Література

1. Почепцов Г. Г. Информационные войны. – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2000. – 586 с.

2.Орфоепічний словник / Уклад. М. І. Погрібний. – К.: Радянська школа, 1984. – 632 с.

3.Складні випадки наголошення. – К.: Либідь, 1995. – 192 с.

4.Українська літературна вимова і наголос. – К.: Наукова думка, 1973. – 724 с.

5.Гоян О. Радіостанція як ділове підприємство: Методика журналістської творчості: Посібник для студентів Інституту журналістики. – К.: КНУ ім. Тараса Шевченка, 2001. – 64 с.

6.Партико З. В. Загальне редагування: Нормативні основи. – Львів: Афіша, 2001. – 416 с.

7.Секунов Н. Ю. Обработка звука на PC. – СПб.: БХВ-Петербург, 2001. – 248 с.

8.Метафора в языке и тексте. – М.: Наука, 1988. – 176 с.

9.Теория метафоры: Сб.: Пер. с англ., фр., нем., исп., польс. / Вступ. ст. и сост. Н. Д. Арутюновой; Общ. ред. Н. Д. Арутюновой, М. А. Журинской. – М.: Прогресс, 1990. – 512 с.

10.Вундт В. К. К вопросу о происхождении языка. Звукоподражание и звуковые метафоры // Фоносемантические идеи в зарубежном языкознании / Под ред. С. В. Воронина. – Л., 1990. – 210 с.

11.Сомова Е. Тембральная метафоризация в радиоречи // Русский язык. – 2002. – № 1.

12.Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. – Полтава: Довкілля, 2006. – 716 с.

13.Cмирнов В. В. Формы вещания: Функции, типология, структура радиопрограмм: Учеб. пособ. для вузов / В. В. Смирнов. – М.: Аспект Пресс, 2002. – 203 с.

14.Лизанчук В. В. Радіожурналістика: засади функціонування: Підруч. – Л.: ПАІС, 2000. – 366 с.

15.Радіожурналістика: Учеб. для студентов вузов, обучающихся на спец. «Журналистика» / Н. С. Барабаш, Л. Д. Болотова, В. В. Гаспорян и др.; Под. ред. А. А. Шереля. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 2000. – 479 с.

16. Діяльність у галузі радіомовлення та телебачення // Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників. – Випуск № 83. – 2002. – С.2.

Тема 2. Особливості редагування телепрограм План

1. Специфіка конструювання початків і кінцівок інформаційних програм на телебаченні.

2. Різновиди телевізійного монтажу.

.3. Інтонаційна виразність – важливий елемент телевізійного тексту.

1. Специфіка теле- і радіовиступів:

1. Ведучий повинен з першої хвилини зацікавити аудиторію і утримати її увагу протягом всієї програми. Тому у програмах розмовного жанру не допускають композиційної розмитості. Вони повинні розвиватись динамічно, з добре зрозумілим інформаційним викладом теми.

2. Необхідно так вибудувати виступ, аби зацікавити глядача, вплинути на його почуття, зробити його співучасником розмов, які відбуваються у кадрі.

3. Лексичний відбір матеріалу повинен сприяти досягненню комунікативного і переконливого ефекту.

4. Треба враховувати масовість аудиторії, різноманітність за соціальним станом, віком, статтю, культурою, ерудованістю.

5.Камерність обстановки, у якій сприймається виступ на телебаченні, змушує до пошуку особливих зображальних засобів, розрахованих на кожного глядача. Виступ повинен бути інформаційно точним.

Основні типи початків (В.Я. Миронченко):

1. Вражаючий – складається з фрази, що містить сенсаційний факт.

2. Інтригуючий – містить фразу, що збуджує цікавість, інтригує слухача.

3. Контрастний – складається із парадоксу або двох фактів, що підкреслюють протилежності чи крайності, у розумінні яких криється новина.

4. Запитальний – містить запитання, у відповіді на яке криється суть новини.

5. Описовий – містить яскраву словесну картину чи мініатюрну зарисовку, яка зображає людину, місце або перебіг події. Викликає асоціативні спогади, дає зоровий образ того, про що йдеться.

6. Цитатний – містить заяву або вислів людини, яка є джерелом інформації.

7. Звабливий – складається з одного або кількох речень, які розпалюють інтерес, приваблюють, спокушають слухача дізнатися, що ж там сталося насправді.

Унікальні початки пов’язують з літературними, історичними героями; створюють приказках, перифразах; починають виклад новин з іронії, віршованого рядка, проблемного запитання; використання власних вражень; із звертання до слухача тощо..

Типи закінчень теле-, радіопрограм:

1) суттєве закінчення, для якого характерне вживання цікавого, важливого факту, де робиться підсумок, належний висновок з усієї програми;

2) несуттєве закінчення, за допомогою якого автор має на меті розслабити слухача, для цього розповідає малозначущі цікавинки, використовує різноманітні розважальні рубрики, або побажання, та прощальні формули.

Короткі кінцівки типу будьте особливими, бережіться, нехай доля частіше Вам усміхається, будьте здорові, я Вам бажаю любові, добра, злагоди – несуть дуже глибокий зміст та підтекст. Кінцівка зазвичай містить прощальну етикетну форму, побажання, вітання. Основна її функція – припинення контакту, створення доброзичливого настрою у глядача після закінчення виступу. Форма кінцівки багато у чому залежить від теми, ідеї промови, виду красномовства.

Завершення повинне бути коротким, стислим, достовірним, зумовленим основною частиною тексту. Часто помилка полягає у тому, що ця частина тексту буває надто довгою, детально пояснює очевидні аспекти, що не може не вплинути на її сприйняття. У завершенні не повинно бути протиріч і стилістичних дисонансів. Закінченням інформаційно-аналітичних програм властиві стереотипи, кліше, сталі лаконічні висловлювання. На кінець випуску інформаційних передач виносять подію, яка вдало підводить до гарного побажання.

2. Важливим складником ефективного впливу телепередачі на глядача є професійний монтаж, що створює передумови драматургії телевізійного матеріалу, його зацікавленості. Простежується тенденція надавати перевагу дрібним деталям технічного характеру, забуваючи про те, чим є монтаж у найвищому значенні цього слова.

Телепередачі впливають на глядача всією сукупністю зображень, кадрів. Безперервний потік кадрів – найважливіша особливість екранного мистецтва. Отже, надзвичайно важливою є проблема зміни, чергування кадрів, їх розташування у часі, послідовність їх появи. Те, що телетвори складаються з великої кількості окремо знятих, порівняно коротких кадрів, склеєних між собою, відомо кожному. Телевізійне видовище сприймається як безперервна дія, незважаючи на те, що зображення поділені просторовими чи часовими пропусками.

Мистецтво поєднувати окремі фрагменти так, щоб глядач отримав враження безперервного руху, називають монтажем (фр. montage – “збір”). Англійці називають його простіше – cutting, тобто “різка”. Ці терміни є неповними, оскільки створення безперервного цілого з окремо знятих у різних місцях і в різний час фрагментів не є механічним процесом. Слова “montage” – збирати, будувати, і “cut” – різати, визначають тільки технічний зміст створення картини з кадрів.

Отримані в результаті зйомок кадри поєднують, склеюють. Цей процес чисто механічний має назву технічний монтаж. Кадр складається з певної кількості миттєвих фотографій – кадриків. У кінопроекторі кадрики змінюють один одного, а на екрані виникає зображення. Кадр, що містить велику кількість кадриків, видно на екрані довго; це – довгий (чи повільний) кадр. Кадр, що містить меншу кількість кадриків, займає на екрані менше часу, це – короткий (швидкий) кадр.

Поєднання кадрів, між якими виникає змістовий зв’язок, називають конструктивним монтажем, мета якого – правильно відобразити на екрані рух. Він відповідає лише двом вимогам:

• кадри повинні чергуватися в логічному та зручному порядку;

• кожний кадр повинен бути такої довжини, щоб глядач зрозумів його зміст, його думку.

Однак кадри можуть поєднуватися і так, що зв’язок між ними буде чисто кінематографічний. Це – художній монтаж. Наприклад, два послідовні кадри:

1. Чабан жене дорогою баранів. 2. Тією ж дорогою йдуть люди.

Кожен з цих кадрів, якщо їх розглядати окремо, містить певну інформацію. Поєднання цих кадрів народжує думку. Логіка зв’язку двох кадрів – кінематографічна. Зміст другого кадру не в тому, що натовп людей іде дорогою, а в тому, що цей натовп іде, як стадо баранів, яких жене чабан. Зміст другого кадру глибший, ніж його зображення.

Цей простий приклад допомагає зрозуміти формулу художнього монтажу, яку запропонував С. Ейзенштейн: один кадр плюс один кадр не два, а більше. За допомогою конструктивного монтажу можна “стиснути” чи “розтягнути” час і простір, можна логічно пов’язано, зрозуміло розповідати про події, явища тощо; можна не лише відобразити на екрані реальність, але й трактувати, пояснювати її. С. Ейзенштейн і Вс. Пудовкін у 20-х рр. ХХ ст. довели, що кадри можна “зіштовхувати”, що, використовуючи художній монтаж, телемистецтво може впливати на глядача не лише поняттями, але й створеними ним образами.

Показ на екрані кадрів, що зображають одночасні дії, називають паралельним монтажем. З його допомогою можна виражати складні поняття, ідеї, поглиблювати й посилювати емоції, надавати динамізму і напруги розвиткові сюжету.

Різновидом паралельного монтажу є перехресний монтаж. Дії, події, показані як паралельні, в реальній дійсності можуть і не бути одночасними. Те, що режисер показав їх на екрані паралельно, і є виявом зв’язку між кадрами. При перехресному монтажі одночасність двох (чи кількох) дій – необхідна умова. Коли паралельний монтаж використовують для вияву внутрішніх, суб’єктивних зв’язків з метою викликати у глядача асоціацію, то його називають асоціативний монтаж – найвища форма художнього монтажу.

Ще одним різновидом монтажу є емоційний монтаж: “...відповідні елементи форми, які, викликаючи певні емоції у глядача, прив’язують їх до конкретного змісту епізоду, сцени екранного твору”. Емоційний монтаж – це запланована реакція глядача на кожний епізод, на твір у цілому. “Сила враження залежить від того, наскільки цей художній образ асоціюється у глядача з відповідними пережитими ним самим враженнями”. Для того, щоб викликати у глядача відповідне емоційне ставлення до зображуваного, режисер повинен розбити на фрагменти епізоди, визначити опорні точки для створення “емоційного монтажного ладу”, знайти прийоми, які допоможуть намітити певну емоційну організацію майбутнього глядача в кожному епізоді та творі загалом.

Емоційний монтаж впливає на різні органи чуття. На цьому прийомі ґрунтується монтаж “Генеральної лінії”. Ортодоксальний монтаж – це монтаж за домінантами, тобто поєднання фрагментів за їхньою головною ознакою. Монтаж за темпом, монтаж за головним внутрішньокадровим напрямом, монтаж за довжиною фрагментів, монтаж за переднім планом.

3. Поняття інтонації складають: висота тону (ступінь висоти звуку), темп мовлення (час звучання), тембр (забарвлення людського голосу), паузи (перерви у мовному потоці), мелодика (послідовні підвищення і пониження голосу), фразовий, логічний, емфатичний і словесний наголос (засоби виділення окремих звуків, слів чи груп слів).

Дрібне захоплення (зловживання) мелодикою заважає сприйняттю інформації. Наприклад, якщо кожне речення починати з високих ноток, а до кінця речення голос понижувати – чутимемо лише “мелодію” мовлення, змісту не сприйматимемо.

Трапляється, що телеведучі невміло володіють технікою мовлення. Наприклад, коли дякують гостеві студії за участь у програмі, підвищують голос у кінці фрази. Виникає інтонаційна помилка: замість інтонації закінчення (зниження тону) звучить інтонація продовження (підвищення тону). Дмитро Ревуцький добре порівнює мовлення з людським організмом. “Нормальний стан для людського організму – це стан спокою. Апарат нашої мови теж прагне спокою після праці, і тому, як ми помічаємо, що надходить кінець фрази, ми інстинктивно менше напружуємо органи дихання й вимови, і звук переходить з вищих тонів на нижчі, які даються з меншою затратою енергії. […] Найлегше це помітити, коли порахувати від 1 до 12. Прислухайтесь до звуку свого голосу. Всі числа ви вимовляєте однаково, всі – крім останнього: всі починаються на одній ноті, і кожна нота кінцем своїм підноситься вгору; на останніх числах 11 і 12 голос падає вниз. Це і є інтонація зниження, що позначає закінчення”.

Звернемо увагу на темп мовлення як важливий компонент інтонації. Темп (італ. tempo, від лат. tempus – час) – це часова характеристика усного мовлення. Поняття темпу охоплює: 1) швидкість мовлення загалом, 2) час звучання окремих слів, 3) інтервали і довжину пауз. Темп буває повільний, уповільнений, середній, пришвидшений, швидкий, однак не повинен бути механічним, випадковим. Він є семантично важливим елементом мовлення, засобом розрізнення важливої чи неважливої інформації. Темп залежить від чинників об’єктивних (особа співрозмовника, зміст інформації, мовленнєва ситуація) та суб’єктивних (рівень володіння мовою, фізичний та психічний стан мовця, його темперамент). Вважають, що у чоловіків темп мовлення переважно повільніший, ніж у жінок.

Швидкість мовлення в теле-, радіоефірі: вимовляти менше, ніж 100 слів за одну хвилину – говорити надто повільно, 150 – надто швидко. Неоднакового темпу вимагають різні стилі й жанри мовлення. Наприклад, у художніх програмах почуття захоплення, радості або гніву прискорюють темп мовлення, роздуми – сповільнюють. У теленовинах, де найчастіше констатують факти, тексти вимовляють рівним голосом, неемоційно, навіть сухо. Темп мовлення швидкий, порівняно з іншими програмами. Сторінку друкованого тексту на 160-170 слів варто прочитувати за хвилину.

Швидке мовлення потребує надмірної уваги слухача, що втомлює і, як наслідок, людина перестає слухати мовця. Повільне мовлення, навпаки, розсіює увагу – слухач чує звук, але не сприймає інформаційного наповнення.

Колорит голосу – тембр (франц. timbre, від грец. τύμπανον – барабан) – це якісна ознака звука. Він залежить від джерела звучання, будови органів мовлення та величини резонаторних порожнин, психічного стану людини, експресивності мовлення. Темброві особливості дають змогу розрізняти на слух голоси людей, звучання різних інструментів тощо: “Тон є загальнолюдське в нас, а тембр виражає нашу індивідуальність. […] Тембр – явище незмінне, що не підлягає культурі; тон же залежить від організації голосу. […] Красивий тембр ми можемо ще прикрасити тоном, а некрасивий ми можемо з допомогою тону поліпшити, облагородити. […] За характером своїм усі тембри, до вдавання яких здатен людський голос, можна поділити на дві основні групи”.

Сприйняття тембру переважно суб’єктивне, хоча майже завжди верескливий голос заважає сприйняттю інформації, дратує і втомлює слухача, а голос приємного тембру привертає увагу до інформації, викликає бажання слухати.

Особливе місце в інтонуванні займає паузація. В мовленні, і в музиці пауза – знак тиші, мовчання. Пауза (лат. pausa – зупинка, затримка, припинення, грец. παΰσις – перерва, припинення) – перерва у мовному потоці, в артикуляції органів мовлення. У мовленні пауза пов’язана з мовно-комунікативними причинами: закінчення процесу мовлення або певного мовленнєвого відтінку (синтаксична пауза), потребою часу для обдумування, добирання належного слова, фрази (пауза хезитації), для увиразнення, виділення наступного тексту (емфатична пауза), перерва у мовленні з психологічних причин (емотивна (психологічна) пауза). Пауза може бути зумовлена і фізіологічною причиною – потребою зробити вдих (так звана люфт-пауза). За тривалістю здебільшого виділяють три види пауз: короткі, середні й довгі (при докладнішому аналізі – також найкоротші і найдовші).