6. Розвиток монологічного мовлення.

У ході спілку­вання завжди виникає потреба розповісти про щось, поділитися враженнями з кимось, тобто висловити думку, що складається з кількох пов'язаних між собою речень — тексту-монологу. Таким чином, монологічне мовлення обов'язково має стимул (бажання роз­повісти про щось), мету (поділитися інформацією або враженнями, переконати), адресата. Це обов'язкові компоненти комунікативного мовлення і тому, форму­ючи вміння розповідати (на продуктивному рівні), учителеві потрібно забезпечувати наявність усіх ком­понентів. Інакше мовлення не матиме комунікативно­го спрямування, а відбуватиметься лише за бажанням, спонуканням, вказівкою вчителя. Таке собі «мовлення заради мовлення».

Спостереження за розповідями учнів початкових класів свідчать, що процес формування вмінь вислов­лювати думку (монолог) значно складніший від умінь діалогічного мовлення. Багатьом школярам важко побудувати зв'язне висловлювання навіть рідною мо­вою, оскільки дитячому мовленню властиві розірвані фрази, алогізми, повтори. Крім того, часто мовлення дітей уривчасте, афектне, іноді важко зрозуміти, про що йдеться.

Ці самі недоліки характерні й для українського мов­лення учнів початкових класів (на продуктивному рівні). Йому властиві ще й тривалі паузи, що свідчить про пошуки потрібного слова, а за його браком — вжи­вання російських еквівалентів. Мовлення дітей рясніє лексичними, граматичними й орфоепічними помилка­ми. Саме тому в період формування усного мовлення, і взагалі впродовж навчання в школі, особлива увага приділяється формуванню вмінь зв'язно висловлювати думку. На початковому етапі оволодіння цими вміннями рекомендують вправи на дослівне переказування сприй­нятого на слух тексту, що є по суті відтворенням зразка. Це — репродуктивне мовлення; текст або уривок учні мають послухати кілька разів, щоб запам'ятати.

Чим менший у дітей словниковий запас, тим важче відбувається процес запам'ятовування й переказування сприйнятого на слух українського тексту. Тому на пер­шому етапі необхідна допомога вчителя. Наприклад, він може починати речення, а учні — продовжувати.

Крім вправ на дослівне переказування, слід пропо­нувати вправи на розповідь за аналогією. Особливо доречні вони під час вивчення таких тем, як «Родина», «Квартира», «Людина» тощо. Так, у ході опанування першої теми вчитель може розповісти про свою роди­ну, ілюструючи розповідь сімейним фото, і запропону­вати школярам спробувати так само розповісти про їхні родини (родинні фотографії діти мають принести, готуючись до уроку). Якщо класовод детальніше роз­повідає про когось зі своїх рідних (тата, маму, бабусю, брата чи сестру), доцільно пропонувати і дітям це зро­бити. Звичайно, на етапі навчання розповіді за зразком бажано вчасно допомагати учням — підказувати потрібне слово, спрямовувати розповідь, заохочувати, хвалити. Під час вивчення теми «Людина» доречно використовувати ляльки (волосся, одяг їх мають бути різного кольору). Продемонструвавши кожну і про­вівши бесіду про їхній зовнішній вигляд, класовод пропонує послухати розповідь про одну з них і впізна­ти, про яку саме. Діти за поданим зразком розповідають про іншу ляльку. Так само це можуть бути розповіді (описи) про когось із учнів класу із завданням відгада­ти, про кого йдеться. У 2-му класі учні починають вчи­тися читати. Це дає можливість використовувати дру­ковані тексти як опорні для розвитку монологічного мовлення — дослівне переказування прочитаних текстів, розповіді за аналогією до прочитаного, напри­клад «Моя вулиця», «Наша квартира» тощо. Крім того, на цьому етапі рекомендується використовувати такі навчальні вправи, як складання текстів за малюнками, опорними словами і словосполученнями, даним почат­ком, планом тощо. Проводяться вправи на добір заго­ловків, логічне впорядкування частин тексту.

Слід зазначити, що в 1-2-х класах робота над розвит­ком умінь українського монологічного мовлення лише розпочинається. Вона триватиме і в наступні роки. Од­нак перші кроки в цьому процесі є надзвичайно важли­вими, тому слід домагатися, щоб мовленнєві вміння, які формуються, були правильними, міцними, сталими.

Як уже зазначалося, уроки усного мовлення досить складні як за своїми завданнями, так і за структурою. Причому зміст уроків залежить від тих завдань, які визначені програмою для різних періодів навчання.

Предмет, завдання і специфіка методики навчання української мови як другої

Методика навчання мови — це окрема педагогічна наука, яку називають лінгводидактикою, оскільки во­на є окремою галуззю навчання —дидактики — і сто­сується навчання мови.

Предметом дослідження методики на сучасному етапі розвитку початкової школи є формування вмінь усіх видів мовленнєвої діяльності (слухання-розуміння, або аудіювання, говоріння, читання і письма), мовних та правописних знань, умінь і навичок. На основі вивчення навчального процесу методика розроб­ляє методи, прийоми і способи навчання, які є най­більш ефективними для даних умов.

До умов, які беруться до уваги під час розробки ме­тодики навчання української мови як державної у школах усіх національних спільнот, слід насамперед віднести вік учнів, тип школи (в Україні існують шко­ли з українською, російською, румунською, угорською та іншими мовами навчання), а також наявність (пов­на чи часткова) або відсутність мовного середовища. Важливе значення має основна ціль навчання.

Розглянемо ці умови з погляду методики. Методика навчання української мови не може бути однаковою для дітей різних вікових груп, наприклад для учнів початко­вих класів і середніх. Визначаючи методи і прийоми навчання, вона має враховувати психофізіологічні ха­рактеристики учнів, а також психологічні й психолінг­вістичні особливості засвоєння навчального матеріалу учнями певної вікової групи.

Методика навчання української мови не може бути однаковою для тих, хто навчається в українській школі і добре володіє українською мовою, і тих, хто навчається в школах з російською або іншою мовою ви­кладання і тільки тут опановує українську мову, вив­чаючи її як другу, близькоспоріднену або далеку рідній. Саме тому методика поділяється на методику засвоєння рідної мови і другої.

Методика навчання української мови у початкових класах шкіл з російською чи польською мовою викла­дання має враховувати і чинник спорідненості ук­раїнської та російської (польської) мов, і психологічні та психолінгвістичні особливості, характерні для за­своєння української мови як другої. Зважаючи на це, вона будується на основі врахування знань, умінь і навичок, здобутих дітьми на уроках першої мови, і залежно від цього рекомендує методи і прийоми, спря­мовані на активізацію чи корекцію мовленнєвих умінь та навичок, одержаних на уроках рідної мови, або на засвоєння нових знань та формування відповідних умінь. Усе це вносить певну специфіку в методику на­вчання. Визначаючи методи й прийоми, слід брати до уваги також чинник мовного оточення: українську мову діти можуть слухати по радіо й телебаченню, на вулиці, а часто і вдома від дідусів та бабусь.

Близькоспорідненість української та російської (так само польської) мов, наявність мовного середовища спричинює рецептивне (на рівні розуміння, хоч і непо­вного) володіння мовою. І в цьому докорінна відмінність процесу засвоєння української мови від іноземної.

Як уже зазначалося, методика має брати до уваги й основні цілі навчання. На сучасному етапі вони поля­гають у формуванні мовленнєвої (комунікативної), мовної й соціокультурної компетенції учнів, тому вона має рекомендувати такі методи і прийоми, завдяки яким можна було б досягти поставленої мети.

Основні цілі навчання та результати порівняльного аналізу систем рідної й української мов є основними критеріями для визначення змісту навчання ук­раїнської мови як державної. Таким чином, методика української мови, що вивчається як друга, дає нам відповіді на запитання «чого навчати?», «як навчати?» та «кого навчати?».

Розглянемо, що спільного в методиках навчання ук­раїнської мови як рідної і як другої.

Методика навчання української мови, і як рідної, і як другої, стосується одного й того самого предмета — української мови. Тому в методах, прийомах і засобах навчання є багато спільного. Це зумовлено насамперед лінгвістичною природою української мови. Напри­клад, у методиці опанування орфографії української мови (і рідної, і другої) враховується, що написання, які вивчаються у початкових класах, мають переваж­но фонетичну природу, тому під час їх засвоєння доцільно спиратися на вимову, використовувати зву­ковий і звуко-буквений аналіз; із практичних вправ ре­комендується списування з проговорюванням, слухові диктанти тощо.

А які ж відмінності у цих методиках? У методиці навчання української мови як другої насамперед потрібно враховувати чинник співвідношення систем двох мов — рідної й української. Ця проблема — одна з основних у методиці навчання української мови як другої і взагалі других мов. Вона охоплює низку інших, зокрема раціональної побудови курсу ук­раїнської мови у початкових класах, врахування спільного і відмінного у змісті навчального матеріалу першої й української мов, проблеми транспозиції й інтерференції, пов'язані з психологічними й пси­холінгвістичними особливостями засвоєння ук­раїнської мови як другої.

Треба зважати й на той факт,, що більшість учнів не володіє усним українським мовленням, -тоді як на початковому етапі навчання рідної мови вони на до­статньому практичному рівні володіють ним. Очевид­но, саме цим пояснюється, що основна увага на уроках рідної мови приділяється писемному мовленню і на­вчальний процес у школі розпочинається з опанування грамоти, а засвоєння української мови як другої — з формування вмінь усного мовлення. Має відмінності й методика навчання грамоти.

Так, урахування знань та вмінь з першої мови, наприклад з читання і письма, у процесі навчання ук­раїнської мови як другої спонукає до пошуків більш раціональних прийомів і способів навчання, які були б економнішими щодо затрати часу і водночас не по­вторювали всі етапи навчання грамоти, а отже, були б ефективнішими.

У методиці української мови як другої є спільне і з методикою рідної мови (першої), так само, як і ук­раїнської (рідної). Наприклад, уроки, на яких вив­чається властивий лише українській мові матеріал, проводяться так само, як і уроки російської чи ук­раїнської (перших). Це уроки формування знань, умінь і навичок. Така сама структура уроків повторен­ня та закріплення знань. Однаковими є способи пе­ревірки досягнень учнів (поточні, семестрові), а також методи і прийоми навчання, зокрема такі, як бесіда, списування, диктанти, перекази, твори тощо. Проте ці методики мають низку відмінностей, про які йшлося вище. Саме ці відмінності і становлять специфіку навчання української мови як другої.

Пропонований посібник з методики має на меті озб­роїти майбутнього вчителя розумінням її основ та вмін­ням свідомо добирати найефективніші методи і прийоми навчання залежно від основних і проміжних цілей, а також особливостей навчального матеріалу української мови. Крім того, посібник з методики допоможе усвідо­мити зміст і вимоги шкільної програми, особливості змісту і структури підручників, навчить правильно буду­вати урок, формувати потрібні вміння і навички з мови й мовлення.