
- •Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі.
- •2.Буття людини як центральна проблема філософії м. Ґайдеггера "Буття і час".
- •3.Витоки та особливості філософської думки доби Київської Русі.
- •4. Відкрите суспільство, демократія і тоталітаризм в трактуванні к. Поппера.
- •5. Глобально-технократичний та локально-культурологічний підходи до інтерпретації цивілізації.
- •6. Давньогрецька філософія та її проблематика. Досократичні філософські школи.
- •7. Елліністична та римська філософія: стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм та неоплатонізм.
- •8. І.Франко: філософія української перспективи.
- •9. Класична і некласична парадигми розуміння соціальних процесів
- •10. Класичні і сучасні аспекти співвідношення філософії і науки.
- •11.Концепція людини в екзистенціалізмі. Ж.-п. Сартр "Екзистенціалізм - це гуманізм".
- •12. Консервативні концепції суспільного розвитку України: п. Куліш, в. Липинський.
- •13. Кореспондентна та когерентна концепції істини; інструменталістська інтерпретація істини.
- •14. Культура і цивілізація. Філософські підходи до аналізу культури.
- •15. Л. Вітгенштайн та його місце у філософії XX ст.
- •16. Міфологічний світогляд та його риси. Функції міфології. Міфотворчість у XX ст.
- •17. Наука як соціальний інститут і чинник розвитку суспільства.
- •18. Некласична парадигма науки. Критичний раціоналізм к. Поппера.
- •19.Обґрунтування експериментально-досвідного походження знання у гносеології Нового часу. Ф. Бекон "Новий Органон".
- •20.Онтологічна проблематика схоластичної філософії: дискусії про універсалії.
- •21.Онтологія як галузь філософського знання. Буття та його структура.
- •22. Основні ідеї християнського світогляду і середньовічна філософія. Теоцентризм філософії а. Августина.
- •23. Основні підходи до розуміння і визначення філософії.
- •24. Основні підходи до тлумачення культури в новітній філософії: натуралізм, соціологізм, аксіологізм, семіотика.
- •25.Пантеїзм філософії н. Кузанського та Дж. Бруно.
- •27, 28, 29. Поняття громадянського суспільства, його структура та проблеми становлення в Україні.
- •30. Поняття детермінізму та індетермінізму у некласичній філософії.
- •31. Поняття істини в філософії. Істина як процес, її форми та критерії
- •32. Поняття методу, стилю та методології наукового пізнання. Методологія класичної науки та її кумулятивна модель.
- •33. Поняття парадигми та її роль у наукових дослідженнях (за т. Куном "Структура наукових революцій").
- •34. Поняття світогляду. Історичні типи світогляду. Філософія як теоретична форма світогляду.
- •35.Поняття синергії. Синергетика як напрямок визначення системності і структурності відносно хаосу.
- •36. Поняття субстанції у філософії: монізм, дуалізм, плюралізм. (б. Спіноза, р. Декарт, г. Ляйбніц).
- •37. Поняття суспільного розвитку та його критерії. Характерні риси екологічної парадигми та її відмінність від класичної, саєнтистської та ірраціоналістичною.
- •38. Постнекласична наука: модель постнекласичної науки (і. Лакатос).
- •39. Предмет філософії та його історична еволюція. Класичний та некласичний період.
- •40. Проблема людини та її ідентичності у класичній і некласичній філософії.
- •41. Проблема мислення і свідомості у філософії.
- •42.Проблема несвідомого у філософії фройдизму. Індивідуальне і колективне несвідоме (к. Юнг).
- •43. Проблема свободи у філософії. Свобода і необхідність.
- •44. Проблема співвідношення віри та розуму в середньовічній філософії та її тлумачення т. Аквінським.
- •45. Професійна філософія в Україні (XVI - XVII ст.): неоплатонізм та арістотелізм.
- •47.Рівні та форми наукового пізнання.
- •48. Світоглядні ідеї т. Шевченка і п. Куліша
- •49. Система і метод діалектики у філософії г. Гегеля.
- •50. Соціальна дійсність як предмет філософії Просвітництва.
- •51. Соціальні спільності людей та співвідношення їх інтересів в суспільному розвитку. Нація в структурі суспільства. Проблема націоналізму
- •52.Соціально-філософські погляди і. Франка. "Що таке поступ?"
- •53.Соціально-філософська проблематика в Україні XIX - початку XX ст.
- •54. Структуралізм і постструктуралізм у пошуках первинної об'єктивної структури наукового пізнання світу (к. Леві-Строс і м. Фуко, ж. Деріда).
- •55. Суспільний прогрес. Формаційний, цивілізаційний, технократичний та інформаційний підходи до його розуміння.
- •56.Феноменологічний напрямок філософії XX століття.
- •57. Філософія і наука як теоретичне
- •58 Філософія Арістотеля.
- •59. Філософія ірраціоналізму а. Шопенгауера та ф. Ніцше. Ф. Ніцше "Так казав Заратустра".
- •60, 63. Філософія Києво-Могилянської академії та її роль у розвитку української філософії і культури.
- •61. Філософія і політика. Роль філософії в концептуальному обгрунтуванні політики.
- •62.Філософія і. Канта. "Критика чистого розуму".
- •64. Філософія Платона. Вчення про буття та ідеї.
- •65.Філософія як аксіологія. Визначення вартостей, їх функції, класифікація.
- •66. Філософська герменевтика як методологія гуманітарного пізнання.
- •67. Філософська парадигма марксизму: основні ідеї, концепти та їх соціально-політичні наслідки.
- •68.Філософські погляди г. Сковороди: філософія як мудрість, символіка та антитетика, вчення про дві натури та три світи, вчення про людину. Кордоцентризм як філософський напрям.
- •70.Формування некласичної науки та її моделі (г. Башляр, к. Поппер). (див. 45)
40. Проблема людини та її ідентичності у класичній і некласичній філософії.
Ідентичність (лат. «ототожнення»). Ще в класичній філософії ідентичність співвідносилася з самістю в ракурсі її співвіднесення з Іншим, проблема ідентичності як самопрезентації, її аутентичності. В класичній філософії Лейбніц показав, що кожна самопрезентуюча суб’єктність зосереджена на самому собі і представляє світ як ціле своїм власним унікальним способом. Фіхте аналізував взаємоспіввіднесення Я і не-Я, Кьєркегор – ідеї вибору власної історії життя, відповідальності внутрішнього вибору, роблячи себе тим, ким ти є. Інший ракурс – традиція закладена Локком, що пов’язує поняття ідентичність з поняттям відповідальності людини за власні дії на основі пам’яті про них. Юм спробував обґрунтувати тезу про конституювання ідентичності не зсередини (самість людини), а ззовні (з суспільства) і її підтримку через ім’я, репутацію, славу. На думку Юма Я не тотожне самому собі, Я – це нічого, лише купка спогадів. Згідно, Гуссерля людина посідає своє місце завдяки тому, що живе та діє в контексті смислових зв’язків, які дають можливість визначити, виходячи із значущості, не лише її власну позицію, а й позицію всього того, що її оточує. Це визначення (ідентифікація) відбувається в межах її власної ситуації: людина завжди народжується вже в певному мовному середовищі і культурній традиції. Отже, онтологічною передумовою універсального переосмислення трансцендентного Я, за Гуссерлем, є культура. В такому розгляді ідентичності наголошується її на конструюванні в межах соціуму і культури. В рамках некласичної філософії також розглядається ексцентричність людини, створення самої себе, свого життя; питання про протиставлення тілесності, натуральності людини і ідентичності, що їй нав’язується. В структуралісько-герменевтичній перспективі ідентифікація стала трактуватися як практики означування та самоозначення індивідуальності, що конструює людину як Я в її відмінності від тіла і особистості через обмеження вибору із багатоманіття можливостей. Індивід як цілісність виявляється не даний сам собі за життя, його авторство на власну особистість (самість) дуже обмежене.
П. Рікьор («Сам як інший») вводить поняття “наративної ідентичності”. Згідно з концепцією наративу, те, що сприймається, може бути освоєним свідомістю лише через оповідь суб'єкта того, що він пережив. Світ є досяжним людині лише у вигляді розповідей про світ. Відповідь на запитання про те, ким є певна людина, по суті, означає відповідь на запитання про те, які події відбувалися в її житті і якою була її реакція на них. І саме в процесі формування своєї життєвої історії, яка є упорядкуванням подій, людина набуває цілісності і стійкості своєї ідентичності, де наратив є її необхідним аспектом. Кожній з історичних спільнот властиві свої традиційні оповіді, які складаються з народних, літературних та історичних оповідей. Їхня сукупність становить оповідальну основу культури народу. Жодна людина не конституює власну ідентичність на самоті, власна оповідь завжди вже переплетена з оповідями Інших про себе, про світ, про чужі історії. Отже, ідентичність Я невіддільна від ідентичності Іншого, тому що вони перебувають в неперервному інтерпретативному відношенні: власний наратив вже несе в собі фрагменти чужих наративів і сам включається в них. Ця інтерсуб'єктивність є основою переходу від “Я” до “сам”. Яким чином це відбувається? Рікьор виокремлює такі етапи цього переходу. По-перше, це включення мови Іншого про себе і про Я в мову Я (цитатність). Тобто я включає у власну ідентичність розповідь Іншого про Я: напряму цитуючи, переосмислюючи, заперечуючи або погоджуючись. Вони переходять один в одного, як два тексти з пересічними примітками. По-друге, етапом у становленні ідентичності є, за Рікьором, уявлена ідентифікація Я з Іншим. На цьому етапі відбувається перехід від оповіді про Іншого через ототожнення з його образом до оповіді про себе. Але, за Рікьором, на шляху самоідентифікації існує небезпека самообману. Виникає питання: що тоді буде відбуватися з моїми власними цінностями, коли я буду намагатися зрозуміти цінності іншої людини, інших народів? Щоб мати перед собою Іншого, відмінного від Я, необхідно, щоб існувало саме Я. Необхідно не просто повторювати минуле, але вкорінитися в ньому для того, щоб безперервно творити нове. Дійсно, в наш час побудова межі між Своїм і Чужим опинилась перед можливістю заміни одного іншим. Ми легко використовуємо чужі думки, смисли, роблячи їх своїми, тим часом як Своє віддаляється від нас. Своє опиняється поза нами, а Чуже – всередині мого Я. Зрозуміло, що саме Чуже сприяє власному сприйняттю, усвідомленню своєї самобутності. Але при цьому зіставлення Свого та Чужого може сприяти як зміцненню власної ідентичності, так і призвести до її зміни і руйнування.