21.Онтологія як галузь філософського знання. Буття та його структура.

Онтологія (з гр. ontos – існуюче і logos – слово, вчення) – поняття, що означає вчення про існуюче, або вчення про буття взагалі. У давній історії філософії під онтологією розуміли так звану “першу філософію”, поняття якої запровадив Арістотель (384 – 322 рр. до н. е.). У середні віки використовують поняття метафізики як рівнозначне до онтології. (Термін “метафізика” запровадив Андроник з Родоса (І ст. до н. е.), видавець творів Арістотеля, на означення праць філософа, що стосувалися “першої філософії”, яка йшла після фізики. Грецьке “meta” відповідає латинському “supra” (понад), грец. “physika” – лат. “natura” (природа), “метафізика” означає “дослідження надфізичної реальності буття”).

Поняття онтології: “об’єкт”, “предмет”, “річ”, “існує”, “є”, “суть”, “буття”, а також “час”, “простір”.

Термін “буття” вживається у філософії у трьох основних значеннях:

а) як синонім до “об’єкта;

б) як синонім слова “все;

в) на окреслення буттєвості (існування) загального буття або основи його існування в значенні “субстанції”.

Термін “річ” позначає у філософії таку категорію об’єктів, що характеризуються самостійністю існування, автономністю, індивідуальністю, конкретністю.

Термін “субстанція” найповніше в минулому опрацював Арістотель. У Новий час французький філософ Р. Декарт називав субстанцією таку річ, яка існує, не потребуючи для свого буття будь-якої іншої речі.

Напрями відносно субстанцій:

1. монізму; дуалізму або плюралізму (відповідно єдиноа, дві і більше субстанцій).

2. Значно пізніше, в європейській філософії XVI – XVIII століть, два виявлені в античності наголоси в роздумах про природу субстанції постануть свідомим протистоянням ідеалізму й матеріалізму як концептуально протилежних напрямів тлумачення структури буття.

Ідеалістичний підхід полягає в підкресленні ролі нематеріальних (неречових) чинників буття, мислення й активності, тоді як матеріалістичний підхід проголошує матерію єдиним самодостатнім буттям.

3. теїзм або атеїзм, пантеїзм (сам матеріальний світ є божистим у своїй нескінченності, вічності й одуховленості, є пройнятий божистим Логосом, розумом).

Цей аспект проблеми існування субстанції постає як існування або неіснування безсмертя і Бога.

Філософія нехристиянська або ігнорує поняття Бога, вважаючи його за нефілософське (релігійне), або конструює власне поняття “божественного”. Лише в християнській філософії здійснено спроби узгодження понять філософських з релігійними.

Теїзм філософський не цілком збігається в історії філософії з теїзмом релігійним, заснованим на вірі. Уже в Платона закладено філософське уявлення про Бога як ідею добра, що утримує в собі загальну досконалість, усезагальну окресленість світу як існуючого, і про Бога як Деміурґа, як творчий дух, що згідно зі своїми досконалими сутностями – ідеями – створює буттєві стани із нествореної, вічно існуючої матерії. Непослідовний теїзм Платона подолав Арістотель, для якого Бог стає цілком філософським поняттям. Таке поняття необхідне для з’ясування природи духу небесних світил, Бог уособлює силу всіх змін, він є першою причиною руху і конечною засадою різнорідності одиничних субстанцій.

Структура буття. Субстанція. Категорія субстанції (лат. substantia — те, що покладено в основу) була провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не породжується і не визначається чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів — Бог. Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Вольф).

Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні:

— незмінна основа мінливих явищ. В цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокріта, монади Лейбніца, речовину (матерію) матеріалістів XVII—XVIII ст.;

— субстрат як носій певних властивостей, те, що зв'язує властивості в щось єдине. У даному разі під субстанцією розуміється тіло, річ, речовина.

Найбільшого поширення поняття субстанції набуло в раціоналістичній філософії Нового часу. Емпіризм заперечував це поняття, оскільки в досвіді не представлені ні першопричина, ні незмінна основа явищ, ні субстрат властивостей. І. Кант розумів під субстанцією апріорну форму, яка так упорядковує досвід, що в мінливому завжди є щось незмінне. Завдяки ідеї субстанції як чомусь незмінному, на думку Канта, можлива наука. Г.-В.-Ф. Гегель осмислює субстанцію як суб'єкт (ідея, Бог), який сам себе розвиває через творення світу і його пізнання. Завдяки цьому він усю різноманітність буття розглядає як ступені розвитку одного і того ж.

У сучасній філософії поняття «субстанція» в традиційному значенні вживається хіба що в марксизмі та неотомізмі.

Простір і час. Це основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей). Поняття «простір» охоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого — його протяжність і місце серед інших сущих.

Час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій. Тривалість аналогічна протяжності. Вона охоплює продовження одного і того ж. Тривалість — це фази одного і того ж (тривалість дня, існування дерева, землі). У ній розрізняються фази (моменти) — сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій в часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Вказавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику. Простір — єдина категорія, через яку можна визначити час. Аналогічна ситуація і з простором. Його визначають через час.

Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанційну і реляційну. Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Реляційна розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень.

Причинність. У філософському розумінні світу, а також і в науці вона відіграє важливу роль. Причинність —це певний тип відношення між речами. Речі можуть співіснувати — камінь лежить поряд з деревом. Вони можуть вступати у зв'язок — місяць і Земля притягуються, а можуть і спричиняти, детермінувати одна одну. Причинність — породження, зумовленість однією річчю (подією) іншої речі (події).

Річ, що викликала, зумовила іншу річ (чи подію), називається причиною. Та, що виникла, наслідком (дією). Вважають, що причина передує в часі наслідку (дії).