58 Філософія Арістотеля.

Арістотель (учень Платона). Арістотель відверто стає в опозицію до концепції Платона про подвоєння світу на “світ ідей та світ речей”. Арістотель абсолютно не допускав існування ідей чи родових понять поза світом речей і тим самим не надавав їм самостійного онтологічного статусу. Загальне (ідея), що має самостійний онтологічний статус, є нічим іншим, як абстракцією, продуктом людського мислення. Єдиною реальністю, а отже, об’єктом філософського пізнання може бути тільки світ тілесних речей і предметів, об’єктивна дійсність. “Буття” і те, що ми називаємо “сутність”, не може існувати інакше, як одиничне, окреме, що дане людині у відчуттях (сутність означає предмет, що має самостійне, окреме буття, не зумовлене нічим іншим).

Поділ філософії на ”першу філософію” і “другу філософію”. Так, у “Метафізиці” він чітко окреслює завдання “першої філософії”, яка, як зазначалося, є наукою про буття (істне).

У творі “Категорії” філософ називає окрему річ “першою сутністю”. Вона, на його думку, є “конкретне щось”, річ, предмет, як, наприклад, “окрема людина чи окремий кінь”.

Матерію (субстрат) філософ трактує насамперед як щось неоформлене, неокреслене, а точніше – позбавлене форми.

Завершує “першу філософію” Арістотель ученням про рушійну першопричину буття, чи про першорушія, що є джерелом і причиною руху й будь-якої зміни. Філософ називає його Богом.

Так Арістотель приходить до ідеї “першого рушія”, що покликаний власною активністю, вічною і нескінченою дією приводити все в рух. “Перший рушій завжди сам по собі залишається непорушним, вічним і єдиним”.

Етика. Діяльність людини спрямована на здобуття вищого Добра. Власне кажучи, сама практичність людської душі виявна в тому, що вона є вічним спрямуванням до добра, доброчинності, до вищого Блага. Він веде мову про особливе вміння кожної людини дотримуватися в житті “золотої середини” чи міри в усьому, уникати надмірностей у вчинках, у життєвих потребах.

Серед етичних чеснот філософ окремо вичленовує справедливість). У п’ятій книзі “Нікомахової етики” він дає описове визначення справедливості, з якого випливає, що вона фактично виражає певний душевний стан людини, який утримує її в рамках законності, оберігає від незаконного.

Політичне вчення Арістотеля знайшло свій найповніший виклад у трактаті “Політика”. Держава є спільнотою вільних і рівних людей.

Арістотель намагається довести, що в самій природі людини є внутрішня потреба, схильність до особливого суспільного об’єднання, яким і є держава. Так уперше в античній філософії Арістотель підійшов до наукового визначення людини як “політичної істоти”, спосіб буття якої та її сутність окреслені суспільними факторами, політичною діяльністю і, головно – життям у державі як виключно людському середовищі для її існування.

Арістотель вважає, що історично розвиток суспільства йде від сім’ї до общини (поселення), а від нього до держави (міста, полісу). Сім’ю розглядає як першу форму співжиття суспільства.

Уже на рівні сім’ї, як особливої природної спільноти, він вичленовує і віднаходить низку специфічних взаємин, що складаються й існують між господарем (паном) і рабом, між чоловіком і дружиною, між батьками та дітьми. Усі вони репрезентують відповідні форми влади: панування, шлюбу і домашнього господаря. Перша – поширюється на рабів, друга – на подружжя, третя – на дітей. Владу домашнього господаря Арістотель визнає як одноосібну, монархічну. Стосунки дітей між собою мають демократичний характер, а взаємини між подружжям – аристократичний.

Арістотель також веде мову й про найкращу, досконалу державу. Вона – не ідеальна держава Платона, що витворена в голові філософа, а швидше варіант такого реального державного устрою, який дає оптимальні шанси реалізувати мету й можливості буття людини. Головна серед них – зробити життя громадян щасливим.

Філософ вважає, що рабство існує “згідно з природою”, бо реально в суспільстві одні люди народжуються, щоб керувати, а інші – підпорядковуватися й виконувати волю перших.

Здогадки у сфері економічної науки. Спроба проаналізувати поділ праці, товарне виробництво, обмін, функція грошей в економічній сфері, а також проблема власності.

Перший вид господарювання – “економіку” – він вичленовує як правильний тип господарської діяльності і пов’язує його з розумним і поміркованим задоволенням господарських потреб на рівні родини. Джерелом прибутку тут постає рільництво, відгодівля худоби, полювання тощо.

До негативного типу господарювання Арістотель відносить “хремастику”, мета якої – не служіння вищим потребам людського життя, а спрямованість на наживу, нагромадження багатства й просто збагачення, тобто на все те, що суперечить природі людини, її моральній сутності. Тут гроші є головним засобом збагачення та обміну.

Велика увага публічному вихованню громадян.