61. Філософія і політика. Роль філософії в концептуальному обгрунтуванні політики.

«Політика» у найбільш загальному розумінні слова означає суспільну діяльність, пов'язану, насамперед, з участю в здобутті, утриманні та реалізації влади у державі.

Коли мова йде про політику, то це питання передусім слід пов'язувати з поняттями влади і держави. Політика – важливий компонент життєдіяльності суспільства, а отже потребує філософського осмислення. З питанням політики пов'язані важливі філософські питання і кожна політична система ґрунтується на певному вирішенні цих питань. В давнину політика вважалася заняттям філософів, як говорив Платон, керувати повинні філософи. На протязі всієї історії філософія і політика були тісно пов'язані.

Теорії держави: Платон; Патріархальна (Арістотель) – держава походить з сім'ї, влада монарха – продовження батьківської влади; Т. Мор – держава – змова багатих проти бідних; Договірна теорія (Гроцій, Гоббс, Руссо, Локк); Психологічна теорія (Петражицький, Фрейзер) -- держава пояснюється особливістю людської психіки, а саме, потребою в підпорядкуванні; Теорія ненасильства (Дюрінг) – держава виникає як наслідок акту насильства, завоювання землеробів кочівниками; Марксизм – держава виникає внаслідок поділу суспільства на класи.

З проблемою держави і влади пов'язана філософська проблема свободи людини. Поняття суверенітету особи, дихотомія "людина – держава": 1. універсальна концепція – пріоритет цілого щодо частини, людина існує для держави; 2. соціалістична – держава захищає людину і контролює всі сторони громадянського і приватного життя людини; 3. ліберально-демократична – ідея правової держави як результату договору між індивідами з рівними правами. Також важливими філософсько-політичними питаннями є питання національної держави і громадянського суспільства.

Утворюючи відносно самостійну підсистему в структурі розлогішої системи філософського знання в цілому, філософія політики і собі постає водночас як непроста, багатогранна, хоч при цьому й цілісна система філософських знань про політичну дійсність. Самобутність цієї системи чималою мірою визначається тим, що вона є багатогранною за своїм змістом формою синтезу філософських і спеціальнонаукових знань про політичні реалії.

Філософія політики постає у статусі філософської (тобто теоретико-пізна-вальної, методологічної і світоглядної) галузі знань про політику як цілісний феномен, в його найбільш загальних характеристиках, закономірностях розвитку, структурування та функціонування, в системі взаємопов'язаних факторів суспільно-історичного процесу і у відношенні до людини як суб'єкта своєї власної життєдіяльності і культури.

62.Філософія і. Канта. "Критика чистого розуму".

Іммануїл Кант.

У філософській творчості І. Канта вирізняють два періоди:

“Докритичний” . Кант засновник нім. класичної філ. Кант трактує розум не як миханічне відображення дійсності, а як творця, конструктора дійсності і знання про неї. Він теоретично обгрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовн. чинникам. У докритичний (або догматичний) період Кант перебував під впливом філ. Лейбніца і його послідовника Х. Вольфа. Він був переконаний, що силою розуму можна осягнути закономірності природи, на основі чого створив теорію припливів та відпливів. Але філ. Юма збудила його від догматичної сплячки. Під догматизмом Кант розумів позицію за якою світ існує таким, яким людина його сприймає, а пізнання є його відображенням.

– до 1770 року. У праці “Всезагальна натуральна історія і теорія неба” (1755) Кант розробив “небулярну” космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система, як і весь Всесвіт, виникає з газо-пилової туманності.

„Критичний”: в закінченому вигляді Кант сформулював свої основні філософські ідеї. Головні твори цього періоду: “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788) і “Критика здатності судження” (1790).

В особі Канта просвітництво приходить до усвідомлення того, що знання, наука, розум – безсумнівні цінності доби – можуть ставати руйнівною силою, коли поширюються на терени віри, моральності, людської душі і намагаються раціонально пояснити те, що в принципі недосяжне для теоретичного пізнання і є предметом віри – Бог, душа, безсмертя. Таким чином, буття роздвоюється на раціональний світ “природного”, розсудково-впорядкованого, пізнаного й обгрунтованого та ірраціональний світ реально сутнього, яке впорядковується лише вірою, моральними засадами кожної окремої людини.

Разом з обмеженістю раціоналізму Кант бачить і неспроможність емпіричної теорії пізнання.

“Критика чистого розуму” вийшла в 1781 р. Вона розпочинається з роздумів про чисте та емпіричне пізнання. Кант вводить поняття апоріорних знань – незалежних від всякого досвіду, та протилежні до них емпіричні, можливі тільки a posteriori, через досвід. Серід апріорних знань вирізняються “чисті” знання – до яких не домішано нічого емпіричного.

Кант приділяв велику увагу аналізові антиномій, стверджуючи, що людський розум неминуче впадає в антиномії, в суперечність з самим собою, коли намагається вийти за межі чуттєвого досвіду і пізнати світ, як ціле. Кант налічує чотири антиномії: 1) світ має початок у часі й просторі – світ безконечний; 2) Всяка складна субстанція складається з простих речей – у світі немає нічого простого; 3) У світі існує свобода – все підпорядковане тільки законам природи; 4) Існування Бога, як першопричини світу. Ці антиномії – важливий елемент кантівського агностицизму.

Те, чим річ є для нас (феномен) і те, що вона представляє сама по собі (ноумен), має принципову відмінність. “Спостереження і аналіз явищ, – говориться в “Критиці чистого розуму”, – проникають всередину природи, і невідомо, як далеко з часом просунемося в цьому”.

За Кантом, буття постає тотожним не раціо, логіці, а знанню трансцендентного, тобто такого, що перебуває поза межами наявного буття речей. Сам Кант вбачав головний результат своїх пошуків в обгрунтуванні трансцендентальної філософії.

Він доходить висновку, що загальність, доконечність і причиновість не мають своєю основою чуттєвий досвід, а виявляють власну природу розуму. Ідея апріорного походження загальних і доконечних зв’язків стала одним з наріжних принципів усієї системи трансцендентального ідеалізму Канта.

З’ясування меж людського пізнання Кант здійснює через дослідження логічної природи принципів, на яких базується наукове пізнання. З усієї сукупності знань він виділяє за об’єкт аналізу математику, природознавство та філософію (“метафізику”).

Простір і час Кант не розглядає як форми існування речей дійсності, а лише як додосвідні (апріорні) форми чуттєвості, що містяться у самому суб’єкті, тобто як чисті форми чуттєвого споглядання. Тому річ, з того боку, якою вона дається людині у відчуттях – являється у відчуттях, за Кантом, – феномен, явище, чи то “річ для нас”. Але тим, як річ постає у відчуттях, вона воднораз ховає таємницю своєї сутності, тобто те, якою вона є сама по собі, безвідносно до нашої чуттєвості. З цього боку вона є “річчю в собі”, або ноуменом. Оскільки ноумен лежить поза сферою досвіду людини, то це означає, що він належить до сфери трансцендентного.

Якщо чуттєві дані є матеріалом для міркувань, суджень, то категорії, за Кантом, є синтезами або способами дії, яким ми несвідомо підпорядковуємо чуттєві дані. Вони (категорії) є апріорними формами таких видів суджень, як форми знань:

- Категорія кількості дає в досвіді судження (знання) одиниці міри, величини, сукупності або цілості.

- Категорія якості дає в досвіді знання реальності, заперечення, обмеження.

- Категорія відношення дає в досвіді судження щодо причиновості, субстанції, взаємності.

- Категорія модальності дає в досвіді судження необхідності, можливості, дійсності.

Своє вчення про апріорне походження знань він назвав трансцендентальним ідеалізмом. Поблема пояснення світу перетворюється в проблему пояснення процесу його пізнання.

Кант виходить з того, що дійсний світ, “світ у собі” недосяжний для пізнання, що сфера знання – це сфера суб’єктивних образів. Предметом філософського дослідження стає нова логіка – логіка, що вивчає пізнавальні функції категоріального складу мислення.

Виняткової єдності і завершеності філософії Канта надає та особливість, що теорія розуму є базою водночас для пояснення як теоретичної, так і практичної сфер раціональності, не нівелюючи разом з тим відмінностей між ними.

Ставлення людини до світу постає в Канта предметом практичної філософії як взаємодія індивіда зі світом речей, підпорядкованим природним закономірностям. Просвітницька спрямованість поглядів Канта виявилася в проголошенні свободи основою, необхідною умовою моральності. Із нечуттєвої природи людини Кант виводить головний практичний імператив: “Чини так, щоб ти завжди ставився до людства й у власній своїй особі, і в особі кожного іншого так само, як до мети, і ніколи б не ставився до нього лише як до засобу”, або: “Чини так, щоб максима твоєї волі могла водночас мати силу принципу загального законодавства”.