47.Рівні та форми наукового пізнання.

Емпіричний рівень. На емпіричному рівні пізнання спрямоване на здобування наукових фактів. Основне завд-ня емп. знання-фіксація, нагромадження та перше опрацювання фактів. Резми емп. знання є факти та певні форми їх зведення, такі, як класифікації, типологія, тарифікація ін.. Факти-це не просто події і явища. Щоб певне явище стало Фактом, воно пов. Бути зафіксоване з доп. певного інструментарію науки, описане науковою технологією. Звідси формами емпір. Пізнання є описи, зведення, протоколи. Коли факти здобуті та впорядковані, виникає необх-сть їх подальшого опрацювання; це зд-ся на проміжному рівні наукового пізнання, який умовно наз. Рівнем інтелектуального опрацювання фактів. М-ди опрацювання фактів: 1) аналіз6 розкладання фактів на їх елементарні складники 2) синтез: поєд-ня елементарних складників у складніше цілісне явище 3)індукція:рух думки від окремих фактів до ідей. 4) дедукція :рух думки від загальних ідей до фактів 5)ідеалізація: доведення параметрів певних фактів або явищ до гранично можливих меж для виявлення певної якості в найповнішому варіанті (вигляді) 6) формалізація: застосування символічних позначень для виявлення однорідних одиниць (рис) фактів.М-ди емпіричного знання:1). Спостереження: *безпосереднє * опосередковане 2) порівняння 3) вимірювання * пряме * непряме 4) описування: *описування як класифікація зібраних даних * описування теоретичних положень 5)експеримент: *пошуковий *перевірочний *здійснюючий

Теоретичний рівень наукового пізнання.

Рез-том теорет. пізнання постають наукові теорії-с-мараціонально-логічних тверджень, понять, принципів, законів. Наукові теорії будують за принципом піраміди:вгорі розміщені вихідні принципи науки, потім-теореми, закони, твердження, поняття, фактичні дані. Теоретичне пізнання відбувається у формах: *міркування, *інтелектуального споглядання, *мисленного конструювання. Найчастіше при цьому використовуються такі методи: 1) аксіоматичний:виділення вихідних співвідношень сфери пізнання та встановлення з їх допомогою змісту і зв’язків цієї сфери. 2) теоретичного моделювання:конструювання предметних якостей, за допомогою математики, теорії систем. 3) гіпотетико-дедуктивний: формування гіпотез, що пояснюють сук-сть фактів, виведення з гіпотез часткових тверджень та їх пояснення. 4) сходження від абстрактного до конкретного: виділення елементарних х-к фактів та зведення їх в єдину с-му тверджен 5) поєднання історичного та логічного: досліджують істор. пр-с певної сфери, виділяют в ньому необхідні зв’язки, які зводять в єдину сис-у тверджен. 6) системно-структурний: вивчення об’єкта як в цілісності його стр-ри, так і його складників.

48. Світоглядні ідеї т. Шевченка і п. Куліша

Т.Г.Шевченко (1814-1861) – видатний укр.поет, художник, мислитель. «Муза Шевченка, - писав М. Костомаров, - роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і болісно, і п’янко було заглянути тудит». Його роль посередника, поета-пророка. Шевченкова поезія з’явилася тоді, коли українському народові загрожувало повне забуття свого походженя й своєї історії. М. Драгоманов наголосив, що Шевченко нам дав найважливіші картини щоденного життя( «Наймичка», «Садок», «Тече вода»), дав образи панства, москалів, українців. Для Шевченка Україна – це світ українського села і світ козаччини. Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села відтворює позачасову ідеальну цілісність України. Ідеалізуючи село, поет водночас показує конфліктний характер світу села. Не поділяє поет і міфологізації світу козаччини, як «золотого віку» минувшини України, бо для нього вона не мала «золотого віку». Т. Шевченко репрезентував українську національну ідею в поетичних образах. Це – ідея усунення колоніальної залежності шляхом народної революції і будівництва незалежної укр. держави. Тому, віддаючи належне Б. Хмельницькому як організатору б-би за національну незалежність, він засуджує Переяславські угоди, що привели Укр. до колоніального становища. У творчості якого після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія укр.духу. Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, грунтувалась на національній ідеї укр.народу. Світогляд Тараса Шевченка формувався і розвивався в період, коли в Україні сталася криза феодально-кріпосницької системи господарства, посилився процес формування капіталістичних відносин. Його революційні погляди вперше відображені в «Кобзарі» і поемі «Гайдамаки». Безкомпромісно осуджуючи феодально-кріпосницьку систему і самодержавство, Тарас Шевченко закликав народ до боротьби за свободу. Ідея свободи – центральна в його вторчості.

Основною світоглядною рисою Т. Шевченка є антропоцентризм, згідно з яким людина - центральна, найвища мета Всесвіту. Природу, історію, культуру - все суще він сприймав тільки крізь призму переживань, устремлінь, потреб і бажань людської особистості. Тому в його творчості, наприклад, природа - живе єство, найдосконаліше дзеркало людських переживань. Але не тільки природа, а й події минулого у творчості поета і мислителя - це конкретні живі люди, котрі, як і його сучасники, “стогнуть” у кайданах, переживають “неправду” і “неволю”. Україна уособлює весь світ як екзистенційний стан буття. В нього елементи матеріалізму переплітаються з ідеалізмом, звернення до бога – з критикою людини.

Екзистенційний антропоцентризм Шевченка забарвив і його ставлення до релігії, у якій він заперечував усе те, що робить з неї абстрактну силу, байдужу до проблем живої конкретної людини. Виступав він проти забобонів, проти релігійних воєн, інквізиції, проти “нелюдського” ставлення церкви до деяких гріхів тощо. Т. Шевченко звеличував новий тип людини, моральним ідеалом якої є вільний дух, що самовизначається шляхом пізнання. Він застерігав від пасивності, закликав не покладатися у всьому лише на Бога (бо ж релігія, як і мистецтво, є лише виявом “почувальних сил душі”), здолати ірраціональні життєві орієнтири пасивного очікування Правди і Волі від когось, пробудити в собі той Дух, який робить людину вільною і спрямованою на Поступ.

У любові до України близький Шевченку і П. Куліш, для якого все у світі розпадалось навпіл залежно від ставлення до України: благо і лихо, вороги і друзі, своє і чуже. Це й дало право Д. Чижевському визначити світогляд Куліша як “україноцентричний”. У свої поглядах П. Куліш був суперечливим і непослідовним. Так, відстоюючи історичне національне право укр. народу і вільний розвиток, він засуджував збройну б-бу у формі повстань, вважаючи, що вони несуть лише руїну. Супуречливий він і в оцінці Польщі, Росії, культурно-соціального розвитку Укр. Угоду з Росією 1654 р. він оцінив позитивно, бо реформи в Росії приведуть до відновлення державності в Україні.Він пропонує лише етнографічне самовизначення Укр., а не політичне. иДля нього державність Укр. була лише автономією у складі Росії.

Своєрідною спробою утвердження української ідеї стала його так звана хутірна філософія. Поняття хутір в інтерпретації Пантелеймона Куліша це своєрідний символ української національної свідомості, духовний космос народу, система його традицій, колиска і скарбниця духовних цінностей. Хутір як духовно-етнічний комплекс ототожнюється з поняттям культура. Хутір - антипод цивілізації, яка ототожнюється з поняттям місто. Пантелеймон Куліш відстоює відому ще з часів Жан-Жака Руссо ідею про те, що цивілізація негативно впливає на народні звичаї, мораль і культурні традиції, але взагалі не проти технічного прогресу і досягнень західної цивілізації, заперечує лише її прояви, що руйнують національні культурні традиції, успадкований спосіб життєтворення, загальнолюдську мораль, рідну мову. З огляду на ідею України й спираючись на антитезу, Куліш розглядав і людину як осердя постійної боротьби “внутрішнього” і “зовнішнього”. Та людська сутність, на його думку, прихована в її душі - в місці спілкування з Богом. “Бог говорить нам через наше серце”. З огляду на антитезу внутрішнього і зовнішнього Куліш розглядав і занадто болючу тоді тему мови, виокремлюючи “мову серця” і “мову розуму”. Остання, на його думку, то мова зовнішня, чужа українському єству, здатна промовляти лише до розуму, лишаючи глухим і сонним серце. Мова ж серця - то “провідний скарб”, який завше зберігав народ, і тільки вона здатна виразити найпотаємніші порухи душі, бути гармонійною до “життя серця”.

Пантелеймон Куліш наполягає на пріоритеті національної культури і у ставленні до інокультур, закликає до наведення порядку в своїй українській хаті, вважає за необхідне широко залучити молоде покоління до свого українського культурно-етнічного світу, що створювався і відстоювався віками. Український народ більшу частину своїх зусиль має докласти до вирішення питань відбудови державності, культурної спадщини, духовного слов'янського світу. Соціокультурні запозичення - важлива умова історичного прогресу народу. Тут позиція Пантелеймона Куліша співпадає з позицією Тараса Шевченка, яскравим виразом якої є слова: «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь.».