14. Культура і цивілізація. Філософські підходи до аналізу культури.

Цивілізація – соціальна форма буття культури. Поняття «цивілізація» близьке до поняття «культура» і в широкому смислі збігається з ним. Поняття «Цивілізація» з'явилося в 18 ст. у тісному зв'язку з поняттям «культура». Французькі філософи-просвітителі називали цивілізованим суспільство, засноване на засадах розуму і справедливості. У 19 ст. поняття «Цивілізація» уживалася як характеристика капіталізму в цілому, однак таке представлення про Цивілізацію не було пануючим. У концепції О.Шпенглера цивілізація — це визначена заключна стадія розвитку будь-якої культури; її основні ознаки: розвиток індустрії і техніки, деградація мистецтва і літератури, виникнення величезного скупчення людей у великих містах, перетворення народів у безликі «маси». При такому розумінні Цивілізація як епоха занепаду протиставляється цілісності й органічності культури.

Цивілізація = окультурена природа + засоби окультурення + людина, що засвоїла цю культуру, здатна жити і діяти в окультуреному середовищі свого мешкання + сусп. відносини (форми соціальної організації культури), що забезпечують існуючу Ц. і її продовження. Ц. - соціокультурне утворення.

Чотири підходи в інтерпретації поняття «цивілізації»:

- культурологогічний (тобто соціокультурне утворення) Тайлор: Цивілізація - знання, вірування, мистецтво, моральність і звички, засвоєні людиною як членом суспільства.

- соціологічний (тобто соціальна освіта). Уілкінсон: Соціальне утворення, що має загальний часовий і просторовий параметр, зосереджене навколо міських центрів, завдяки дії механізмів їхніх зв'язків, у першу чергу соціально-політичних.

- етнопсихологічний. зв'язок поняття цивілізації з особливостями етнічної історії (Л.Гумилев) специфіка культури і психології народу

- географічний впливає географічне середовище

У цілому переважає культурологічний підхід.

Цивілізація - це культура матеріальна (вузький зміст).

Цивілізація - це сукупних матеріальних і духовних досягнень (широкий зміст). Ще в 19 ст. активно протиставлялися терміни: «культура» і «цивілізація» (Кант, Шиллер).

Філософія на відміну від науки розглядає культуру не в її емпіричних проявах, а як феномен людського буття взагалі. Специфіка філософського підходу до культури полягає в тому, що він аналізує її в таких аспектах: 1) з'ясовує істотність культури та її ґенезу; 2) розкриває функціонування та тенденції поступу культури; 3) виявляє смисли культури як сфери духовного буття людини.

З філософської точки зору, к. (від лат. cultura — оброблення, виховання, розвиток) – це особливий діяльнісний спосіб освоєння людиною світу, включаючи в себе як зовнішній світ – природу і суспільство, так і внутрішній світ самої людини. у значенні її формування і розвитку. Культура: матеріальна, духовнаю.

Філософія розглядає культуру не як особливий об'єкт, що підлягає дослідженню поряд із природою, людиною, суспільством, а як загальну характеристику світу як цілого. З погляду філософії культура є увесь світ, у якому людина знаходить себе.

Основні моделі культури в історії філософського осмислення культури.

- натуралістична: бачила в культурі людське продовження природи.завдяки культурі людини не виключається з природи, а утворюється вища ланка (Вольтер, Руссо)

- класична (19 ст.):людина як суб'єкт культури виступає творцем культури.твердий поділ об'єкта і суб'єкта пізнання.предмет пізнання - надіндивідуальна реальність, з якої виводиться культура окремої людини.ця модель ідеалістична, тому що головна визначальна сфера розвитку - духовна творчість культура - чисто духовне утворення

- некласична (модерністська): орієнтується на повсякденне життя людини. культура особистості, етносу, соціуму розглядаються як елементи культурної реальності, що взаємодіють між собою і сприймаються людиною в процесі переживання, а не раціонального осмислення свого буття.

- постмодерністська. Філософське осмислення культури - без суб'єкта. Поняття «культура» як гранично загальне не може бути виражене через якесь визначення, отримане за допомогою виділення якої-небудь сукупності ознак.

Отже, визначення «культури» виступають як її інтерпретації в залежності від того чи іншого аспекту розгляду культури. Можна виділити ряд досить розроблених підходів до осмислення культури:

- аксіологічний (ціннісний) підхід: виділення сфери буття, що називається світом цінностей. Саме, до цього світу і застосовне поняття «культура». культура - підсумок усього різноманіття діяльності людини як сукупність матеріальних і духовних цінностей. Головні проблеми цього підходу - розуміння природи цінностей, їхнє походження загальзначимості.

- діяльний: культура виступає специфічним способом людської діяльності. у діяльності реалізується єдність суб'єктивного й об'єктивного. культура - спосіб регуляції, збереження, відтворення і розвитку суспільства, основа творчої активності людини.

- структуралістичний: культура - сукупність соціальних елементів, носіїв ціннісних відносин, що регулюють людську діяльність (шлюб, родина, звичай, тексти, символи...), але без обліку особистих факторів.

- соціологічний: - культура - соціальний інструмент, що дозволяє розглядати суспільство як стійку цілісність, відмінну від природи.

- гуманітарний: увага акцентується на удосконаленні людини як духовно-морального суб'єкта культури.

Філософія, на відміну від науки, розглядає культуру не в її емпіричних проявах, а як феномен людського буття взагалі. Специфіка філософського підходу до культури полягає в тому, що він аналізує її в таких аспектах: 1) з’ясовує істотність культури та її генезу; 2) розкриває функціонування та тенденції поступу культури; 3) виявляє смисли культури як сфери духовного буття людини.

У філософській інтерпретації істотності культури намітилися такі тенденції: 1) натуралістична; 2) соціологічна; 3) аксіологічна. Натуралістичне розуміння культури полягає в перебільшенні її природної основи при трактуванні її істотності, що знайшло вияв і в етимології слова "культура", яке означає в перекладі з латинської: “обробка ґрунту”, зміни в природному об'єкті, здійснювані людиною.

Натуралістичне розуміння культури зароджується в просвітництві ХVIII ст. і здійснюється через протиставлення культури та природи в антропологічному контексті: природна людина  культурна людина. Цю позицію репрезентують праці Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, П.Гольбаха. Та найчіткіше вона представлена в роботах К. Гельвеція “Про розум” (1758 р.) і “Про людину” (1770 р.). Згідно з К. Гельвецієм, людина є частиною природи, але її суттєві характеристики – здатність до усвідомлення та мислення, моральні риси не можна пояснити лише природною організацією. На його думку, величезна розумова нерівність, як і моральна доброчинність є результатом відмінностей у вихованні. У новітній філософії натуралістичний підхід сформувався в натуралістичному відгалуженні філософської антропології (40-і роки ХХ ст.) та в марксистській філософії (60-70-і роки). Його прибічники під природою розуміють все те, що виникло само собою й саморозвивається (атеїзм) або сукупність всього того, що створене Богом (теїзм). Культура, за таким підходом, – усе те, що безпосередньо створене людиною, завдяки її предметно- та духовно-практичній діяльності. Культура постає як результат перетворення природи, людини та суспільства. На відміну від первісної природи, культуру розуміють як сферу людської опредметненості, тобто як другу, штучну природу. Саме звідси походить традиційний поділ культури на матеріальну та духовну.

Натуралістичний підхід у філософській антропології репрезентує А.Ґелен. У своїх роботах, зокрема в праці “Людина. Її природа та місце в світі” (1940 р.), він послуговується поняттями “природне оточення”, “життєве оточення” та “життєвий світ”. Природне оточення  це все те, що дане живим істотам у “готовому” вигляді, а життєве оточення є сукупністю умов, потрібних для життя того чи іншого виду живих істот. Культура, вважає він,  це дії та заплановані зміни світу.

У марксистській філософії тему культури розробляли Н. Злобін, М. Каган, Е. Маркарян та інші філософи. На думку М. Кагана, кожна людина інтуїтивно пов’язує себе з культурою. Більшість дослідників культури в цій філософії вважають важливим структурним компонентом культури спілкування. За марксистською філософією, спілкування є певним видом діяльності, але не предметної, оскільки воно не створює жодної реальної предметності. Спілкування є міжсуб’єктною взаємодією. Воднораз культура є характеристикою самої людини; узята поза діяльністю людини, вона позбавляється життєвості, динаміки. Творячи культуру, людина перетворює не лише природу, а й формується як істота культурна: засвоює мову, традиції, способи та навички діяльності, притаманні цій культурі. А це означає, що істотною рисою культури є самотворення людини.

Таким чином, позитивним моментом натуралістичного підходу до культури є діяльнісно-практичний зріз взаємин “людина – природа”, “людина – суспільство”, “людина – людина”. Тому цей підхід має право на існування, його успішно можна використовувати в аналізі функціонування культури в її предметно-практичному аспекті.

У 40-і роки ХХ ст. виникає соціологічий підхід, який виходить із твердження, що людина як соціальна істота існує лише в умовах культурного середовища, а отже, культура рівнозначна соціальності. Іншими словами, прихильники цього підходу вважають, що суспільство й культура виникають одночасно. Оскільки культура – соціальний феномен, продукт життєдіяльності соціуму, вплетена в його життя, то, на їхню думку, поняття культури та соціуму тотожні. Найчіткіше цей підхід репрезентує американський культуролог Л. Уайт у працях “Культурологія” (1949 р.), “Вступ до культурології” (1960 р.), “Концепція культурних систем” (1975 р.).У культурі він виокремлює три підсистеми : технологічну, соціальну та ідеологічну. Система культури утворюється з багатьох стійких автономних структур –б векторів. Способом існування кожної культури є постійне оновлення як її векторів, так і балансу між ними. У цій стихії виявляється орієнтованість культури на новації, Отже, за Л. Уайтом, культура постає цілісним адаптивним механізмом самозбереження людства як роду.

Як приклад різновиду в соціологічному підході може слугувати концепція культури Д. Гекслі: культура не є статичною системою структурних компонентів – артефакти, соціофакти, ментифакти, тобто розумові конструкції

У 20-і роки ХХ ст. формується аксіологічний підхід до розуміння культури. Його репрезентує філософія життя (В. Дільтей, Г. Зіммель, О. Шпенґлер), неокантіанство (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, Е. Кассірер) та феноменологія (Е. Гуссерль, М. Гайдеґґер).

На відміну від соціологічного підходу, його формування йшло шляхом розмежування понять “культура” та “цивілізація”. Започатковує ж поділ життєвого світу на культуру та цивілізацію О. Шпенґлер(“Присмерк Європи”). За Шпенґлером, процес культурогенези включає історію народження, розвитку та старіння окремих культур. Цей цикл проходить кожна культура.

Біля витоків аксіологічного підходу стоять неокантіанці Баденської школи Віндельбанд та Ріккерт(культура – це усе, що свідомо виплекане людиною й функціонує для задоволення спроектованих нею цілей, а тому є втіленням визнаних людиною вартостей.), які розглядають культуру як вартісний зріз суспільства. На їхній погляд, найважливішою проблемою філософії культури є розуміння вартостей, їх генези та призначення.

Представник Марбурзької школи неокантіанства Е. Кассірер розробив символічну концепцію культури(“Есе про людину”). Він визначає її як форму розумової діяльності, що спрямована на створення та усвідомлення символів. Світ культури  це світ, наповнений людськими смислами, а її завдання полягає в смисловій організації дійсності, тобто її символізації.

Різновидом аксіологічної інтерпретації культури є феноменологічне її розуміння, започатковане Е. Гуссерлем (культурний світ у всіх своїх формах існує через традицію). Подальшого розвитку цей підхід набуває в герменевтичній філософії М. Гайдеґґера та Г. Ґадамера. Культура у феноменології постає не як об’єктивовані результати діяльності, а як її мотивація чи принципи організації.