64. Філософія Платона. Вчення про буття та ідеї.

Платон (учень Сократа). Справжнє ім’я – Арістокл. Назвали його Платоном (від слова Platus – “широкоплечий”, “широкий”) за його міцну фізичну будову. Діалоги: “Теетет”, «Федон».

У сократівських пошуках того, що є “прекрасне” взагалі, а таким, як вважав Сократ, не може бути жоден конкретний предмет чи вчинок, Платон знаходить бажану точку опори для свого майбутнього вчення. У ньому об’єктом пізнання стає не світ речей і предметів, а світ ідей. Ідея є “справжня сутність” усього. Тобто Платон приходить до відкриття особливого виду буття, реальності, яку не сприймаємо відчуттями, однак вона існує об’єктивно, незалежно від фізичного буття і становить собою світ ідей.

По-перше, в онтологічному прояві: ідея – прототип, модель, взірець або сутність усього існуючого. По-друге, в логічному: як загальне поняття, що служить засобом пізнання речей і предметів. По-третє, у телеологічному: як мета, до якої як до верховного Добра тягнеться все існуюче.

Кожна ідея як окрема сутність є вічною і незмінною, незнищенною. Разом вони становлять світ ідей, що відкритий лише мисленню. Найбільш складною і важкою видалася Платону проблема взаємодії ідей і речей: яким чином ідеї зумовлюють чи породжують усе існуюче в навколишньому світі?

Ідеї не є і причинами речей, а лише їх зразками, взірцями (paradeigma). Тому він вважає, що речі є лише тінями ідей, їх невиразними слідами.

У творення світу речей особливе місце, за Платоном, посідає творець Деміурґ і Світова Душа. Деміурґ витворює її з ідей і матерії, яку він трактує як небуття, місце перебування ідей. Ідеї проникають у речі, зливаються з ними, внутрішньо присутні у них і, отже, завдяки цьому останні стають подібними до ідей.

У цій системі існують ідеї як вищі, так і нижчі. Завершує ієрархічну побудову найвище Добро. Воно – абсолютна досконалість, мудрість і найвища мета світу. У кінцевому варіанті ідею Добра Платон ототожнює з Богом.

У гносеології Платон повністю заперечує можливість через чуттєвість проникнути у світ ідей, який є для нього головною метою пізнання. Чуттєві подразники ніби нагадують нам про поняття. Це означає, що душа вже має в собі ідеї і зараз лише пригадує те, що оглядала й знала, перебуваючи раніше у світі ідей.

Платон висуває оригінальну й цікаву думку про те, що процес пізнання є не просто механічним пригадуванням (anamnesis), але й несе в собі момент творчого переживання і своєрідної внутрішньої напруги свідомості, поривання до чогось вищого, прекрасного, досконалого. У зв’язку з чим він розвиває вчення про Ерос (від Eros – “любов”), у якому трактує його як своєрідний творчий порив, внутрішню потребу душі, її тугу за світом ідей, істини і найвищого Добра. Отже, Ерос не просто любов, а суб’єктивно-творчий стан особи, її свідома, вольова налаштованість на знання, на пізнання ідей, яке вона здобуває за допомогою математики, діалектики та інтуїції.

У філософській спадщині Платона помітне місце посідає етика. Основоположним принципом моралі Платон вважає ідею Добра. Людина прагне до ідеї Добра й цим хоче піднестися до найвищого – Бога. Саме на це мають бути спрямовані всі її пізнавальні і практичні зусилля.

Трьом основним частинам душі відповідають три головні чесноти: мудрість (Sofia) – чеснота розумної частини душі; мужність (Andreia) – чеснота вольової, імпульсивної частини душі; поміркованість (Sofrosine) – чеснота пристрасної частини душі. Над ними усіма стоїть ще четверта чеснота – справедливість (Dikaiosine), що покликана гармонізувати дію трьох перших, утримувати рівновагу, спокій і здоров’я душі.

Найбільшим злом, на думку філософа, є несправедливість.

Суспільно-політичні погляди Платона найповніше викладені в діалогах “Держава”, ”Політик”, “Закони”. Його політика (теорія держави) є фактично тією ж самою етикою, етичним ученням, яке філософ застосував до держави як особливої спільноти людей, до якої прагне кожен індивід, щоб у такий спосіб повністю реалізувати свої можливості та життєві потреби.

Ідеальна держава. Так, він вважає, що як у душі людини існує три її складові, так само і в державі повинні існувати три групи громадян, чи три соціальні верстви населення, які підпорядковані одні одним. Розумній частині душі, що є носієм такої чесноти, як мудрість, відповідає в державі клас, або стан, філософів. Саме вони, мають очолити державу. Друга чеснота, є мужність. У державі їй відповідає така частина населення, як вояки (варта). Третю групу громадян становлять ремісники, землероби, купці, робітники, або ті, хто займається фізичною працею і творить матеріальні блага для усієї спільноти. Їхня чеснота – поміркованість (стриманість).

Серед головних ознак ідеальної держави, що має бути збудована на зразок богом побудованого світу, Платон виділяє її загальність і сталість (стабільність). У державі, контури якої накреслює Платон, фактично не повинно бути рабів, адже правителі і вояки не мають приватної власності, а тому не можуть мати й рабів. Правда, філософ допускає, що полонені на війні можуть стати рабами чужої держави. Щодо політичної форми правління в законодавчій (реальній) державі, то вона, на думку Платона, мала б бути чимось середнім між монархією і демократією. Громадяни держави становлять три соціальні групи чи категорії: власне громадяни – автохтони; метойки – осілі чужинці, проживання яких регулює закон (проживати не більше ніж 20 років), і раби – невільники. Він також визнає ту приватну власність, яка перебуває під контролем держави.