2.Буття людини як центральна проблема філософії м. Ґайдеггера "Буття і час".

Екзистенціалізм (лат. exsistentia – існування) – найвпливовіший ірраціоналістичний напрямок у західній філософії ХХ століття. Виникає екзистенціалізм у своїй ранній формі напередодні Першої світової війни в Росії (Лев Шестов, Микола Бердяєв), після війни – у Німеччині (М. Хайдеггер, К. Ясперс) і в період Другої світової війни у Франції (Ж. П . Сартр, А. Камю, Г. Марсель та ін.) Усі названі мислителі нині вважаються класиками філософії ХХ століття. Своїми попередниками вони вважали С.Кьеркегора, Ф. М. Достоєвського, Ф.Ніцше, Е. Гуссерля. У центр уваги екзистенціалісти рішуче ставилиіндивідуальні смисложиттєві питання (вини і відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до свого покликання і до смерті).Проблеми науки, моралі, релігії їх цікавили переважно у зв’язку з цими питаннями й значно меншою мірою. Вони відмовляються від раціоналістичного, теоретично розвиненого знання і виявляють прагнення вслухатися, проникнути в мінливі історичні переживання людини, особистості, що існує тут і тепер. Екзистенціалізм, будучи спробою осмислення соціальних потрясінь, які спіткали європейську цивілізацію в першій половині ХХ століття, звернувся до проблеми кризових ситуацій, критичних обставин, в яких опиняється людина. Буття ними представляється як деяка безпосередня нерозчленована цілісність суб’єкта і об’єкта, людини і світу. В якості справжнього буття, початкового буття виділяється власне переживання, а саме – переживання людиною свого «буття-в-світі». При цьому буття розуміється як безпосередньо дане людське існування, як екзистенція, яка непізнавана ні науковими, ні раціоналістично-філософськими засобами. Екзистенція кінцева, тобто вона сама є тимчасовість, точкою відліку якої є смерть.У розумінні людини екзистенціалізм виходить з реальних індивідів, спільних умов людського існування (бути у світі, бути за роботою, бути серед інших, бути смертним тощо) та суб’єктивності індивіда (з того, що схоплюється безпосередньо, подібно до Декартового – “Я мислю, а отже, існую”). Саме ці ідеї викладено в роботі представника іррелігійного напряму німецького філософа М. Гайдеґґера “Буття і час” (1927).

За М. Гайдеґґером, центральна проблема класичної онтології, проблема реальності: чи існує зовнішній світ як дане – у принципі неможлива, не має розв’язання. Буття і реальність, про які запитує філософія, існують лише у свідомості людини як її суб'єктивний світ. Те, що може дослідити філософія, – це механіка "трансформації" зовнішнього світу в основу індивідуального людського буття, у структуру особистісного ставлення до світу. Гносеологічна традиція, накладаючи на світ суб'єкт-об'єктну схему, протиставляла свідомість буттю. В Гайдегера ж «У кожному висловлюванні людини “світиться” буття, розкриваючи самого себе». Розуміння буття, згідно з Гайдегером, можливо лише шляхом аналітики структур людського "буття-свідомості". Для філософів-екзистенціоналістів суб'єктивний світ людини постає для філософів-екзистенціоналістів як вихідний пункт усієї філософської проблематики, цей світ Гайдеґґер називає "Dasein", що можна перекласти як "наявна свідомість, яка є аналізованою як буття." (буквальний переклад – “тут-буття" – слід розуміти так: це буття людини, схоплене "тут і тепер"). Світ так виявляє себе через людину, через її переживання цього світу. Тому людське буття постає онтологічно первинним стосовно всього сутнього, воно є вихідним пунктом онтології, накладає на все сутнє суто людську специфіку – смисл. Тому головне питання онтології – питання про смисл буття, а не про його сутність.

Головне питання основоположної роботи Гайдеґґера “Буття і час” – це питання про те, як з’ясовується смисл буття. Базовим поняттям для цього він бере час, оскільки, на його думку, лише час виражає фундаментальний шар буття людини. У ньому вчасовується (sich zeitig), тобто утверджує себе в часі “тут-буття”, воно стверджує наш “життєвий світ”, тобто в часі людина та світ постають єдністю (das Eins). Усе ж буття стосовно людини є таємничою сутністю; проникнення в неї здійснюється через нескінченне осягнення його (буття) смислу. У кожному висловлюванні людини “світиться” буття, розкриваючи самого себе. Тому мова для людини – це єдиний спосіб проникнути в його сутність. Ще одне завдання автора в тому, щоброзкрити зв’язок між буттям, часом і людиною.Стверджуючи єдність часу і буття, Хайдеггер доводить, що ніщо суще, крім людини, не знає про свою кінечність, а значить тільки людині відома тимчасовість, а з нею і саме буття. Причому час нерозривно пов’язаний не просто з буттям, а саме з людським буттям. Сутність часу можна розкрити лише в його відношенні до людини. Час, який відносять до людини, Хайдеггер називає «початковим», а час, не пов’язаний безпосередньо з людиною – «похідним». Іншими словами, поділ ним часу на «початковий» і «похідний» відповідає розрізненню психологічного, що переживається людиною, часу, і об’єктивного, фізичного часу. Час пережитий людиною Хайдеггер називає «тимчасовістю». Ця тимчасовість виступає в нього навіть не як спосіб буття людини, а як саме це буття, тобто перетворюється ним у суб’єкт. Джерелом часу є конечність людини, її життя лежить між народженням і смертю. Виходить, що не існує світу поза і незалежно від людського існування. Тимчасовість завжди «наша» і «в нас», завдяки тимчасовості розкривається буття. Тимчасовість Хайдеггер характеризує такими властивостями, як кінечність, екстатичність, горизонтальність, спрямованість до смерті.

Гайдегер робить різницю між буттям і сущим. Суще – це об'єкт, те, що протиставляється суб'єктові пізнання, всі предмети нашого світу. Я — суб'єкт. А все разом, злите в деяке непізнаване ціле, це є буття. Суще й буття — ключові поняття для розуміння філософії Гайдегера. Раніше філософи не робили різниці між цими двома поняттями, і перетворювали буття в суще, тому філософія ставала технічною філософією. Вона пізнавала світ як суще (йдучи за наукою), цим філософи зробили помилку — вони ототожнили суще і буття. Тому людина і вислизає від науково-філософського пізнання. Ця філософія могла відповідати на які завгодно питання, крім головного: питання про людину, про її сутність, про зміст її життя і т.п.

Найсерйознішою проблемою для Гайдегера є пошук такого способу індивідуального існування, коли людина входить у культурно-історичний світ, не втрачаючи інтимного відношення до буття, не стаючи річчю серед інших речей. У просторі феноменологічної онтології Гайдегера народжується образ людини-речі. У строгих, відточених судженнях Гайдегера такого роду несправжнє існування іменується усередненим. Такий індивід "у середньому роді" забуває про свою тимчасовість, стає подібнм до речі в пориві "бути як всі".