49. Система і метод діалектики у філософії г. Гегеля.

Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель Праці: ”Феноменологія духу” (1807), “Наука логіки” (1812), “Енциклопедія філософських наук” (1817), “Філософія права” (1821).

Філософію він розумів як форму самостворення і саморозвитку людського духу, отже, як визначальний фактор соціального прогресу.

Геґель вважав, що сучасна йому епоха – це час народження нового світу, це світ нового знання, філософії, що осягнула сутність духу. В основу всієї системи геґелівської філософії лягло уявлення про філософію як науку, що має своїм предметом той самий об’єкт, що й релігія, – сутність Бога. Відмінність між релігією і філософією Геґель вбачає у формі осягнення Бога: коли релігія здійснює це на рівні уявлення, то філософія висловлює божественне, тобто сутність абсолютного духу, у науковій формі. Принцип науки, вважає Геґель, має бути розвинений у відповідній для науки формі – у формі поняття.

Геґель: свідомість, яка формує предмет знання, постає не як індивідуальна свідомість окремої людини, а як система історично змінних понять і уявлень цілого людства (розширив думку Канта). Те, що свідомість людства (дух) покладає як предмети своєї діяльності і пізнання, залежить від самої свідомості, від міри розвитку її змісту.

Знання в концепції Геґеля постає у формі категоріального знання: об’єктивне всезагальне відношення, доконечний зв’язок, закон. Предмет наукового знання став об’єктивно сутнім мисленням – буттям, тотожним мисленню. Інтерпретацію змісту категоріального знання як буття, тотожного мисленню, кладе Геґель в основу поняття об’єктивного духу. Сутність об’єктивного духу – мислення, що перебуває поза окремим суб’єктом. Воно існує у формі системи понять, системи знання взагалі, тобто поняття “дух” означає систему категорій мислення, репрезентованих як об’єктивна реальність. Система категорій постає водночас як основа мислення – субстанція – і як саме мислення, що осягає світ, – суб’єкт. Дух, за Геґелем, є субстанція, яка сама себе осягає, створює себе, і лише як така субстанція дух є суб’єкт.

Геґель описує поступальний рух свідомості від найнижчої її форми – чуттєвої достовірності – до абсолютного знання у “Феноменології духу”. Стадії еволюції свідомості в першому розділі “Феноменології духу” – свідомість, самосвідомість, розум.

У другому розділі Геґель простежує шлях, на якому свідомість осягає свою соціальну природу і підіймається до осмислення сутності історії. Тут він характеризує окремі етапи історії: Стародавня Греція, Стародавній Рим, Французька революція 1789 року – і відповідно до них типи свідомості. Свідомість постає тут у формі “об’єктивного духу” самосвідомості, вона не протистоїть своєму предметові, як це було на попередньому етапі, а тотожна з ним (вона є предмет самої себе).

За Геґелем, розвиток свідомості починається з рабської свідомості, яка рухається до свободи самосвідомості через три етапи. Стоїчна свідомість повністю незалежна від умов і обставин зовнішнього світу, але надто абстрактна, щоб оволодіти дійсністю і реалізувати себе в ній. Скептична свідомість здобуває лише внутрішню свободу, яка постає як байдужість до зовнішнього світу. Скептицизм заплутується в суперечностях, оскільки висуває такі теоретичні постулати, які сам спростовує на практиці. Із внутрішніх суперечностей скептицизму народжується нещасна християнська свідомість нового світу. Вона також внутрішньо суперечлива: з одного боку, світ – витвір Бога, а з другого – “світ лежить у злі”. Одначе нещасна свідомість через християнство досягає примирення одиничного зі Світовим Духом.

У “Феноменології духу” розроблено центральну для всієї філософії Геґеля категорію відвласнення. Відвласнення, за Геґелем, – це виникнення предметів об’єктивного світу, природи і суспільства з істотності духу, який відвласнює себе в інше буття, щоб у цій іншій не власній формі пізнати себе у “своєму іншому”. Повернення духу до себе через самопізнання є знесенням відвласнення.

Центральний методологічний принцип, з якого виходив Геґель, – принцип заперечення, згідно з яким усе сутнє змінюється, перетворюється на “своє інше”, оскільки воно доконечно містить у собі момент самозаперечення. Заперечення постає моментом зв’язку, який розгортається тріадично: теза – антитеза – синтез. Геґель вносить у розуміння руху поняття самозаперечення і самопокладання себе іншим, яке є разом з тим поверненням до самого себе, до цілісної єдності усіх своїх моментів – “діалектику негативності”. Негативне має значення не саме собою, а як момент опосередковуючого руху протилежностей.

У феноменологічному зображенні процесу пізнання опосередковуючими протилежностями постають “знання” і “предмет”. Закони, яким підпорядковані дійсність і мислення, що її осягає, у самому мисленні виражені у формі категорій. Категорія як форма мислення – це фіксація певної форми буття. На рівні філософського знання категорії виявляються як поняття: вони співвідносять з предметом чітке поняттєве значення загального.

Логіка Геґеля має тріадичну будову: учення про буття, учення про істинність і учення про поняття. Система логічних категорій розгорнута як процес, у якому кожен наступний етап зберігає результати попереднього розвитку, постаючи як більш розвинене конкретне ціле.

Ці принципи засновані на запереченні законів формальної логіки, на висунутих на противагу їм цілковито інших законах: коли формальна логіка є наукою про форми скінченного, розсудкового, людського мислення, то діалектична логіка є наукою про форми нескінченного мислення розуму як мислення стосовно Бога. Геґель розглядає суперечність як корінь будь-якого руху, як джерело саморозвитку речей.

Перехід до третього розділу “Науки логіки” Геґель здійснює через аналіз категорії свободи як усвідомленої доконечності.