23. Основні підходи до розуміння і визначення філософії.

Можна як аксіому взяти твердження, що філософія – специфічне знання. Знання, якими користується людина: предметно-практичне (інструментальне); художньо-образне; наукове; філософське (софійне).

В давнину люди назвали найвищий тип розуму мудрістю. Вважалося у Стародавній ахейській Греції, що істинно мудрим є тільки Бог. Людина ж прагне до мудрості і, щонайбільше, – може її любити. “Любов до мудрості” звучить по-давньогрецькому як “філео” і “софія”. Отже, філософія, за первісним задумом, має допомогти віднайти радість життя, яку людина сприймає як щастя.(етимологічне трактування)

За світоглядом: філософія як теоретичне вираження світогляду постає у 3-х відношеннях людини до світу: 1) Що є світ, яка його універсальна основа? – онтологія; 2) який світ? – гносеологія; 3) яке значення для людини мають речі, явища, інші люди? – аксіологія.

Семіотичний підхід – знакові системи. У 19 ст. розпоч. америк. філософ Чарльз Пірс, його думки розвинув Чарльз Моріс – визначив структуру семіотики, спробував створити мову для дослідження знаків.

Філософію розуміли як: “мистецтвом жити” (елліністичне трактування), будь-яке систематизоване знання про світ. VII – VI ст. до н. е.

За висловом одного із найвизначніших мислителів в історії людства І. Канта, для кожного з людей філософські роздуми розпочинаються принаймні з трьох важливих світоглядних питань: “Що я можу знати?”, “Що я повинен чинити?”, “На що я можу сподіватися?”

Роздуми над природою розуму є одним із головних призначень філософії. (ХІХ ст. Г. Ф. Геґель; «завдання філософії полягає в тому, щоб осягнути те, що існує, що є, “адже те, що є, – є розум”». Філософія ж розпочинається з розуміння нетотожності світогляду, свідомості і світу.

Предмет ф. – відношення “людина – світ”.

Особливості: загальність, суцільність (тотальність), ф. прагне проникнути в сутність буття (питанням про універсальну основу світу, першопричину, першооснову – субстанцію), які є основою світоглядності.

24. Основні підходи до тлумачення культури в новітній філософії: натуралізм, соціологізм, аксіологізм, семіотика.

Філософія, на відміну від науки, розглядає культуру не в її емпіричних проявах, а як феномен людського буття взагалі. Специфіка філософського підходу до культури полягає в тому, що він аналізує її в таких аспектах:

1) з’ясовує істотність культури та її генезу; 2) розкриває функціонування та тенденції поступу культури; 3) виявляє смисли культури як сфери духовного буття людини.

У філософській інтерпретації істотності культури намітилися такі тенденції: 1) натуралістична; 2) соціологічна; 3) аксіологічна, 4) семіотична.

Натуралістичне розуміння культури полягає в перебільшенні її природної основи при трактуванні її істотності, що знайшло вияв і в етимології слова "культура", яке означає в перекладі з латинської: “обробка ґрунту”, зміни в природному об'єкті, здійснювані людиною.

Натуралістичне розуміння культури зароджується в Просвітництві ХVIII ст. і здійснюється через протиставлення культури та природи в антропологічному контексті: природна людина  культурна людина. Цю позицію репрезентують праці Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, П.Гольбаха. Та найчіткіше вона представлена в роботах К. Гельвеція “Про розум” (1758 р.) і “Про людину” (1770 р.). Натуралістичний підхід у філософській антропології репрезентує А.Ґелен (“Людина. Її природа та місце в світі”). У марксистській філософії тему культури розробляли Н. Злобін, М. Каган, Е. Маркарян та інші філософи.

У новітній філософії натуралістичний підхід сформувався в натуралістичному відгалуженні філософської антропології (40-і роки ХХ ст.) та в марксистській філософії (60-70-і роки). Культура, за таким підходом, – усе те, що безпосередньо створене людиною, завдяки її предметно- та духовно-практичній діяльності.

З викладеного вище випливає, що натуралістичний підхід до культури наголошує на її діяльнісній сутності, що поза людиною не існує жодної сфери культури. Там, де є людина, її діяльність, зв’язок між людиною та природою, там і є культура. Істотною рисою культури є самотворення людини.

У 40-і роки ХХ ст. виникає соціологічий підхід, який виходить із твердження, що людина як соціальна істота існує лише в умовах культурного середовища, а отже, культура рівнозначна соціальності. Іншими словами, прихильники цього підходу вважають, що суспільство й культура виникають одночасно. Оскільки культура – соціальний феномен, продукт життєдіяльності соціуму, вплетена в його життя, то, на їхню думку, поняття культури та соціуму тотожні. Цей підхід репрезентують: 1) американський культуролог Л. Уайт (“Культурологія”, “Вступ до культурології”, “Концепція культурних систем”). Він виділяє технологічну, соціальну, ідеологічну підсистеми. За Уайтом, культура постає цілісним адаптивним механізмом самозбереження людства як роду.; 2) Д. Герсклі, який у структурі культури виділяє такі компоненти: матеріальну базу, підстави для комунікації, навички й технології, системи соціальної організації, соціальні взаємини тощо (артефакти, соціофакти, ментифакти).

Отож, у соціологічному підході чітко простежується інструменталістська спрямованість культури. Її об’єктивовані феномени та існуючі стереотипи діяльності забезпечують ефективність функціонування суспільства.

У 20-і роки ХХ ст. формується аксіологічний підхід до розуміння культури. Його репрезентує філософія життя (В. Дільтей, Г. Зіммель, О. Шпенґлер (започатковує циклічний підхід до культури)), неокантіанство (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, Е. Кассірер («Есе про людину»)) та феноменологія (Е. Гуссерль, М. Гайдеґґер).

Г. Ріккерт у праці “Науки про природу та науки про культуру” визначає культуру як усе, що свідомо виплекане людиною й функціонує для задоволення спроектованих нею цілей, а тому є втіленням визнаних людиною вартостей. Поняття вартості тут є центральним у розумінні культури.

Е. Кассірер визначає культуру як форму розумової діяльності, що спрямована на створення та усвідомлення символів. Світ культури  це світ, наповнений людськими смислами, а її завдання полягає в смисловій організації дійсності, тобто її символізації.

Різновидом аксіологічної інтерпретації культури є феноменологічне її розуміння, започатковане Е. Гуссерлем. Подальшого розвитку цей підхід набуває в герменевтичній філософії М. Гайдеґґера та Г. Ґадамера. Е. Гуссерль зазначає, що культурний світ у всіх своїх формах існує через традицію. У такий спосіб аксіологічний підхід до культури передовсім підкреслює в ній такі риси, як самобутність та національну відрубність.

Семіотика– загальна теорія знакових систем. Згідно з семіотичним підходом до теорії культури, розробка якого почалася в 1960-70-х років, культура — це сукупність знакових систем, за допомогою яких людство або певний народ підтримує свою згуртованість, оберігає свої цінності, своєрідність і здійснює зв'язки з навколишнім світом та іншими культурами. Ці знакові системи, названі вторинними моделюючими системами (або мовами культури), містять у собі не тільки всі види мистецтва, різну соціальну діяльність і моделі поведінки (включно жести, одяг, манери, ритуали тощо), але й традиційні методи, за допомогою яких спільнота підтримує свою історичну пам'ять і самосвідомість (міфи, історія, правові системи, релігійні вірування та ін.). Кожен продукт культурної діяльності розглядається як текст, породжений однією або кількома системами. Основа й основна вісь поняття культури — природна мова. Через її особливе значення мова може бути названою первинною моделюючою системою, у той час як інші системи можуть бути названі вторинними. Зв'язок між первинною й вторинною системами може бути визначений онтологічно (дитина опановує мову до оволодіння іншими культурними системами).