
- •Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі.
- •2.Буття людини як центральна проблема філософії м. Ґайдеггера "Буття і час".
- •3.Витоки та особливості філософської думки доби Київської Русі.
- •4. Відкрите суспільство, демократія і тоталітаризм в трактуванні к. Поппера.
- •5. Глобально-технократичний та локально-культурологічний підходи до інтерпретації цивілізації.
- •6. Давньогрецька філософія та її проблематика. Досократичні філософські школи.
- •7. Елліністична та римська філософія: стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм та неоплатонізм.
- •8. І.Франко: філософія української перспективи.
- •9. Класична і некласична парадигми розуміння соціальних процесів
- •10. Класичні і сучасні аспекти співвідношення філософії і науки.
- •11.Концепція людини в екзистенціалізмі. Ж.-п. Сартр "Екзистенціалізм - це гуманізм".
- •12. Консервативні концепції суспільного розвитку України: п. Куліш, в. Липинський.
- •13. Кореспондентна та когерентна концепції істини; інструменталістська інтерпретація істини.
- •14. Культура і цивілізація. Філософські підходи до аналізу культури.
- •15. Л. Вітгенштайн та його місце у філософії XX ст.
- •16. Міфологічний світогляд та його риси. Функції міфології. Міфотворчість у XX ст.
- •17. Наука як соціальний інститут і чинник розвитку суспільства.
- •18. Некласична парадигма науки. Критичний раціоналізм к. Поппера.
- •19.Обґрунтування експериментально-досвідного походження знання у гносеології Нового часу. Ф. Бекон "Новий Органон".
- •20.Онтологічна проблематика схоластичної філософії: дискусії про універсалії.
- •21.Онтологія як галузь філософського знання. Буття та його структура.
- •22. Основні ідеї християнського світогляду і середньовічна філософія. Теоцентризм філософії а. Августина.
- •23. Основні підходи до розуміння і визначення філософії.
- •24. Основні підходи до тлумачення культури в новітній філософії: натуралізм, соціологізм, аксіологізм, семіотика.
- •25.Пантеїзм філософії н. Кузанського та Дж. Бруно.
- •27, 28, 29. Поняття громадянського суспільства, його структура та проблеми становлення в Україні.
- •30. Поняття детермінізму та індетермінізму у некласичній філософії.
- •31. Поняття істини в філософії. Істина як процес, її форми та критерії
- •32. Поняття методу, стилю та методології наукового пізнання. Методологія класичної науки та її кумулятивна модель.
- •33. Поняття парадигми та її роль у наукових дослідженнях (за т. Куном "Структура наукових революцій").
- •34. Поняття світогляду. Історичні типи світогляду. Філософія як теоретична форма світогляду.
- •35.Поняття синергії. Синергетика як напрямок визначення системності і структурності відносно хаосу.
- •36. Поняття субстанції у філософії: монізм, дуалізм, плюралізм. (б. Спіноза, р. Декарт, г. Ляйбніц).
- •37. Поняття суспільного розвитку та його критерії. Характерні риси екологічної парадигми та її відмінність від класичної, саєнтистської та ірраціоналістичною.
- •38. Постнекласична наука: модель постнекласичної науки (і. Лакатос).
- •39. Предмет філософії та його історична еволюція. Класичний та некласичний період.
- •40. Проблема людини та її ідентичності у класичній і некласичній філософії.
- •41. Проблема мислення і свідомості у філософії.
- •42.Проблема несвідомого у філософії фройдизму. Індивідуальне і колективне несвідоме (к. Юнг).
- •43. Проблема свободи у філософії. Свобода і необхідність.
- •44. Проблема співвідношення віри та розуму в середньовічній філософії та її тлумачення т. Аквінським.
- •45. Професійна філософія в Україні (XVI - XVII ст.): неоплатонізм та арістотелізм.
- •47.Рівні та форми наукового пізнання.
- •48. Світоглядні ідеї т. Шевченка і п. Куліша
- •49. Система і метод діалектики у філософії г. Гегеля.
- •50. Соціальна дійсність як предмет філософії Просвітництва.
- •51. Соціальні спільності людей та співвідношення їх інтересів в суспільному розвитку. Нація в структурі суспільства. Проблема націоналізму
- •52.Соціально-філософські погляди і. Франка. "Що таке поступ?"
- •53.Соціально-філософська проблематика в Україні XIX - початку XX ст.
- •54. Структуралізм і постструктуралізм у пошуках первинної об'єктивної структури наукового пізнання світу (к. Леві-Строс і м. Фуко, ж. Деріда).
- •55. Суспільний прогрес. Формаційний, цивілізаційний, технократичний та інформаційний підходи до його розуміння.
- •56.Феноменологічний напрямок філософії XX століття.
- •57. Філософія і наука як теоретичне
- •58 Філософія Арістотеля.
- •59. Філософія ірраціоналізму а. Шопенгауера та ф. Ніцше. Ф. Ніцше "Так казав Заратустра".
- •60, 63. Філософія Києво-Могилянської академії та її роль у розвитку української філософії і культури.
- •61. Філософія і політика. Роль філософії в концептуальному обгрунтуванні політики.
- •62.Філософія і. Канта. "Критика чистого розуму".
- •64. Філософія Платона. Вчення про буття та ідеї.
- •65.Філософія як аксіологія. Визначення вартостей, їх функції, класифікація.
- •66. Філософська герменевтика як методологія гуманітарного пізнання.
- •67. Філософська парадигма марксизму: основні ідеї, концепти та їх соціально-політичні наслідки.
- •68.Філософські погляди г. Сковороди: філософія як мудрість, символіка та антитетика, вчення про дві натури та три світи, вчення про людину. Кордоцентризм як філософський напрям.
- •70.Формування некласичної науки та її моделі (г. Башляр, к. Поппер). (див. 45)
68.Філософські погляди г. Сковороди: філософія як мудрість, символіка та антитетика, вчення про дві натури та три світи, вчення про людину. Кордоцентризм як філософський напрям.
Його власний образ життя повністю співпадав з тим вченням, яке він сам проповідував. Його називали українським Сократом. Сократ увійшов до історії філ. як винахідник діалогу, що є головним методом пошуку істини, пошуку сенсу людського життя. Для Сковороди діалог – це не лише форма викладу його творів, а спосі життя. Створював практичну філософію, не надаючи особливої уваги теоретизуванню. Філ. концепція – синтез конкретного індивідуалізму Біблії, де особистість посідає першорядне місце, та дещо абстрактного універсалізму Платона. Метафізичні риси платонівської ідеї – вічність, божистість, незмінність, красу і благість – переносить на неповторну особистість людини в її умоглядній глибині. Одне з осн. питань - про Бога. Бог - вічний початок - невловимий і невидимий, оскільки він, "будучи присутнім у всім, не є ні частиною, ні цілим, не має міри, часової і просторової характеристики" (пантеїзм). Уявлення Сковороди не можна віднести ні до чистого ідеалізму, ні до чистого матеріалізму. У нього Бог і матерія співіснують поряд, хоч невидима натура завжди первинна.
Наслідуючи традиції неоплатонізму і християнської символіки отців церкви, Сковорода розглядає символи як «іпостась істини», як те, що допомагає пізнати неземне, відкриває нове бачення речей. У нього символи не мають твердого, усталеного значення, а постають як певна множинність значень, межі яких то суміжні, то перехрещуються, а інколи просто суперечливі. Та це не завадило йому, використовуючи образно символічне мислення, вести напружений діалог із власним сумлінням у пошуку правди, добра й істини, що було в руслі тогочасних культурних вимог.
Антитетика — метод зведення суперечливих тверджень, жодному з яких не можна надати переваги. Антитези, вважав він, утворюють все у світі, складаючись у єдність: «... утворюють єдине: їжу — голод та несить, зима й літо — плоди. Тьма й світло — день. Смерть і життя — всяк створіння».
Ідея "двох натур" і "трьох світів". "…Весь світ складається з двох натур: одна - видима, друга - невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог.
У діалозі «Потоп зміїний» він виклав вчення про три світи. Перший є всезагальний світ і світ населений, де живе все народжене. Цей світ є великий. Інші два окремі імалі. Перший – мікрокосмос тобто світильник, світ людини. Другий світ – символічний, тобто Біблія. Тут Сковорода продовжує античну традицію про єдність людини з космосом, згідно з якою людину розуміли як мікрокосмос, що відображає в собі властиволсті, притаманні мікрокосмосу, щоправда, у менш досконалій формі. Великий світ – це світ речей, Всесвіт, який він іменує ще термінами: «пампан», «універсум». Вченні про три світи набуває онтологічної визначеності завдяки вченню про дві натури: одна натура – видима, тілесна, друга – невидима, духовна, божественна. Невидиме домінує в усіх без винятку речах матеріального світу і в самій людині. Світ видимий існують нерозривно, як яблуня і тінь. Видимий світ – це тінь, а невидимий – яблуня.
Твори: "Прокинувшись, побачили славу його", "Вступні двері до християнської добронравності", "Наркіс. Розмова про те: пізнай себе" (Наркіс (Нарцис) — син річкового Бога Кефіса та німфи Ларіопи. За легендою, закохався у власне відображення у воді струмка й помер від туги за собою), "Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе" (1767). Два останні твори пронизує одна думка: "Пізнай себе" (як в Сократа). Головним пунктом мудрості є знання про Бога, але для досягнення цього вищого щабля пізнання людина повинна пізнати саму себе, пізнати свій шлях, бо "не можна ніяк пізнати Господа, не пізнавши самого себе". Таким чином самопізнання – початок мудрості. Етичне вчення Сковороди є серцевиною його ф-ського вчення: "не жити краще", а "бути краще". Прагнення "бути краще" він зв'язував з поняттям "чистої совісті": "краще годину чесно жити, чим поганить цілий день". Праця - вільний потяг людини. Процес праці розглядається як насолода і відчуття щастя навіть незалежно від його результатів. Такій праці Сковорода дає визначення "споріднена". Така праця – мета і сенс життя людини.
На відміну від домінуючої в тогочасній західноєвропейській думці тенденції до осягнення сутності людини через пізнання природи, Сковорода прагне насамперед з'ясувати сутність людини з середини її. Великий же світ філософ розглядає лише тією мірою, якою він дає змогу зрозуміти проблему людини, її щастя, до пошуків якого спрямовано основний зміст філософії Сковороди. Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині, є, по суті, прагненням осягнути в собі Бога. У самопізнанні, з погляду Сковороди, полягає сенс людського життя. 3 цим пов'язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини, як рушійної сили, що визначає шлях переображення людини. На думку Сковороди, серце є осереддям людського у людині, воно є органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення. Шлях до щастя пролягає, на його думку, через моральне вдосконалення людини. Досягти щастя — означає досягти душевного миру. Ідея рівності має сенс з огляду на створення достатніх передумов кожному реалізувати свій потяг до «спорідненого» життя. Сковорода ілюструє це через образ Бога як «фонтану рівної нерівності». Бог — подобен фонтану, наполняющему различние сосуди по их вместности. Над фонтаном надпись сія: «Неравное всем равенство». Льются из разннх трубок разниїе токи в разние сосуди, вкруг фонтана стоящіе. Меншій сосуд меніе иміет, но в том равен єсть большему, что равно єсть полини». Своєрідність виявів Бога у кожній людині визначає «разнопутіе» людей та їх різні долі.
Кордоцентризм же, або “філософія серця” — один з напрямків української філософської думки, що бере свій початок ще в давньохристиянській традиції, увиразнюється у вченні Сковороди, знаходить своє продовження й розвиток у працях Памфіла Юркевича, Пантелеймона Куліша, інших мислителів і письменників України XIX століття. “Філософія серця” відбиває деякі з рис української ментальності, для котрого закони буття є “написаними” саме в людському серці, а не привнесеними ззовнію, домінуючими цінностями є добро, любов, прагнення до свободи.
69. Явище глобалізації та його економічні, технологічні, інформаційні, соціальні, культурні політичні виміри. На зламі тисячоліть головною тенденцією цивілізаційного розвитку людства є процес глобалізації. Під таким процесом розуміють зростаючу взаємозалежність і взаємов, язок сучасного світу. Рушійною силою глобалізації став вільноринковий капіталізм. На поч. ХХІ ст. глобалізація вийшла за рамки економ-фінанс. системи й охопила майже всі сфери сусп. діяльності. У 80-х рока ХХ ст. Роланд Робертсон, Ентоні Гіденс та інші започаткували філ. осмислення феномуену глобалізації. Насамперед глодалізація – це феномен західної, індустріальної цивілізації. В її станов. виокрем. 3 етапи: 1)15-19 ст. глобалізація мала характер колонізації; 2)40- і роки ХХ ст. – європеїзація; 3)90-ті ХХ ст. – глобальна капіталістична система. Самобутніми атрибутами сучасного етапу глобалізації є інтеграція та мережа. Світ детальніше переплітається, невпинно інтегруючи ринки, держави та технології. Більшість дослідників вважають глобалізацію спонтанним процесом, який зумовлений появою інформаційної економіки. Процес глобалізації супроводжується
уодноманітненням, яке виявляється в уніфікації потреб, цінностей, норм та ідеалів. На поч. ХХІ ст. глобалізацію вже не розглядають як одновекторний процес, а, заР. Робертсоном, характерна «глокалізація». Цю позицію виражає формула: «скільки світів – стільки глобалізацій». Нарешті глобалізацію характеризують як цілісність людства, яка виявляється у скорочені відстаней, розмиванні державниї бар,єрів, створенні єдиного економічного, фінансьвого, інформаційного та інших просторів на основі комунікативних технологій. Серед низки загроз домінантною є небезпека застосування зброї масового знищення (ядерної, водневої, біологічної чи хімічної) У ХХІ ст. людство зіткнулося ще з однією глобал. загрозою – міжнародний тероризм (11 вересня 2001 р. США). Неменшою загрозою є нерівномірність економ. та соціального розвитку. Нераціональне використання природнії ресурсів, забруднення довкілля, стрімке зростання населення, екологічні проблеми – складові глобалізації. У ХХ ст. завдяки створеній техніці та технології діяльність людини набула планетарного характеру, а її наслідки – глобального. Глобальна зміна клімату, руйнування озонового шару. Особливе місце в дослідженні глобальних проблем людств займається Римський клуб – міжнародна неурядова організація, створена в квітні 1968 р. з ініціативи Ауреліо Печеї. Мета клубу – глобальне прогнозування перспетив розвитку людства. На думку цього вченого, потрібний якісний стрибок у людському мисленні, тобто революція в самій людині, її вдосконалення. Духовно-культурні трансформації потребують політико-структурних змін соціальних систем у бік їхньої більшої керованості. Головні елементи таких змін – це трансформація напруженості «Схід-Захід» в активне співробітництво.