69. Принципи організації заробітної плати.

Принципи організації заробітної плати – це об’єктивні, науково обґрунтовані положення, що відображують дію економічних законів, спрямованих на якомога більшу реалізацію функцій заробітної плати.

Принципи організації ЗП:

1.врахування розміру мінімальної ЗП, що встановлюється державою;

2.розмір ЗП кожного працівника має визначатися з урахуванням його особистого трудового внеску в загальний результат колективної праці;

3.забезпечення раціонального співвідношення в оплаті складної і простої, розумової і фізичної праці;

4.вибір раціональної системи оплати для окремих працівників;

5.забезпечення соціального захисту працівників підприємства на основі державних та внутрішніх організаційних гарантій;

6.самостійність підприємства у виборі форм і систем оплати праці і визначення її розміру;

7.якісність та простота – зв’язок між результатами праці та ЗП має бути простим і ясним, зрозумілим кожному працівнику.

70. Державне регулювання заробітної плати.

Державне регулювання оплати праці ґрунтується на реальних фінансових можливостях країни й забезпеченні збалансованості інтересів усіх верств населення, а також реалізації норм, що містяться у Конвенціях і Рекомендаціях Міжнародної. Організації Праці, Конституції України, Кодексі законів про працю, в законодавчих актах країни. Передовсім держава зобов'язана реалізувати норми і гарантії щодо права найманого працівника на отримання заробітної плати, розмір якої забезпечував би йому і членам його сім'ї достатній життєвий рівень, як це передбачено ст. 48 Конституції України. Оплату праці держава регулює прямими і непрямими методами. Пряме регулювання — це безпосереднє встановлення визначених кількісних параметрів і норм заробітної плати, що є обов'язковими для підприємств незалежно від форм власності й господарювання. Сфера такого регулювання встановлена Законом України «Про оплату праці». Відповідно до цього закону таке регулювання проводиться за допомогою: — встановлення розміру мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій, умов і розмірів оплати праці працівників бюджетного сектора економіки, а також керівників підприємств, заснованих на державній та комунальній власності;

регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно із переліком, який визначається Урядом;

оподаткування доходів працівників;

використання систем індексації трудових доходів;

компенсації працюючим втрати частини заробітку через затримання його виплати;

забезпечення соціальних гарантій працівникам (пенсії, стипендії, виплати за лікарняними та по безробіттю);

фінансування витрат на освіту, науку, культуру та охорону здоров'я.

71. Договірне регулювання заробітної плати.

Договірне регулювання є важливою складовою частиною системи соціального партнерства.

Генеральною угодою регулюються основні принципи та норми реалізації соціально-економічної політики та трудових відносин, міжгалузеві співвідношення в оплаті праці. На галузевому рівні регулюються норми соціально-трудових відносин з урахуванням особливостей техніко-технологічних та організаційних умов виробництва і праці, встановлення міжкваліфікаційних співвідношень в оплаті праці тощо. Галузевою угодою не можуть встановлюватися умови оплати праці гірші, ніж у генеральній угоді. Угодою на регіональному рівні регулюються норми соціального захисту найманих працівників, які мають більш високі гарантії, компенсації, пільги з урахуванням соціально-економічних умов формування вартості робочої сили в регіоні, у порівнянні з генеральною угодою.

Колективний договір – це єдиний нормативний акт на рівні підприємства, в якому повинні закріплятися усі умови, розміри та порядок оплати праці працівників. Колективний договір виконує такі функції: захисту інтересів обох сторін трудових відносин; організації трудових відносин; установлення та підтримання стабільності в трудових відносинах.

Зміст колективного договору визначається сторонами у межах їх компетенції. Відповідно до ст.7 Закону “Про колективні договору та угоди”, в ньому можуть бути встановлено додаткові гарантії та пільги, порівняно з чинним законодавством та угодами. Трудови́й догові́р — угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом (далі власник), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник — виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором й угодою сторін.

Договірне регулювання оплати праці найманих працівників в Україні здійснюється на основі системи тарифних угод на всіх рівнях управління, які досягаються в результаті колективних переговорів. Існує декілька видів угод, що укладаються на таких рівнях:

- державному;

- міжгалузевому (генеральна тарифна угода);

- галузевому (галузева тарифна угода);

- виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору).