54. Структуралізм і постструктуралізм у пошуках первинної об'єктивної структури наукового пізнання світу (к. Леві-Строс і м. Фуко, ж. Деріда).

На початку ХХ ст. виникає ще один напрям, що претендує на статус методології соціогуманітарного пізнання – структуралізм. Його поява зумовлена тим, що в європейській культурі відбувся розрив між гуманітарним і природничим знанням, який структуралізм прагнув подолати шляхом впровадження в опис явищ культури точних методів, зокрема математичних та кібернетичних. У такий спосіб структуралізм намагався надати гуманітарним наукам статус точних наук.

Суть структуралізму як методу полягає у виявленні та аналізі структур, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість при перетвореннях і змінах. Структура  здатна до трансформацій, має свої власні, суто системні закони самозбереження або збагачення. Структура піддається формалізації, що дозволяє представляти її у формі логіко-математичних рівнянь або у вигляді кібернетичної моделі.

Структуралізм виник спочатку в лінгвістиці, потім у психології, фольклористиці, етнології, літературознавсті. В його еволюції виокремлюють наступні етапи: лінгвістичний структуралізм (20–50-ті рр.), культурологічний структуралізм (50–70-ті рр.) і постструктуралізм.

Становлення методу структурного аналізу започатковує Фердінанд де Сосюр (1857–1913) у 20-х роках ХХ ст. Він публікує роботу “Курс загальної лінгвістики”, де стверджує, що єдиним істинним об’єктом лінгвістики є мова. Структурна лінгвістика прагне встановити структуру мови незалежно від етапу її розвитку, розглядаючи мову “як саму в собі і для себе”.

Другий етап репрезентуює культурологічний структуралізм та її речники Клод Леві-Строс (нар. 1908), Ролан Барт (1915–1980), Мішель Фуко (1926–1984). Для цього етапу властиве поширення методів структурної лінгвістики на інші явища культури. На думку К. Леві-Строса, принципом організації культури є бінарність, що виражає споконвічну суперечність людського життя. Засобом її вияву є мова та мовні опозиції. Досліджуючи культуру первісних племен, К. Леві-Строс “дійшов висновку, що в структурі людської діяльності визначальну роль відіграє сфера несвідомого. Воно  ірраціональне, а тому виявити ірраціональну структуру культури можна лише символічно, користуючись засобами мови. У такий спосіб ірраціональне раціоналізується, стає досяжним для свідомості”.

Особливе місце в етнології посіла опозиція “пророда–культура”.

Отож, за К. Леві-Строссом, в основі людської діяльності лежить концептуальна схема, що вкорінена в несвідомому і постає активним формоутворюючим моментом діяльності. У такий спосіб у культурі можна виявити упорядкованість і закономірність, тобто здійснити раціоналізацію несвідомого.

Мішель Фуко намагався побудувати особливу дисципліну, “археологію знання”, яка б вивчала історичні зміни системи мисленевих передумов пізнання, гуманітарного знання, культури. Він вважав, що все це визначається пануючим в культурі того чи іного періоду типом семіотичного відношення, чи співвідношенням “слів” та “речей”.

Які ж головні установки роботи Фуко “Слова та речі”.Друга назва якої – “Археологія гуманітарних наук”. Фуко досліджує тут ті історично змінювані структури (за його висловом, ”історичні апріорі” ), які визначають умови можливості суджень, теорій чи навіть наук в кожний історичний період, і називає їх “етістемами”. Головний підпорядковуючий принцип всередині кожної епістеми – це співвідношення “слів” та “речей”. Відповідно розбіжності в цьому відношенні Фуко виокремлює в європейській культурі нового часу три “епістеми”: ренесансну ( XVI століття ), класичн ( раціоналізм XVII – XVIII століть ) та сучасн ( з кінця XVIII – початку XIX століття та до початку теперішнього часу ).

Третій етап еволюції репрезентує постструктуралізм 70–80 рр. Жак Деріда (1930–2004), Жіль Дельоз (1925–1995).

Ж.  Деріда  один з найвідоміших сучасних філософів, основоположник деконструктивізму, автор книг “Про граматологію”, “Письмо і розрізнення”.

На думку французького філософа, письмо в метафізичній традиції Заходу підлягало репресіям, було доповненням до мови. Річ у тому, що від Платона й до сучасних лінгвістичних досліджень, перевага завжди надавалася живому мовленню (слову), яке вважали за поняття первісне й фундаментальне. Ж.  Деріда вважає, що перевага фонеми над графемою, фонології над граматологією, мовлення над письмом  це та філософська спадщина, яку прийняв структуралізм. Для Ж. Дериди мова логоцентрична, оскільки уреальнює самоприсутність суб’єкта. Така самоприсутність  це тривання у неперервному “тепер”, що при свідомому бутті означає самосвідомість.

До 50-х років ХХ ст. філософія нехтувала письмом, розглядаючи слово як вирішальний і фундаментальний вияв думки. Цю перевагу слова, живого мовлення Ж.  Деріда назвав логоцентризм. Таким чином модель голосу, слова, раціонального розуму панує над фактом письма, що розглядається як вторинна форма, як властивість забуття або приниження значущості думки.

Деконструювати  означає відкинути жорсткі концептуальні протиставлення пари понять (тілодух, словописьмо, чоловічийжіночий) і вкорінити їх у феномен, який Ж.  Деріда називає розрізнення.

Подолання логоцентризму Ж.  Деріда називає деконструкцією, завдання якої виявити аспект, завдяки якому відбувається центрування тексту. Отже, текст постає як простір суперництва, конкуренції, репресії. Деконструкція тексту це насамперед активізація “центрів опору”, які містяться в середині тексту.

______________________________________