з класичною наукою зароджується некласична. Її поява зумовлена цілою низкою революційних відкриттів у різних галузях знання. Зокрема, у фізиці було розпочато дослідження мікро- (відкрито подільність атома) та мегасвіт (галактики і т.п.). Отже, фізика започаткувала дослідження безпосередньо не спостережуваних об'єктів, створивши прецедент для інших природничих наук.

Якщо в класичній фізиці опис і пояснення ґрунтується на безпосередньому спостереженні об'єкта самого по собі, то в некласичній фізиці спостереження опосередковане приладами, які взаємодіють із об’єктом. Об’єктом некласичної фізики стає відкрита система, як результат взаємодії об’єкта із засобами спостереження. Сучасна фізична наука, на думку фундатора критичного раціоналізму Г. Башляра (1884 – 1962), є раціональною конструкцією, яка включає як теоретичний опис ідеального об'єкта, так і його математизацію та формалізацію. Вказані прикметні риси є критеріями раціональності некласичної науки загалом.

Обґрунтовуючи ці критерії, Г. Башляр у роботі "Новий раціоналізм" пише, що наука не має такої епістемолоґії (царина філософського знання, що бере своїм предметом сутність, закономірності функціонування та розвитку науки, є епістемологія (з грец. epistemologia  теорія знання), на яку вона заслуговує, оскільки філософський аналіз народжувався не у вирі сучасної наукової думки, а поза нею, у лоні філософської методології. Сучасний стан розвитку фізики вимагає динамічної епістемолоґії, яка здатна сама змінюватися з розвитком науки. Безумовно, це стосується не лише фізики, а й усіх інших галузей наукового знання.

За Г. Башляром, усі попередні філософські системи задавали методологію пізнання реальності і раціонального конструювання наукових принципів та законів, які мали емпіричний характер, тобто формулювали їх у термінах спостереження. Сучасна наука має до діла із неспостережуваними, тобто теоретично сконструйованими ідеальними об’єктами із застосуванням математики та математичної логіки.

Наука минулого (класична) прагнула пізнати реальність як зовнішній об’єкт, що схований за сукупністю явищ. Нова наука не обмежується світом явищ як єдиним своїм об'єктом. Вона простує до реальності другого порядку (раціональних моделей), яка репрезентує собою в науковому експерименті "підтверджений розум". Об'єктом науки передовсім стає не світ явищ, а теоретично сконструйовані моделі, що можуть бути реалізовані в класі штучних технічно відтворюваних феноменів. Отже, суттєвою рисою некласичної науки є її теоретичний характер. Вона функціонує на двох рівнях: емпіричному та теоретичному, де останньому належить пріоритетна роль.

Таким чином, сучасна наука, на погляд Г. Башляра, постає відкритою системою, де механізмом приросту наукового знання є релятивізація базових понять та принципів, що призводить до перебудови (концептуалізації) усієї системи науковго знання і накладає відбиток на характер як наукового, так і філософського мислення. Отже, розвиток некласичної науки можна виразити в формі лінійно- некумулятивної моделі.

Некумулятивну модель розвитку науки поділяють, поряд з Г. Башляром, й інші представники критичного раціоналізму, зокрема К. Поппер (1902 – 1994) та його учень, всесвітньо відомий математик І. Лакатос (1922 – 1974).

На погляд К. Поппера, альтернативою принципу кумулятивності класичної науки є принцип фалібілізму (фальсифікації) некласичної науки, згідно з яким будь-яка теорія через обмеженість своєї емпіричної бази може бути спростована. Згідно з К. Поппером, принцип фальсифіації є критерієм наукового знання, він характеризує критичність наукового мислення на відміну від ненаукового. Функціонуючи на двох рівнях – емпіричному та теоретичному, наука орієнтується на критичний перегляд власних досягнень. А тому розвиток науки постає як історія “перманентних революцій”, що включають моменти висунення сміливих припущень з їх подальшим спростуванням.

Методологію критицизму (фальсифікаціонізму) К. Поппер застосовував у дослідженні суспільства. На противагу К. Марксу, який досліджував суспільство як закриту динамічну систему, К. Поппер, критикуючи його, розробляє теорію відкритого суспільства у роботі “Відкрите суспільство та його вороги”. Отже, згідно з К. Поппером, як природниче, так і соціальне знання являє собою некумулятивну модель.

Так само спробу вибудувати некумулятивну модель науки здійснив І. Лакатос у роботі “Історія науки та її раціональні реконструкції“. За І. Лакатосом, розвиток науки є конкуренцією науково-дослідних програм (НДП). Т. Кун запропонував нелінійну некумулятивну модель розвитку науки у роботі “Структура наукових революцій” (1962). Річ у тім, що в другій половині ХХ ст. наука стає творчістю дослідницьких колективів, наукових співтовариств, які складаються на основі спільної парадигми. Під парадигмою він розуміє сукупність переконань, цінностей і технічних засобів, які забезпечують існування наукової традиції та визнаються науковим співтовариством. Парадигма ( від лат. paradeigma  приклад, взірець).

103