38. Постнекласична наука: модель постнекласичної науки (і. Лакатос).

І. Лакатос – представник критичного раціоналізму, учень К. Поппера, всесвітньо відомий математикзапропонував модель розвитку науки, яка грунтується на змаганні “науково-дослідних прогам”. Дослідницька програма, за Лакатосом, включає конвенціонально (за згодою вчених) прийняте за істину “жорстке ядро” (органічне утворення з певних непорушних принципів) і “позитивну евристику” (виведені з ядра твердження), на основі яких формуються проблеми та гіпотези. Вониутворюють своєрідний захисний пояс між ядром і фактами.

Розвиток НДП, за І. Лакатосом, проходить проґресивну стадію та етап виродження. На прогресивній стадії правила евристики стимулюють висунення додаткових гіпотез. Прогресивний зсув виявляється в тому, що теоретичний ріст випереджує її емпіричний ріст, тобто теорія здатна передбачувати нові факти. Далі настає етап насичення наукової теорії непоясненими або збурюючими фактами, що означає реґрес у розвитку НДП. Виникають суперечності між гіпотезами, непоясненими фактами та теорією і, зрештою, настає етап виродження. Зміна НДП відбувається тоді, коли евристична сила старої теорії вичерпана, а нова НДП спроможна пояснити емпіричний успіх попередньої програми й має евристичну силу, яка здатна передбачити появу нових емпіричних фактів. У новій НДП ядро старої перебудовується відповідно до нових правил евристики. Це дозволяє на основі таких правил висувати нові гіпотези, які здатні усувати збурення теорії і тим самим розвивати науку. Отже, некласична наука є відкритою лінійно-некумулятивною системою, тобто такою, розвиток якої базується на спадкоємності фундаментальних наукових теорій.

39. Предмет філософії та його історична еволюція. Класичний та некласичний період.

Якщо у філософії йдеться про пошуки найперших людських життєвих орієнтирів, якщо філософія намагається водночас розробляти виправдані засоби для їх винайдення, то її предмет набуває майже безмежних виявлень. У найпростішому варіанті філософія могла би виконати своє суспільно-історичне призначення тоді, коли вона змогла би співставити між собою світ, з одного боку, та людину, з іншого боку, окреслити їх основні можливі виявлення і на цій основі сказати людині, що вона є і що їй належить робити у цьому житті та у цьому світі. Відношення “людина – світ”, що його охоплює філософія, включає в себе світ природи, соціальний і духовний світ. Відношення “людина – світ” у філософії передбачає ставлення до світу як цілості.

Особливості предмету філософії: 1) предмет філософії є історично змінним, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини; 2) уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми і здатні окреслити “топографію” людськості; 3) філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої самоідентифікації.

У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Крім того, в Європі до XVII ст. філософія охоплювала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім хіба що математики й медицини. Навіть у XX ст. все ще тривав процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які інституціалізувалися в окремі наукові дисципліни (психологія, соціологія, політологія).

Середньовіччя: тлумачить речовий світ як зовнішню видимість духовного світу. Відродження: гуманістична культура, орієнтована на людини як вищу цінність. Раннє: наголос на природну людину; пізнє: природу взагалі. Просвітництво: ф. наближує свій предмет до предмету природничих наук, водночас він стає ще більш людиномірним (свобода, творчість). Кін. XVI – поч. XVII ст.: виникає експериментальне природознавство, розмежування філософії та конкретних наук.

Класична філософія у своїх міркуваннях виходила із того, що: 1) Буття є цілісне, глибинно узасаднене, внутрішньо концентроване (навіть, якщо ми сумніваємося у можливостях його адекватного пізнання); 2) Розум є вищою і найціннішою частиною людської психіки та найкращою людською здібністю; 3) Розум здатний висвітлити глибини психіки й орозумнити їх; 4) За допомогою розуму людина спроможна належним чином органі­зувати своє життя і взаємини з буттям.

Некласична філософія протиставила цим тезам філософської класики принципово інші: 1) Говорити про буття безвідносно до людського сприйняття й уявлення безглуздо; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим; 2) На перший план у людській психіці виходять чинники, які за своєю природою нерозумні або позарозумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум; 3) Оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум нездатний їх опанувати; 4) Розум не лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді заважає цьому.

Під час виникнення некласичної філософії відбулася зміна парадигми (норми, взірця) філософського мислення.

За тематикою ф.: класична (підстави її змісту закладені в античності, включають проблеми першооснови світу, його пізнаванності, мінливості, ролі розуму в освоєнні світу, сенс життя людини, його цінності й т.д.) і некласична – роль підсвідомого в житті людини, ступінь науковості філософії й ін.