60, 63. Філософія Києво-Могилянської академії та її роль у розвитку української філософії і культури.

Єдиними науками, що відігравали не лише освітню роль були філософія та теологія. Вони стають ланкою, яка відмежовує школу чи колегію від академії. У братських школах дуже поверхнево ознайомлювалися з цими науками, тому ми говоримо про ці навчальні заклади як про початков та середні. Сьогодні відсутьтня інформація про курс теології у Острозькому навчальному закладі, тому історики схильні до думки, що вона не могла бути академією. Про вивчення тут філософії свідчить київський літписець Кирило Іванович він писав про філософські студії. Про філ. студії й свідчив автор «Навітів». На основі цих записів можна робити висновок, що Ост. нав. Заклад був Академією (першим вищим навчальним закладом в Україні). Саме з Києво-Могилянської а. бере свій початок історія української академічної філософії.

Києво-Могилянська академія (колегіум), була створена у 1632 р. злиттям Київської братської школи і Лаврської школи — «гімназіону», заснованої у 1631 р. митрополитом Київським і Галицьким Петром Могилою. Проіснувала до 1817 р. (була закрита за наказом імператора Петра І).

Від розуміння філософії як мудрості, що досягається тільки через релігійний і містичний досвід (усталеної філософської традиції часів Київської Русі), філософи Києво-Могилянської академії поступово переходять до тлумачення філософії як засобу інтелектуального пізнання істин віри, раціонального осягнення (осмислення) природи і особливо людини, її самоцінності, специфіки пізнавальних здатностей тощо.

На першому етапі історії академії у змісті філософських курсів домінували теологія, поєднання догматичних передумов із раціоналістичною методикою, особливий інтерес до формальнологічної проблематики. Згодом все помітнішою стає тенденція до поступового розмежування філософії і теології, створення першого власного інформаційного поля, актуалізується філософська проблематика навколо співвідношення «людина — Всесвіт», переноситься акцент на натурфілософські питання, теорію пізнання, логіку та етику, простежуються пантеїстичні елементи й деїстичні тенденції в інтерпретації відносин Бог—природа тощо.

Інокентій Гізель (1600—1683). Праці: «Філософські аксіоми» (1646), «Твір про всю філософію» (1646—1647), «Мир з богом людині» (1669), в яких проаналізовані актуальні метафізичні натурфілософські проблеми, подані характеристики суспільної моралі українського населення середини XVII ст.

І. Гізель обстоював позиції деїзму. На його думку, Бог створив матерію (природу) і дух. Внаслідок цього виникли тілесні субстанції, потім різноманітні тілесні речі від кількісного розподілу матерії за її формами.

Відповідно до виконуваних функцій у структурі внутрішнього чуття Гізель виокремлює такі підвиди: загальне чуття, фантазію, оцінювальну здатність, пам'ять та здатність до розмірковування. Серед онтологічних, натурфілософських проблем, над якими він працював, були питання природи руху, який він розглядав як різноманітні кількісні та якісні зміни, здійснювані в природі як просторове переміщення.

Феофан (Єлізар) Прокопович, який читав лекції з арифметики, геометрії, фізики, астрономії, логіки і богослов'я. Філософська спадщина Ф. Прокоповича відображає тенденцію переходу тогочасних українських мислителів від схоластичної парадигми філософування до ідей науки Нового часу, тогочасної модерної європейської філософії. Ця тенденція особливо стає помітною при переосмисленні ним розуміння Бога як самодостатньої сутності, надчуттєвого Абсолюта; тенденції до визнання непорушності законів природи, до утвердження сили людського розуму, до критики авторитаризму і догматизму, притаманного філософії попереднього часу, тощо. Прокопович надавав особливо важливого значення, було вчення про матерію, яке він переосмислив відповідно до філософії Нового часу. Всупереч усталеній середньовічній схоластичній традиції він розглядав матерію не в метафізиці, а в натурфілософії, у зв'язку з природознавчими дослідженнями. Прокопович зазначав, що матерія, яку Бог створив на початку світу, не може ніколи ні народжуватись, ні знищуватись, ні збільшуватись, ні зменшуватись, і скільки її створено, стільки й залишиться завжди. Він доводив, що людина стає щасливою за умов дотримання нею закону природного, морального, громадянського й Божого, що значною мірою досягається шляхом самопізнання. Займався педагогікою. Його перу належать такі праці, як «Буквар», «Про риторичне мистецтво», «Про поетичне мистецтво», «Первое учение отрокам». Проблему пізнання цей філософ розробляв у контексті співвідношення науки й релігії, розуму і віри. На його думку між Святим Письмом, законами природи й розумом людини не може бути суперечностей, оскільки вони гармонійно дібрані самим Творцем. Однак, якщо виникають суперечки між між текстами Св. Письма й науковими знаннями, то слід дотримувтися останніх. Традицію, яку запровадив Прокопович, продовжували С. Кулябка, М. Козачинський, Г. Кониський.

Другий етап розвитку філософії К.-М. академіх, коли центр пошуку змістився в бік проблем гносеології, раціоналістичної та емпіричної методології. Найбільш яскраво репрезентує цей період Георгій Щербацький, філософська система якого помітно близька до філософії Декарта, ідей Нового часу. Зусилля філософії, озброєної людським розумом як засобом здобуття істини, спрямовується на пізнання навколишнього світу і людини, що відповідало філософській думці доби бароко. Особливу роль у цьому процесі Щербацький відводить самосвідомості, проблемі онтології «внутрішньої людини», що є, як відомо, однією з провідних ідей української філософської думки. У пошуку істини він застерігав від надмірної довіри до свідчень органів чуття, наголошував на необхідності підпорядкування чуттєвого пізнання мисленню.

Г. Щербацький, наслідуючи Декарта, пішов далі Ф. Прокоповича в осмисленні проблеми матерії у світлі тогочасних європейських механістичних концепцій.

Філософілософські курси складалися складалися з 3 частин: логіки, в якій розглядалися загальні закони мислення; фізики, тобто природньої філософії, де вивчали природу,космологію, астрологію, психологію та методологію; метафізику, в якій якій викладалися проблеми буття, починаючи від античності до просвітництва. Філософ. Традицію Академії предствляли: Інокентій Гізель, Степан Яворський, Теофан Прокопович, Михайло Козачинський, Григорій Кониський, Сільвестр Кулябка, Степан Калиновський. З кін. 17 ст.в Академ. Починають викладати етику як вчення про мораль. Г. Кониський один із перших включив її до філософського курсу. Завдання етики, за ним, полягало в тому, щоб навчити людинукерувати своїми діями і почуттями для досягнення щастя. Шлях до щастя вбачав у самопізнанні, бо люди, здебільшого, не досягають щастя саме тому, що не знають себе.