40. Проблема людини та її ідентичності у класичній і некласичній філософії.

Ідентичність (лат. «ототожнення»). Ще в класичній філософії ідентичність співвідносилася з самістю в ракурсі її співвіднесення з Іншим, проблема ідентичності як самопрезентації, її аутентичності. В класичній філософії Лейбніц показав, що кожна самопрезентуюча суб’єктність зосереджена на самому собі і представляє світ як ціле своїм власним унікальним способом. Фіхте аналізував взаємоспіввіднесення Я і не-Я, Кьєркегор – ідеї вибору власної історії життя, відповідальності внутрішнього вибору, роблячи себе тим, ким ти є. Інший ракурс – традиція закладена Локком, що пов’язує поняття ідентичність з поняттям відповідальності людини за власні дії на основі пам’яті про них. Юм спробував обґрунтувати тезу про конституювання ідентичності не зсередини (самість людини), а ззовні (з суспільства) і її підтримку через ім’я, репутацію, славу. На думку Юма Я не тотожне самому собі, Я – це нічого, лише купка спогадів. Згідно, Гуссерля людина посідає своє місце завдяки тому, що живе та діє в контексті смислових зв’язків, які дають можливість визначити, виходячи із значущості, не лише її власну позицію, а й позицію всього того, що її оточує. Це визначення (ідентифікація) відбувається в межах її власної ситуації: людина завжди народжується вже в певному мовному середовищі і культурній традиції. Отже, онтологічною передумовою універсального переосмислення трансцендентного Я, за Гуссерлем, є культура. В такому розгляді ідентичності наголошується її на конструюванні в межах соціуму і культури. В рамках некласичної філософії також розглядається ексцентричність людини, створення самої себе, свого життя; питання про протиставлення тілесності, натуральності людини і ідентичності, що їй нав’язується. В структуралісько-герменевтичній перспективі ідентифікація стала трактуватися як практики означування та самоозначення індивідуальності, що конструює людину як Я в її відмінності від тіла і особистості через обмеження вибору із багатоманіття можливостей. Індивід як цілісність виявляється не даний сам собі за життя, його авторство на власну особистість (самість) дуже обмежене.

П. Рікьор («Сам як інший») вводить поняття “наративної ідентичності”. Згідно з концепцією наративу, те, що сприймається, може бути освоєним свідомістю лише через оповідь суб'єкта того, що він пережив. Світ є досяжним людині лише у вигляді розповідей про світ. Відповідь на запитання про те, ким є певна людина, по суті, означає відповідь на запитання про те, які події відбувалися в її житті і якою була її реакція на них. І саме в процесі формування своєї життєвої історії, яка є упорядкуванням подій, людина набуває цілісності і стійкості своєї ідентичності, де наратив є її необхідним аспектом. Кожній з історичних спільнот властиві свої традиційні оповіді, які складаються з народних, літературних та історичних оповідей. Їхня сукупність становить оповідальну основу культури народу. Жодна людина не конституює власну ідентичність на самоті, власна оповідь завжди вже переплетена з оповідями Інших про себе, про світ, про чужі історії. Отже, ідентичність Я невіддільна від ідентичності Іншого, тому що вони перебувають в неперервному інтерпретативному відношенні: власний наратив вже несе в собі фрагменти чужих наративів і сам включається в них. Ця інтерсуб'єктивність є основою переходу від “Я” до “сам”. Яким чином це відбувається? Рікьор виокремлює такі етапи цього переходу. По-перше, це включення мови Іншого про себе і про Я в мову Я (цитатність). Тобто я включає у власну ідентичність розповідь Іншого про Я: напряму цитуючи, переосмислюючи, заперечуючи або погоджуючись. Вони переходять один в одного, як два тексти з пересічними примітками. По-друге, етапом у становленні ідентичності є, за Рікьором, уявлена ідентифікація Я з Іншим. На цьому етапі відбувається перехід від оповіді про Іншого через ототожнення з його образом до оповіді про себе. Але, за Рікьором, на шляху самоідентифікації існує небезпека самообману. Виникає питання: що тоді буде відбуватися з моїми власними цінностями, коли я буду намагатися зрозуміти цінності іншої людини, інших народів? Щоб мати перед собою Іншого, відмінного від Я, необхідно, щоб існувало саме Я. Необхідно не просто повторювати минуле, але вкорінитися в ньому для того, щоб безперервно творити нове. Дійсно, в наш час побудова межі між Своїм і Чужим опинилась перед можливістю заміни одного іншим. Ми легко використовуємо чужі думки, смисли, роблячи їх своїми, тим часом як Своє віддаляється від нас. Своє опиняється поза нами, а Чуже – всередині мого Я. Зрозуміло, що саме Чуже сприяє власному сприйняттю, усвідомленню своєї самобутності. Але при цьому зіставлення Свого та Чужого може сприяти як зміцненню власної ідентичності, так і призвести до її зміни і руйнування.